Розповідь про банальність зла
1961 року в Ізраїлі відбувався один з найвідоміших судових процесів в світі — на лаві підсудних опинився відповідальний за організацію Голокосту Адольф Айхман, якого ізраїльські спецслужби зухвало викрали з Аргентини. Ханна Арендт вирушила в Єрусалим, щоб на власні очі побачити втілення зла, однак її репортаж з місця подій повністю заперечував офіційне трактування і обернувся величезним скандалом.

Що читаємо? Арендт Ханна. Айхман в Єрусалимі. Розповідь про банальність зла. Київ: Дух і Літера, 2021
Насамперед подія, в якій брав участь Айхман, не була судом, адже вину підсудного встановили ще до початку першого засідання, тож мета процесу була політичною: згуртувати євреїв, продемонструвати світу жахіття антисемітизму та навчити цінувати власну державу.
Головний прокурор неодноразово запитував свідків: «чому ви йшли на смерть, чому не протестували і не нападали», що мало увиразнити архетипну різницю між «старими» євреями, котрі «самі йшли на заклання», та «новими», які взяли долю (і зброю) в свої руки.
Арендт «згрішила» тим, що розбивала весь цей наратив в пух і прах: так поводилися не лише євреї, а тих, хто справді повставав, як-от 430 голландських євреїв в старому кварталі Амстердама, потім закатували в австрійському таборі Маутгавзен так, що кожен з них позаздрив би швидкій смерті своїх братів в газових камерах Аушвіцу. Арендт безжальна не лише стосовно суті, але й форми.
«Батько нації» Бен-Ґуріон оголосив суд процесом «не над окремо взятою особою чи нацистським режимом, а над антисемітизмом протягом усієї історії», де Айхман мав зіграти уособлення абсолютного зла. Арендт заперечила і цю частину повістки денної судового процесу — підсудний ніяк не годився для заявленої ролі.
Ніщо в його біографії, поведінці, словах чи зовнішньому вигляді не вказувало, що він є зловісним демоном антисемітизму, швидше навпаки. Айхман ніколи нічим не вирізнявся, не мав ні мрій, ні чітких планів на життя, потрапив в НСДАП випадково і так само випадково зв'язався з «єврейською справою».
Фанатичний бюрократ, він майже ніколи не проявляв власної ініціативи, корився наказам та завжди намагався «підстрахуватися» інструкціями в письмовій формі; бюрократія настільки зіпсувала його розум, що він навіть не міг говорити «звичайною» мовою — з його вуст постійно зривалися крилаті фрази, кліше та канцеляризми, тож Арендт пише, що іноді жахіття можуть бути комічними.

Півдюжини психіатрів визнали підсудного нормальним, а священник — навіть «людиною з дуже позитивним мисленням». Ця «позитивна людина», однак, ніколи не заперечувала організацію «евакуацій» мільйонів євреїв до концентраційних таборів та «фабрик смерті» в Аушвіці, Треблінці і деінде.
Проте Айхман не вважав себе винним у вбивстві цих людей. «Я ніколи не вбивав жодного єврея чи неєврея» — він лише виконував наказ, тож не відчував з цього приводу жодних докорів сумління, навпаки: він чудово пам'ятав, що відчував би його докори, якби не виконав отриманих наказів!
Айхман зробив лише два «винятки» у своїй практиці, коли допоміг кузині-напівєврейці та єврейському подружжю з Відня, за яких просив його дядько, проте це непокоїло його, і на допиті він відповів, що «у своїх гріхах я зізнався».
Порятунок людини від вірної смерті він вважав гріховним через те, що такий вчинок перечив наказу; за цією схибленою логікою гріховним виявився і наказ Гіммлера 1944 року зупинити фабрики смерті та демонтувати обладнання для вбивств у Аушвіці — Айхман вважав це не менш ніж зрадою і щосили намагався саботувати «злочинні» накази.
Судді зіткнулися зі складною проблемою, позаяк припускали, що звинувачений, як і всі «нормальні люди», мав усвідомлювати злочинність своїх дій, тож виснували, що Айхман просто бреше. Але він не брехав, просто саме поняття «нормальності» в нацистській Німеччині поставили з ніг на голову.

У вересні 1941, невдовзі після перших відвідин центрів знищення на Сході, Айхман організував свої перші масові депортації з Німеччини та Протекторату. Сталося дивне: перші потяги з 20 тис євреїв та 5 тис ромів він відправив в гетто у Лодзі замість спрямувати цих людей до Риги чи Мінська, що означало їхній негайній розстріл айнзацгрупами.
Гетто у Лодзі створили першим та ліквідували останнім, і це був єдиний явний випадок, коли Айхман справді намагався врятувати євреїв. Вже за три тижні у Празі відбулася нарада, на якій обговорили «інцидент» у Лодзі, і в результаті цю «проблему» вирішили, відправивши 50 тис євреїв з Райху до центрів діяльності айнзацгруп у Ризі та Мінську.
Сумління Айхмана діяло протягом чотирьох тижнів і більше ніколи не протестувало. Випадок не унікальний: ціле німецьке суспільство втратило голос сумління, а пізніше щосили намагалося поховати жахливі спомини і забути злочини минулого. Арендт накликала на себе ще й гнів німців, бо вказувала на засилля колишніх нацистів у тодішній владі Німеччини.
Репортаж Арендт розгнівив німців, розлютив ізраїльську владу послідовним розвіюванням мітотворчих посилів процесу, а зрештою ще й викликав масовий осуд євреїв всього світу згадкою про роль юденратів в Голокості.
За її версією, без юденратів мільйони євреїв все одно б страждали, але точно не гинули так організовано, чемно і послідовно. Арендт таврували зрадницею власного народу, бойкотували в університетах Сполучених Штатів, знайомі та друзі припиняли з нею спілкування.
Така реакція не дивує: згадки про питомо українську етнічність ертуха їв, які відбирали останню зернину в людей у 1932-1933 рр., викликають точно те саме люте обурення, наче це заперечує провину Російсько-Совєцької імперії в організації Голодомору, як не заперечувала Арендт нагадуванням про юденрати відповідальність Німеччини за Голокост.

Доля євреїв на окупованих Німеччиною територіях дуже сильно залежала від поведінки решти населення, про що яскраво свідчить приклад Данії. Данці повністю та відкрито заперечили нацистські зазіхання і навіть пропозицію почепити євреям жовту зірку відкинули із заявою, що король носитиме її першим.
Справді приголомшувала зміна поведінки нацистських урядовців в Данії: жорстокість нацистів розтанула, як сніг на сонці, коли зіткнулася з відвертим спротивом, і на них більше не можна біло покладатися.
Відірвані від «рідного» середовища нацисти виглядали жалюгідними: Арендт висміює їхню поведінку на Нюрнберзькому процесі, де вони наввипередки здавали одне одного.
Румунія демонструвала протилежне: тут навіть есесівці були приголомшені і часом налякані жахіттями старомодних спонтанних погромів неймовірних масштабів і часто втручалися, щоб врятувати євреїв від справжньої різанини.
Румунія могла випередити Німеччину в «остаточному розв'язанні», про що Гітлер скаржився Геббельсу в серпні 1941 року. У самій лише Одесі румунські солдати були відповідальні за вбивство 60 тис осіб.
Арендт писала, що «німецький радикальний антисемітизм оцінили лише на Сході — українці, естонці, латиші, литовці та, до певної міри, румуни — яких нацисти вирішили вважати ордами варварів та нелюдами» — формулювання «до певної міри» вказує, що діяння українців були ще жахливішими за румунські.
Україна не потрапила до нотаток Арендт лише по тій причині, що входила до «Сходу», а Айхмана визнали непричетним до діянь на цих територіях.
Проте Україна, на жаль, займає трохи більше місця в книзі. Арендт невисоко оцінювала Гідеона Гаузнера, генерального прокурора і представника уряду, як і його промову на початку процесу, котра затягнулася на три засідання і пізніше була видана у вигляді книги.
Книга під назвою «6 000 000 звинувачують» розпочинається з історії страждань єврейського народу, і якщо виключити зі списку винуватців біблійних персонажів — єгипетського фараона та Гамана — то у вступі залишаться одні українці: Богдан Хмельницький та Петлюра, який «влаштовував погроми».

В епілозі «Айхмана в Єрусалимі» Арендт розглядає різні заперечення проти вироку нацистському функціонеру і раптово називає «прецедентом "радикального" відновлення дії закону» вбивство Петлюри у Парижі 25 травня 1926 року.
Петлюру вона описує як відповідального за погроми під час «громадянської війни» в Росії, чим відтворює совєцький наратив про «отамана-погромщика» і, таким чином, потрапляє в ту саму пастку демонізації однієї особистості, яку описувала протягом своєї книги.
Дісталося не лише Україні: Словаччину «винайшло» німецьке Міністерство закордонних справ, а про розстріл польських офіцерів совєцькими головорізами в Катинському лісі Арендт пише «начебто».
З іншого боку, автор таки пише про «безкарний» напад Совєтів на Фінляндію та розчленування Польщі, тож враження від книги не псує: наївно та хибно було б звинуватити гострий розум Арендт в примітивній упередженості.
«Айхман в Єрусалимі» досі залишається актуальною працею про нацистський режим, предметом інтелектуальних баталій та розмов про історичну пам'ять, тож ця книга обов'язкова до прочитання. Ця праця й так вкрай відома, та все ж — моя рекомендація.