«Шляхта» супроти «народу»
«Шляхта» супроти «народу» — класика українських суперечок на тему історії, яка поступається популярністю хіба шароварам та перевернутому прапору. Започаткований народництвом у 60-х роках ХІХ ст. та підтриманий окупаційною совєтською владою погляд на ключову роль народу у визволенні України ще донедавна не брався під сумнів. І лише нині, після кількох десятиліть Незалежності, дізнаємося, що Неньку виборювала й інша верства
Що читаємо? Юрій Терещенко. Довге ХІХ століття: спротив асиміляції. К.: Темпора, 2022.
«Шляхта» супроти «народу» — класика українських суперечок на тему історії, яка поступається популярністю хіба шароварам та перевернутому прапору. Започаткований народництвом у 60-х роках ХІХ ст. та підтриманий окупаційною совєтською владою погляд на ключову роль народу у визволенні України ще донедавна не брався під сумнів. І лише нині, після кількох десятиліть Незалежності, дізнаємося, що Неньку виборювала й інша верства.
Найперша аксіома дослідження Юрія Терещенка — цивілізаційна несумісність України та Росії. Приватне землеволодіння — свій клапоть землі — сформувало геть інше суспільство, яке стояло на принципах незалежності, громадянської активності та боротьби за національне самоствердження.
«В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля», — московський общинний устрій з його каральною круговою порукою був чужим русинам-українцям. Класова структура Московії із всесильним царем-батюшкою на верхівці не мала ані розвинутих самобутніх «низів», ані власної «шляхти», позаяк дворяни-олігархи залишалися підконтрольними цареві холопами.
1654 року Україна визнала протекторат царизму в обмін на гарантію Переяславського меморандуму збереження власного суспільного устрою. Обіцянку «царское слово переменно не бывает» зламали вже 1687 року: Коломацькі статті ставили чітке завдання — «Народ малороссийский всякими мерами и способами с великороссийским соединять». Українську іншість коткували уніфікаційним пресом Московської імперії.
Результатом асиміляції українців стала болісна подвійна ідентичність, де лояльність до царизму поєднувалася зі свідомістю свого національного походження, плеканням культури та історії власного народу. Німецький географ і мандрівник Йоган Ґеорґ Коль під час відвідин України 1838 року констатував споконвічну русофобію: «Неприязнь народу Малоросії до народу Великоросії настільки сильна, що її можна назвати просто національною ненавистю».
Він помітив, як українська шляхта зберігає «багато ознак свого золотого віку незалежності: у багатьох будинках можна побачити портрети Хмельницького, Мазепи, Скоропадського і Розумовського, а рукописи про тамті дні старанно зберігаються у скринях». Спостереження виявилися надзвичайно проникливими: «козакофільство» справді відіграло роль того особливого ферменту, який допоміг представникам «вищої» верстви утримати в собі українство.
Поведінка окремих шляхтичів та аристократів могла не виходити за межі аполітичного замилування проявами національної ідентичності часів Гетьманщини, однак таке сконцентроване середовище зберегло та передало національну ідею наступним поколінням. І доклалося до витворення національного пророка — Тараса Григоровича Шевченка.
Совєтська історіографія слідом за українським народництвом ліпила з Кобзаря антагоністичного шляхті поборника панів, і хоча батько нації не терпів асимільованих «рабів з кокардою на лобі», та його біографія рясніє численними та плідними контактами з українською аристократією. Національне відродження поет бачив спільною справою усіх верств, що бачимо у заклику до зближення — «Обніміте, брати мої, найменшого брата — нехай мати усміхнеться, заплакана мати».
Народофільство стало наче радикальною контрреакцією на Шевченкові викриття — аристократія замість зближення із народом наділила його усіма найвищими моральними чеснотами та кинулася розчинитися у селянстві.
Безоглядне навернення до народу призвело до майже цілковитого занепаду державницької традиції: Володимир Антонович оголосив український народ «цілком позбавленим державного інстинкту», Михайло Драгоманов поборював «український сепаратизм», а Пантелеймон Куліш протиставляв владу правді, тож вбачав в українському панстві, гетьманах і старшині лише «неправду».
Аполітичне й антидержавне народництво стало основою для автономістсько-федералістичної концепції, яка визначатиме «визвольні змагання» кінця Першої світової і впливатиме на політичний клімат України ще й в новому тисячолітті.
Духовенство Галичини та Буковини відстоювало національні прагнення русинів-українців, проте виявляло ті сами вади, що й підмосковські українці — у греко-католицькому середовищі вважалося хорошим тоном зрікатися свого шляхетського коріння. «Русини народ такий, що не має своєї шляхти, тай не треба її йому» — зауважував лідер Головної Руської Ради Григорій Яхимович, тож національний рух власноруч вихолостив себе «до хлопа і попа».
Однаково набиті ґулі на шляху до самостійництва зшивають країну, та не лише вони: Олексій Алчевський розбудовує освіту українською та популяризує Шевченка на сході України, в Харкові виникає «Братство тарасівців», першу «Просвіту» відкривають в Дніпрі, наступну засновують в Одесі, а вже потім — у Києві, після чого «Просвіти» «засіюють» простори від Чернігова до Миколаєва та Мелітополя. Колись на таке й не звернув би уваги — Україна, та й Україна, — втім, тепер відчуття загострилися.
Антагоністичний напозір наратив направду не зіштовхує лобами «шляхту» та «народ», а здебільшого наводить містки між верствами та лагідно реабілітує шляхту. Помірковано та виважено Юрій Терещенко показує народницький рух як витвір рук середнього-вищого класу, одну з віх державогенезу.
Надалі б народництво мало розвиватися у національно-демократичному напрямку, докази чого знаходимо у трансформаціях політичних рухів на українських територіях Австро-Угорської імперії, де протистояння народовців та москвофілів з часом призвело до утворення Народної Ради. Соціалістична бацила грубо втрутилася в органічний процес національного відродження, отруїла взаємодію верств та врешті призвела до поневолення та окупації Совєтським Союзом.
Прикметно, що тоді як народофіли наділяли селянство найвищими чеснотами, соціалісти в особі лідера українських есерів Микити Шаповала проголошували протилежне та характеризували як «сиру масу, що проводить майже вегетативний спосіб життя… не має ніякого соціологічного світогляду, ні в якій формі: не в релігійній, ні в суспільно-політичній, ні в національно-культурній». Одним махом, рішуче й радикально!
Іван Франко викривав «мниму свободолюбивість» марксистсько-соціалістичної ідеології, «в основі» якої «лежить ідея деспотизму та поневолення не тільки тіл, але ще більш душ і думок людських». Великий Каменяр знав, про що говорить, адже сам колись перебував під незаперечним впливом праць Маркса й Енгельса, був членом міжнародного робітничого комітету у Львові та публікував низку статей соціалістичного спрямування, щоб після 1880 року розчаруватися в облудливій ідеї соціальної боротьби, що відволікала від національного визволення та працювала на панівну націю.
«Народна держава сталась би величною народною тюрмою» — Франко навіть передбачив сутність більшовизму. Неочікуваним для читача, а може й для самого пана Юрія, метою якого є повернення шляхти, стає реабілітація народофільства, за умови, звісно, хірургічного відмежування від уражених соціалістичним дурманом.
Монографія Юрія Терещенка найсильніша струнким та послідовним наративом, який не розсипається на друзки попри особливості розвитку роздертої між двома імперіями України. Монолітність оповіді дещо підважили лише вставки економічного аналізу, специфічний вокабуляр яких відгонить гуано марксистського вчення. «Класова свідомість» робітників, «монополістична стадія капіталізму», «буржуазні тенденції розвитку», «засоби виробництва» — такі пасажі бентежать.
Авжеж, сама вже назва — «Довге ХІХ століття» — відсилає до однойменної праці та оригінальної хронологічної концепції історика-марксиста Еріка Гобсбаума, тож можна вважати це даниною «патріарху», який до смерті так і не відрікся комуністичних поглядів.
Окрім цього, моментами спантеличувала відсутність посилань на першоджерело та доводилося спотикатися об покручі канцеляриту як-от «розуміння необхідності переведення», сторчаки якого випирали серед вельми гладенького тексту, ковзати по якому одне задоволення попри не найпростішу тему дослідження. На цьому би список зауважень й скінчився.
«Довге ХІХ століття» — енциклопедія суспільно-політичного життя українства, котра демонструє силу історії — науки не про декоративну минувшину, дати, битви чи прізвища.
«Лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу і Європа. Наївно ждати, щоб загал людей, навіть найгуманніших, турбувався з-за других лишень того, що їх б’ють. Мало кого б’ють на земній кулі?! Люди інтересуються лишень тими, хто відбивається — і таким лишень звичайно і помагають» — не може не зачаровувати, як Драгоманове пророцтво ХІХ століття тут і зараз втілюється до останнього слова.
Та не лише його: «Звіряча мерзотність, що її чинять російські недисципліновані орди… в районах помешкання частково расово спорідненої з ними людяності нагадує середньовічні монгольські часи» — це могли написати після Бучі, однак це слова видатного німецького соціолога Макса Вебера.
Бо не міняється ж майже нічого, і так само мови росіяни боялися більше, ніж збройного польського повстання, яке тоді якраз охопило Правобережжя України, коли один з ініціаторів Емського указу Міхаіл Катков заявляв, що «мужицька мова, ставши мовою літературною, розколе імперію по самій серцевині».
Таємно організоване 1914 року «Братство самостійників» важливим завданням бачило «подолання «москвофільства» в українському політикумі й бойкотування російської культури в Україні», тож #CancelRussianCulture — не нове віяння, а лише повернення до наших основ.
«Археологічні знахідки» Юрія Терещенка відновлюють органічну єдність минулого та сьогодення, проте дещо й відрізняєтся, позаяк до народження Бандери росіяни активно користалися жупелом Мазепи. Чорносотенний журнал тодішніх карєнних «Кієвлянін» на початку ХХ століття відверто промовляв, що «Велич Росії поклало 8 січня 1654 року приєднання Малої Русі до Московської держави… Мазепинський рух… — ось де наша найбільша небезпека».
Імперський гон Росії виростає із самого факту поглинання чого настільки значного, як український національний організм — незалежна самостійна Україна означає повернення Росії в рамки Московської держави ХVІІ ст. Поглинання не вичерпується територіями — йдеться про асиміляцію-уніфікацію суспільного устрою, державницьких [демократичних, трясця б їм] традицій, знищення культурної іншості — чужі їм «ластівки, вишні, черешні, сливки» разом із друкованим украЇнським словом та піснями.
Пушкін зауважував в листах Максимовичу — «Я оббираю ваши песни», і безпосередній зв’язок культури з політикою щонайкраще виявляється якраз тоді, коли білбордами з письменником-ефіопом мітять окуповані території. Одне лиш існування праведника кидає виклик юродивим та підкреслює їхню аморальну природу, тож це боротьба до смерті одного з двох державних організмів.
Годі заперечити «народну складову» самостійницької України — село стало живильним середовищем, на якому постала Україна, проте шляхта стала ключовим ферментом, який уможливив цей процес. Така конфігурація виявляє безглуздим грубе протиставлення «шляхти» та «народу» задля встановлення першості у становленні України. Сміливо можемо позиватися до Палати мір та ваг задля канонізації української версії одвічної суперечки «курка чи яйце».
Однозначно рекомендую придбати собі ці 800 сторінок добре написаної історії українства, навіть якщо абстрактні історичні суперечки вас не дуже інтересують.