«Великий відступ» 1915 року та «бєженство»

Що читаємо? Анета Примака-Онішк. «Бєженство 1915. Забуті вигнанці». – Київ: Темпора, 2019

Бєженство — слово, запозичене в польську мову з російської. Це щось на кшталт власної назви — бєженство позначає історичне явище, коли під час Першої світової війни з західних територій вглиб Російської імперії перемістилося близько трьох з половиною мільйонів населення.

Бєженство почалося на другий рік Першої світової війни — влітку 1915-го року, після того, як об'єднана німецька та австро-угорська армії проривають російський фронт і наступають вглиб імперії.

Російська армія панічно тікає, хоча газети пишуть, що відступ «побєдоносний». Росіяни евакуюють, чи, швидше, грабують «свої» території: на схід відправляють понад 200 фірм та цілі заводи разом з персоналом, рухомий склад залізниці, тисячі тонн архівів.

Варшавський університет із найціннішими бібліотечними фондами відправили до Ростова-на-Дону. Фонди Королівського замку й Лазенок втиснули в 65 вагонів і вислали у напрямку Петрограда.

«Не вціліли навіть картини в настінних плафонах, відривали ковані деталі з дверей, оздоблення камінів» — інформують журналісти. Перед відступом із Варшави русскіє солдати обчищають аптечні склади й розбивають машини, аби витягти з них шматок міді.

Насамкінець підривають мости, залізничні колії, водогони та костьоли. Російська імперія вдається до тактики спаленої землі. Однак місту пощастило — по-справжньому «випалену землю» реалізують на селі.

Ще в 1915-му на всій прифронтовій зоні наказують у ході відступу повністю знищувати посіви, витуряти в тил чоловіче населення, обов'язково вивозити усі запаси хліба, худобу й коней.

«Німці дітей на шаблі будуть саджати, жінкам відрізатимуть груди, а чоловіків каструватимуть» — нащадки біженців через сто років переповідатимуть плітки, які ширилися в 1915-му по селах. Їх розпускали російські військові і православні батюшки після недільної служби.

Люди перелякані, проте не всі хочуть виїжджати. Спеціальні загони «очищують» села. Солдати, які до цього поводилося досить пристойно, починають мародерствувати. Козаки з канчуками луплять людей і виганяють з їхніх домівок, села спалюють.

Населення тих країв завжди ділили на «руських» та «польських», де перші — це православні, а другі — католики. До «руських» відносяться білоруси та українці. Бєженство стане історією насамперед «руських».

Нащадки біженців кажуть, що нібито виїзд був примусовий для православних, а католики могли залишитися, бо «німець» їх жалів. Схоже, релігія таки багато важила. Покірна владі православна вертикаль підбурювала селян до втечі.

Після недільної служби батюшки лякали селян наближенням жорстокого ворога, натомість католицькі ксьондзи пробуджували надію на відбудову незалежної Польщі, для чого людям потрібно було лишатися на місці. Тож католицькі села переважно лишалися, а православні переважно їхали; мішані — як коли, віра не завжди вирішувала.

Євреїв військо не чіпало, але вони теж іноді виїжджали. Втікали також татари і протестанти. «Евакуюються» не всі і не всюди; деякі села уникають втечі: жителі села Суражково під Супраслем на час проходу фронту ховаються у лісі, а потім повертаються.

Живий ланцюг біженців починається десь в Холмській губернії, а закінчується далеко на Росії, десь у Сибіру чи ще далі. Переміщується величезна маса людей — через місто Рогачів за кілька місяців проходять 700 тисяч осіб. Утворюються величезні затори: в одному з них стоїть 200 тисяч осіб.

Вози біженців рухаються дуже поволі, тягнуться один за одним у кілька рядів. Спекотно, діти постійно просять пити, але в озерах і ставках не лишається води — її вичерпують ті, хто йде попереду. Ширяться кір, тиф і холера. Люди губляться, розпадаються сім'ї, дехто віддає своїх дітей в руки сестрам милосердя, бо не в змозі прогодувати решту.

«Бєженство» стає найпопулярнішим терміном: його просуває сама влада, бо він знімає відповідальність з армії. Біженців-утікачів вигнала з дому абстрактна війна, а не козаки з канчуками і солдати, які підпалювали стріхи, стодоли, снопи і поля.

Влада виявляється абсолютно не готова до величезної хвилі біженців. Де-не-де ставлять польові кухні, які годують біженців, військові лікарі лікують, але це крапля в морі. Найбільшою організацією допомоги біженцям стає Комітет Великої княжни Татьяни Ніколаєвни — доньки імператора Ніколая ІІ.

Комітет підраховує, що поляки становлять 15% біженців (неповні пів мільйона), а за даними польських організацій це число більше аж на кількасот тисяч.

Національний елемент пронизує книгу, адже доля біженців суттєво відрізняється в залежності від їхньої, нехай ще не повністю сформованої, ідентичності.

Поляки формують Центральний громадський комітет Королівства Польського в Росії, який розшукує польських вигнанців та об'єднує в групи по 50-300 осіб. Їм видають пайки або гроші. Руські селяни жаліються, що в них немає еліт, які б про них так само дбали.

У вересні-жовтні 1915 року до перевезення біженців залучають 115 тисяч вагонів — 1/5 рухомого складу залізниць Росії. У товарних вагонах нестерпно холодно: люди рубають придорожні стовпи на дрова. Пункти харчування не працюють, розлади шлунку трапляються майже у всіх біженців, масово хворіють на тиф.

Біженців розвозять по всій імперії, туди, де бракує робочих рук: в Крим, на Дон і Волгу, до околиць Уралу, на Сибір. Поляки намагаються запобігти розпорошенню по імперії, що означало б асиміляцію та виродження. Діяльність польських допомогових організацій вражає — їм навіть вдається повернути 18 000 осіб у зворотному напрямку, ближче до Польщі.

Згадки біженців про приїзд до Росії настільки кінематографічні, що Анета Примака-Онішк бере їх під сумнів. Біженці розповідають, що Росія зустрічає їх кімнатами з білесенькою накрохмаленою постіллю, а хати наповнюються сусідами, які всі щось несуть: величезні буханки хліба, кілограми м'яса і сала, каністри з нафтою.

Біженці асоціюють Росію з неймовірним достатком: у Пермі на базарі найменша мірка масла — відро; хліб, та ще й білий, випікають щодня, а вчорашній викидають свиням як несвіжий. Пшениця в Росії росте «заввишки з вершника на коні», а коли козак на Доні чекає гостей, він йде в курник, махає сокирою — і скільки півнів уб'є, стільки й бере.

Хотілося б вірити біженцям на слово, але історичні дані говорять про інше: величезні воєнні кредити знизили і так невисокий рівень життя люду імперії, тож у молочні ріки і масляні береги Росії Анета Примака-Онішк не вірить.

Схоже, казкові розповіді слугують для психологічної компенсації травмованих людей. Автор знаходить враження, писані по свіжих слідах, і вони суттєво відрізняються від гіперболізованих байок.

Польські організації активно створюють в Росії інфраструктуру: за час війни заснували загалом 2084 освітньо-виховних заклади для 116 546 осіб, окрім того, видали сотні тисяч підручників і книжок для народу. Так само у литовців та латвійців, але не в православних — їхні діти ходять в російські школи і поступово асимілюються.

«Руські» лише бідкаються, що полякам тут так добре, мовляв, «хіба це чесно?» Влада малювала їм картинку православно-слов'янського братства, але на місці виявляється, що росіяни навіть говорять інакше: з мови дітей біженців у школі сміються, а в магазині її не розуміють. Реальність мітичного братства народів — наруга та цькування.

Ніби на долю цих бідних людей й так випало мало нещастя, та на цьому все не закінчується — приходить революція. У розповіді бабусі автора Надзі символами революції 1917 року є висипане в річку збіжжя і страшенний голод. По річці пливуть людські трупи.

Газети припиняють згадувати біженців — в країні робітників і селян вони нічим не вирізняються. Зникає й Комітет Великої Княжни, бо княжну Татьяну Ніколаєвну вбивають.

Більшовики палять млини кулаків, виїдають зерно із зерносховищ, відбирають у селян збіжжя і топлять у річках, щоб воно не потрапило в руки ворога. У 1921-1923 роках від голоду помирає понад 5 мільйонів людей. На родючому Поволжі, яке потерпає від катастрофи найбільше, доходить до людожерства.

Єдина хороша новина, яку приносить революція — це реевакуація, повернення додому. Хоча чи хороша вона — питання дискусійне, адже тим часом постає незалежна Польща, для якої руські селяни — люди другого сорту, яких повертають, разом з євреями, в останню чергу.

За період 1921-1924 рр. на свої землі повернуться 1.1 млн осіб, 65% з яких — українці та білоруси, 27% — поляки, 7% — євреї. Біженцям складно знайти себе в новій Польщі, навіть полякам-католикам: за звернення «товаришу» чиновник кидається на біженця з кулаками.

Виникає мовна проблема: польську безапеляційно вимагають усюди, проте її ніде вивчити — на селі практично немає книг польською, а середовище говорить «по-простому», тож навіть школа не допомагає.

Прибулі сільські вчителі конфіскують підручники російською, а за «просту» мову на перервах б'ють дітей лінійкою по руках. Церкву полонізують. Людям доводиться зрікатися своєї ідентичності на користь польськості.

Нащадки біженців досі живуть з мітом про Росію як країну нечуваного добробуту і заможності, а російський народ називають найкращим у світі. Цей стокгольмський синдром чимось нагадує ностальгію за совєцьким мароженим.

Доходить до абсурдного: Фьодор Млодзян, який ностальгує за селом Бєрьозовка, де текли ті самі молочні ріки достатку, у дорослому віці здійснює туди подорож, проте не знаходить в Сибіру ні добробуту, ні заможності.

«Я побачив там великий колгосп, бардак і злидні» — розповідає він після повернення. Але сусіди не вірять у його історію, бо вона надто гостро підважує міт, якого біженці на Підляшші досі потребують.

«Бєженство» — справді потужна книга. Стисла, заснована на спогадах очевидців розвідка, водночас, не позбавлена критичного аналізу та осмислення подій, вона пропонує нелегкий для психіки досвід. Здається, що ці люди проходять всі кола пекла.

Тиф, голод, туберкульоз, холод, зниклі безвісти, сироти, знову тиф, знову голод, холод, розбиті сім’ї та понівечені соціальні зв’язки. Люди тут виглядають як матеріал, маса, яка не має жодної можливості якось вплинути на свою долю.

Суцільне безглуздя: начебто добровільна акція, але солдати спалюють села, а козаки б'ють нагайками. Порятунок, але від кого?

Люди панічно бояться мітичного німця: коли біженці з села Курашево не встигають переправитися через річку і зустрічають німців, то кидаються до них і просять швидкої смерті, без тортур і відрізання грудей. Німці дивуються — вони не планують нікого вбивати. Питають про козаків і кидають людям коротке «nach Hause!» («Додому!»)

Не впевнений, чи книга зможе вразити вас так само, як мене, але в будь-якому випадку рекомендую для прочитання.