Літо 1963 року
Поки партійні чиновники з усіх можливих трибун від Києва до Москви нещадно громили шістдесятників і встромляли палиці в колеса їхній діяльності – молоді люди, видається, ще активніше взялися до творчої роботи. В травні, вже після головних партійних зборів у Києві, епіцентр шістдесятництва на деякий час перемістився до Одеси. Саме на півдні України проводилися літературні семінари, куди з’їжджалися молоді письменники з усієї республіки. 1963 року в Одесу приїхали люди з уже усталеними переконаннями. Тоді тут перетнулися шляхи киян Леся Танюка та Миколи Вінграновського, львів’янина Богдана Гориня, місцевого письменника Володимира Яворівського, і що, мабуть, найбільш важливо, Василя Стуса, який приїхав з Донбасу
Що читаємо? «Бунт проти імперії: українські шістдесятники" (А-ба-ба-га-ла-ма-га, 2023 рік)
Поки партійні чиновники з усіх можливих трибун від Києва до Москви нещадно громили шістдесятників і встромляли палиці в колеса їхній діяльності – молоді люди, видається, ще активніше взялися до творчої роботи.
Після заборони вистави «Отак загинув Гуска» у Львові Танюк, так само як і Алла Горська, не припинили бурхливу діяльність – попереду була ще не одна заборона. В травні, вже після головних партійних зборів у Києві, епіцентр шістдесятництва на деякий час перемістився до Одеси.
Саме на півдні України проводилися літературні семінари, куди з’їжджалися молоді письменники з усієї республіки. Ці семінари були покликані не лише підвищити літературну майстерність молодих людей, але й «наставити їх на правильний шлях».
Однак 1963 року в Одесу приїхали люди з уже усталеними переконаннями. Тоді тут перетнулися шляхи киян Леся Танюка та Миколи Вінграновського, львів’янина Богдана Гориня, місцевого письменника Володимира Яворівського, і що, мабуть, найбільш важливо, Василя Стуса, який приїхав з Донбасу.
Зі щоденника Леся Танюка:
«Найцікавіше враження – Василь Стус. Майже містика. Спочатку мені потай показали його погруддя – ліпить Сорока, тут, на місці, зрозуміти ще важко, але підборіддя, лоб, а особливо вуха музичні – Василеві. А тут і він сам, з рішучим ротом боксера й розслабленою усмішкою – мабуть, бо жарко.
Настрій богемний, я думаю, вони тут не вчаться – просто підживлюють себе знаттям, що не один ти такий, у гурті легше. Читають свої твори, здебільша розмова компліментарна, хіба потім, наодинці – своє, зауваги. Не дуже лізуть один одному в душу, бо є все-таки єдність ситуації – погроми Драча, Вінграновського, Ліни Костенко й Некрасова в Києві, чуття загрози, спротив»[1].
Сам Стус також зафіксував у своєму щоденнику першу зустріч з Танюком: «Вчора бачив Леся Танюка – чорнявий, маленький, засмаглий хлопчина. Дещо сором’язливий. Він пише суховато-колючі вірші, прочитав цікавий вірш Драча про крила, які дядько завжди стинає»[2].
Цікавим спогадом про 25-річного Стуса в тодішній травневій Одесі поділився й Анатолій Бортняк:
«Правда, був він значно вищим від кожного з ”семінаристів” на зріст (тоді здавалося, що лише фізично – а що духовно, ми й не здогадувалися). І був менш говірким, більш самозосередженим. І знайомство з ним було незвичним, за дещо парадоксальних обставин. […] Під час першого ж дружнього застілля зайшлося про те, що в Одесі не чути жодного українського слова, а якщо хтось і промовить, то це викликає зневагу, і що взагалі в Україні ведеться політика винищення національної культури. Василь Стус, який саме надійшов, ніби насмішкувато поставився до наших балачок, мовляв:
– Що ви, хлопці, верзете дурниці? Кому потрібна ця мужицька, відстала від цивілізованих мова? Не варта вона того, щоб нею так перейматися…
Ошелешені, ми гуртом ледве не побили свого ”опонента”. Добре, що, вчасно оцінивши критичну ситуацію, Василь тут же заприсягся, що пожартував, що сам він готовий умерти за ту мову…»[3]
Незграбний жарт Стуса справді радше відображав загальний настрій на семінарах. Національне питання вкрай загострилося внаслідок нагінок на шістдесятників, а мовна проблема окреслювалась дедалі виразніше. Зрештою, саме Василь Стус це знав чи не найкраще, адже щодня стикався з русифікацією Донбасу. Саме Стус за пів року до одеських зустрічей написав Малишкові розпачливого листа про становище української мови.
Національний нерв на семінарах був дуже відчутним. Танюк наполегливо розповідав усім охочим про Розстріляне Відродження, а Богдан Горинь постійно повертався до національного питання протягом довгих нічних дискусій з однодумцями. Шістдесятники були у своїй стихії – молоді люди обмінювались досвідом і знаннями, а їхні дискусії в спекотній Одесі дедалі дужче підштовхували їх до вивчення національної проблеми.
Якщо Василь Стус був на семінарі в ролі початківця (адже його вірші до цього часу виходили вкрай рідко в пресі), то 18 травня з Києва приїхав справжній «метр» з молодого покоління – Микола Вінграновський. Від часу «каяття» на партійних зборах минуло менше місяця, і Лесь Танюк не пропустив нагоди дорікнути своєму другові його «відступництвом»:
«З нового – прибув з Києва Микола Вінграновський. Поснідав і сказав, що на жодні заняття не ходитиме; сів грати в шахи. Як на гріх – зі мною. Програв першу, програв другу, завівся: давай, каже, третю – на парі! Хто виграв третю – значить виграв усі три!
– Парі твоє дурне: але згоден, – дуже хочеться тебе покарати…
– За що? – справді здивований, бо між нами ніколи нічого лихого не було.
– А за партбюро. За те, що покаявся, друже мій Вінграновський: – скис. Або ще гірше – справді здаєш назад. Розставляй.
І тут Микола всерйоз обурився:
– О! Так у тебе ціла ідея! То ти хочеш виграти не просто так – за ідею?! Тоді я не гратиму!
Змішав фігури і пішов. Всерйоз образився»[4].
Уже на початку червня Танюк повернувся до Києва. 1 червня КТМ організував вечір Володимира Маяковського. Сценарій написав Іван Дзюба, який багато років своїх академічних досліджень присвятив саме Маяковському, тому мав до нього певний сентимент. Водночас таке урізноманітнення тематики могло дещо зняти напруження навколо Клубу творчої молоді. А втім, зі сцени таки пролунав «крамольний» вірш Маяковського «Долг Украине». Національний мотив так чи інакше залишався ключовим у діяльності КТМ. Це шістдесятники вкотре довели вже через тиждень.
Пізнього суботнього вечора 8 червня 1963 року кияни мали змогу бачити в середмісті незвичне видовище – десятки молодих людей ішли зі смолоскипами в руках. Шістдесятники та їхні прихильники влаштували чергову акцію: спершу в Інституті харчової промисловості ім. Мікояна відбувся вечір пам’яті Івана Франка, перебіг якого, однак, залишився в тіні смолоскипної ходи після заходу:
«Мало не всі присутні на вечорі, а зала була переповнена, із запаленими смолоскипами і українськими піснями рушили через увесь центр до пам’ятника Франкові. Було вже темно, і вогняні смолоскипи освітлювали яскраво розшиті українські сорочки на Володі Неруденку та на моєму Володі [Дроздові]. Поряд ми з Аллою. А за нами, за всім нашим гуртом – довжелезний хвіст демонстрації. І скрізь – вогні, вогні…
Це була єдина справжня демонстрація в моєму житті. Кияни дивувались, хто обурювався, хто перелякано сахався. Чула голоси: ”Что это? Говорят – Арсенал бунтует?” ”Да нет – это националисты…” Але чулись і схвальні голоси: ”Молодці хлопці, давно пора!” […] Чи боялись ми? Ні! Коли поруч з тобою – пліч-о-пліч – стільки однодумців, – страху немає. Але розуміння того, що ми переступили межу? – було, безперечно. І це розуміння не лякало, а підносило. Ми розуміли, що творимо історію»[5].
Так згадувала про цю подію Ірина Жиленко. Цікавий штрих додає Іван Дзюба. Він окреслює у своїх спогадах маршрут демонстрації (Толстого – Червоноармійська – Хрещатик) і наголошує, що весь шлях від пам’ятника Шевченку до пам’ятника Франку з демонстрантами пройшов і Максим Тадейович Рильський, що вкотре засвідчувало його прихильність до молодих «бунтівників». Очевидці свідчили, що демонстрацію КТМ активно фотографували з усіх боків люди в цивільному.
Через десять днів після цього вечора в житті КТМ відбулася неабияка подія – лідер клубу Лесь Танюк одружився з Неллі Корнієнко. КТМщики привітали молодят на Хрещатику іронічним плакатом: «Так загинув Танюк». Молоде подружжя повернулося святкувати в Одесу, але й там не припинило культурницької діяльності. Танюк взявся за організацію ще одного вечора – цього разу пам’яті Тараса Шевченка в парку на Ланжероні. Незабаром в Одесу прибуло «підкріплення» – Алла Горська і Василь Симоненко. Однак «заморозки» не обминули й сонячну Одесу – в останню мить літературний вечір заборонили. Неллі Корнієнко пояснює:
«Для Одеси це був “переворот”. Головне, що коли вони хотіли робити Шевченківський захід – вони це пробували робити через університет, тоді ще Яворівський там вчився. Вони хотіли тоді Одесу одразу підключити до Шевченка – захопити її ”бліцкригом”. Саме так вони це задумували – зухвалі вони були, в хорошому сенсі цього слова. Не боялися нічого. І це теж було стратегічно – це ж не було просто – Шевченко – бо Шевченко.
Шевченко не як поет – а як символ, як той, ким ми можемо вимірювати ментальність (хоч і слова тоді ще такого не було). Шевченко – тому, що це було про духовний світ, про ціннісний світ. Для російськомовної Одеси вони ”переворот” гуманітарний робили. […] Але тоді вже все забороняли. Те саме відбувалось і з театральними виставами – просто їздили по театрах і закривали вистави»[6].
Попри заборону Шевченківського вечора, до Києва молоді люди поверталися з ентузіазмом. Уже наступного місяця був запланований вечір, який став по-своєму знаковим для українського шістдесятництва.
У 1963 році в Україні широко відзначали 50-ліття від дня смерті Лесі України, тому тематичних вечорів не бракувало. Наприкінці липня у Спілці письменників висіли одразу дві афіші. Одна повідомляла про «офіційний» вечір за участі «зубрів»: Олеся Гончара, Максима Рильського та ін. Друга афіша інформувала про вечір під егідою КТМ: на літній естраді Першотравневого парку (сьогодні – Міський сад) мали виступити Ліна Костенко, Іван Драч, Ірина Жиленко. Ведучий – Іван Дзюба.
Молоді люди попіклувались про справді розкішну програму – запросили Державний симфонічний оркестр (диригент Євгенія Шабалтіна), артистів театру опери та балету, київської філармонії та Укрконцерту. Першим мав відбутися вечір шістдесятників – 31 липня, наступного дня, 1 серпня, – офіційний. Це, безумовно, створювало певне напруження. Ірина Жиленко згадує, що напередодні концерту зустріла у Спілці Дмитра Павличка: «Каже: я аж злякався, коли побачив цю афішу. Як відкрита демонстрація. Хоч би розбавили кимось із таких…»[7]
Досвідчений Дмитро Павличко як у воду дивився. Літературний вечір перетворився на демонстрацію у прямому сенсі цього слова. Попри те, що молоді письменники отримали усі необхідні дозволи, вечір в останню мить заборонили. На той час шістдесятники вже звикли до заборон, але цього разу зчинили бунт. Не останню роль у ньому відіграв уже традиційно Іван Дзюба. Спогади його про цю подію характерно лаконічні, зате детальний опис залишила у своєму щоденнику Ірина Жиленко:
«Відповіли: вечора не буде. Заборонено! Чому? Іван Дзюба побіг в ЦК. Почали викручуватись: ви, мовляв, поперед батька в пекло лізете. Хай спочатку офіційний вечір відбудеться. Іван питає: що ж ви раніше думали? Адже завтра вечір. Афіші розклеєні, люди знають, ми готувались, запрошена Шабалтіна з оркестром. Відповідають: Шабалтіна вже відмовилась.
31-го ввечері сходимось. Люди є, приїхав Іван Драч, Микола Вінграновський сяє як самовар – у нього сьогодні народився син. Дзюба вийшов на естраду і тільки розкрив рота, як з динаміків обабіч сцени ревонула на повну гучність музика. Стоїмо. Музика скінчилась. Оголошують: завтра, 1 серпня 1963 року, в приміщенні театру ім. Лесі Українки відбудеться вечір, присвячений пам’яті поетеси. І знову – музика. Хлопці побігли в приміщення. Там якийсь тип крутив магнітофон.
– Припини зараз же!
– Не можу, в мене наказ.
– Припини, бо ми тобі… – рвонулись до нього найбільш гарячі.
– Одійдіть, бо викличу наряд міліції – в мене телефон.
Довелось одійти. Дзюба кілька разів безуспішно намагався перекричати музику. Глядачі почали обурюватись. Тоді Дзюба попросив людей підійти ближче і сказав, що ми хотіли провести вечір, але чиясь горе-голова хоче нам перешкодити. Тому ті, хто хоче, щоб вечір Лесі Українки відбувся, нехай відійдуть з нами набік, подалі від гучномовців.
Глядачі зааплодували і рушили за нами до чавунної огорожі стадіону. Дзюба попереду ніс афішу з портретом Лесі. Якийсь дідок поряд зі мною обурювався: “К коммунизму идем, а вечер Леси Украинки запрещают”. На огорожу повісили афішу і портрет Лесі Українки. Хлопці принесли лаву. Дзюба виліз на неї і почав говорити. Понад півтори години вистояли люди на ногах, і ніхто не відійшов. Прекрасно читала Лесині вірші Тетяна Цимбал. Виступали Драч, Вінграновський, я, Тельнюк – а потім хто хотів.
Тепер – про себе. Пережила кілька важких хвилин. Коли побачила, як наполегливо намагаються зірвати вечір, – злякалась. Відчувала, що буде нас покарано. […] Всі вмовляють не виступати. Мовляв, не варто ризикувати можливістю друкуватися задля сорока людей. Вже була погодилась. А потім так бридко стало від того, що боюсь! Вирішила виступати! Для твердості казала собі навіть вголос: ”Хай мені буде не знати що, а виступлю! Це потрібно для мене самої!”
Темнішало. Я вже не могла розібрати написаного, а напам’ять вірша не знала. Думаю: невже не виступлю? Коли оголошують: Ірина Жиленко! Я вилізла на лаву, хлопці палили з газет смолоскипи, аби мені було видніше читати. Газету за газетою. Слово честі, заради таких хвилин варто постраждати. Клапті сажі літали в повітрі, сідали на мою білу блузку, вишиту волошками (що з неї зробилося!). Смолоскипи створювали якусь дивовижну музику тіней. Читали допізна. Домовились піти в суботу на могилу Лесі.
Після вечора я, Володя, Драч, Дзюба з Мартусею, Вінграновський та Сверстюк пішли до Романа Корогодського. Випили, погомоніли трошки і розійшлись, бо були втомлені»[8].
Ірина Жиленко мала рацію: таке зухвале ігнорування партійних розпоряджень не могло не викликати «оргвисновки» навіть у ті відносно ліберальні часи. Саму Жиленко звільнили з роботи. Вкотре звільнили й Івана Дзюбу, який, щоправда, не надто цим переймався, адже здебільшого проводив час у Брюховичах під Львовом. Над Іваном Драчем, який тоді завершував сценарні курси в Москві, нависла загроза виключення.
Посилюючи тиск на молоде покоління українських інтелектуалів, влада замість їхньої покірності досягала прямо протилежного ефекту. Щодо забороненого вечора пам’яті Лесі Українки Іван Дзюба протягом серпня підготував «пояснювальну записку». Офіційно вона була адресована керівництву Спілки письменників, але фактично перетворилась на один з перших документів самвидаву, який починав тоді поширюватися Україною. У своєму гнівному тексті Іван Дзюба пояснював, що насправді відбулося, і зрештою наголосив, що така поведінка партійних бюрократів – не менш як образа національної гідності.
[…]
Вечір у парку позначив новий етап у протистоянні шістдесятників і влади. Теоретичні роздумування та літературознавчі конструкції на кшталт «альтернативної культури» щодо офіційного канону набули цілком конкретних і промовистих форм. Організація літературного вечора майже одночасно з офіційним заходом, за участі саме тих поетів, яких нещадно критикували з усіх можливих партійних трибун, являла собою демонстративний виклик з боку нової української культури.
Шістдесятники не обмежились поширенням Дзюбиного листа – після скандалу з вечором Лесі Українки вони написали колективний лист-протест у ЦК КПУ, під яким стояли підписи не лише молодих літераторів, а й Михайла Стельмаха і Максима Рильського, який, утім, як завжди, обрав позицію миротворця й уникав «гострих кутів». Очевидно, кількість заборон на кінець літа 1963 року перейшла будь-які межі і спричинила серйозний зсув у сприйнятті радянської влади. Такий настрій зафіксував у листі до Григорія Кочура Василь Симоненко в липні того ж року:
«Дійшли до нас чутки про ”вшанування” Лесі в Києві, зокрема про вечір в парку з участю Дзюби, Драча, Вінграновського та Жиленко. Не знаю, чи англійці поводились так зухвало в Індії, але після візиту до Одеси, після львівської історії та після Лесиної вечірки я недогризки своїх ілюзій можу подарувати кому завгодно»[9].
Паралель між Україною і Індією – прямий і неприхований натяк на колоніальне становище України в межах СРСР. І це переконання серед шістдесятників лише посилювалось. Уже через рік термін «колоніалізм» уперше прозвучав у самвидаві. Тиск на КТМ і окремих шістдесятників посилювався. Осінь пройшла для молодих людей під знаком чергових розгромних партійних нарад і безупинної критики. Але це все були дрібниці порівняно з трагічним фіналом року. 13 грудня 1963 року в черкаській лікарні помер Василь Симоненко.
[1] Танюк Лесь. Щоденники. Т. 7. С. 415.
[2] Танюк Лесь. Василь Стус у моїх щоденниках. С. 513-524.
[3] Бортняк Анатолій. Травень 63-го // Василь Стус: Поет і громадянин. Книга спогадів та роздумів. С. 66.
[4] Танюк Лесь. Щоденники. Т. 7. С. 426-427.
[5] Жиленко Ірина. Homo feriens. С. 168.
[6] Інтерв’ю з Неллі Корнієнко. Київ, 10 лютого 2022 р.
[7] Жиленко Ірина. Homo feriens. С. 172.
[8] Жиленко Ірина. Homo feriens. С. 174.
[9] Симоненко Василь. Спадщина. Т. 2, кн. 1. С. 363.