Веймар: історія першої німецької демократії

Що читаємо? Генрих Август Винклер. Веймар 1918–1933: история первой немецкой демократии. – Росспэн: , 2013

Про Адольфа Гітлера написано понад 130 тисяч книг, я прочитав з десяток-півтора, але монографія Генріха Вінклера розповіла про Гітлера найбільше. Секрет в тому, що Гітлера у цій книзі немає — він з’являється тут остільки, оскільки без нього неможливо обійтися, а книга обривається якраз в той момент, коли Гітлер отримує владу з рук старого рейхспрезидента Гінденбурга.

Так закінчується історія Веймарської республіки — короткого періоду парламентської демократії після розпаду Німецької імперії і перед тим, як вона трансформується у Третій Райх.

Стаття 231 «Відповідальність за розв’язування війни» проголосила Німеччину та її союзників відповідальними за початок війни та всі збитки союзним державам.

Територіальні втрати згідно з Версальським мирним договором, яким закінчилася Перша світова війна, шокували німців, особливо, втрати на сході: Польщі відійшла вся Верхня Сілезія, Познань, більша частина західної Прусії так, що східну Прусію відрізали від основної частини країни. Данциг перейшов у статус вільного міста під контролем Ліги Нації.

Флот затопили, армію обмежили до 100 000 осіб, країні заборонили мати субмарини, танки та хімічну зброю. Німеччина втратила сьому частину території і десяту — населення.

В рахунок репараційних виплат країна мала віддати весь свій кабель дальнього зв’язку, 90% торгового флоту і 11% поголів’я великої рогатої худоби. Протягом 10 років країна мала щорічно поставляти близько 40 млн тонн вугілля у Францію, Бельгію, Люксембург та Італію.

Ставлення до Версалю об’єднувало усю Німеччину — ніхто по-справжньому не прийняв мирний договір. Лише ультиматум та погроза союзників окупувати країну примусили рейхстаг мінімальною кількістю голосів проголосувати за «Версаль».

Конституція нової Веймарської республіки зробила райх більш унітарним, ніж того хотіли федералісти, та більш федералістським, ніж бажали центристи. Нова конституція наділяла правом законодавчої ініціативи його святенництво народ.

Процедура так званої «народної ініціативи» була попереднім етапом плебісциту: плебісцит мав розпочатися, якщо цього забажає десята частина виборців.

Рішення критикували навіть в самій партії соцдемократів: депутат Ріхард Фішер заявив, що «народ як єдине ціле завжди виявляється реакційною силою», а «досвід інших країн доводить, що народне волевиявлення завжди виступає проти прогресивних змін». Реверанси в бік народу були чистої води популізмом з боку лівих: жодна з «народних ініціатив» 1919-1933 рр. не досягла успіху.

Шлунки часто насміхаються над питаннями мови, прапора чи герба та називають їх другорядними, проте досвід Німеччини доводить протилежне. Найзапекліші суперечки при укладенні конституції точилися навколо кольорів прапору: соцдемократи виступили за чорно-червоно-золотий (нинішній прапор Німеччини), крайні ліві бажали, звісно, червону ганчірку, а обидві праві партії хотіли зберегти чорно-біло-червоний — прапор Бісмаркської імперії.

Погодили перший варіант, але пішли на компроміс: нібито заради «кращої видимості на морі» для торгового флоту прийняли спеціальний прапор — чорно-біло-червоний з чорно-червоно-золотим гюйсом у верхньому внутрішньому куті.

Надалі питання прапору не втрачало актуальності: коли у 1926 році канцлер Лютер дозволив окремим посольствам і консульствам використовувати торговий прапор поряд з республіканським, проти нього повстали усі республіканські сили — від соцдемократів, центристів та вільних профспілок до бойової республіканської організації «Залізний фронт».

Уряд змушений був дати задню і дозволив торговий прапор тільки за межами Європи, але цього було вже недостатньо, тож 176 голосами проти 146 уряд Лютера відправили у відставку. Вінклер пише про втрату політичного чуття канцлера, адже символічні питання політики здатні розпалювати пристрасті набагато більше за практичні.

Майбутній крах республіки був закладений від самого початку: соціал-демократична партія Німеччини (СДПН), основна політична сила країни, майже одразу розкололася на СДПН та НСДПН — незалежних соціал-демократів, які стояли набагато лівіше за основне крило.

Лівих роз'єднували ще й одвічні провокатори і «палії» війни та всіляких заворушень — комуністи. Комуністи розпалювали робочих, солдатів та шахтарів; в якийсь момент ситуація в країні стала схожою на локальну громадянську війну.

У квітні 1919 року в Баварії проголосили «Совєтську Баварську республіку», яка мала вступити в союз з Совєтською Росією та Угорщиною і почати «повну соціалізацію».

«Да здравствуєт міровая рєволюция! Да здравствуєт пролєтаріат!.. Да здравствуєт комунізм!» — проголошував вихідець з Росії Євґєній Лєвіне, очільник мюнхенських комуністів, якого «благословив» сам Лєнін.

«Совєтська республіка» протрималася недовго: 3 травня урядові війська та фрайкори повністю звільнили Мюнхен. У ході бойових дій загинуло 606 осіб. Євґєнія Лєвіне засудили до смертної кари та розстріляли. Дії комуністів принесли велику шкоду лівим силам, позаяк лівий радикалізм налякав помірковану буржуазію.

Єврейське походження вождів комуністів, і того самого Лєвіне, розпалило і без того сильні антисемітські настрої. Совєтська республіка підготувала підґрунтя для майбутнього зла: влітку 1919 року тут розпочав свою політичну кар'єру довірена особа командування Баварської групи рейхсверу — «талановитий антисемітський агітатор» Адольф Гітлер.

Німеччина поступово зближалася з іншою державою-парією — Совєцьким Союзом. Таємне співробітництво між рейхсвером та Красною армією стало систематичним з вересня 1921 року.

Німці завдяки допомозі русскіх оминали заборони, накладені Версальським договором, а Совок отримував доступ до передової німецької техніки та технологій. На початку 1922 року була створена «Особлива група Р(осія)» (Зондергруппе Р) для координації дій; на всю операцію виділили захмарну суму в 150 млн марок.

У Росії почали будувати військові літаки та відправляти офіцерів для проходження льотної підготовки, а для виробництва отруйних газів утворили німецько-совєтське акціонерне товариство «Берсол». Совєтська Росія налагодила продуктивне співробітництво з Німеччиною у найвразливіший для останньої момент.

Веймарську республіку почали випробовувати на міцність майже одразу після утворення: путч Каппа-Лютвіца мав на меті встановити воєнну диктатуру.

Хоча путчисти врешті здалися, республіка не винесла ніякої науки: 21 січня 1921 року засудили лише одного путчиста — поліцай-президента фон Ягова, та й того в 1924 році помилували і він відсудив пенсію.

Генерал Лютвіц, який повернувся в 1921 році з Угорщини, також відсудив собі пенсію заднім числом від самого дня путчу. Не лише Україна славиться «соціальною справедливістю» щодо «недолюстрованих».

Репарації були однією з основних причин гіперінфляції марки у 1922-1923 рр. Сукупна доля репарацій у витратах райху складала в 1919 році 51.4%, а в 1922 році підвищилася аж до 69%.

Спочатку союзники вимагали від Німеччини 226 млрд золотих марок, які мають виплачуватися протягом 42 років, плюс 12% щорічного національного експорту, проте в травні 1921 року знизили вимоги до 132 мільярдів золотих марок, а розмір щорічних виплат встановили у 3 мільярди золотих марок.

Такі виплати все одно значно перевищували можливості Німеччини: з потрібного 1 млрд виплат в першому кварталі 1921 року райх зміг мобілізувати лише 150 мільйонів марок, решту надрукував рейхсбанк, що викликало інфляційний ефект.

26 травня 1922 року рейхсбанк таки здійснив інтервенцію для підтримки національної валюти в розмірі 50-60 млн золотих марок, але це допомогло втримати курс лише на кілька днів.

Марка почала стрімко знецінюватися: з 69 марок за долар в травні 1922 року до 1807 у грудні 1922-го, а в 1923 році курс сягнув 4 200 000 000 000 марок за 1 долар.

Робочі імперської друкарні страйкували 10 серпня 1923 року, тож друкарські верстати простояли один день, але це одразу призвело до нестачі паперових грошей. Гіперінфляція знищила накопичення, а з ними — весь середній клас.

Німеччина просила мораторій на виплату репарацій, щоб стабілізувати фінанси, однак Франція, щоб забезпечити постачання репараційного вугілля та інших товарів, 11 січня 1923 року окупувала промисловий Рурський регіон.

Французи підбурювали місцевих сепаратистів проголосити «Рурську республіку». Німеччину розривали з усіх сторін. Маловідомий тоді оратор націонал-соціалістичної партії Адольф Гітлер проголосив, що «ворог не в Кремлі»: «Геть не Францію, а злочинців листопада!», позаяк саме в листопаді 1918 року скінчилася Перша світова війна начебто через «зраду політиків в тилу».

Замість боротьби проти французьких окупантів єдиним фронтом уряду доводилося боротися з внутрішніми загрозами: в березні 1923-го партію Гітлера заборонили по всьому райху, за виключенням Баварії, яка відмовилася підкорятися.

Баварія перетворилася на осередок ворожих республіці сил і це вилізло їй боком: 8 листопада 1923 року Адольф Гітлер почав свій путч в мюнхенській пивній «Бюргербройкеллер».

Путч швидко скінчився; республіці він пішов навіть на користь, адже зблизив Баварію та райх і сплутав плани «серйозного» путчу, який мали очолити високопосадовці та генерали з реальною владою.

З іншого боку, Гітлер також отримав урок: для радикальної зміни порядку краще не конфронтувати з державним апаратом, а активно його використовувати. «Хакнути» країну треба зсередини, «легальним» шляхом.

Веймарська республіка успішно запровадила нову валюту — рентну марку, яку обмінювали по курсу 1 до 1 більйона старих марок. Задля стабілізації фінансів звільнили 400 000 держслужбовців, заробітну плату решті понизили до 60% довоєнного рівня.

Робочий день для провідних галузей економіки збільшили до 10 годин. Збільшили ставки корпоративних, майнових, податків на доходи фізичних осіб, податок з обігу.

Мудрий нарід успіхи влади не оцінив, тож на виборах в рейхстаг 4 травня 1924 р. об'єднана з «незалежними» СДПН набрала лише 20.5% , а доля голосів ДДП знизилася з 8.3% до 5.7% — їхні голоси перетекли до комуністів, які набрали рекордні для себе 12.6%.

1927 рік був вкрай успішним для республіки: нарешті прийняли закон про страхування безробітних — один із найважливіших соціально-політичних законів Веймарської республіки. Прикметно, що комуністи та ультраправі «народники» голосували проти. Чудове піклування про простий нарід.

Держслужбовцям підняли заробітну плату на 16-17%. Місцеве самоуправління проводило масштабні роботи з благоустрою: гроші вкладали в басейни, спортзали, парки, лікарні, школи та загалом у міську інфраструктуру.

Голова рейхсбанку Ялмар Шахт та американський агент з репарацій гостро критикували муніципалітети за непомірні витрати, які фінансувалися за рахунок американських кредитів.

Вінклер виносить свій вирок: хоча звинувачення місцевого самоврядування в «суспільній розкоші» були далекі від реальності, неможливо заперечувати очевидне — Німеччина жила невідповідно до своїх статків.

Країна жила в борг, і коли 24 жовтня 1929 року під час «чорної п'ятниці» на нью-йоркській біржі відбулося катастрофічне падіння акцій, що знаменувало початок Великої Депресії, капітали потекли назад за океан і країна опинилася на порозі прірви.

Об'єм американських кредитів у 1929 році складав захмарні 15.7 млрд рейхсмарок, які відтепер були недоступні. Кількість безробітних зросла з 600 000 у найкращі для економіки Веймарської республіці часи до 3 мільйонів у 1929 р. — система страхування безробіття почала тріщати по швах. Єдиним питанням на порядку денному відтепер і аж до останніх днів республіки були фінанси.

7 червня 1929 року був підписаний план Янга, згідно з яким Німеччина мала виплачувати репарації до 1988 року (!) — щорічно по 2 млрд марок.

Справа уряд атакували союз промисловців, великі землевласники, НСДАП, пангерманський союз та «народники». Зліва були комуністи: Комінтерн відправляв з Москви інструкції німецьким комуністам про «новий виток історичного розвитку», згідно з яким потрібно було вести спільний наступ проти головної перепони на шляху до революції — соціал-демократії.

Саме соціал-демократів комуністи бачили головними ворогами, аж ніяк не нацистів, з якими вони в унісон голосували проти будь-яких ініціатив уряду. Соціал-демократів кликали «соціал-фашистами» і таврували «холуями капіталістичної держави».

24 серпня 1930 року комуністи розкритикували соцдемократів настільки жорстко, що Альфред Розенберг, майбутній головний ідеолог нацизму, назвав заяву комуністів «нашою найбільшою перемогою».

Рейхстаг перетворювався на дедалі більш некерований організм, який не міг прийняти жодного продуктивного рішення. Нові вибори 14 вересня 1930 року лише погіршили ситуацію: безперечним переможцем стала націонал-соціалістична партія Гітлера — НСДАП отримала 18.3% голосів, чисто депутатських місць підскочило з 12 до 107 мандатів.

Число мандатів у комуністів виросло з 54 до 77. Націонал-соціалісти виросли за рахунок середнього класу, який не мав іншого виходу: СДПН так і не змогла відмовитися від марксистської доктрини, тож мало що могла запропонувати дрібним підприємцям.

НСДАП дійсно «зламала систему»: вона була найбільш «народною партією» нових часів, коли класи та стани перемішалися і виникла потреба у новій «ідентичності».

Запорукою успіху націонал-соціалізму була його масовість: НСДАП обіцяла все і всім, її лозунги та обіцянки були розмитими, тож задовольняли більшість.

Становище в країні наближалося до критичного: на початку листопада 1931 року число бездомних волоцюг оцінювали у 400 тисяч, з яких лише 35 тисяч щоденно знаходили їжу та прихисток у притулках.

Сім'я з чотирма дітьми споживала лише 40% щоденного мінімуму їжі. Якщо діти були віком від 9 до 14 років, то ця цифра знижувалася до 32%. У всій Німеччині в 1931 році на 717 000 випускників шкіл приходилося лише 160 000 вільних місць робочого навчання. Число безробітних сягнуло 5 600 000.

Тим часом парламент був майже паралізований: Ернст Хайльман, голова фракції соціал-демократів у Прусії та депутат рейхстагу, вважав, що рейхстаг, який має у своєму складі 107 націонал-соціалістів і 77 комуністів, не може продуктивно працювати.

«Народ, який обирає подібний рейхстаг, гарантовано відмовляється від самоуправління. З цим потрібно змиритися до тих пір, поки німецький нарід не здатен буде знову робити розумний вибір».

Вибори в рейхстаг 1932 року були особливо кривавими, а явка виборців сягнула 84.1% і стала рекордною з 1920 року. Абсолютним переможцем став Гітлер — за НСДАП проголосували 37.4% виборців. Число мандатів виросло зі 107 до 230.

Комуністи мали скромніші успіхи — вони збільшили частку з 13.1% до 14.5%. Католицькі партії зберегли позиції, а решта партій, включно з націоналістами, СДПН і лібералами, фактично, вибори програли.

Це був кінець парламентаризму, позаяк НСДАП не мала наміру вступати в коаліцію з жодною партією, адже головним її лозунгом було прикінчити ненависну демократію.

Гітлер бажав стати канцлером «президентського» кабінету без опори на коаліцію (парламент), та ще й з важливою умовою: націонал-соціалістам мають отримати два «силових» портфелі — міністерств оборони та внутрішніх справ.

Гінденбург довго опирався канцлерству Гітлера через зневагу до «цього австрійського єфрейтора», і пропонував альтернативу — кабінет генерала Шлейхера, який опирався би частково на профспілки, рейхсвер та націоналістів.

Проте у вирішальний момент вибору між авторитаризмом Шлейхера та приходом до влади Гітлера соціал-демократи зробили вибір на користь «меншого зла», як вони вважали, і відмовили у підтримці Шлейхеру.

Вони вважали, що краще, щоб все пішло «конституційним шляхом», і Гітлер отримав владу згідно з буквою головного закону Веймарської республіки.

30 січня 1933 року Гінденбург капітулював перед численними радниками та нашіптувачами і призначив Гітлера рейхсканцлером. Наступного дня Гітлер оголосив про розпуск рейхстагу. Історія першої німецької республіки скінчилася.

Вінклер повністю сконцентрувався на політиці: він не розглядає ні культуру, ні суспільство, а про кількість бездомних та безробітних пише лише для того, щоб проілюструвати побічні наслідки дефляційної політики Брюнінга.

Завдяки такій зосередженості книга надзвичайно динамічна — «Веймар 1918-1933» повністю розвіює міт про «нудність історії». Це дійсно шикарний матеріал для роздумів над політичною мудрістю народів світу та руйнівною внутрішньою логікою політичної свободи, тож ця книга точно увійде в мій символічний «топ-10». Справжня знахідка.