Націоналізм у спадщині Ольґерда Бочковського

Що читаємо? Ольґерд Бочковський. Вибрані праці та документи. Том 3 в 2-х книгах. - Київ: Дух і Літера, 2020

Навіщо читаємо? Ці публікації були неабияким здобутком української думки в еміграції, але в самій Україні вони й досі маловідомі. Тим часом вони й на сьогодні доволі актуальні, не кажучи про їхню наукову вагу. В центрі уваги Бочковського як соціолога – національна проблематика Європи кінця ХІХ – початку ХХ ст., а відповідно й України.

У видавництві «Дух і Літера» в серії «Україна. Європа. 1921 – 1939» вийшли два томи праць видатного українського соціолога Ольгерда Бочковського (1884 – 1939). Перебуваючи на еміграції в Чехословаччині і бувши науковцем Української Господарської Академї в Подєбрадах, він активно виступав із соціологічними дослідженнями на шпальтах української преси 20-30-х років.

Фундаментальна праця О.Бочковського «Нація: про націю та її життя» охоплює весь обсяг означеної теми – зародження нації, утвердження, розвиток, проблеми існування в сучасному світі.

Відповідно вчений розрізняє тут компетенцію різних розділів науки про націю: етногенетики, націогенетики, етнополітики, націософії. Так історія постання, становлення й буття нації стає предметом цілісного дослідження.

Особливої ваги він надає націєсофії, вважаючи її найменш розробленою досі частиною науки про націю. Її, націософії, вважає Бочковський, ще немає, її ще треба створювати. А саме вона мала би дати осмислення самого поняття про націю, взаємин між націями, місця нації в структурі людства, типів нації, культурних і моральних вимірів нації, національних патологій.

Усе це питання, які особливо гостро постали від час та після світової війни, і вони не були адекватно осмислені. Зокрема й через нерозвиненість націософії відбувається небезпечне для майбуття людства сплутування критеріїв і спотворення феномена націоналізму.

«Старий» націоналізм, що його Бочковський виводить від Гердера, був гуманістичний і демократичний, спрямований на розкриття творчих, культурних сил нації.

Новий, що його Бочковський пропонує назвати неонаціоналізмом, або «Всенаціоналізмом», має агресивний і тоталітарний характер, веде до міжнаціональної ворожнечі та воєн. Найяскравіше вираження його – фашизм Муссоліні та нацизм Гітлера. А в Україні під їхнім впливом пропагує свій «всенаціоналізм» Дмитро Донцов.

Світова війна перекреслила гуманістичний потенціал людства, а зокрема й демократичний зміст «старого» європейського націоналізму. Фактично цей «ново- націоналізм» об’єктивно, своїм антикультурним спрямуванням,   стає ворогом нації – союзником великодержавності, головного заперечника національного відродження молодих або плебейських, «недержавних» народів.

Фактично полемічним до цього паннаціоналізму є тлумачення Бочковським терміну «націократія», широко вживаного прихильниками різних відламів націоналізму та його опонентами.

У Бочковського націократія – це організація життя людства за принципом визнання цінності нації та вільного і творчого співжиття націй, що виключає примус і насильство.

Це один із аспектів важливого розділу праці Бочковського «Нація і людство». В ньому спростовується часто вживане протиставлення ідеї нації та ідеї людства. Йдеться про те, що кращі здобутки націй стають здобутками людства і що в цьому сенсі людство не що інше, як букет націй.

«Людство це безнастанно-творча сума народів, націями воно квітне». Сучасна здорова боротьба за національне відродження й расову рівність – це не примха історії, а неминучий поступ людства. На перешкоді цьому поступу стоять ті, хто, здобувши собі переваги, не жаліють зусиль для того, щоб не допустити до світового життя так звані неісторичні й плебейські народи, всіляко компрометуючи їх і не зупиняючись перед наклепами на їхні зусилля.

Йдеться як про молоді народи, які виборюють своє законне місце в світі, так і про залишки давніх цивілізацій, які вижили в складі великих держав, не втратили своєї осібності і хочуть її зберегти – вони також можуть бути суб’єктами великого загального відродження духу національності.

Розглядаючи націєтворення як тривалий історичний процес, що відбувається поетапно і з різними ступенями завершеності, із втратами і здобутками, він особливу увагу приділяв народам, які не змогли створити свою державу, та малим (малочисельним) народам, які намагалися самоствердитися, перебуваючи під владою чужих держав. У цьому його особливий, порівняно з багатьма теоретиками нації, погляд на карту світу.  

Можливо, «українська» чутливість Бочковського допомагає йому зрозуміти проблеми цих народів і тоді, коли для «зовнішнього світу» їхнє національне буття чи співіснування з сусідами може здаватися благополучним – або коли їх як окремий етнос у складі різнонаціональної держави взагалі не помічалося.

Так, предметом скрупульозного вивчення стали для Бочковського національні відносини в Бельгії, яка для багатьох здавалася зразком демократичної європейської країни, в якій гармонійно співіснують два різні народи – валлони і фламандці (недосяжний ідеал для тогочасних українців).

Це уявлення не витримує документальної ревізії. Насправді, показує О.Бочковський, рівновага між двома національними групами дуже хистка, між ними точиться постійна – то глуха, то гучна – боротьба за престижні мовні й культурні позиції. При цьому та боротьба мала не лише «внутрішньобельгійські» виміри.

За валлонами стояло сусідство Франції, її світові претензії, слава її культури й мови, її традиційна централістська політика. За фламандцями – Нідерланди, а далі Німеччина, що відновлювала й набирала сили після поразки в Першій світовій. Тож сподіване злиття валлонів і фламандців не відбулося.

Формально вони рівноправні, але реально вже 300 років зберігається мовно-культурна перевага валлонів. О.Бочковський відзначає моменти, знайомі і зрозумілі українцям: серед фламандців чимало своїх «тоже малороссов»; зачаровані французькою культурою, фламандці постачають їй своїх «Гоголів» (як-от славетний Метерлінк), а тривала й не дуже успішна боротьба фламандської інтелігенції за власний університет у Генті прямо нагадує про спроби створення українського університету у Львові.

Рух «Молода Фландрія», федералістські та конфедералістські ідеї схиляють до сподівання, що Бельгія «дасть світові приклад, що національні спори можуть вирішуватися не конче ненавистюі боротьбою, але справедливим порозумінням та взаємною пошаною зацікавлених національних сторін».

Хоча на перешкоді стоїть геополітичний егоїзм «великих» націй: «…Від часів Французької революції емансипаційні прямування недержавних народів завжди і скрізь тавруються навіть представниками демократії панівних народів як політичний анахронізм і культурне назадництво».

Цей геополітичний стереотип докладно розглянуто і в сюжеті про «Нову Бретонь» та новобретонський активізм (О.Бочковський часто вживає ширший термін «активізм» там, де зазвичай, доречно і недоречно, говорять про «націоналізм»).

Тут також усе нагадує українцям сумні епізоди з їхньої історії… Понад 400 років тому (а тепер уже майже 500 – 1532-го року) Франція «добровільно» приєднала Бретонь шляхом династичної операції – шлюбу бретонської королеви з французьким королевичем.

Ця «добровільна злука» обернулася тим, що Бретонь опинилася під нещадним пресом французького централізму. Франція добре подбала про те, щоб бретонці забули про свою історію, культуру, мову.

«На світі немає школи, щоб більше винародовлювала, ніж франузька», - пише О.Бочковський, цитуючи слова міністра освіти де Лекіза (1925): «Для повного об’єднання Франції бретонська мова мусить щезнути». Однак таке зачищення мало коли буває цілковитим і остаточним.

Надто ж мова має дивовижну здатність до виживання і самовідновлення, її жаринки можуть довго тліти під товстим шаром попелу. Саме з цього і починається часто національне відродження «неісторичних» народів. Так народився і рух «Нова Бретонь».

О.Бочковський рахується з тим, що частині українців не подобається, коли їхні проблеми   асоціюються з проблемами малих або недержавних народів. Доводиться нагадувати, що деякі з цих народів не завжди були малими й недержавними – і це пересторога для інших.

Що ж до Бретоні, то вона – один із залишків колись великого кельтського світу, її відродження – частина кельтського відродження.   О.Бочковський з Праги 20-х років оптимістично дивиться на ці процеси і навіть провіщає, що за яких 20-25 років «Молода Бретонь» буде фактом політичного життя.

Може, так би й сталося, справдилися б і інші його доброзичливі сподівання, якби не те, чого він у Празі 20-х років не міг передбачити – Друга світова війна, що змінила обличчя не лише Європи і урвала природний розвиток суспільно-політичних процесів і катастрофічно понизила етичний рівень міжнаціональних відносин.

Втім, не можна стверджувати, ніби те, що сталося в Європі 20-30 років, було зовсім неочікуваним для Бочковського. Він був українським політичним вигнанцем, жив у Празі, навколо якої скупчувалося стільки грізних тривог, і був не кабінетним ученим, а учасником політичної боротьби.

Почати з того, що йому припала помітна роль у зусиллях підняти громадськість європейських країн на протести проти сталінського нищення українського селянства й на допомогу жертвам голодомору 1932-1933 років. І вже тоді він пережив багато гірких розчарувань.

На очах у всієї Європи гинули голодною смертю мільйони селян. Європа не бачила і не знала? Ні, бачили і знали. О.Бочковський розповідає про публікації європейської преси, розповіді свідків, інформації посольств і консульств. І його власне дослідження голодомору відзначалося вичерпною і неспростовною доказовістю.

Але європейські уряди мовчали. Більше того, підхоплювали версію радянської пропаганди, що за цим стоять лише інтриги Німеччини. Вершиною цинізму була поведінка Едуарда Ерріо – мера Ліону, а потім прем’єр-міністра Франції.

Читайте також: Люди Правди, кремлівська пропаганда і корисні ідіоти

На запрошення Сталіна він приїхав до СРСР і відбув спецпоїздку по Україні, після чого заявив, що ніякого голоду немає, а бачив квітучу землю і щасливий люд.

Двічі в своїй праці О.Бочковський звертається до цього фантастичного феномена з Едуардом Ерріо. Але він не знав (напевне не знав, бо сказав би) про інший рекорд цинізму, який встановив великий світовий дотепник Бернард Шоу: він похвалився, що, бувши в Москві, попоїв як ніколи смачно.

Ліва європейська інтелігенція ще жила під гіпнозом грандіозних більшовицьких планів і особистості Сталіна, не задумуючись над ціною, яку платили народи СРСР за його видимі тріумфи. Виступити проти Сталіна – це виглядало як зрада ідей комунізму. Мало хто на це зважувався.

І була ще одна причина, що мотивувала цю сліпоту. Західна Європа була налякана приходом Гітлера до влади в Німеччині і дивилася на СРСР і Сталіна як бажану противагу. Критикувати Сталіна означало підсилювати Гітлера.

Саме під цим приводом багато інтелектуалів і гуманістів – від Роллана до Ейнштейна – відмовлялися підписувати листи протесту проти політичного терору в СРСР. Деяку частину цієї сумної картини розгубленості й деградації еліти і показав Бочковський, даючи принципову характеристику її аморальності, нещирості, егоїстичній сліпоті.

Тут Бочковський стає гострим політичним публіцистом, однак він ніколи не втрачає наукової об»єктивності. Українська пережитість його міркувань лише додає ще одного важливого кута зору висвітленню загальнолюдської проблеми.

Ольгерд Бочковський вільно почувався у величезній науковій літературі на тему нації і націоналізму – починаючи від Гердера й Фіхте (хоч можна було й від набагато ранішого Джамбаттіста Віко).

З українських мислителів йому найближчий Михайло Драгоманов. Але найближчу спорідненість почуває з Томасом Масариком, який свої гуманістичні погляди на національні проблеми намагався втілювати, бувши президентом Чехословаччини і підтримуючи українських науковців-емігрантів, серед яких був і Бочковський.

Не дивно, що серед європейських національних рухів недалекого минулого найефективнішим йому здавався чеський, і з нього варто було брати приклад і українцям.

Над терміном «націоналізм» в Україні і досі висить спотворена кагебістами страхітлива аура. Навіть від деяких інтелектуалів – псевдообщечеловеков – доводиться чути: що ви там, мовляв, говорите про якийсь гуманний чи справедливий націоналізм, він усякий – всього лиш націоналізм.

Може, тому свого часу видавництво «Смолоскип» видрукувало (2006 р.) підготовлену в академічних інститутах антологію «НАЦІОНАЛІЗМ. Теорія нації та націоналізму від Йогана Фіхте до Ернеста Гелнера». Більшість із представлених в Антології дослідників так чи інакше згадані в працях Бочковського.

На жаль, сам Бочковський присутній лише в одному епізоді Антології – коли йдеться про критику донцовського паннаціоналізму, хоч його думка могла б прозвучати і в багатьох інших випадках.

Можливо, причина в тому, що більшість текстів Бочковського губилася в соціал-демократичних газетах 20-30-х років і тільки тепер вони зібрані й опубліковані в науковому виданні. Можна сподіватися, що тепер спадщина видатного науковця-соціолога ввійде в ширший вжиток. Вона того дуже і дуже варта.