Ноу-хау на зламі епох або де хронологічні межі прогресу?

Що читаємо? Ієн Мортімер. Століття змін. Яке століття бачило найбільше змін і чому це важливо для нас. Пер. з англ. Я. Машико. – Видавництво “Фабула”, Харків, 2018

Аналізуючи минуле, досить часто ми прагнемо виокремити певні періоди в історії як ті, що принесли найбільше прогресивних змін у наше повсякдення. Це може стосуватися багатьох речей від винайдення книгодрукування до запуску мережі Інтернет.

Існує також багато стереотипів відносно певних епох: середньовіччя це виключно війни та засилля церкви, Відродження було часом універсальних геніїв (наприклад Леонардо да Вінчі), а саме події XX століття можна визначити як найбільш визначні в контексті науково-технічного прогресу.

Трохи інакше прагне представити нам історію Заходу британський історик-медієвіст та письменник Ієн Мортімер. Він спеціалізується на вивченні середньовічної Англії в розрізі як локальної історії, так і уявлення тогочасних людей про навколишній простір.

Деякі його праці присвячені й ранньомодерному періоду, зокрема путівники Англією часів Єлизавети I (1558-1603) та Реставрації Стюартів (1660-1689).

Власне, студія “Століття змін” має за мету представити 10 століть (від XI до XX) світової історії в розрізі змін, що визначили подальший політичний, економічний та соціальний розвиток Заходу.

Під Заходом розуміється широке коло країн та територій, а сам автор наголошує на тому, що прагнув подати саме ті ноу-хау, що дійсно спричинили нові тенденції розвитку.

І тут важливо розуміти, що з самої передмови Мортімер намагається не нав’язувати якусь одну ідею, за допомогою якої ми могли б переосмислити минуле людства.

Взагалі британській історіографії притаманно писати в більш загальних тонах, створюючи широке полотно для дискусій. Це важливо зазначити, адже в Україні досі існує певний виклик щодо створення узагальнюючих праць як національного, так і транснаціонального/глобального виміру.

Історик розпочинає аналіз з того факту, що станом на 1001 рік містечко на південному заході Англії Мортнепстед навряд чи нагадувало собою типову християнську місцевість тогочасної Європи. Але читаючи далі, виявляється, що норманські завойовники зберегли в англо-саксонських королівствах більше, ніж знищили.

Мортімер пише, що ми схильні екстраполювати сучасне сприйняття світу на минулі епохи – і це неправильно, адже раніше зовсім іншими були моральні орієнтири, соціальна структура, відчуття часу і т.д.

Ми з подивом можемо виявити, що в Західній Європі рабство в своїй основі було скасовано ще в XI ст., хоча на Сході кріпацтво існувало до XIX ст., а якщо брати радянські колгоспи, то до 1960-1970-х рр. селяни не отримали базових громадянських прав, навіть у формі паспорта. Подібні речі змушують нас поглянути трохи інакше на почасти міфологізовані уявлення про минуле.

Говорячи про середні віки ми більше згадуємо за війни, наприклад Хрестові походи, але Мортімер переконливо доводить, що потепління навіть на 0,5 градусів Цельсія змінило більше, ніж те, що хрестоносці вирушили відвойовувати Святу Землю в мусульман.

Через кліматичні зміни селяни змогли довше вирощувати агрокультури, а відтак краще харчуватися та більше народжувати дітей. Це не скасовує феодального устрою, який передбачав становість суспільства (аристократія/рицарі, духовенство, селяни), але показує нову перспективу для дослідження минулого.

Для автора найбільш важливими темами є екологія, медицина та освіта, тобто соціальні феномени, які не завжди можна вирахувати статистично, щоб показати на конкретних прикладах вплив змін на подальший хід історії.

Ми звикли до панорамного бачення минулого, коли більше говориться про роль особи в історії (Вільгельма I Завойовника, Едуарда III, Колумба, Наполеона, Гітлера), проте в книзі чітко показано, що певні зміни неможливі без відповідних умов.

Так, виникнення феномену англійських лучників, які стали запорукою перемог над французами під час Столітньої війни було би неможливе без досвіду локальної боротьби з шотландцями за вплив.

Живучи нині в епоху пандемії коронавірусу, актуальними видаються тези автора відносно соціальних наслідків Великої Чуми 1347-1349 рр. Демографічно ця подія найбільше вплинула на світову історію, а не тільки європейську.

Порівняння може бути хіба що з двома світовими війнами, хоча як вказує британський історик, після цієї епідемії людство навряд чи прагнуло до самознищення, а скоріше прагнуло зменшити насильство. Це досить важлива теза, адже після подій XX ст. сучасний світ з ядерною зброєю видається найбільш небезпечним, ніж було колись до цього.

Саме пошук балансу між соціальним та політичним й сприяв прогресу людства, якби саме це поняття не видавалося вкрай суперечливим. Власне оцю діалектику, а почасти й множинність прагне подати автор книги.

Цікаво, що сама історія для Мортімера є наукою про людей в минулому, а не самим минулим. Зрештою, антропологічний поворот 1970-х рр. та взагалі соціально орієнтована історія зробили свою справу.

Завдяки цим речам ми маємо такі підходи інтерпретації минулого як соціальна історія, історія повсякдення, мікроісторія, історія емоцій, історія навколишнього середовища. Всі ці підходи й використовує автор задля того, щоб олюднити історію через долі конкретних людей від селян до політиків.

До речі, про селян – саме їхня праця багато в чому сприяла тому, що ми маємо сучасні інформаційні технології. Економічні зміни були причиною соціальним, а ті в свою чергу політичним.

Візьмемо приклад вже з модерної доби – промислова революція XVIII-XIXст. Якби не було фермерського класу, який з часом втрачав землю, то навряд чи ми мали соціальну базу для формування робітничого класу. Вже в місті, де були фабрики та заводи колишній селянин ставав грамотним, а його діти могли навіть розраховувати на вищу освіту.

Хоча ця схема навряд чи працювала у випадку жінок – парадоксально, але сам Мортімер зізнається, що навмисне не включив видатних жінок як провідних ініціаторів змін.

Зізнавшись власноруч у сексизмі минулих поколінь західних суспільств, автор підводить до думки, що нереалізований потенціал за попередні століття буде компенсовано в майбутньому. Але варто віддати належне зваженому підходу у висвітленні питань рівності, яка стала головною цінністю та водночас здобутком часів Французької революції.

Дилема просвічених європейців та американців, які володіли іншими людьми постала ключовою політичною проблемою XVIII-XIXст.

Мортімер пояснює це досить раціонально та трохи несподівано: раби були приватною власністю американських можновладців, а остання охороняється Конституцією. На противагу кріпакам, які навряд чи мали схожий юридичний статус, проте вважалися підданими та були хоч і маргінальною, проте складовою соціальної структури.

Ретроспективно видається, що самоідентифікація людини в світі мала більший вплив на світову історію, ніж будь-що інше. Зміни в транспорті з появою парової тяги сприяли мобільності та розвитку туризму, проте це не відміняло факту, що Марко Поло в XIII ст. мандрував не менш інтенсивніше, ніж туристи XIX ст.

Удосконалення технологій сприяло з одного боку формуванню приватного життя, де знаходилося місце спорту, відвідуванню закладів культури та самоосвіті, а разом з тим, самомилування постійним науковим прогресом призвело до трагедії Першої світової війни.

Аналізуючи вже XX ст., автор продовжує виділяти саме соціокультурний аспект минулого, не вдаючись в аналіз військової чи політичної історії. Це проявляється й в надмірній увазі до праць філософів, культурологів та соціологів (П. Сорокін, Ф. Фукуяма, А. Маслоу), чиї міркування слугують мостом до епілогу видання відносно циклічності історії.

На завершення, Мортімер, не схильний до теоретизувань з переважанням якихось критеріїв, зрештою надає нам це. Мова йде про рівень задоволення потреб: збагачення спільноти, особисте збагачення, підтримка спільноти, здоров’я, ідеологія, правопорядок, фізіологічні потреби, безпека.

Таким чином, книга Ієна Мортімера може слугувати підґрунтям для переосмислення підходів вивчення минулого в Україні. Ця праця здатна створити уявлення про те, як було сформовано сучасний світ та куди рухатися далі, щоб зробити його краще.