Генезис рашизму
Розгорнута розвідка Новака діагностує «безпрецедентний патос» та «нав’язливе месіанство» російської інтелігенції. Іншим часом праця могло б стати справжнім інтелектуальним задоволенням, проте відволіктися, коли усі ці фантазії намагаються брутально реалізувати, не виходить. Добріка витриманих текстів Анджея Новака охоплює значне коло питань, та хоча горизонт зацікавлень розмито у часі та просторі, основний предмет інтересу завше незримо присутній — йдеться про імперію зла, про росію, рашизм, росіян
Що читаємо? Анджей Новак. Як поставала "імперія зла"? Досвід Центрально-Східної Європи (Київ: Дух і Літера, 2021)
Рашизм тепер виявляють в історії, кіно, в мистецтві та поезії, проте його докази настільки нахабно відверті, що відповідь на питання «Що потрібно читати, щоб знати росію?» потребує не так конкретного вибору, як дії — «читати».
Польський історик Анджей Новак не позначав цю людиноненависницьку ідеологію, однак думки влучають аж настільки точно, що добірки його есеїв могла б йменуватися «Генезисом рашизму».
Джерело життєвості рашизму віднаходиться у передумовах політики президента Сполучених Штатів, який подарував світові крилату фразу про совєтську, а саме на такому написанні наполягає Новак, «імперію зла».
Польський історик звертає увагу на західний принцип сприйняття Совєтів в «дзеркальному відображенні», за яким російська влада дотримувалася тієї самої логіки, що й США.
Минулий час тут виглядає недоречно, втім, «дзеркальний принцип» елегантно виносив за дужки насилля, аморальність та експансіонізм росії, чим дозволяв цивілізації взаємодіяти з імперією зла без докорів сумління.
Рейган заперечив саму основу такої політики: «Позначати обидві сторони однаково винуватими, ігнорувати факти історії та агресивні імпульси імперії зла» рівноцінно смертному гріхові гордині, яка «комфортно усуває від боротьби між правдою і кривдою, добром і злом».
З не меншим успіхом ці слова могли б адресуватися нинішньому очільнику Святого Престолу, а той факт, що американський президент виголошував їх до християнської авдиторії, зайве підкреслює влучання.
За пів століття до Рейгана інший американський президент, лавреат Нобелівської премії миру Вудро Вільсон, говорив про «дурість поляків» після «тимчасових військових успіхів», а росія в його уяві «змушена були терпіти гноблення тиранів протягом усієї своєї історії, однак лишалася демократичною в серці» (sic!).
Прем’єр-міністр Великої Британії Ллойд Джордж в дусі лібералізму оцінював перемогу «червоних» як свідчення їхньої популярності у народі — майже «демократичного вибору», тож вважав крамольним втручання у справи Совєтів.
Роздуми Анджея Новака викривають шалене невігластво Заходу щодо росії — свідоме відсторонення, «щастьє в нєзнанії», як кажуть на Сході.
Насильному переконанню польський історик надає перевагу красномовності фактів: найсерйозніший академічний журнал, присвячений росії та совєтській системі, «American Slavic and East European Review», публікував статті про аналіз російської ментальності, які зводилися до проблеми тугого сповивання російських малюків пелюшками: «влада повинна бути жорсткою і твердою, не затісна, але не занадто вільна (як пелюшки)».
«Ліпші» публікації розповідали про Сталіна як доброзичливого батька народу та порівнювали сталінську конституцію 1936 року з американською, з чітким визнанням переваги першої — дослідження вважалося одним з найавторитетніших в англосаксонському світі.
«Дзеркальне» сприйняття на віру отруювало західні інтелекти, і лише безпосереднє знайомство з російським проєктом дарувало імунітет.
Анджей Новак у своїх інтерв’ю наполягав, що відсутність визнання Україною «Волинського злочину» є серйозною перепоною для польсько-українських відносин, однак його бачення складного минулого двох країн можна назвати як мінімум союзницьким.
«Геометрія» взаємодії України та Польщі у трикутнику з російською імперією «неоднозначна»: «деполонізація» України російським генералом Бібиковим відкрила шлях до «українізації», проте відпрацьовану стратегію пізніше поширили на самих українців.
Діяльність Бібикова не здивує хоча б побіжно знайомого з російськими методами читача: викорчовування еліти, уніфікація-русифікація, переміщення населення; механістичний підхід до суспільства особливо впадає у вічі в планах «посилити матеріальний добробут краю» та «знайти засоби для покращення назагал життя селян». «Економіко, покращуйся, раз-два!»
Звичною виглядає й особлива увага Московії до церковних справ: Бібиков переніс місце перебування православного архієпископа Волині до Житомира, щоб той міг спільно з місцевим губернатором координувати зусилля щодо посилення впливу «православної релігії» на підлеглій йому території.
Наче й так мало аргументів для заборони Московського патріархату на території України, та російський генерал-губернатор відкрито заявляв, що «лише пряма залежність духовенства від держави позбавить неблагонадійних підтримки», іншими словами, росія вимагала повного злиття держави та церкви задля перетворення останньої на ще одне подотчотноє вєдомство.
Специфічною ознакою російського врядування була й корупція, яка торувала шлях до колабораціонізму. Суть системи полягала в тому, що пом'якшений хабарем терор краще служив інтересам влади, ніж непідкупний, який не залишав жертвам іншого шляху, крім опору, крім повстання.
Так чи інакше, серед поляків знаходилися колаборанти та зрадники-асимілянти, котрих Новак поіменно згадує протягом усієї книги. Історія асиміляції, яка подарувала росії знаменитого Шостаковича, вельми ілюстративна: його прадіда за участь у польському повстанні 1831 року заслали в Єкатєрінбурґ; вдома сини говорили тільки польською.
Одного з синів — Болеслава — заарештували 1866 року за переховування учасників замаху на Алєксандра ІІ та довічно заслали в Томск, де він одружився з «бойовою товаришкою» Варварою Шапошніковою.
Їхній син Дмитро переїхав до Пєтєрбурґа та одружився із сибірячкою Софією Кокоуліною. Дмитро вільно володів польською мовою, проте сім'я вже культивувала лише сибірські традиції (так звані сибірські вечори).
1906 року у них народився син Дмитро, який стане одним з найвідоміших композиторів ХХ століття, гордістю російської класичної музики.
Три-чотири покоління — і з лінії польських повстанців-бунтівників виходить гордість русскої культури. Як тут не згадати заповіт Тараса Григоровича про те, з ким кохатися [не варто].
Особливе місце в розмислах Анджея Новака посідає 1920 рік — час совєтсько-польської війни та договору між Україною та Польщею. Примирливий концепт польського історика полягає у розширенні контексту болісних подій.
Насамперед йдеться про позицію Антанти, яка «не бажала визнавати Україну і ставилася до руського питання як до питання російського» — саме в таких умовах Юзеф Пілсудський рекомендував тимчасову військову окупацію Східної Галичини, хоча не покидав надій зруйнувати імперією з допомогою України та Литви.
Наступ на Київ мав «надати Україні можливість самовизначення та врядування власним народом», що зробило б країну «дамбою» проти російського імперіалізму.
Спроба провалилася, а її наслідок — польсько-совєтський Ризький мирний договір 1921 року — Новак оцінює як зраду Польщею України, та й сам Пілсудський добре все розумів, адже просив вибачення у інтернованих [до Совєтського Союзу] українців у спеціальному зверненні.
1920 рік недарма актуалізувався після 24 лютого. Паралелі вражають: штаб 16-ї совєтської армії вже публікував звернення про взяття польської столиці (чи не за три дні?), умови перемир'я прадідів-рашистів включали демілітаризацію зі здачею усієї зброї, та й вердикт британського прем'єр-міністра щодо «неминучого краху» Польщі і бажання «зосередитися на мінімізації можливих негативних наслідків» викликає дежавю, хоча роль британського прем'єра тепер зіграв міністр фінансів Німеччини Крістіан Лінднер.
Союзники зняли з себе усі зобов'язання та радили Польщі поступитися суверенітетом за три роки до народження Генрі Кіссінджера. Проте і зараз, і століття тому «росія закінчувалася там, де можна получити в зуби» — військові перемоги поляків змусили Москву перейти до «соґлашатєльского міра с Польшєй».
Під час «разбору польотов» Лєнін констатував «незначну готовність польського пролетаріату до революції», а Ворошилов виправдовував поразку несприятливим прийомом «визволителів»: росіяни очікували, що польські робітники та селяни зустрічатимуть совєтську армію революцією, тоді як на ділі зіткнулися з «польським шовінізмом і тупою ненавистю до русских». Здесь нет водки, иди домой.
Член ЦК партії Карл Радек відверто проголошував, що «насильство прискорює процес економічного та політичного розвитку суспільства до комунізму». Глибоке вкорінення традиції насильства стало найпомітнішим результатом поразки у війні проти Польщі.
Стихійність революції залишалася бажаним станом, однак покладатися можна лише на грубу силу. Насильство відтоді неможливо відокремити від росії, навіть якщо західна цивілізація давно не бачить «у дзеркалі» цей забутий інструмент політики.
Міркування про ймовірність реімперіалізації та імперськість в часи постмодерності видаються зайвими, коли знешкоджені російські танки можна зустріти на площах наших міст, обабіч доріг та серед полів.
Проте що очевидно для поляка чи українця, не завжди бачать люди «традиційнішого Заходу»: «Імперія не має майбутнього» — знаходить Новак у одного з дослідників імперіалізму, який пізніше змушений був переглянути попередні судження, бо «недооцінив силу вкорінених в росії політичних традицій» та пропаганду «позитивного дискурсу імперії».
Вістря критики Анджея Новака спрямовано в бік демократичного Заходу, проте варто одразу відхреститися від убогої «євроскептичності» чи «трампізму», шкребіння яких завше оголює безсовісний путінізм та лояльність до російської почвари.
Міцно збиті роздуми поляка знову і знову вказують на безпідставність «дзеркального принципу», котрий, серед іншого, розрізняє народ та державу/владу.
Національна держава виявилася для росіян «банальним рішенням», їм потрібна уявна велич імперії, що підтверджує опитування 2003 року: у відповідь на те, як би вони хотіли, щоб їхню країну сприймали інші, 48% росіян відповідали «як велику, непереможну державу», 3% — «як мирну і дружню», і лише 1% — «як правову та демократичну».
Відмахнутися від таких результатів так само важко, як і від 85% підтримки росіянами війни проти України.
Російський імперіалізм заплутує непідготовленого інтелектуала табуйованістю традиційних «крайніх» форм — націоналізму та лібералізму.
Приязне звучання маскує загрозливість останнього, адже, як пише російський історик Сєрґєй Сєрґєєв, «саме ліберали висунули найамбітніші проєкти розширення кордонів російської імперії», і «лише націонал-ліберали були імперіалістами в строгому сенсі цього слова».
Напускають туману в очі і відносини Москви з націоналізмом: напозір імперія демонструє крайню нетерпимість до окремих носіїв націоналістичного бачення, та водночас активно втілює їхні ідеї.
Смерть 2020 року у в’язниці російського нациста Тесака-Марцинкевича закріпила непорушність трагікомічної традиції, за якою ідеолога «російського патріотизму середнього класу» Міхаіла Мєньшикова розстріляли російські більшовики в серпні 1918 року.
Бідкання російських націоналістів — це guilty pleasure українців, ніде правди діти. Міхаіл Мєньшиков «глядєл в корєнь», коли викривав плани західних наддержав «спихнути росію до ролі однієї з націй-скотарів, свинопасів».
Росію мають зруйнувати «національні тарани» — поляки та «малороси», особливо останні, яких Мєньшиков називає «запущеним з Відня» (чи не з Генштабу?) «південноросійським вулканізмом» та, геть вишукано, «знаряддям відновленої ягеллонської диверсії в руках Габсбургів та їх німецьких союзників».
Боротися з «українською чумою» росіянин збирався «зразковим підручником історії», який мав нагадати «темним українцям», що росія звільнила їх від рабства «ксьондза та єврея».
«Польську загрозу» росіяни дотепер намагаються використовувати в інформаційній війні, тож хвороблива фантазія російських націоналістів — не причина відмахуватися від їхніх слів.
Метою Мєньшикова було «зруйнувати українську ідентичність», але перед тим українців потрібно остаточно пограбовувати згідно «права сильнішого брати в слабших цінне у сфері розуму та культури».
«Ми викрадаємо у наших ненависників — малоросів — все хороше, що створила їхня природа і їхній геній», щоб зосередити навколо росіян високу культуру, а в малоросів лишилися самі «галушки та гопак».
Ще одне відверте зізнання, ще одна викарбувана у самому єстві риса рашизму, яка давним-давно мала б поставити крапку у нескінченних й безплідних дискусіях про культуру поза політикою та війною.
Польський історик демонструє безпрецедентну ментальну стійкість під час мандрівки нетрями умовивертів та перверсій російської інтелігенції — цього специфічного утворення в структурі московського суспільства.
У «першого інтелігента» монаха Філофєя йому доводиться читати про «содомський гріх» західної цивілізації, у ідеолога «євразійства» Пьотра Савіцкого — вигадки про «створення органічної імперської єдності усіх народів і земель від Константинополя через Делі до Пекіна», що звучить як розширена версія макронівської «Європи від Лісабона до Владівостока».
Розгорнута розвідка Новака діагностує «безпрецедентний патос» та «нав’язливе месіанство» російської інтелігенції. Іншим часом праця могло б стати справжнім інтелектуальним задоволенням, проте відволіктися, коли усі ці фантазії намагаються брутально реалізувати, не виходить.
Добріка витриманих текстів Анджея Новака охоплює значне коло питань, та хоча горизонт зацікавлень розмито у часі та просторі, основний предмет інтересу завше незримо присутній — йдеться про імперію зла, про росію, рашизм, росіян. Однозначно рекомендую.