Спецпроект

Українсько-єврейський роман

Традиційний єврейський наратив полягав в тому, що українці — вроджені антисеміти, які століттями переслідували євреїв, чия історія в Україні — один суцільний погром. Натомість, євреї для українців — улесливі прислужники накинутої колоніяльної влади, визискувачі, кровопивці, попихачі росіян та більшовиків, які віками гнобили та експлуатували українське село.

 

Що читаємо? Книга Йоханана Петровського-Штерна «Анти-імперський вибір. Постання українсько-єврейської ідентичности». Київ: Критика, 2018.

Становище всього українського наприкінці XIX століття було катастрофічним — після Валуєвського указу 1863 року, за яким української мови "нє било, нєт і нє будєт", російська імперська влада придушувала будь-які прояви національної культури.

Коли кілька національно свідомих жінок на знак протесту з'явилися на київських вулицях в українському вбранні, кієвскій генерал-губернатор негайно відповів на це дозволом міським повіям носити національний одяг.

Російська влада підозріло, а ліберальна російська інтелігенція глузливо ставилися до намагання розвивати українську літературу. За півтора століття московські ліберали ні на йоту не просунулася у своєму розвитку.

Російська імперія також послідовна пригноблювала і євреїв: "Временные правила о евреях", що їх 3 травня 1882 року на хвилі погромів ухвалив міністр внутрішніх справ Нікалай Іґнатьєв, забороняли євреям мешкати на селі та недвозначно давали зрозуміти: євреї — глитаї і самі в усьому винні.

Російськомовна преса на Україні охоче підхопила цю версію і всіляко її поширювала. У 1887 році Росія запровадила сумнозвісну норму numerus clausus, яка обмежувала євреям доступ до вищої освіту — вони могли становити лише 3% студентів у Москві і Санкт-Петербурзі, і не більше як 10% студентів в інших містах.

Грицько Керненко
Грицько Керненко
Грицько Кернеренко народився як Григорій Кернер в Гуляйполі Катеринославської губернії. Він належав до заможних гуляйпільців, його знали як одинокого єврейського українофіла, чужого в середовищі багатих євреїв, русифікованої козацької старшини й українських інтелігентів, котрий надихав та заохочував людей, які цікавилися українством.

У 1900-х роках доля ощасливила Кернеренка знайомством з Іваном Франком. У 1904-1908 роках Кернеренко друкувався на сторінках "Літературно-наукового вісника", головного українського часопису на той час, щонайменше десять разів, іноді навіть двічі в одному томі.

Кернеренко оплакував свою суто платонічну любов до України, свій нездійсненний роман з Україною — свої образи він запозичує у Шевченка. Україну він змальовував як землю обітовану, і схилявся перед Шевченком, як перед українським месією. Поет цілком ясно усвідомлював, що причина зневажливого ставлення до нього — його релігія, не така, як у братів — "за те що й я твої сини / не о́дну маєм віру".

Народницькі та сентиментальні вірші не здобули прихильності читачів та критиків — оспівування пасторальної України асоціювалося з провінціалізмом. Українські письменники на той час рівнялися на європейський модернізм, тож Кернеренка гостро розкритикували.

Павло Грабовський, який не читав Кернеренка і не процитував жодного рядка, безжально обізвав поета "невпинним віршомазом" та оголосив кричущим зразком "штуки для штуки". Поетеса Христя Алчевська, на противагу Грабовському, дізналася більше про Кернеренка та відзначила його українсько-єврейське підґрунтя, тому їй належав найприхильніший відгук.

Кернеренко, на її думку, "цей чужинець з походження", слугував прикладом для своїх земляків-малоросів, тобто для зденаціоналізованих і русифікованих українців.

Доля Грицька Кернеренка невідома, але неважко зрозуміти, що могло статися з багатим самотнім євреєм у хаосі "національно-визвольних" змагань. Білі, червоні, отамани та інша наволоч — відібрати життя в одинокого єврея-українофіла міг хто завгодно.

Іван Кулик, вроджений Ізраїль бен Єгуда Кулік, виріс в Умані, де в Софіївському парку подружився з місцевими українськими хлопчаками і навчився розмовної української — більше він не мав де вивчити українську, адже російська була мовою навчання, мовою державного апарату і навіть в місцевих хедерах (єврейських релігійних початкових школах) мусили використовувати державну російську мову, а не жарґон, як тоді називали їдиш.

Іван Кулик
Іван Кулик

Перед Першою світовою війною Кулик емігрував до Америки, де досвід роботи "дорбоєм" на вагонетках з вугіллям сформував його марксистський світогляд. Вже там він почав дописувати в американську та канадську соціялістичну пресу, і коли Російська імперія почала розпадатися, повернувся на батьківщину.

Тут він одразу став активним більшовиком, на мітингах звертався до солдатів українською мовою та зорганізував банду "Червоного козацтва". Восени 1918 року Кулика заарештував гетьманат Скоропадського та засудив до страти. Проте Ясновельможний пан Гетьман, як і у випадку з Петлюрою, проявив слабкість.

Кремлівські ідеологи для психологічної перемоги над українцями підтримали українське національне відродження, дали йому соціялістичні гасла і політику українізації. У 1920-их Кулик зробив запаморочливу кар'єру у партійних органах, брав активну участь у розбудові ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників) та з ентузіазмом втілював партійні директиви в культурному житті. Для Кулика українізація була засобом, а не метою: новий українець мав стати зразковим інтернаціоналістом.

На І всеукраїнському з'їзді радянських письменників 1934 року було створено Спілку радянських письменників України, а Кулика обрали її першим головою. У 1937 він очолював Партвидав УРСР — головне видавництво КП(б)У, яке взяло під контроль все, що виходило й друкувалося в республіці.

На піку своєї кар'єри Кулик верховодив культурним життям, однак, "дилема націонал-комунізму" для нього вирішилася точно так само, як і для інших будівничих соціялізму в Україні: влітку 1937 його заарештували, засудили за "антирадянську діяльність" та розстріляли через три дні.

Леонід Первомайський — ще один приклад розв'язання дилеми "націонал-комунізму". Наприкінці 1940-х Кремль зіштовхнув єврейських та українських письменників: спочатку з українцями розібралися руками євреїв — у 1947 році Леонід Первомайський брав участь у наклепницьких виступах проти Рильського, Яновського й Сенченка під час керованої з Москви кампанії проти націоналістичних ухилів.

Леонід Первомайський
Леонід Первомайський

А вже згодом у Совєцькому Союзі розпочалася масштабна антисемітська кампанія — українських літераторів єврейського походження клеймили як "безрідних космополітів". Після закінчення Другої світової війни Первомайський отримав найвищу державну нагороду в галузі літератури — премію Сталіна, але навіть вона не захистила від репресій.

Підставою для переслідувань і звинувачень стали єврейські образи та мотиви в його українських віршах — поета цькували та викривали у пресі кілька років, що зрештою привели до депресії та вигнання на дачу в Ірпені.

Первомайський пропонував незвичайну теорію людської ідентичності, за якою факт народження, етнос, не був визначальним, що дуже нагадує позицію видатного українця польського походження — ідеолога українського консерватизму В'ячеслава Липинського, котрий вважав, що "українцем є всякий, хто живе на Землі України і хто працює заради неї".

Мойсей Фішбейн кинув факультет економічної кібернетики Новосибірського університету та вирішив стати українським поетом у найбільш незручний для цього час — совєцька влада якраз нищила шістдесятників.

Однією з засадничих рис українського опору 1960-х років був діялог з євреями — він продовжився навіть за колючим дротом, де єврейські дисиденти — Йосиф Зісельс, Михайло Хейфец, Ар'є Вудка — товаришували з українськими — Чорноволом, Сверстюком та Стусом.

Фішбейн назвав репресії 1972 року "роком тотального українського погрому", коли "зденаціоналізовані істоти нищили культуру України". КДБ запропонувало Фішбейну стати стукачем та отримати відповідні блага і бонуси такого рішення. Поет відмовився, залишилося два варіант на вибір — виправна колонія або еміграція.

Фішбейн емігрував до Ізраїля, а в 2003 повернувся в Україну.

п
Мойсей Фішбейн
Традиційний єврейський наратив полягав в тому, що українці — вроджені антисеміти, які століттями переслідували євреїв, чия історія в Україні — один суцільний погром. Натомість, євреї для українців — улесливі прислужники накинутої колоніяльної влади, визискувачі, кровопивці, попихачі росіян та більшовиків, які віками гнобили та експлуатували українське село.

Йоханан Петровський-Штерн блискуче демонструє, що джерелом цих наративів була (і є) Російська імперія в різних її реінкарнаціях.

Гірш бен Борух — справжнє єврейське ім'я Грицька Кернеренка — порівнював Україну з нивою, порослою бур'яном русифікації, і "Якби виселить осот той / Пішла б рости вгору!.." Ці слова прихованим докором звучали тоді, звучать і досі. Оце і є корінь проблеми.

Дуже рекомендую.

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.