Найстрашніша книжка у моєму житті
Коли закінчилась війна і почались суди, перед прокурорами постало масштабне завдання: схоже було на те, що до злочинів проти людства причетні понад 2 мільйони людей, які працювали на фашистські організації. Це більше, ніж сьогодні живе в Естонії та в шість разів більше за населення Ісландії. Так було прийнято рішення, що клерків, секретарок, прибиральниць та інших офісних працівників умовно помилують – та і останні переконували, що нічого «не знали» і «не чули» про вбивства євреїв
Що читаємо? Лауер Венді. Фурії Гітлера. Німецькі жінки у нацистських полях смерті / пер. з англійської В. Іваненко. Київ : Укр. центр вивч. історії Голокосту, 2020. 280 с.
Сьогодні закінчилась одна з найстрашніших книжок у моєму житті. Називається «Фурії Гітлера». Так авторка, професорка історії Венді Лауер, називає жінок-прибічниць режиму Гітлера. Але не наглядачок концтаборів, про яких чули і писали багато, а тихеньких медсестр, секретарок, вчительок, миловидних вагітних дружин фашистської еліти. Людей, які вбивали шприцом, печаткою, словом, але не лише.
Коли закінчилась війна і почались суди, перед прокурорами постало масштабне завдання: схоже було на те, що до злочинів проти людства причетні понад 2 мільйони людей, які працювали на фашистські організації. Це більше, ніж сьогодні живе в Естонії та в шість разів більше за населення Ісландії. Так було прийнято рішення, що клерків, секретарок, прибиральниць та інших офісних працівників умовно помилують – та і останні переконували, що нічого «не знали» і «не чули» про вбивства євреїв.
Та вдумайтесь лише в цей уривок зі спогадів про німецьку секретарку Йоганну Альтфатер. «Як сказав один із тих, хто вижив, її «огидною звичкою» було вбивство дітей…Вона часто заманювала їх цукеркою. Діти підходили і відкривали рот, а вона стріляла їм у рот із маленького срібного пістолета, який тримала при собі». Це, між іншим, відбулось у Володимирі-Волинському, неподалік Луцька.
Авторка розповідає про долі 13 німецьких жінок, які відправили працювати у 1941-1942 роках в Україну, Польщу та Білорусь. Там усе в назвах Рівне, Дрогобич, Житомир, Львів, і від цього стає моторошно повертатись на вулиці цих знайомих для мене міст. Усі, крім Житомира, я добре знаю.
Мені складно збагнути, як колись по мощених вуличках Дрогобича могла ходити Йозефіне Блок, машиністка і дружина очільника місцевого Гестапо, і дитячим візочком зі своєю дитиною всередині штовхати обідраних єврейських дітей на вулицях, одного задавивши на смерть, як розповідають двоє свідків. Я не можу собі уявити, як в одній із львівських садиб дружина коменданту табору «Янівська» розважалась стрільбою по євреях з балкону. Та це банально: куди цікавіше їй з чоловіком подобалось влаштовувати розваги на кшталт розвішувати в своєму саду євреїв і там відрізати в них статеві органи, а дітям – кінцівки.
Але найгірше те, що у це не вірилось і суддям. Особливо тим, які провадили справедливість у Західній Німеччині чи Австрії. Вони не вірили євреям, які чудом вижили і змогли свідчити. Не вірили навіть колегам чоловіків цих дружин, які дивувались, звідки в тих стільки агресії та зла. Такі злочини «не притаманні жіночому характеру», «віденська жінка не могла це зробити» – усе це вислови зі справжніх вироків. Виправдали майже всіх, на кого завели справу.
Дослідники пишуть, що особливо судді м’якшали тоді, коли жінки починали плакати. Голосили про те, якими дурними були по молодості, а часом і висловлювали, що їм шкода. Це були реальні пом’якшувальні обставини, розумієте? У суспільстві вірили в чисту та непорочну жінку-матір, берегиню, яка була просто нездатна на агресію. Вона не могла зробити щось «звіряче», хоча історик Єгуда Бауер вважає, що такі порівняння «ображають царство тварин», які на відміну від людей не здатні вигадати, організувати та втілити геноцид собі подібних.
Авторка ретельно досліджує, про що говорили феміністки тих часів, у якому середовищі зростали німецькі жінки. Їх не сприймали серйозно, їм не можна було працювати, наприклад, юристками, і їх не підпускали до влади. Тому, мовляв, коли вони до неї дорвалися, то скористались цієї можливістю. Психологи, які досліджували особистості багатьох із цих людей, не знайшли в них відхилень. Вони були здорові, мали багато діток і внуків, і більшість померла у 80-90 років у колі рідних.
Читаючи, я ставила себе на місце тих дівчат. Їм було десь по 26, майже як мені. Чи змогла би я стати фурією?
Напевне знаю, що я би не ходила зі своїми кавалерами на побачення в гетто, «де адреналін і все так заводить». Не їздила би з ними на полювання у ліс, де замість тварин, які повтікали, по п’яні стріляли по євреях. Я би не вдягалась у їхні сукні після смерті, й не писала би запит на те, аби з їхніх фамільних перстнів мені виплавили коронки. Так само як би не здогадалась просити євреїв «подавати делікатеси» в ліжко, де би валялась зі своїм коханцем голяка після сексу.
Але я не впевнена, що, працюючи секретаркою, відмовилась би піти з подружками на пікнік, де біля лісу чи річки би зненацька почула свіжий трупний запах. Або не пішла забутися на вечірку до друзів у ніч, коли євреїв через дорогу зганяли на «ліквідацію». А що, якби я дізналась про «остаточне вирішення єврейського питання» з документів, які би несла босу на підпис? Або ослухалась дозволу відкрити фіранки по ночах, як секретарка Ільзе Штруве, і одного разу побачила, як вулицями Рівного ведуть євреїв на страту?
Дуже вірогідно, що я би зробила так, як вона – перелякано змовчала, а через багато років написала спогади. Бо що я можу? До кого бігти? Кому скаржитись, якщо вбиває твоя поліція, армія і держава? Хтозна, чи вистачило би мені духу переховувати когось із євреїв. Вбивати простих клерків ніхто не змушував, а ось за переховування та співпрацю точно вбивали, яким би цабе ти не був. Я плакала, коли читала щоденник тієї Штруве, бо дуже чітко уявляла, що на її місці могла бути я.
Що казати, мені страшно, що я вже мовчазний свідок. Бо вчора під новиною бачила коментарі «біди жидів українцю тільки в радість» і не вступила в розмову. Бо безліч разів чула речі на кшталт «а ти знала, що Порошенко єврей? І Зеленський єврей! Одні жиди в політиці, того і живем погано», і лише знічено усміхалась цим старим мужикам у відповідь. Я не знаю, що мені сказати їм усім.
Фраза. «Думка про те, що жорстокість не є жіночою рисою, і що жінки не здатні чинити масові вбивства, має очевидну привабливість. Це дає змогу сподіватись, що принаймні одна половина людства не знищить іншу. Однак применшення масштабу жорстокості жінок створює хибний прихисток від прямого зіткнення з геноцидом та його бентежною реальністю».
