Спецпроект

Шаргородський Єрусалим на Поділлі

Шаргород Вінницької області нерідко називають Єрусалимом на Поділлі. І це не дивно, адже у місті історично співіснували одна з найстаріших синагог регіону, християнські православний та католицькі монастирі. До того ж, унікальний ландшафт територіальної громади дозволив практично в точному масштабі відтворити усі елементи Єрусалимської Хресної дороги

 

Що читаємо? Ципріан Януш Мориц, Адам Ришард Сікора, Яніна Матвієць. Шаргородський Єрусалим. Францисканський санктуарій Страстей господніх на Поділлі. Житомир, 2019.

Про локальну історію подільського міста та згадану пам’ятку католицького паломницького туризму останнім часом з’являється чимало праць. Одним з таких є видання «Шаргородський Єрусалим. Францисканський Санктуарій Страстей Господніх на Поділлі» (Житомир, 2019, за авторством: о. Ципріан Януш Мориц OFM, о. Адам Ришард Сікора OFM, Яніна Матвієць), адресоване вірянам католицької церкви та всім шанувальникам християнської культури.

Своїм завданням книжка має поширення релігійно-просвітницької інформації про Шаргородську Хресну дорогу (Кальварію), проголошену 2017 р. Санктуарієм Страстей Господніх Кам’янець-Подільської дієцезії, перетворення його в місце паломництва католиків як одного з центрів релігійного життя Поділля та України. Варто відзначити, що друк книги відбувся за сприяння Вінницької ОДА та Вінницької обласної ради.

Загалом, книга підпорядкована меті поширення ідей католицизму та християнської культури, містить короткий нарис про історію та культуру місцевості. Водночас, ми не розділяємо позицію автора з висвітлення окремих питань громадянської історії Шаргорода та українського етносу.

У вступі, після переднього слова авторів, виокремлено підрозділ «Шаргород – місто сентиментальної подорожі». У першому ж реченні ми натрапляємо на згадку про м. Шаргород у контексті саме не релігійної, а громадянської, політичної історії: «Шаргород невеличкий райцентр на Поділлі й колишня оборонна фортеця південних кордонів Речі Посполитої».

Таким чином, автори, свідомо чи несвідомо, відсікають всю історію Шаргорода та навколишнього краю, що передувала часу створення держави Річ Посполита (1569 р.) і формують у читача хибне базове історичне уявлення: Шаргород виник як складова держави Річ Посполита.

Дане уявлення підкріплюється і твердженням про культурне розмаїття місцевого люду, яке «впродовж століть співтворили поляки, українці, євреї та турки». Отже, першим суб’єктом творення культури на теренах Шаргородчини, за інтерпретацією авторів, є «поляки».

Уривчаста історична інформація про виникнення Шаргорода подається у наступному підрозділі вступу «Шаргород – короткий історичний нарис» (с. 17). З огляду на її стислість, процитуємо її повністю: «Перші історичні перекази, що стосуються межиріччя Мурафи та Мурашки, розповідають, що у 1383 році литовський князь Вітовт видав грамоту на володіння цими землями Василю Карачевському. Майже через двісті років стратегічно важливий, проте нерозвинений регіон купив Ян Замойський, щоб побудувати тут фортецю за прикладом міста Замость».

Даний уривок максимально затіняє історичну інформацію, що передувала часу активності Яна Замойського, а наступний виклад історії Шаргородчини міцно прив’язує до колонізаційної діяльності Польської корони на теренах Поділля.

У свідомості читача на основі такої інформації може сформуватися лише одне переконання: розвиток регіону розпочинається лише з його передачею у володіння великому канцлеру корони польської Яну Замойському.

 
Єпископ Леон Дубравський, презентація книги в м.Шаргород, 2020
ofm.org.ua

Поза увагою читача залишається така вагома історична інформація як заснування наприкінці ХІV ст. (1383 р.) на місці сучасного Шаргорода Василем Карачевим міста Княжа Лука, яке стало вагомим опорним пунктом на торговому шляху з Брацлавщини у Молдову. У 1497 р. місто уже згадується під назвою «Карачів».

Так само поза увагою читача залишилася й інформація археологічного змісту про історію міста і навколишніх земель. Сьогодні ж, завдяки науковцям, на теренах Шаргородчини виявлено цілу низку поселень: 10 поселень доби Трипілля; 2 – доби бронзи; 5 поселень VІІІ – VІІ ст. до н.е., включаючи й 1 поселення у межах сучасного Шаргорода; 1 поселення Зарубинецької археологічної культури; 2 – Білогрудівської;, 31 – Черняхівської. У селах Мурафа та Федорівка виявлено 2 укріплені городища.

Подана інформація засвідчує, що край був обжитий з найдавніших часів представниками археологічних культур, які й лягли в основу формування українського етносу. Ілюзію ж його незаселеності, пустельності, автори цілеспрямовано чи мимоволі створюють, ігноруючи скупу, але все ж таки наявну історичну інформацію.

Водночас автори послуговуються застарілою методологією історичного викладу, за якою суб’єктами історії виступають монархи, князі, військово-службові верстви (шляхта). У тіні викладу залишається український народ, який жив і господарював на власній землі і разом з нею передавався у володіння феодалів. Останні, опираючись на державу, мали змогу концентрувати різноманітні матеріальні, фінансові та людські ресурси, підпорядковували місцевий люд задоволенню як власних, так і потреб розбудови краю.

У названому підрозділі суб’єктом історичної діяльності постають лише польські та єврейські громади, турецька й російська влада, окремі їх представники. Лише на с. 38, в останньому абзаці вступу, згадано про український народ словами апостольського нунція в Україні: «…український народ – це народ, який в своїй історії страждав найбільше. Глибоко символічно, що цей Санктуарій постає на землі, де живе народ, який взяв найбільшу участь у стражданнях Христа». Вважаємо ці слова яскравими вагомими доречними при створенні теологічного образу українського народу як народу-страждальця. Водночас

Таким чином, автори не потурбувалися створенням адекватного стосовно українців історичного наративу як про провідний, титульний етнос в історії Шаргорода й Шаргородчини. Подання історичної інформації в такому контексті формує викривлені уявлення про історичну несуб’єктність українців і культуртрегерську роль представників польського етносу на теренах Шаргородчини та екстраполює такі уявлення щодо всієї України.






Крути-1918: вчені проти міфів

Довкола знакових подій з часом нагромаджуються міфи й легенди, які можуть не мати жодного стосунку до історичної дійсності. Бій під Крутами не став винятком. Вже на еміграції популяризація крутянського подвигу нерідко супроводжувалася неточностями і недоладностями, на що звертали увагу навіть окремі учасники визвольної боротьби й діячі української діаспори. Попри незрівнянно більші інформаційні можливості сучасного суспільства, сьогодні мас-медіа часом ретранслюють не лише давно спростовані легенди про бій під Крутами, але й новітні міфи, творці яких інколи доволі безапеляційно просувають своє "бачення" історичних подій.

Крутянці на світлинах

19 березня 1918 року Київ був у зажурі... Ховали крутянців... «Прості деревяні блакитні домовини були поставлені по дві на площадки візників». На Бібіковському бульварі стрікотіла плівкою відеокамера, що фільмувала траурну процесію. Професор Грушевський сказав: «Dulce et decorum est pro patria mori. – Солодко і прекрасно вмерти за отчизну так, як умерли оці сини й брати наші, які полягли головами, боронячи рідний край від ворогів...». У будівлі Центральної Ради робили ремонт – з фронтону знімали двоголового орла, символ російського самодержавства.

"Найстаріший з нині живих...": Історія Балтійського кубку

Після закінчення Першої світової війни нове дихання отримали ігрові командні види спорту. Битви з полів, найстрашнішої на той момент війни, переміщуються на футбольні стадіони. Нове покоління запальних ентузіастів-організаторів продукує ідеї континентальних і регіональних турнірів як для клубів, так і для національних збірних. Не виключенням був і Балтійський регіон. Тут на просторах понівечених, не лише світовою війною, а й роками кривавих війн за незалежність, народжується ідея власного Балтійського кубку.

«Ми продовжуємо боротьбу і маємо всі шанси переломити хід історії та встояти», - історик та офіцер ЗСУ Ігор Макарчук

Історик-археолог та реконструктор, дослідник Українських визвольних змагань початку ХХ ст. Ігор Макарчук у 2022 році поставив на паузу аспірантуру та пішов до війська. Раніше Ігор разом із побратимами з «Пласту» одягав військові однострої часів УНР і відтворював знакові події та битви тієї доби. Нині він носить піксель як офіцер однієї з бригад ЗСУ. І відчуває чимало паралелей між тією та цією війною: «Як сто років тому, так і зараз — боротьба триває і ворог той самий».