«СНИ ПРО ХЕРСОН». Коли головний герой – місто…

Що читаємо? Артем Петрик. Сни про Херсон (Харків: Фоліо, 2023)

У видавництві «Фоліо», в серії «Фронтир» виходить нова книга. Її автор – Артем Петрик, кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Інституту історії та археології Балтійського регіону Клайпедського університету. Він став свідком та учасником подій в Херсоні лютого-грудня 2022 року.

«Сни про Херсон» - оповідання написані на основі щоденника, який автор вів у окупації. Втім, тут далеко не лише його особистий шлях але і долі багатьох інших – тих, хто потрапив у епічну круговерть визвольної війни на Півдні, мертвих і живих…

Перші дні. Штурм. Опір інтервентам. Терор. Волонтери. «Орки» та «Колобки». Псевдореферендум. Звільнення. Нищівні обстріли. Міські легенди…і багато іншого, чим жив і як помирав Український Херсон.

Однак, дамо слово самому Артему Петрику. Стилістика та емоційне наповнення першоджерела збережені. Наведені нижче рядки писалися у вересні, трохи менше ніж за два місяці до звільнення міста українськими військами:

«Для чого пишу? Мабуть, для того, щоб, коли прийде свобода й перемога, не забули тих, хто впав поблизу Антонівського мосту, і тих, хто поліг у Бузковому парку, відзначивши смертю перший день весни. Щоб пам’ятали дівчину з льняними очима, яка усміхається з надмогильного фото, і багатьох, багатьох… Бо голосно зітхатимуть привиди полеглих в Олександрівських та Станіславських степах, навіть, коли травою поростуть укріпрайони та окопи. Зітхне загиблий учитель, чиєсь велике й чисте юнацьке почуття, яке поховане в могилі безіменній. Вони спитають: «Чи не забули про нас? Чи були ми взагалі? Чи був Херсон?»

Так! Ви були! Місто вистоїть, виживе «таємна Україна». І знову повернеться додому…

Те, що ви прочитали…пишеться в окупації, в умовах іноземного поневолення і реальної небезпеки, коли невідома доля завтрашнього дня. А сам факт української ідентичності — вирок. Тож, знайте, — сказане тут правда, все це було, все це відбувалося з нами. Хіба що імена та деякі назви змінено зі зрозумілих причин…»

Тож настав час ознайомитися з твором. До уваги читачів «Історичної правди» пропонується одне з оповідань книги.

Листи без відповіді

(з розділу «Долі»)

1 березня

Не знаю, навіщо тобі пишу. Отже, ок, це я. Отже, багато років минуло, ми не спілкувалися. Я знати не знаю, де ти, мені було байдуже, та й нині чхати.

Тільки хотіла спитати, вони мирних не будуть убивати? Дуже страшно, так, бовдуре, я боюся, а ти типу грав роль розумного чоловіка.

Кажуть, вони вже в місті, багато вбитих, бомбили, кажуть, літаками, а ще гармати стріляли. Не знаю, не розбираюся, знаю, що просто страшно, люто страшно. Тому й пишу. А ти де? Дурне запитання. Через п’ять років, ти хоч відгукнися, може, десь поряд.

7 березня

Радій, це знову я. Що там у тебе? Ти живий? Чи ти спиш? Кожного дня артилерія, це я вже навчилася розрізняти. Опановую себе. Боже, бачила їх та їхню техніку. Наші що, так само брудні та некрасиві? Весна настала, смішно, правда? Сьогодні нап’юся вина. У мами є торішнє домашнє. Ти ненавидів, коли я п’ю, хоч я пила через тебе… Знову бомблять, усю ніч, весь день вибухи. Думаєш, пишу тому, що лишилися почуття, ні, не люблю тебе і не любила. Просто ти знав відповіді, вішав локшину ефектніше за інших. Ой, знову вибух…Напишу ще, пізніше.

20 березня

Здається, це стає схожим на щоденник, хоч щоденник пишеш для себе, а тут, наче, є адресат, хай умовний, а може, взагалі уявний. Не відповідаєш, то й грець з тобою. Мені хоч виговоритися і то легше стає.

Я знаю, ти ображаєшся. За що? Я така, яка є. Так, я завжди подобалася чоловікам, така моя природа, красу мені дала мама, ну ти, гадаю, маму пам’ятаєш. Чогось згадую наше перше побачення, мій фіолетовий плащ. Ти підійшов та прямо запропонував бути разом, хоч ми були майже не знайомі.

Вечір, ішли Кременчуцькою вулицею, повз мій дім. Ти, до речі, часто потім ходив там, на вікна дивився, знаю, що любив мене. Не про те я, тоді на нас мало не напав психопат, я злякалася і хотіла кинути в нього черевиком, ти не дав. Потім забивала тобі мізки розповідями про йогу та здорове харчування. Мені страшно стало, раптом скажеш, що несповна розуму, але ні, не сказав. Наче легше стало, написала й ось… Бувай, до зустрічі, хоч так, у листі.

12 квітня

Мені сказали — ти на війні. Якщо так, то будь цілий… Чи, може, вигадують, і ти десь собі сидиш, їси німецькі сардельки та пости пишеш про війну, а ми тут у дупі. Щось, мабуть, так і є, знаю тебе, хитрий занадто… Я не можу повірити в те, що відбувається… всі кажуть… вже десятки тисяч загиблих, арешти, хапають на вулицях, їхні прапори і якісь скажені бабки з Леніним. Ти ж знаєш, я завжди була десь далеко від політики, але все таке чуже, бридке, хочу в минуле, де ми щасливі, море, кавуни… кавунів хочеш? А може, через війну їх більше ніколи не буде. Спробую про приємне, гаразд? Катерининський собор, ти вже й забув, ага, так і є, ти цілував мене вперше, ну, добре, типу ми цілувалися, але дозволу щось ти не питав, як і на все інше, до речі… Я тобі тоді сказала: місце першого поцілунку — визначає майбутню долю.

16 квітня

Сьогодні на душі легше, хоч ти й не відповів, мабуть, дуже зайнятий. Фіг з тобою. Сама справлюся. Від чоловіків нуль користі. Одні страждання, тільки сльози, рюмсати приводів цілком достатньо. Вам там, у мирному житті, нас в окупації не зрозуміти. Арівідерчі, бамбіно.

18 квітня

Я зовсім виснажена, ти переміг — я самотня. Колись ти мені казав, самотність — супутник класичного стерва, яким я є. Дякую, твоя шановна думка тоді мене поранила. Та все одно щось тепле з тобою пов’язане. Ти грів мої долоні у своїх кишенях, тоді подумалося — як це тупо, але… ось його сорочку я хочу надягати замість піжами, коли він буде у відрядженні. І… мабуть, першою у нас буде дівчинка. А ще я була схожа на східну царицю, благородне змішання румунської, кримськотатарської і хрін знає ще якої крові, за твоєю версією.

Це був листопад, ми стояли недалеко від набережної, поблизу «Фрегата». Інший листопад — ти мене кидав, лютий морозяка стоїть, ти щось на тонах розповідаєш про вірність і чому я не така, як треба, терпіти не згоден, ти господар, бла-бла-бла. Подумалося: ось таке буде все наше життя, сумно, я не мріяла про таке, життя мало бути світлою казкою, я так заслуговувала на це, довго страждала. Загадала собі: побіжу, якщо він за мною — отже, будемо разом. Божевільна, я знаю… Побігла, позаду тиша. Відтоді стільки часу ми не бачились… Навіщо пишу? Від нема чого робити й від страху, який не відпускає мене.

25 квітня

Великдень минув, я загадала кінець цієї клятої війни. Не хочу, щоб стріляли, розриви щодня наче ближче, стала думати, ось про що. Через 5, може 10 років мене не буде, а я і не жила, і доброго нічого особливо не залишила. Дурна курка, чогось наснилося, що я народилася у Португалії, до чого тут Португалія, у мене ж спеціальність — німецька філологія. Менше з тим, я у Португалії, тихо, океан, наче інший світ, паралельний.

Знаєш, чуваче, пробач мені, та ми, мабуть, не зустрінемося більше тут. В іншому вимірі — так, я впевнена. Прощавай мій неврівноважений, агресивний, дурнуватий, але… добрий, милий Друже! Ні, до побачення! Зачекай, не уявляєш у чому я себе знайшла... Я вчителька, ось так, хоча встигла попрацювати тільки пів року ще, та це моє, і дітей люблю. А раніше думала — ненавиджу гівнюків. І вони мене, в сенсі — люблять. А для мене це завжди було всім, бути в центрі уваги та хороводи «оленів». Ну, тепер точно все, па-па.

4 травня

Листа від тебе немає, та я й не чекаю. Хотіла одне сказати, мабуть, наостанок. Сергія не забув? Так, того самого, до якого ти мене приревнував, хтось тобі наспівав, що зустрічаюся з двома. «Сєрьога — запасний аеродром», як ти його назвав. Так Сергія немає вже, як виявилося, давно. Він загинув 24-го на кордоні. Туман-туман у вікні, наче щось буде непоправне. Уже точно — бувай.

***

Цей лист, від 4 травня, став останнім. Настя загинула при обстрілі 23-го, разом з нею під вогонь потрапили двоє учнів. Я нічого цього не знав, і про листи також. Вона писала на давно забуту мною пошту. Нової не знала, ми не бачилися з 2017-го. Тоді я не готовий був пробачати, зате війна все стерла. Наша спільна знайома передала мені листи з її комп’ютера, вже після поховання, вона ж і повідомила моїм близьким про трагедію коротким смс: «Королеви не стало»… 28 років… а я був поряд, всього за пару кілометрів.

У день, коли її приймала земля, відчув сильний біль у грудині. Похмуре небо. ППО намагається ловити ракети. Нові арешти, «тих узяли, тим не дзвони, цього вже немає». Заплакав, і не соромно мені за це. Раптом — десь понад будинками, над багатоповерховою масою бетону… саксофон грає. Не зрозумів спочатку, що за мелодія, сумно дуже, потім — це ж «Ще не вмерла…». І так тиждень, в один і той самий час, це, мабуть, реквієм за нею, за всіма загиблими, за нашим скаліченим поколінням.

Книгу «Сни про Херсон». Харків: Фоліо, 2023 р. вже зараз можна придбати у цифровому форматі або замовити паперовий варіант на сайті видавництва за лінком