Наша столітня війна: sensitive content
Розуміння того, що війна почалася не 24 лютого 2022 і навіть не в 2014, а майже на сто років раніше, важливе, бо робить нас сильнішими. Викриває ті самі злочинні методи, які використовує проти нас Росія. Показує, що ми виграЄмо у цій війні, звільняючи поступово території та суспільну свідомість, а отже, і вИграємо у ній
Що читаємо? Володимир В'ятрович. Наша столітня. Короткі нариси про довгу війну. (Харків: “Ранок” і “Фабула”, 2023)
Ця війна почалася не 24 лютого 2022 року. Проте саме того дня вона увірвалася в життя мільйонів українців, розділивши його на «до» та «після». Хоч яке різне «після», байдужих не лишилося. Ані серед тих, хто змушений був покинути дім чи країну, ані тих, хто опинився під бомбами чи в окупації, ані тих, хто взяв до рук зброю, ані тих, хто присвятив життя допомозі захисникам.
Життя мільйонів змінилося, життя тисяч — обірвалося.
***
Розірвана струна
Я назавжди запам’ятав мить, коли почалася війна. Прокинувся десь о четвертій, саме, як виявилося згодом, коли виступав Путін. Примусив себе не заглядати в телефон, як робив усі попередні ночі. Треба було бодай трохи виспатися перед важким днем. Навіть не уявляв тоді, наскільки важким.
Покрутився в ліжку і майже заснув. Та сон перебило звуком, якого не чув ніколи. Глибоким і різким, ніби розірвалася гігантська струна. Аж у животі зрезонувало. Здається, то була крилата ракета. Звук такий незвичний, що не лишав сумніву: сталося надзвичайне.
За кілька секунд у чаті друзів прочитав одне слово: «почалося». Тим словом збудив дружину. Вона й у напівсні, зрозуміла все, навіть не довелося вимовляти «війна».
Напевно, цей звук таки був не лише через ракету. Це обірвалася внутрішня струна страху, яка натягувалася протягом кількох місяців напруженого очікування та погроз. Війна почалася, страх щез. Далі — боротьба.
Фб. 25.02
***
Життя в буремні часи для історика — надзвичайна нагода зрозуміти, як назрівають колосальні зміни в суспільстві, породжуючи шалений вир. Опинившись у цьому вирі історії, намагатися розгледіти таємні коліщатка, що змушують її рухатися саме в цьому напрямку, саме цим темпом.
Жити в такий час для українського історика — ще й нагода побачити на власні очі те, через що проходили наші предки. Бо українське суспільство надто мало знає своє минуле, відтак історія як сувора вчителька життя знову і знову повторює незасвоєні уроки. Тому історик в українських реаліях ще й трохи пророк: він бачить лихо, що насувається, каже про це іншим і залишається непочутим.
Вся українська історія — це попередження: війни не могло не бути, вона, на жаль, не могла бути іншою. Наша нескінченна і не почута ні світом, ні подекуди нами самими історія — про спроби Росії поглинути Україну, розчинити українців, про страшні способи, якими наші північно-східні сусіди намагалися це робити зі знищеного Батурина 1708 року до знищених Ірпеня, Бучі та Маріуполя в наші дні. Від початків творення російської імперії до її безславного кінця.
Як історик я намагався пояснити своїм землякам те, що вони бачать, через те, що пережили наші предки. Намагався спонукати їх фіксувати побачене та пережите, аби залишити ці унікальні пережиття нащадкам як нашу історію, наш досвід, щоб він став для них корисним і допоміг не повторювати помилок пращурів. Як батько, син, чоловік намагався рятувати свою родину.
Як політик брав участь в ухваленні важливих і, сподіваюся, правильних для країни рішень. Як громадянин взяв до рук зброю, долучився до лав територіальної оборони, щоб не пустити ворога в Київ. Усі ці функції довелося виконувати паралельно, майже водночас, що, звісно, було дуже важко. Але, з іншого боку, кожна з них посилювала іншу.
Я розумів усіх українців, яких війна розлучила з рідними — зі своїми попрощався вранці 24 лютого. Дружина, син, мати поїхали на захід країни, я помчав із нашого дому у Ворзелі в Київ. Вони щасливо доїхали до Львова, я взяв участь у засіданні парламенту, де всі присутні депутати проголосували за введення воєнного стану.
Тим часом рідний Ворзель спершу обстріляли, а незабаром окупували росіяни. В нашому містечку, в сусідніх Бучі, Ірпені лишилося чимало людей. Дехто не зумів вчасно виїхати, дехто не захотів, не розуміючи, яку загрозу несе у їхній дім Росія. Бракувало історичних знань. Дехто заплатив за це нерозуміння найдорожчим — власним життям чи життям близьких.
***
Парламент працює. Ухвалено важливі законодавчі акти — про мобілізацію, про колабораціонізм, про інформаційну агресію, про мародерство, про конфіскацію майна Росії. Цей день — один з кращих в історії цього скликання Верховної Ради. Сильно, швидко, монолітно на зміцнення обороноздатності України.
Фб. 03.03.
***
Я засідав у Верховній Раді та працював в Комітеті гуманітарної та інформаційної політики, де напрацьовували важливі закони, що захищали Україну, зокрема від інформаційної агресії. Чергував на блокпостах на околицях Києва (біля ТРЦ «Лавіна-молл», тиждень тому ходив із сином туди на мультик, а тепер там була передова).
Навчався — знову, через 20 років — стріляти з автомата «Калашніков» (старшого за мене, 1971 року випуску). Мої фото з лютого-березня можуть ілюструвати еволюцію захисника Києва того часу: від цивільного партизана, в якого від військового лише зброя, до цілком спорядженого (зусиллями волонтерів) вояка територіальної оборони.
***
Друзі! Cлово-маркер: паляниця. Диверсанти його не можуть вимовити. Мова – наша зброя.
Фб. 25.02
***
Тут, у 206 батальйоні, я зустрів багато друзів і знайомих з часів Помаранчевої революції та Євромайдану. Набув багато нових чудових друзів. Відчув, що означає братерство по зброї і краще зрозумів тих, про кого писав як історик, — борців за свободу минулого століття.
З іншого боку, перебування у лавах захисників допомагало мені як історику говорити не лише більш точно, ближче до реальності, але й для ширшої авдиторії. Пояснення сьогодення через призму минулого, озвучені не із затишного кабінету за сотні кілометрів від війни, а з самого її виру, звучали напевно таки голосніше і переконливіше.
Я робив по кілька дописів на Фейсбуку щодня, користаючись тим, що маю там доволі чисельну аудиторію. Намагався інформувати про події в Києві, свідком яких був, події в Україні та світі. Часто написане мало за мету просто підтримати інших.
Я читав дописи інших, бачив, як крім щирих слів іноді шириться брехня, що провокує паніку. Як у цьому беруть участь не лише професійні провокатори, але звичайні необізнані люди, поширюючи неперевірену інформацію. Тому намагався допомогти людям навчитися вирізняти правду від брехні, використовуючи історичний інструментарій.
***
Перший закон історика для кожного — перевіряйте джерело інформації. Чи повідомлена інформація походить від того, хто сам бачить описуване, чи переповідається почуте від когось іншого. Чи емоційний стан джерела інформації не впливає на точність опису. Звіряйте час отримання інформації з часом, про який у ній ідеться — навіть повідомлення з релевантного джерела може втратити актуальність. Іноді від точності інформації залежить життя людей.
Фб. 05.03.
***
Через соціальну мережу я спонукав усіх записувати та публікувати спогади під хештегом #війназанезалежність, сподіваючись, що колись ці записи стануть ще одним джерелом для відтворення нашого життя та боротьби істориками майбутнього.
***
Шановні читачі мого Фб! Вас вже дуже багато — понад 102 тисячі. Але кожен з вас може не лише читати, але й писати (багато хто й робить це). Ми опинилися у вирі історії. Тому в нас водночас цікаво і небезпечно. Давайте зафіксуємо ці дні для нащадків. Записуйте кожен свої враження та пережиття від побаченого. Робіть це щоденно, будьте точні і відверті.
Потім, після перемоги, коли ми будемо відтворювати деталі цієї війни за незалежність, це стане важливим джерелом. Якщо хочете, можете публікувати свої записи під тегом #війназанезалежність. Або просто зберігайте їх у нотатках на телефонах чи в записниках. Наперед вдячний кожному від імені майбутніх істориків.
Фб. 24.02.
***
Вживу і онлайн спілкувався з українськими та закордонними журналістами. З другими доводилося постійно спростовувати стереотипні уявлення про Україну, її сьогодення та минуле, сформовані десятиліттями російської пропаганди. Їх страшенно дивувала завзятість українців у війні, рішучість і здатність чинити спротив агресору.
Тому розповідав їм, що це не випадковий порив, не унікальна, щойно набута особливість саме нашого покоління. Не коритися ворогу — успадкована від предків риса, яка є наскрізною ниткою нашої, на жаль, незнаної в світі історії.
Врешті, вирішив систематизувати хаотичну інформаційну активність у відеоблог «Вир історії», який започаткував 22 березня.
Ролики почали виходити по кілька разів на тиждень. Теми підкидало саме життя: про розстріли совєтами цивільних — після викриття злочинів у Бучі, про голод як зброю — під час блокади Маріуполя та блокування українських портів, про сталінські вибори 1946 і спроби так званих референдумів на окупованих теренах. Та багато інших сюжетів, в яких дзеркало історії відображало наше сьогодення.
Назва серії коротких (свідомо робив їх такими, аби не забирали надто багато часу глядача) відеороликів «Вир історії» — це в першу чергу осмислення моїх особистих відчуттів. Хоча певен, що схоже почувалися багато українців. І метою блогу, що я його вів попри всі труднощі (брак часу, техніки, часом натхнення), стало допомогти українцям — і мені самому.
Вийшло 45 епізодів, що починалися словами: «Всім привіт просто з виру історії. Ми переживаємо часи, про які наші нащадки читатимуть в історичних книгах. Ми справді опинилися у вирі історії. Тут важко, часто страшно і дуже складно зорієнтуватися у швидкозмінних обставинах. І багато подій неможливо зрозуміти, не занурившись у минуле. Я історик, тому спробую пояснити причини цієї війни, які криються у попередніх роках та століттях».
Соціальні мережі для мене були не лише інструментом донесення важливої інформації. Вони допомагали підтримувати контакт з друзями, з якими розлучила війна. Перші кілька тижнів я не виїздив нікуди з Києва, адже ми очікували нападу чи оточення столиці. В схожих ситуаціях опинилися мої друзі з інших міст — Чернігова, Херсона, Харкова. «Як ти?» — питання, яке задавав їм, із завмиранням сподіваючись на відповідь.
Катерина Новак була людиною, відповідь від якої я очікував з особливим острахом. Вона залишилася в Харкові, а його нещадно бомбардували росіяни. Певен, її проникливі описи жахливого життя стануть важливим джерелом істориків майбутнього. З нею ми познайомилися, готуючи до друку мою книгу «Історія з грифом “Секретно”». Катерина — чудовий видавець, відтак завдяки нашій співпраці книга стала найуспішнішим моїм твором на сьогодні та навіть увійшла в рейтинг «30 знакових книг незалежності».
Крім цього, ми з Катею встигли опублікувати ще три видання, які теж дуже добре сприйняли українські читачі. Тому в Інтернет-розмовах після 24 лютого, аби відволіктися від воєнних реалій, ми часто мріяли, що будемо видавати після війни. Цей час ще не настав, але ми вирішили все одно підготувати й опублікувати нову книгу. Можливо, вона теж якось вплине на те, коли і як закінчиться ця війна.
Я звик розповідати історію на сторінках книг. Робити це у відеоформаті за допомогою ютюб-каналу — новий для мене досвід. Він виявився непростим не лише через незвичність інструменту, але через дивну політику творців самого ресурсу. Майже на кожне моє відео YouTube накладав обмеження через зміст. Часом після апеляції обмеження знімалися, але іноді залишалися з поясненням: «Ретельно перевіривши Ваш контент, ми переконалися, що він порушує наші правила (правила спільноти).
Ми розуміємо, що це може засмучувати, але прагнемо, щоб платформа YouTube була безпечною для всіх користувачів». Ролики не містили жодних зображень чи кінохронік з картинами насильства, лише розповідь про те, що пережили в минулому і переживають нині українці. Але наша трагічна історія, виявляється, містить надто чутливий зміст (“sensitive content”) для новітніх платформ розміщення інформації. Тому, не зрікаючись спроб і надалі використовувати ютюб, я вирішив видати сюжети «Виру історії» в друкованому вигляді.
Певен, спільнота читачів готова до сприйняття «чутливої» інформації про наше минуле, бо, на жаль, такою є правда. І певен, що саме правда, а не її замовчування, створює простір безпеки для користувачів інформації.
На її сторінках ви прочитаєте розповідь про війну, яка відбувається на ваших очах, але почалася задовго до вашого народження. Це наша столітня війна, що розгорілася відразу після перших спроб українців створити свою незалежну державу, ще в 1917 році. Один з учасників цієї війни, російський імперіалізм, воював під різними прапорами (триколором чи червоним), ідеологіями (комуністичною чи рашистською), залишаючи незмінною мету: знищення всього українського.
Розуміння того, що війна почалася не 24 лютого 2022 і навіть не в 2014, а майже на сто років раніше, важливе, бо робить нас сильнішими. Викриває ті самі злочинні методи, які використовує проти нас Росія. Показує, що ми виграЄмо у цій війні, звільняючи поступово території та суспільну свідомість, а отже, і вИграємо у ній. За нами колосальний досвід кількох поколінь героїв, і усвідомлення того, що ми продовжуємо їхню боротьбу, робить нас сильнішими.
Історія змінює розуміння цієї війни. Це важливо для нас, українців, затягнутих у її вир, це важливо для усього світу, який має зрозуміти її причини та можливі наслідки. Але й війна змінює розуміння історії. Віра, що нинішнє людство вже геть інше, відтак жахи минулого не повторяться, війни назавжди зникають як інструмент міжнародної політики, після 24 лютого 2022 року похитнулася.
Ні, ми, українці, обпалені війною, не маємо стати тепер песимістами та зробити таким увесь світ. Маємо лиш бути реалістами й допомогти такими залишитися іншим. Сподіваюся, книга “Наша столітня” сприятиме саме цьому.
Тому запрошую до читання коротких нарисів про довгу війну. Війну, в якій вже давно треба поставити крапку. Це маємо і можемо зробити саме ми.
