Спецпроект

Довкола Шелеста

Можливо, звучить банально, але Петро Шелест - «син свого часу». Звідси його «радянськість». Проте він був і сином України. Звідси його «українськість», яку, звісно, не слід гіперболізувати

 

Що читаємо? Юрій Шаповал. «Партійний «націоналіст». Парадокси Петра Шелеста». (Львів:Видавництво Анетти Антоненко; Київ: Ніка Центр, 2020. 216 с.)

Переді мною на столі лежать дві книги. Перша – за підписом Петра Шелеста «Україно наша Радянська». Купив її у 1980-ті у тодішнього завідувача відділом агітації та пропаганди Комунарського міськкому Компартії України. Друга - книга Юрія Шаповала «Партійний «націоналіст». Парадокси Петра Шелеста».

Щодо першої – то це був єдиний випадок у той пізньорадянський час, коли я побажав мати на своїй книжковій полиці твір вищого партпрацівника. Тим більше, книга була вилучена з бібліотек і мала певний конспірологічний ореол. Це був перший крок до пізнання Шелеста, хоча ще дуже примарний.

Друга ж книга – багато в чому зразок біографічного нарису про історичну особистість. Вона містить не лише відомості про життєвий шлях Петра Шелеста, а й оригінальні розмірковування досвідченого автора про наше минуле, про закономірності та тенденції нашої історії та її уроки для сьогодення.

Сам Петро Шелест з приводу оцінок своєї політичної діяльності писав: «Є, як відомо, ще суд історії… Я вважаю, переконаний навіть, що справжній Суд Історії ще попереду».

Суд Історії вже багато в чому відбувся. Перше його «засідання» відбулося з виданням спогадів, щоденників, документів та матеріалів про Петра Шелеста з передмовою та за редакцією того ж Юрія Шаповала ще 2003 року. Тоді він знайшов вдалу формулу для характеристики Петра Шелеста – «для нього Україна і «радянська», і «наша»».

Друге засідання Суду Історії – це нинішня книга. Петро Шелест, безумовно, заслуговує, щоб про нього писали й писали. І через 25 років після смерті, і через 50 років, і так далі. У таких випадках часто використовують формулу «відійшов у небуття». Але це не про Петра Шелеста.

Обкладинка книжки Петра Шелеста
Обкладинка книжки Петра Шелеста "Україно наша радянська"

Занадто колоритною, непересічною та знаковою постаттю в історії України він був. Дехто зауважить: «Він був суперечливою особистістю». Але якщо пригадати факти нашої історії, то багато хто з очільників країни та її політичних діячів був різною мірою «суперечливою особистістю».

Згадаємо хоча б «святого, рівноапостольного» князя Володимира, Богдана Хмельницького, Михайла Грушевського та інших. Я не ставлю всіх на одну дошку, але хочу підкреслити, що певна суперечливість діяльності та характеру притаманна багатьом політикам. А інакше історичні біографії (і не лише діячів України, а й державців усіх країн світу) були б хрестоматією «житія святих».

Можливо, звучить банально, але Петро Шелест - «син свого часу». Звідси його «радянськість». Проте він був і сином України. Звідси його «українськість», яку, звісно, не слід гіперболізувати.

Тодішні очільники України нерідко виявлялися «безбатченками», забували, звідкіля вони і яка у них Батьківщина.

На передньому плані зліва направо: Микита Хрущов і Петро Шелест на відкритті Північно-Кримського каналу в жовтні 1963 року
На передньому плані зліва направо: Микита Хрущов і Петро Шелест на відкритті Північно-Кримського каналу в жовтні 1963 року

Про діяльність Петра Шелеста у 1953 році написав один з високопосадових співробітників НКВД-МВД Павло Судоплатов у своїй книзі «Спецоперации. Лубянка и Кремль 1930—1950 годы». Він згадує про Шелеста у контексті діяльності в Україні беріївського посланця міністра внутрішніх справ УРСР Павла Мешика:

«Мешик не ладнав з партійними керівниками України Сердюком і Шелестом. Шелест, який на той час був секретарем Київського обкому партії, взяв у своє користування для полювання катер пожежного нагляду і не повернув. Про це Мешик доповів МВС і уряду».

В одній суттєвій деталі Судоплатов помиляється. Шелест був заступником голови Київської міськради у березні – травні 1953 року, а другим секретарем Київського міському КПУ став лише у лютому 1954 року, себто уже після того, як Мешика позбавили життя.

У книзі часто зустрічаємо порівняння діяльності Петра Шелеста та Володимира Щербицького. Видно, що симпатії автора не на боці останнього. І це не данина «герою» його книги чи інерція захоплень історика темою, про яку пишеш.

Це нерідко буває у молодих кандидатів наук, коли починається ідеалізація “свого” героя. Юрій Шаповал зовсім не прикрашає і не лакує діяльність Петра Шелеста. Радше “зважує” її на терезах “історичної Феміди”. І робить переконливі висновки.

Петро Шелест, перебуваючи на політичному Олімпі СРСР, зробив чимало кроків, які тепер можна оцінювати лише негативно. Йдеться насамперед про події навколо Чехословаччини 1968 року.

Зліва направо: перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест, перший секретар Компартії Чехословаччини Александер Дубчек та перший секретар ЦК Соціалістичної єдиної партії Німеччини. Прага, 23 лютого 1968 року
Зліва направо: перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест, перший секретар Компартії Чехословаччини Александер Дубчек та перший секретар ЦК Соціалістичної єдиної партії Німеччини. Прага, 23 лютого 1968 року

Він опирався призначенню Володимира Щербицького на посаду Голови Ради Міністрів УРСР. Неначе відчував, що цей діяч – його політичний вирок. Тим більше, що “вирок” цей знаходився у кишені Леоніда Брежнєва і він його витягнув у потрібний йому момент. Це виразно показано у книзі.

У далекому тепер травні 1972 року, коли стало відомо про зняття Петра Шелеста, ми, трійка студентів історичного факультету Київського університету імені Тараса Шевченка (я, Юрій Шаповал та Наталія Маковська - згодом багаторічна директорка Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України), підійшли до завідувача кафедри історії КПРС гуманітарних факультетів університету професора Олексія Бородіна.

Наталя (як найдопитливіша чи найсміливіша з-поміж нас) запитала, хто ж буде після Шелеста керувати Україною. Професор зрадів такому питанню, бо, очевидно, хотів показати свою обізнаність чи постати у якості пророка перед студентами.

Він назвав кілька прізвищ і першим серед них Якова Погребняка. Та, як знаємо, не вгадав. А ми тоді його передбаченню чомусь не повірили.  

Шелест на зїзді компартії
Шелест на з'їзді компартії

Тоді ж, з початком нового навчального року викладання навчальних дисциплін російською мовою на історичному факультеті різко збільшилося. 22 травня 1972 року пам’ятник Тарасу Шевченку, що навпроти університету, було оточено нарядами міліції.

Туди нікого не пропускали і хапали тих, хто знаходився біля пам’ятника, кидали в міліцейські «бобики» і відвозили подалі. Кількох наших знайомих старшокурсників, як вони казали, не били, а відвезли подалі й відпустили.

Вздовж червоного корпусу університету ходили дівчата у вишиванках і співали, взявшись за руки, українські пісні. Казали, що це були учасники хору «Гомін», про який згадується і в книзі Юрія Шаповала. Їх відганяли.

Усе це, особливо затримання, ми з жахом спостерігали, знаходячись біля Центральної наукової бібліотеки (ЦНБ) і думали: «Як це не допускати до пам’ятника Тарасу Шевченку? Та ще й затримувати тих, хто покладає біля його підніжжя квіти? Чому? Як це можливе у нашій найдемократичнішій радянській державі?»

Лише пізніше ми усвідомили, що в історії Радянської України почалися інші часи, постшелестівські. І різниця стала вельми відчутною зразу ж навіть для нас, студентів.

Призначенню Володимира Щербицького Петро Шелест реально навряд чи міг завадити. А от вибір на другого секретаря Івана Лутака – рішення Шелеста. Як пише Юрій Шаповал, Шелест сумнівався у якостях Лутака. І недаремно, бо той згодом опинився серед тих, хто копав йому політичну могилу. Проте недовго Лутак перебував і у оточенні Щербицького і незабаром зі столичної орбіти злетів у Черкаську область:

Жив у Києві Лутак,

Та і ляпнув щось не так...

На Черкащині Івана Лутака пам’ятають: у 2019 році урочисто відзначали 100-річчя з дня його народження.

 
Іван Лутак

Читаючи книгу, звернув увагу на одну характерну деталь. У примітках до тексту, де згадуються прізвища партійно-державних керівників УРСР, автор вказує дати їх життя.

Неважко помітити, що більшість з них прожила досить довге життя. Олександр Ляшко – Голова Ради міністрів УРСР - 87 років, Іван Казанець, який теж обіймав цю посаду дещо раніше, - 95 років, Микола Соболь – другий секретар ЦК КПУ – 81 рік, Юрій Єльченко – секретар ЦК КПУ - 90 років, Яків Погребняк – секретар ЦК КПУ - 88 років, Ольга Іващенко - секретар ЦК КПУ - 83 роки і т.д. Сам Петро Шелест прожив 87 років.

У чому причина даного феномену? Не підбирали ж їх на посади за довідкою про здоров’я? Звичайно, можна навести й інші дані – про тих, хто прожив менше, але все-таки середня тривалість життя держпартноменклатури була значно вищою, ніж пересічних громадян. Очевидно, що давалися взнаки набагато кращі умови життя, відпочинку та охорони здоров’я, які надавав їм «розвинутий соціалізм».

Дві теми є найцікавішими для сучасного читача в цій книзі. Перша - це ставлення Шелеста до Йосипа Сталіна та взаємостосунки з іншими можновладцями: Микитою Хрущовим, Леонідом Брежнєвим, Миколою Підгорним, Володимиром Щербицьким та іншими. Друга стосується того, що він зробив для України за час свого правління, коли був, як його називали, “директором України”.

 
Шелест розмовляє по телефону

Взагалі, ставлення до Сталіна чи сталінізму – це пробний камінь для кожного політика та історика. У Петра Шелеста був певний пієтет перед Сталіним. Він підтримував часткову реабілітацію диктатора.

Юрій Шаповал також відзначає, що Петро Шелест, як і багато інших учасників змови 1964 року проти Микити Хрущова, пережив своєрідний катарсис, переосмислив свої дії і дійшов висновку: прагнучи кращого, прийшли до гіршого.

Прихід до влади Микити Хрущова, і його відставка були історично обумовлені. Потрібна була людина, яка б розпочала «відлигу» і десталінізацію. Хрущов це зробив, а далі просто переоцінив свої можливості, почав виявляти політичне експериментаторство та господарську ексцентричність і - врешті втратив свою посаду.

Інша справа, що Брежнєв виявився нездарою і зміг керувати країною завдяки багато в чому збігу обставин, недалекоглядності, конформізму та сервілізму своїх соратників.

Герман Наумов, зять Миколи Підгорного, який довгий час працював ректором Харківського державного аграрного університету, розповідав мені як Брежнєв, уже після звільнення Підгорного з посади Голови Президії Верховної Ради СРСР (1977 рік) поздоровив його з Новим, 1978 роком.

На клаптику паперу, дивної конфігурації – такому, ніби його обгризли, було написано (подаю мовою оригіналу, зі збереженням знаків пунктуації генсека): «Коля поздравляю новым годом! Леня». Що це було? Зневага? Прагнення показати свою вищість? Звичайне хамство? Насмілюся висловити припущення, що Леонід Брежнєв хотів показати, що ще пам’ятає соратника, з яким разом «валили» Хрущова, але зараз цей соратник для нього ніхто і звуть його ніяк.

Герман Наумов
Герман Наумов

Щось подібне сталося і з Шелестом. І цього він не міг пробачити Брежнєву до кінця життя. Фатальну роль у політичній долі Петра Шелеста відіграла його позиція щодо політичної лінії Москва-Україна. Те, що робилося для добробуту України, (а у книзі наводиться чимало таких фактів), зіграло не на користь Шелеста у його політичній кар’єрі. Проте саме цим він цікавий для історії.

Наприкінці книги Юрій Шаповал пише: “Я готував два українські видання його записок і спогадів. І вирішив, що вони повинні містити не лише тексти самого Петра Шелеста, але й документи його часу, спогади про нього (у тому числі й неупереджені). Безумовно, Петро Шелест у своїх текстах іноді дуже емоційний, його спалює образа, на нього тисне прикрість.

Проте в його записах є одна якісна і найважливіша перевага: він щирий, на відміну від усіх своїх опонентів. Причому, він не особливо лукавить навіть тоді, коли намагається «обілити» себе. Можливо, ця риса – щирість – і робить його особу (на відміну від політичних «сірих вовків», як, наприклад, Леонід Брежнєв чи Володимир Щербицький) цікавою для дослідження. Не знаю, для кого як, а для мене це безсумнівно”.

 

А я, завершуючи огляд і свої короткі роздуми довкола книги, хотів би висловити дві подяки. Першу видавництву – за сміливість у виборі теми, адже у наш час чимало схильних малювати політичні портрети діячів доби УРСР однією фарбою, не розрізняючи нюансів. Відзначу також якісне і вдале оформлення книги. Друга подяка - Юрію Шаповалу. І це подяка за кваліфіковану роботу.

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.