Золото - державі?

Ця торговельна організація Совєтського Союзу ніколи нічого не вивозила за кордон, проте вважалася експортною. Мала культивувати «культурну торгівлю», але виявлялася тісним і брудним лабазом. Єдина в соціалістичній країні криміналізованого підприємництва торгувала з громадянами та накопичувала капітал у гігантських обсягах.

Йдеться про Торгсин — створену для ТОРГівлі С ІНоземцями установу, яка зрештою «відпрацювала» виключно населення України та в’язнів решти Совєтського Союзу. Торгсин — це історія феноменальної брехні, цинізму і аморальності.

Форсована індустріалізація 1920-х років потребувала величезних обсягів валюти для оплати імпортного обладнання. Велика депресія обвалила ціни на сировину, що традиційно забезпечувало притік валюти бензоколонці.

Ставка на доходи від «соціалістичного» підвищення продуктивності не спрацювала: колгоспне село давало державі менше товарного хліба, ніж «непівське» сільське господарство до колективізації.

Тоні Джадт писав те саме про повоєнні роки, коли 3% «дачної» землі забезпечували третину сільськогосподарської продукції Совєтів. Країна посилено друкувала «гроші»: якщо в 1927 році на кожен рубль грошової маси припадало товарів на 9.5 рублів, то 1930 року — на 4.5 руб.

Перші ластівки майбутньої «спецоперації» Микола Горох знайшов у сюжеті журналу «Комунарка України» 1929 року, де жмеринські трудівниці передають золоті прикраси у фонд побудови літаків.

Дрібні накопичення та цінності населення залишилися єдиним кандидатом на «донорство», позаяк вагоміші статки розграбували та конфіскували задовго до цього. Однак населення дістало би золото й валюту зі схованок лише за крайньої потреби — як-от за крок від голодної смерті.

Працю Миколи Гороха зовсім не випадково видав Центр вивчення Голодомору — історію Торгсина неможливо відокремити від голоду 1932-1933 рр.

Торгсин проіснував з 1931 по 1936 рік, але в 1931-му мережу крамниць лише почали розгортати, а вже в 1934-му плани надходження провалилися через відступ голоду, тож в 1935 цінності припинили приймати і лише розраховувалися до закриття установи в лютому 1936 року.

Таблиці зданого населенням золота підтверджують — голодні 1932-1933 роки стали рекордними і забезпечили майже 60% зданих за весь час існування Торгсину.

Неквапливий та скрупульозний аналіз адміністративної структури Торгсину на самому початку книгу дає зрозуміти, що праця Миколи Гороха тяжіє до «наукового» полюсу на противагу «популярному».

Втім, варто подолати цю «перепону», як дослідження українського історика дарує багатий — безцінний! — матеріал не лише (і не стільки) про Голодомор, а й про повсякдення, економіку та людей в умовах соціалістичного експерименту.

Було б лише невеликим перебільшенням сказати, що якби постав вибір лише однієї книги про Совєтський Союз, то це має бути праця про Торгсин — незграбного велетня-монополіста з блатом, розбазарюванням та привілейованою номенклатурою.

Строгість та науковість праці українського історика не завадить впізнати у розсипаній мозаїці не завжди виразних фактів скотську реальність Совєтського Союзу.

Крали в торгсинах завжди, усюди й на всіх рівнях — від керівників, які розбазарювали десятки тисяч золотих рублів, до пійманої на крадіжці шмата ковбаси за 2.20 прибиральниці, головним доказом проти якої стала пришита до халата спеціяльна кишеня.

Традиція «нагрузки» нікуди не дівалася навіть за умов здачі золота і валюти — збіжжя відпускали лише за умови купівлі піонерського горна чи погруддя якогось із совєтських ідолів.

В піковий перший квартал голодного 1933 року в Одеському торгсині до пуда борошна автоматично додавали пів кілограма цукерок та бісквіт загальною вартістю 1.40 руб., а до мішків борошна — 402 кг гнилого буряка.

Зберігалися товари в хлівах місцевих жителів та недобудовах без стріхи, що добре ілюструє ставлення до власності в умовах, коли «все належить всім»; в торговельних пунктах Ніжина й Шостки борошно і крупи зберігали поряд з оселедцем і гасом, а білий печений хліб валявся на підлозі.

«Бери що дають» — люди згадують в історіях про Торгсин звичайне совєтське хамство, приниження та зверхність продавців, цього нового привілейованого класу пролетарської держави.

І, звісно, черги. Інакше й бути не могло з забюрократизованим процесом здачі майна: відстояти чергу на вхід, потім — наступну, де врешті прийомник-оцінювач плоскогубцями та шилом поламає прикраси та видасть талончик — перепустку до ще однієї черги, у касу видачі заповітних товарів.

Соціалізм обкрадав населення і на цьому етапові: неоплачувані відходи пробування — так званий «припек» — становили 2-3 грами на кілограм зданого дорогоцінного металу. 1933 році сумарний «припек» Торгсину склав близько 7 тонн чистого золота (!), яке вкрали у населення.

Цінності приймали майже винятково на вагу, тож «лом» у звітах був не метафорою — з прикрас викорчовували каміння й вставки, плющили молотками і викидали в ящик прийомки.

Нищилася не лише родинна пам’ять та зв’язок між поколіннями — мистецька цінність виробів не бралася до уваги; письменник-емігрант згадує, як за подарований батькові «ще самим московським царем-батюшкою» срібний годинник отримав аж 83 торгсинівських копійки.

Історик звертає увагу на ключовий нюанс, який не так легко помітити на перший погляд. Розрахунки в Торгсині велися в рублях так само, як і за межами установи, однак принципова різниця полягала в тому, що грошова одиниця «золотовалютної установи» забезпечувалася товаром.

На початку 1934 року за один торгсинівський рубль на чорному ринкові давали від 50 до 62 «звичайних» рублів; навіть державні наркомати послуговувалися тридцятикратним курсом обміну.

Совєтська держава визнавала, що надруковані нею гроші нічого не варті, одночасно й пропонувала «рішення». Таке ставлення держави до тих, кому вона б мала служити, інакше як збоченим не назвеш.

Оповідь про совєтську буденність була б неповною без згадок про обважування, та Микола Горох віднайшов і це: у липні 1934 року ваги для сипких товарів Чернігівського універмагу №2 давали похибку в 300-500 грамів.

Грабували за будь-якою нагоди без жодних уявлень про мораль: в архівах знайшлася скарга інваліда ІІ групи, якому у травні 1933 року в крамниці у Ніжині занизили пробу і вагу його золотого браслета — прикрасу вагою 58.7 грама 56-ї (560) проби прийняли як 46.7 грама 48-ї (480) проби.

Історія Торгсину — ще один привід плекати завжди недостатню русофобію. Знак «дорівнює» між Совєтською державою та РФ може здаватися перебільшенням лише допоки не побачиш зразки реклами Торгсину в закордонних газетах, де написи на яскравих плакатах про грошові перекази в «U.S.S.R» супроводжувалися уточненнями в дужках, що то є «Russia».

Микола Горох стримано класифікує «особливості» та «недоліки» роботи торгової установи, навіть коли віднайдене майже благає на яскравішу оцінку.

Торгсин реалізовував продукти за значно завищеними цінами — націнка сягала 400%. Сімдесятикілограмовий мішок борошна у Голодомор коштував 11 грамів чистого золота.

Відпускні ціни на борошно, хліб та крупи додатково підвищили взимку 1933-го, тож нарком зовнішньої торгівлі Розенгольц згодом рапортував, що «своєчасне (!!!) підвищення цін на товари хлібофуражної групи дозволило протягом першого кварталу 1933-го отримати 3 млн рублів додаткового прибутку».

Втім, навіть здані цінності не гарантували виживання: мешканка Носівки Валентина Боброва згадує, як мати в «голодовку» напекла коржиків із торгсинівського борошна, в якому були домішки чи то крейди, чи то гіпсу, тож дітям довелося промивати шлунки.

Відібрати в людей останню зернину та довести до голодної смерті, примусити віддавати сімейні реліквії чи дорогі серцю дрібнички, щоб потім продати людині прострочене чи зіпсоване — зло Совєтів воістину безмежне.

Значний економічний вимір дослідження Миколи Гороха не вичерпується самими цінами та показниками. Детально розглянуті та впорядковані істориком документи неодноразово викривають абсурдність планової «економіки».

Вражає, як облконтора отримує директиву забезпечити працівників спецодягом, починає «вибивати» кілька метрів тканин у робочих кооперативів, а потім чекає дозволу та коштів від самого кремлівського центру на виготовлення тих багатостраждальних халатів.

Буденна за звичайних умов справа в совєтських реаліях перетворювалася на героїчну епопею, яка могла скінчитися для керівника розстрілом чи бути похованою кожною з численних бюрократичних ланок. Цей механізм міг лише проїдати накопичене, а продуктивність радше була побічним ефектом.

Газета «Правда» проголошувала, що «Ліквідація Торгсину — це ще один доказ успіхів соціалістичного будівництва», однак постає питання — доказом чого тоді було створення та відкриття дверей цієї «іноземної» контори населенню, яке мало за душею валютні цінності?

Совєтський Союз наповнив цинізмом і брехнею існування цієї організації аж до фінального акорду, а потім методично знищив усі згадки про грабунок населення — «Большая совєтская енциклопєдія» присвятила Торгсину аж одне речення.

Дезавуювати російську міфотворчість завше вважав справою марною, однак лицемірно не можу втриматися — благословенні російсько-совєтські «подарунки», про які не втомлюються нагадувати опоненти дерусифікації/декомунізації, виявляються оплаченими самим народом.

Викачані у людей цінності покрили близько 20% імпорту найкритичніших років, що дорівнювало приблизній вартості десяти мегаломанських проєктів Совєтів, серед яких Дніпрогес і Харківський тракторний завод. Торгсин остаточно вирішив питання приватної власності у полоненого населення Совєтського Союзу заради ось цього.

Зауваження не затьмарюють враження від книги. Найпомітнішим хочеться назвати надуживання пасивним станом мови та покручі канцеляриту, втім, такі хиби можна вибачити людині, яка працювала з совєтськими архівами та їхнім перверсивним механістичним російським новоязом.

Претензія іншого характеру стосується «надмірної» академічної доброчесності українського історика: не обов’язково поіменно згадувати всіх рашистських істориків, які коли-небудь займалися темою.

Виняток допустимий лише для Єлєни Осокіної — найбільшої дослідниці Торгсину, хоча її Микола Горох чомусь відокремив від «іноземних дослідників», що вкупі з рештою викликає асоціації з «дружбою народів».

Книга Миколи Гороха стала чи не найбільшим відкриттям останнього часу, а той факт, що розвідка побудована на дослідженні рідного історику Чернігівського відділення Всеукраїнського об’єднання «Торгсин», дарує надію на нові дослідження. Дуже хотілося б. Це було пречудово. Особлива рекомендація.