Степан Бандера і епоха ІТ-технологій
Вихід збірки статей і есеїстики лідера ОУН (революційної) Степана Бандери у “Нашому форматі” став направду бібліографічною вдачею 2022-2023 років. Книга “вистрілила”. Це якраз той випадок, коли книга з’являється в потрібний час і в потрібному місці. З 2014 року, коли росіяни прийшли в Україну зі зброєю в руках, цікавість українців до особи і діяльності провідника українських революційних націоналістів значно зросла.
Що читаємо? Степан Бандера. “Перспективи Української Революції”. Київ, “Наш формат”, 2023. 3-тє видання.
Вихід збірки статей і есеїстики лідера ОУН (революційної) Степана Бандери (1900-1959) у “Нашому форматі” став направду бібліографічною вдачею 2022-2023 років.
Книга “вистрілила”. Це якраз той випадок, коли книга з’являється в потрібний час і в потрібному місці.
З 2014 року, коли росіяни прийшли в Україну зі зброєю в руках, цікавість українців до особи і діяльності провідника українських революційних націоналістів значно зросла.
Цікаво, що за даними соціологічного опитування, проведеного в січні 2023 року, після повномасштабного вторгнення росіян в Україну Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС), кількість українців, які оцінюють постать Степана Бандери позитивно, протягом минулого року зросла стрибкоподібно – майже на 50 пунктів та сягнула небачених 84%.
Імовірно це прояв своєрідної захисної реакції українців. Можна навіть сказати – інстинкту історичного самозбереження.
Наскільки українці готові до всебічного, а відтак критичного сприйняття спадщини ОУН(р) та її постаті лідера – це вже інше питання, яке не є темою цього огляду. Але в кожному разі, маємо справу зі зворотнім ефектом так званої “денацифікації” України, що її планував російський диктатор Путін.
Переосмислення досвіду, виправдання й розчарування
Як літератор і революційний теоретик Степан Бандера заявляє про себе лише на еміграції, в 1946 році.
Відтак публіцистика, що представлена в “Перспективах Української Революції”, репрезентує нам “пізнього Бандеру” – Бандеру, поставленого перед необхідністю еволюціонувати.
Бандера мусив не лише осмислювати, але також переосмислювати досвід – і власний, і всього українського націоналістичного руху.
Бандера мусив робити висновки з того, що вдалося, а що ні. У тому числі – з помилок, деякі з котрих виявилися фатальними.
Бандера мусив прощатися з ілюзіями.
У цьому сенсі привертає увагу вже перша стаття “Значення широких мас та їх охоплення” (січень 1946 року).
Вона виразно контрастує з такими базовим документом ОУН міжвоєнного періоду, як “Відозва ІІ Великого збору українських націоналістів”.
Відозва була ухвалена в серпні 1939 року, коли ОУН була ще єдина (принаймні формально), а Бандера відбував вирок ув’язнення за організацію вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Пєрацького (1895-1934).
У тому документі робилася ставка на “перевиховання народу в націоналістичну спільноту”, створення “нового, героїчного типу українця”.
Натомість Бандера у цій статті закликає передусім вивчати середовище, в якому доводиться вести політичну роботу:
“Треба пізнати і збагнути людей, спосіб їхнього думання... Насамперед треба поцікавитися їхнім матеріяльним станом, умовами побуту, життя, праці, можливостями влаштувати і поліпшити їхнє життя, їхні умови, потреби і бажання” (С. 41).
Він наголошує на необхідності сприймати людей такими, якими вони є, з усіма їхніми хибами:
“Підходячи до мас, не слід розраховувати тільки на високовартісні чи вже вироблені елементи і тільки такими займатися, а на інших махнути рукою”.
Це були моменти, до того ігноровані українськими націоналістами. Як наслідок - досить скромні результати діяльності ОУН в Центрі та на Лівобережжі. Далеке від “героїчного типу українця” тамтешнє населення цікавили передусім соціальні та економічні питання майбутньої України.
На ці питання у націоналістичних похідних груп не було відповіді. До речі, відповідей на ці питання Степан Бандера у жодній зі своїх статей так і не дає.
Іншим проявом переосмислення Бандерою міжвоєнних ідеологічних установок ОУН стало визнання доцільності багатопартійності в політичному житті України.
Перед тим ОУН фактично брала на себе “керівну і спрямовуючу роль” як під час боротьби за Українську самостійну соборну державу, так і в ній самій у майбутньому.
Так було до розколу ОУН 1940 року на “мельниківців” і “бандерівців”, так було й після нього.
Однак уже влітку 1946 року в статті “До проблеми політичної консолідації” читаємо:
“За політично-світоглядовим розумінням ОУН, монопартійна система в державному житті... не відповідає потребам повного і здорового національного розвитку”. (С. 53).
Автор її також розвиває думку про багатоманітність політичних угруповань та про “здорове, творче змагання поміж ними”, водночас наголошуючи на понадпартійності державних органів.
Наведені слова були написані через два роки після створення в липні 1944 року Української головної визвольної ради (УГВР), котрій Бандера відводив роль “найвищого державного органу нації” (С. 51).
Значна частина його публіцистики, наведеної в збірнику, звернута до української політичної еміграції, аби переконати її в необхідності консолідації між собою та навколо УГВР.
Цю структуру Бандера намагається представити не лише як понадпартійну, але також як “високе морально-політичне і революційно-організаційне досягнення, якого не знаходимо в історії інших народів” (С. 54).
Переконати в цьому українську політичну еміграцію, за великим рахунком, так і не вдалося.
У 1948 році, коли боротьба УПА вже поволі йшла до схилку, Степан Бандера був змушений визнати, що діаспорні політики “... не поставилися позитивно до УГВР, не беруть в ній участь не підтримують її...” (С. 122).
І на то, гадається, було кілька причин.
По-перше, ідея УГВР як понадпартійної структури в дійсності так і не була реалізована. Тон у ній все одно задавала ОУН(б), яка за масовістю і за наявністю збройних сил у вигляді УПА перевершувала інші українські політичні структури.
По-друге, політичне представництво УГВР було далеким від широкої репрезентативності.
Тут варто нагадати, що перед початком Другої світової війни націоналісти встигли пересваритися з усіма політичними опонентами з проукраїнського спектру, як з “легалістами” в міжвоєнній Польщі (типу Українського націонал-демократичного об’єднання, УНДО), так і з УНРівською і гетьманською еміграцією.
Опоненти це напевно запам’ятали.
Відтак до Української головної визвольної ради вдалося в підсумку залучити лише деяких представників УНДО, частину духівників, наближених до митрополита Андрея Шептицького, декого з членів Української соціалістично-радикальної партії (УСРП) – найстарішої (з 1890 року) української політичної партії, очолюваної свого часу Іваном Франком. І ще кількох представників гетьманського руху, котрий до 1944 року майже зійшов нанівець.
Усі ці люди були уже на той момент своєрідним ходячим політичним антикваріатом.
Зрештою, як побачить читач, і сам Бандера з часом дедалі менше згадував про УГВР у своїх статтях.
Натомість Бандері вже через деякий час довелося критикувати Закордонне представництво УГВР, на котре він покладав відповідальність за черговий розкол в ОУН, точніше в її Закордонних Частинах (ЗЧ ОУН).
Питанню розколу, котрий призвів до появи такої течії серед закордонної ОУН(б) як “двійкарство” (ї очолювали двоє — Зенон Матла і Лев Ребет), присвячено вміщені в збірнику чотири статті, надруковані з лютого по жовтень 1954 року.
У них Бандера прагнув утримуватися від емоційних інвектив щодо своїх колишніх соратників (один з яких, Лев Ребет, – буде в 1957 році вбитий Богданом Сташинським — тим самим, хто через два роки вб’є самого Бандеру).
Читайте про це у публікації: «Як вбили Бандеру. Розслідування з Гарварда»
Його полеміка обмежується переважно логічною аргументацією. Однак у згаданих статтях відчувається внутрішня напруга і гостре переживання через розкол, у якому він звинувачував Зиновія Матлу, Льва Ребета і тих, хто до них пристав.
Переглядати Степану Бандері довелося і одну з базових установок довоєнної ОУН щодо основної діючої сили українського визвольного руху. І «бандерівці», і «мельниківці» такою силою вслід за Дмитром Донцовим проголошували селянство.
Причому не «ґазди» – бо тоді справді можна було би проводити якісь аналогії з шеметівськими «хліборобами» – натомість якесь «селянство взагалі». В тому числі з його забитістю, неосвіченістю, забобонністю і патріархальними звичаями.
Бандера натомість у своїй праці “Перспективи української національно-визвольної революції”, робить ставку на досі майже ігнороване місто:
“Місто є не тільки осідком головної ворожої сили, але в ньому концентруються осередки майже всіх ділянок життя. Тому опанування якоїсь країни не може обмежуватися опануванням її села, але необхідно вимагає повного опанування міст. Для української національної революції це є засадниче питання”. (С. 583).
Не обійшов лідер ОУН(р) і Акт відновлення української державності 30 червня 1941 року.
Ця подія й досі викликає суперечки серед істориків — а чи варто було? Чи не поспішили націоналісти покластися на Гітлера? Адже той уже “прокинув” їх, коли погодився передати Карпатську Україну Угорщині. Крім того, бандерівці навіть не мали достатньо війська, аби підкріпити свої дії.
Читайте про це у публікаціях: «Акт відновлення державності 30 червня. Як це було» та «30 червня 1941. Як Бандера Незалежність відновлював»
Зрозуміло, у сучасного раціонально мислячого читача може викликати цілком зрозумілий подив пояснення Бандерою цього кроку в зверненні до однопартійців за кордоном:
“Акт відновлення Української Держави 30 червня 1941 року і розпочате ним державне будівництво – це були дії, виконані революційним порядком, і заздалегідь було відомо, що Гітлер відповість на них безоглядними репресіями”. (С. 108).
Бандера, однак, висловлює впевненість у правильності цього кроку — навіть попри те, що від того справді постраждали і він сам, і його найближчі соратники, і керівництво ОУН на місцях, що привело до організаційного паралічу в організації на відносно тривалий час:
“Ми глибоко переконані, що честь Нації, історична і політична конечність наказували так поступати”. (С. 110).
У читача є можливість зробити власні висновки, чи варто було “кидатися на амбразуру”, якщо Бандера та інші члени ОУН(р) і справді заздалегідь знали, чим усе обернеться.
Серед істориків існує цілком слушна думка, що, проголошуючи Акт відновлення Української Держави, Бандера і його товариші керувалися принципом “ворог мого ворога – мій приятель”. Зрештою, саме ним керувалися націоналісти в своїх стосунках до певного часу з ІІІ Рейхом.
Однак у 1957 році в статті “Питання атомової війни і визвольна революція” Степан Бандера на підставі набутого досвіду критично розглядає цей принцип:
“Якщо такий “приятель” у війні ставить собі за мету відбити від давнього поневолення народи лиш на те, щоб накинути їм своє власне панування, то надій визволитися не можна покладати ні на “приятеля”, ні на “приязнь”. (С. 457).
Пошук перспектив
Ціла низка статей і есе Степана Бандери присвячена аналізу сучасної йому геополітичної ситуації: війни в Кореї, протистояння соціалістичного табору і вільного світу, ймовірності Третьої світової війни, в тому числі з застосуванням ядерної зброї.
Бандера прагнув не лише спрогнозувати подальший розвиток подій на міжнародній арені, але також знайти в них місце як українському визвольному руху, так і Україні в цілому.
Це відбувалося у той час, коли післявоєнна Європа загоювала рани, завдані другою світовою війною. Втомлені війною європейці хотіли спокою і, щиро кажучи, їх мало цікавила “якась” Україна.
“Визвольна боротьба України проти московсько-большевицького поневолення дотепер не знаходить належного зрозуміння на підтримки з боку західних держав”, – не без гіркоти змушений був констатувати Бандера в 1954 році у зверненні до українців США і Канади (С. 620).
Такими же ставленням цивілізованого світу було й до решти народів, котрі поглинула радянська імперія з початку ХХ століття, або які вона увібрала в свою орбіту як сателітів після другої світової війни.
Зі стриманістю, а то й байдужістю вільного світу щодо українських визвольних прагнень сусідило й байдуже ставлення до цієї справи значної частини української еміграції.
“Значна частина українського громадянства на чужині ухиляється від активної участи в політичній самостійницькій праці та від підтримування її”, – змушений був констатувати Степан Бандера (С. 490).
Між тим, перспектива “Третьої світової війни” між західними союзниками і СРСР, на котру сподівалися і на якій будували певні розрахунки і сам Бандера, і його однопартійці-націоналісти, поступалася перспективі мирного співіснування держав з різним суспільним ладом.
Курс Заходу на “мирну коекзистенцію” (співіснування. - Ю. Р.) з комуністичним блоком у вигляді СРСР і його сателітів був безперечно одним з розчарувань Бандери, як з точки зору уособлюваних Заходом цінностей, так і геополітики.
На сторінках своєї публіцистики він трактує цей курс як слабкість Заходу. Таку слабкість, котрій, на його думку, не здатен до кінця зарадити навіть блок НАТО, якщо не братиме до уваги потреби і боротьбу поневолених Москвою народів — передусім, зрозуміло, українців.
Щоправда, в певному сенсі Степана Бандеру можна трактувати як “жертву змін”. Приміром, у своїй фундаментальній праці “Перспективи української національно-визвольної революції”, що увійшла до збірника його праць, він дає деталізований, системний, продуманий до дрібниць план підготовки революції в Україні. Причому ставка, як і раніше, робилася на збройне повстання й на війну за незалежність.
Іронія долі, однак полягала в тому, що критикована лідером революційної ОУН концепція мирного співіснування, попри суперництво, часом гостре, між вільним світом і комуністичним табором, починала визначати політичну картину світу.
Вона виявилася живучою аж до кінця 1980-х — початку 1990-х років, коли комунізм у Європі зазнав краху. І саме завдяки цій концепції ідеї вільного світу проникали в середовище поневолених народів.
Зрештою, саме цим і був зумовлений успіх “оксамитових революцій” в країнах Центральної Європи. Ці революції мали переважно мирний і безкровний характер — за виключенням Румунії, Литви і Латвії.
І тут впадає у вічі, що у літературній спадщині Степана Бандери дечого бракує.
Так, він докладно, детально, до дрібниць розписує шлях підготовки, організації і здійснення національно-визвольної революції в Україні.
Та будь-яка революція, будь-яка “нормальна” національно-визвольна війна ведеться не стільки для перемоги (хоча і без неї – ніяк), скільки заради того, що має бути ПІСЛЯ неї. Це умова sine qua non, без якої всілякі визвольні змагання втрачають будь-який сенс.
Яка має бути структура державної влади? Як вона має функціонувати в центрі і на місцях? Який механізм ухвалення державних рішень? Як має бути організоване українське військо? У який спосіб мають бути забезпечені громадянські й політичні права та свободи обивателів? Як має функціонувати економіка? Яка структура власності? Які умови праці і соціальні гарантії для найманих працівників?
На сторінках публіцистики Степана Бандери годі шукати відповіді на ці запитання.
Якщо, звичайно, не брати до уваги зауважень про необхідність змагальної багатопартійної системи в майбутній Україні, про надпартійність державних органів влади, про визнання прав приватної власності.
А відтак не доводиться говорити і про наявність у лідера ОУН(р) системного бачення, якою ж має бути та сама УССД (Українська самостійна соборна держава), котру, згідно з “Декалогом українського націоналіста”, треба ще було або здобути, або ж загинути в боротьбі за неї.
Погляд крізь час
В чому лідер ОУН(р) лишався непохитним – так це в тому, що у визвольній боротьбі потрібно спитатися передусім на власні сили, а не на великі держави.
Твердим залишалося його переконання, що на сторонню допомогу можуть розраховувати лише ті, хто самі спроможні виборювати свою свободу.
Цьому питанню присвячений був не один рядок його статей. Наведемо тут лише кілька:
“Союзників нам теж треба мати в нашій визвольній боротьбі якнайбільше і якнайкращих, а передусім справжніх. І їх Україна може мати. Але тільки тоді, коли сама буде боротися і коли сама буде сильна”. (С. 105).
Через 63 роки після загибелі Степана Бандери, починаючи з 24 лютого 2022 року, ця установка виявилася пророчою.
Західні держави почали допомагати Україні, постачаючи її озброєнням, навчаючи українських вояків лише тоді, коли переконалися, що українці прагнуть і роблять усе, щоб самим захистити себе від російської навали.
Іншим твердим переконанням Степана Бандери було категоричне несприйняття соціалізму. Соціалізм у будь-якій формі для нього був ледь не синонімом абсолютного зла. І перш ніж цього висновку дійшли сучасні українські публіцисти, його дійшов Степан Бандера в далекому 1950 році.
“У визвольній боротьбі України проти большевицької Росії найбільше шкоди приніс соціялізм, який найгірше причинився до ідейної, політичної і мілітарної демобілізації України в змаганнях з большевизмом”, – пише він (С. 161).
Очевидно саме цим була зумовлена неприязнь автора наведених рядків до УНРівського середовища на еміграції, де, як і за часів Центральної Ради і Директорії панували соціалістичні ідеї.
У цьому при бажанні можна простежити певну паралель із поглядами полковника Петра Болбочана (1883-1919).
Як і в іншому – категоричному несприйнятті Росії, будь-то червоної чи некомуністичної.
Для Степана Бандери і Росія, і російський народ – засадничо ворожі сили.
Причому незалежно від пануючого в цій країні режиму. Цьому присвячена значна частина його публіцистики. Можна сказати, це одна з її базових думок.
“Імперіалізм російського народу, – на думку очільника ОУН(б), – це явище історичного порядку, що міняє свої форми та методи дії, але в своїй істоті залишається незмінним. Його суттю є безнастанне намагання підкорювати собі інші народи та за рахунок їхнього визиску й знищування постійно збільшувати свою силу, засяг свого володіння розріст московської нації і її імперії” (С. 516).
Боротьба проти Росії для Степана Бандери була нерозривно пов’язана з крахом Російської імперії в будь-якій її формі й подальшим її розпадом на національні держави.
Цікаво, що однією з таких держав він розглядає Сибір, або “З’єднані держави Сибіру” (С. 594).
Тут доречно згадати, як в 2014 році на Майдані з’являлася ціла делегація сибірських сепаратистів. Однак ані вони, ані інші відцентрові рухи в Росії не здобули тоді підтримки офіційного Києва.
Лише починаючи з 2022 року про це почали говорити вголос окремі українські політики, однак системної роботи в цьому напрямку на рівні уряду чи парламенту не спостерігається.
Бандера категорично відкидає будь-яке співробітництво української еміграції з російськими лібералами. А саме на цьому наполягали західні кола в своєму прагненні організувати єдиний антикомуністичний фронт, ігноруючи права поневолених Росією народів.
“Національно-визвольні змагання могли б мати спільну мову і йти в одному фронті тільки з такими московськими протикомуністичними силами, що не мали б імперіяілістичних тенденцій, не протиставилися би цілям поневолених народів... Але таких сил... з поважнішим впливом серед москалів немає”, – констатує Бандера (С. 550)
Можна сказати, провідник ОУН(б) вже тоді не вірив у “хороших росіян”. Однак невірно стверджувати, ніби він зовсім не давав їм шансів в самій Україні.
Запорукою їх вільного існування Бандера бачив цілковиту лояльність щодо Української держави, її народу і його боротьби за свободу:
“Тим москалям, які відповідають цим вимогам, треба запевнити і забезпечити повну і всебічну рівноправність у всіх громадянських правах та повну свободу їхнього національного розвитку відповідно до міжнародних засад щодо національних меншин”. (С. 596).
Бандера і поляки
Як це не дивно, але польська тема не посідає значного місця в публіцистиці Степана Бандери.
А проте його ставлення до поляків, судячи зі статей, опублікованих у збірнику, можна звести (хоча й з натяжкою) до відомого ще в XVII столітті українського прислів’я “Ляхів гудьмо, та з ляхами будьмо”.
Очільник ОУН(р) був далеким від “ягеллонської” ідеї. Неприйнятною він вважав також ідею Міжмор’я – до речі, популярну сьогодні як серед польських, так і українських прибічників тісного політико-економічного і військового співробітництва країн колишньої Речі Посполитої.
Бандера критикує в своїй публіцистиці як дискримінаційну політику міжвоєнної Польщі стосовно українців, так і польські претензії на західноукраїнські землі.
Однак ця критика ведеться радше з раціональних позицій. Акцент робиться на тій шкоді, яку ця політика завдала самій Польщі та її народу.
“Не можна без моральної огиди дивитися на політику Польщі супроти України, Білорусі, Литви, не можна зрозуміти самовбивчого для польської нації змісту цієї політики, у висліді якої польська політика супроти України через триста років є жалюгідним сателітом московської політики, і в висліді якої для самої Польщі, для історичної долі цілої нації завдано і завдається непоправної шкоди на довгі століття вперед”, – писав Бандера в статті “Фронт поневолених націй”. (С. 219).
Звертає однак увагу й те, що, пишучи про війну українського націоналістичного руху “на два фронти”, тобто проти гітлерівської Німеччини і СРСР, Бандера жодним словом не обмовлюється про воєнне протистояння з польськими збройними формуваннями.
А воно було не менш затятим і жорстоким, причому по обидві сторони.
Про польсько-український конфлікт часів Другої світової читайте у спецпроєкті «Волинь 1943»
Невідомо (принаймні не віднайдено на сьогодні таких свідчень) чи висловлював Степан Бандера чи то публічно, чи приватно, усно чи на письмі своє ставлення до “Волинської різанини”.
Однак відомо, що він спілкувався в концтаборі з головним командиром Армії Крайової Стефаном “Гротом” Ровецьким (1895-1944), і товариші Бандери по ув’язненню навіть готували втечу Ровецького (план цей, на жаль, не здійснився).
Читайте про це у публікаціях «Бандера і Ровецький. Вороги, яких концтабір зробив союзниками» та «Целленбау: місце, де було ув’язнено Бандеру та Європу»
І з питання про долю західноукраїнських земель вони принаймні знайшли спільну мову – в той час коли між двома народами доходило до нелюдських кривавих ексцесів.
Однак у своїй публіцистиці Бандера підводить читача до тієї думки, що поляки - такий же самий поневолений Москвою народ, як і українці. А тому обидва народи можуть бути союзниками:
“В обидвох народах та в їхніх визвольних силах живе позитивне зацікавлення протимосковськими і протикомуністичними процесами другого народу і симпатії до його національно-самостійницьких змагань”. (С. 557).
Бандера крізь призму QR-кодів
“Перспективи української революції” від “Нашого формату” – вже третє видавння праць Степана Бандери в Україні. Перше випустила дрогобицька видавнича фірма “Відродження” в 1998 році, друге – тернопільське видавництво “Крила” в 2021-му.
Але, на відміну від своїх українських попередників, а також від оригіналу, виданого в 1978 році в Мюнхені (ФРН), “Наш формат” не обмежився простим передруком.
Так, була збережена оригінальна редактура текстів, здійснена головним ідеологом ОУН(р) Степаном Ленкавським (1904-1977), а також передмова найближчого соратника Бандери, Ярослава Стецька (1912-1986) в редакції журналіста Данила Чайковського (1909-1972).
Збережено й “діаспорний” правопис. Однак, завдяки історику Миколі Посівничу і філологу Марині Ткачук, видавництво надало книзі такого формату, котрий, як на наш погляд, здатен задовольнити як фахівців з історії українського визвольного руху ХХ століття, так і простого обивателя, що цікавиться цією темою.
Історикам стане в нагоді науковий апарат, представлений іменним та географічний покажчиками та списком ужитих автором скорочень.
Для полегшення ж сприйняття текстів пересічним читачем в книгу вміщений глосарій – тобто словник діалектизмів і інших малозрозумілих слів, переважно польських і німецьких запозичень. Коментарі Ленкавського доповнені коментарями видавництва, підготовленими пані Ткачук.
Нарешті головна відмінність: це перше видання творів Степана Бандери в Україні з використанням ІТ-технологій.
Вони уможливлюють, так би мовити, вихід за рамки друкованої версії книги. На сторінках книги містяться QR-коди, зісканувавши які, можна побачити на своєму електронному пристрої всі статті, есе і інтерв’ю Бандери в такому вигляді, в якому вони вийшли в діаспорних періодичних виданнях.
Це дає можливість познайомитися з цілим змістом тих видань. А відтак - скласти власне уявлення про політичне, громадське й інтелектуальне життя української політеміграції і загалом діаспори в західних країнах у другій половині 1940-х - 1950-х років. Саме на цей відрізок часу припадає публіцистична активність Степана Бандери.
Окрему цікавість являють собою фото самого провідника ОУН(р), його родини і колег, різноманітних документів, а також посилання на запис його виступу в Лондоні на 25-річчі ОУН. Частина з них вміщена в кольоровій вкладинці до книги, частину можна відшукати за тими ж QR-кодами.
***
Степан Бандера ще довго залишатиметься для українців символом безкомпромісної боротьби проти агресії Москви з її незмінним імперіалізмом незалежно від пануючого в Росії політичного режиму. І в недалекому майбутньому – мабуть не тільки для українців.
Фраза: “Національно-самостійницькі змагання кожного поневоленого Москвою народу мають не тільки протикомуністичний зміст, але вони по суті направлені проти російського імперіалізму, проти його істоти і сили, його експансії та проти його домінантного становища в міжнародному політичному житті...
Залишки давніх русофільських орієнтацій та зроджене ними неоднакове трактування комунізму і російської експансивности – втратили всякий вплив і ґрунт у національно-самостійницьких рухах поневолених народів. Тепер уже для всіх комунізм і московський імперіалізм – це один ворог.”