Ой, а де тут сучасна біографія Шевченка?

Що читаємо? Станіслав Росовецький. Шевченко. Сучасна біографія (Дух і Літера, 2020)


Відразу зазначу, що внесок п. Станіслава Росовецького у вивчення феномену Шевченка помітний, особливо при вивченні впливу фольклору. Тут згадаю його працю «Тарас Шевченко і фольклор», яка вже мінімум тричі перевидавалась (2011, 2015, 2017). Автор цих рядків є фанатом його п’єси “Шевченко під судом” і пропонує зацікавленим прочитати відгук на неї від Олександра Бороня[1].

Читаючи шевченкову біографію від Станіслава Росовецького в мене виникали двоякі враження, які я частково встиг обговорити з колегами. Пошуковик видав тільки один відгук на неї. Це рефлексія п. Роксани Харчук[2] - дослідниці з профільного відділу шевченкознавства Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка НАНУ.

Варто погодитись з її тезою, що для багатьох шевченкознавців нова книжка Станіслава  Росовецького, “котрий продовжує справу Володимира Перетца й Олександра Назаревського, досліджуючи біографію мистця, не стала несподіванкою, вона логічна”.

Рецензентка наприкінці майже лірично пише, що заздрить “читачам, які зануряться у чарівний світ Шевченкової біографії, де зможуть прочитати й біографію власну, теж чарівну. Усі ми вийшли з «Кобзаря» і є його персонажами. Змінюються обставини, проте ми все ті ж”.

Після ознайомлення з відгуком п. Харчук я вирішив описати свої думки. З музейними колегами думали спочатку над її жанром. Знайшли на 472-ій сторінці згадку, що це науково-популярне видання.

Невідомо хто – чи то маркетологи, чи то автор зазначили в анотації, що якійсь категорії нешанувальників “буде приємно побачити іншого Шевченка: в ситуаціях, хоч і вельми сумнівних із погляду моралі, але таких, що виявляють його пронизливу життейську відвертість і руйнують численні стереотипи культу поета”. Отож, автор заінтригував читача.

Останній абзац анотації, який “натякає” на актуальність книги звучить, дещо притягнутим за вуха бо хтось може переконатися, як “не далека миколаївська Росія від нинішньої”. Проблема цього рефрену, що історичний контест у книзі представлений, мабуть, найслабше.

Безумовний позитив книги – вона читається як літературний твір. Натхненно, з елементами детективних вкраплень в основну канву оповіді. Наприкінці кожного хронологічного розділу наявний екскурс в мітотворення навколо Шевченка, яке автор доречно назвав “паралельне шевченкознавство”.

Жаль, що лиш абзац (с. 26) присвячено розвінчуванню тези про те, що український поет і художник є біологічним нащадком Костянтина Павловича з правлячої династії Романових. Ця диво-версія розпіарена у скандальному фільмі “Таємниці генія Шевченка” 2014 року від телеканалу “1+1”. Саме цей момент вже 8-ий рік є наслуху в частини відвідувачів шевченківських музеїв.

У читача цієї рефлексії виникне питання – а чи згадав Станіслав Росовецький серед мітотворців свого учня – покійного Олеся Бузину. Так, він це робить, але контроверсійно, як діяв сам скандальний шевченкоборець. Уривок про Олеся Бузину дозволю собі зацитувати, адже він може підігріти інтерес до всієї книги ( С. 292-293):

“Син офіцера 5-го (ідеологічного) відділу КДБ Бузина міг бути вихований в дусі безумовного виконання наказів начальства, він і в Радянському армію студентом пішов добровільно, але чому він вимагає такої ж старанності від волелюбного романтика Шевченка, людини богеми, вчитель якого геніальний Брюллов дозволяв собі не виконувати наказа самого Миколи І”.

Розкішний пасаж, але далі йдуть слова, які викличуть емоційне роздратувати в частини шевченкоманів:

“віддача в солдати Шевченка і вбивство його зоїла Бузини явище одного ряду. Адже обох покарали за їх переконання, і в обох випадках це сталося поза існуючою системою законів і без суду”.

Ем... Прикро, що доля символу нації була зрівняна з долею ворога цієї ж нації хоч в одному аспекті. Як і автор книги, дозволю собі протрактувати роль Олеся Бузини. Він, за висловом однієї з моїх колег, був російським солдатом в умовах гібридної війни з Україною. Його вбили. Ця смерть, вчинена невідомо ким, є лиш елементом дискредитації української державності.

У напрацюванні Станіслава Росовецького є момент, який має потенціал стати новим мітом з категорії “паралельного шевченкознавства”. І тут мова йде про можливу гомосексуальність чи бісексуальність митця. Автор чомусь не зачепив у царині міфів тему начебто “обіймів” українського поета і Айри Олдріджа - афроамериканського актора, що гастролював 1858 р. у Петербурзі.

Пошуковик видасть при бажанні спекуляцію на цю тему. До речі, серед недоліків коректури тексту – є словосполучення “негритянський трагік”, що певне вже є поза межами нинішнього дискурсу.

Що ж такого зробив автор? Це відбулось під час опису не зовсім позитивної для Шевченка історії, що стала причиною обшуків, арешту 1850 р. та відправлення митця до каземату Орської фортеці. В основі реальних біографічних подій – Тарас Григорович, який допомагає другові Карлу Герну, в якого квартирував, викрити невірність його дружини.

З морального боку – неоднозначна ситуація, якщо пам’ятати, що свого часу митець був закоханий в одружену дворянку Ганну Закревську. За автором Тарас Шевченко ревнував прапорщика Миколу Ісаєва до дружини Карла Герна.

А далі наведу уривок, що має мітотворчий потенціал і має бути обговорений без купюр. (С. 240-241).

“Ось і виходить, що Шевченко був платонічно, тобто в певному сенсі невинно, закоханий у прапорщика з Полтави, земляка і на словах, мабуть, патріота, їх милої вітчизни, України. Ну, не знайшлося тоді в Оренбурзі гарної української дівчини, щоб на ній відпочити погляду художника, зголоднілому на жіночу красу в експедиції на Аральське море…

Про дружні стосунки з Ісаєвим, зраджені юнаком заради роману з дружиною Герна побічно свідчить доля його портрета. Ісаєв, у якого з цим портретом було пов’язано багато неприємних спогадів, все ж таки зберіг його і навіть спорядив підписом [...]. Ігри лібідо в Тарасовій душі спричинили фатальні наслідки”.

Є ще один колоритний уривок на сексуальну тематику (С. 215-216) як авторський коментар до “оголеного автопортрету” Шевченка. Тут українському засланцю “Наснилась, напевно оргія” (С. 216). Саме так Станіслав Росовецький трактує для української цнотливої публіки чомусь скандальний автопортрет батька нації.

Автор 5 з половиною сторінок (від С. 173) оповідає контекст начебто фрази Миколи І про Шевченка “Припустімо, він мав причини бути мною незадоволеним і ненавидіти мене…” У фіналі цієї епопеї читач дізнається, що сам імператор мав підстави думати, що “Шевченко ненавидить його за страждання, завдані улюбленому вчителю Брюлову”. Отож, не було що робити російському монарху як думати, чи образився на нього якийсь поет за його любовну інтрижку кількарічної давності з тоді ще не дружиною Карла Брюллова.

Автор відверто, хоч і у своєму олітературненні подає калейдоскоп ситуацій, де ми бачимо Тараса Шевченка на підпитку та відвідувачем борделів. Власне такі моменти і справді мають порадувати око “нешанувальників” митця. Я не буду моралізаторствувати в стилі “Як так можна писати про великого Тараса?”, але не вистачило мені більш позитивних ситуацій з біографії Шевченка та акцентів на них. Це все задля балансу.

Станіслав Росовецький смачно критикує мемуари Стефанії Крапивіної, які мають всі ознаки вигадки (С.387-392). Дискусія навколо перебування Шевченка на Пріорці, направду, є ще не завершеною. І вона ніяк не зашкодить розвитку музею, який з 1989 року функціонує на вул. Вишгородській, 5 у Києві. Його більше знають як “Хату на Пріорці”.

Книга має свої безумовні позитиви, особливо при трактування фольклорного і літературного аспектів творчості Шевченка. Читаючи її, особливо в період після 1857 року, впізнаємо автора, який ґрунтовно знає російську літературну і культурну кухню цього періоду.

Трактування малярської спадщини Тараса Григоровича є помітно слабшим, власне у списку літератури до книги я не помітив жодного профільного мистецтвознавчого видання. Тож перед нами типова літературна біографія.

І тут варто сказати, що вона не позбавлена фактологічних огріхів, але вони не є темою цього тексту, адже рефлексія - це про враження.

Автор цих рядків - історик. І, на жаль, змушений констатувати, що найпроблемнішим моментом є трактування Станіславом Росовецьким суспільно-політичних процесів. Реліктом радянського періоду є теза про Шевченка як революціонера - не в сенсі новатора в літературі і малярстві, а як політичного діяча.

Революційно-політичний зміст чи натяки на це може мати поезія, особливо періоду “трьох літ”. Не вистачило банального пояснення, що вкладається в терміни “революціонер”, “ліберал”, “демократ”, “богохульник”, “ходіння в народ”. Апогеєм такого неактуального відтворення епохи зі старими ідеологічними кліше є початок 17-го розділу (С. 393):

“Одночасно він продовжує нелегальну політичну діяльність, займаючи в радикальному українофільстві найлівішу позицію борця проти кріпосництва і самодержавства, продовжуючи підтримувати зв’язки з Чернишевським і його прихильниками, союзниками в боротьбі за радикальну, в інтересах кріпаків, селянську реформу, і з польськими підпільниками, які готували повстання 1863 року”.

Тарас Шевченко тут не зморений хворобами і трагічними заручинами з Ликерою Полусмак самотній (бо без пари) ґеній, а Че Гевара, який марить лівизною українського руху вже наприкінці 1850-х рр.

Отож, книга Станіслава Росовецького аж ніяк не відповідає своїй претензійній назві, де є згадка “Сучасна біографія”. Дослідження безумовно зацікавить як шевченколюбів, так і ненависників його. У перших, ймовірно, буде багацького претензій до автора. Але варто радіти, що є ще одна біографія українського генія, яка може породити колоритну дискусію. Головне залишатися в етичних межах цивілізованої розмови.