Як перша спроба наукового дослідження життя Бандери перетворилася на обвинувачення

Рецензія співробітника Міністерства закордонних справ Чеської Республіки Лубоша Веселого на книгу: Rossoliński-Liebe, Grzegorz: Stepan Bandera: The Life and Afterlife of a Ukrainian Nationalist. Fascism, Genocide, and Cult. Ibidem-Verlag Stuttgart 2014 (Россолінський-Лібе Гжегож "Степан Бандера: український націоналіст за життя та після смерті. Фашизм, геноцид і культ").

Понад п’ятсотсторінкова монографія Гжегожа Россолінського-Лібе нараховує десять значно відмінних за змістом та способом спрацювання розділів.

Перший, названий "Гетерегонність, модерн і відхилення вправо", намагається ототожнити український націоналізм з фашизмом; у другому подано короткий огляд Бандериних "Років формування", як власне, і називається сам розділ.

Наступні три розділи "Атентат на Перацького та варшавський і львівський процеси", "Українська національна революція": масові факти насильства та політична катастрофа" і "Рух спротиву, колабораціонізм і геноцидна аспірація" - це по суті затягнутий перелік різних злочинів, які українські націоналісти вчинили чи могли вчинити.

Розділ шостий під назвою "Третя світова війна та глобалізація українського націоналізму" нараховує всього 26 сторінок, на яких автор не надто зграбно намагається описати ситуацію на заході сучасної України та контакти українських націоналістів зі західними таємними службами.

У сьомому розділі, "Провідник в екзилі", він зосереджується на описі життя Бандери в Німеччині, не оминаючи й успішного і "практично ідеально реалізованого", як пише автор у підсумках на с. 545, атентату в 1959 р.

Восьмий розділ "Бандера й радянська пропаганда" і дев’ятий "Відродження культу" - це продовження нагромадження фактів без їх щонайменшого аналізу.

"Повернення в Україну", як називається останній розділ, другий найбільший у всій книзі, - це пристрасна антипропаганда Бандери як символу боротьби за українську незалежність після розпаду Радянського Союзу.

Автор набагато більше, ніж про Степана Бандеру й його рух, пише в своїй книзі про український націоналізм загалом, зокрема про спробу засудити його як ганебний феномен. Це робить книгу не лише заплутаною, але й не надто цікавою.

Зміст грандіозної, якщо судити за розмірами, монографії Гжегожа Россолінського-Лібе можна звести до однієї розгорнутої тези з підсумкової частини книги – сприйняття Бандери та "його руху" формувалося силами його ж власної пропаганди, яку Бандера пристосував до реалій холодної війни, при цьому насправді Степан Бандера був "однією з центральних постатей революційного та геноцидного українського націоналістичного руху, дуже подібного до таких формувань як "Усташі", "Залізна гвардія" та Глінкова партія. (…)

Після заснування Української повстанської армії (УПА) наприкінці 1942 р. – початку 1943 р. Організація українських націоналістів (ОУН) стала партизанським підпільним рухом на кшталт "лісових братів" у прибалтійських країнах, проте так і не відмовилася від ідей фанатичного суїцидального націоналізму та масових вбивств цивільних. (…)

Бандера своїм найважливішим успіхом вважав момент, коли він очолив рух, ціллю якого було сформувати авторитарну національну державу фашистського типу й "очистити" її від етнічних ворогів та політичних противників включно з євреями, поляками, росіянами, "совєтами" і навіть комуністами, ліваками, консерваторами чи й українськими демократами. (…)

Найбільше роботу над персоною Бандери ускладнює факт, що він з головою віддався ідеї "звільнення" України. Він прийняв масове насилля як єдиний засіб для досягнення цієї цілі, у результаті чого втратив емпатичні здібності щодо певної групи людей, зокрема до "окупантів" та "ворогів народу".

Бандера вважав елімінацію цих груп населення політичним успіхом, і був готовий заради цього посилати тисячі своїх послідовників на вірну смерть. І якщо деякі з його ідеалів, як-то захист українців від поляків і росіян, можуть комусь видаватися високими, то методи, якими послуговувалися він та його прибічники, потрібно оприлюднювати та піддавати критиці, так само як і тих, хто продовжує їх захищати та евфемінізувати". (С. 531-532).

У цьому полягає також і головна проблема книги.

Автор книги Гжегож Россолінський-Лібе

Попри те, що автор детально вивчив майже всі доступні літературні джерела, документи з українських, польських та німецьких архівів, спогади очевидців Голокосту та українських націоналістів, проте замість того, щоб спробувати зафіксувати "як все було", зрозуміти та описати обставини й мотивацію вчинків Степана Бандери та інших українських націоналістів, він вдається до однозначних оцінювальних суджень.

На жаль, Россолінський-Лібе не допомагає зрозуміти, чому свого часу велика частина населення сучасної Західної України підтримувала Бандеру й рух, який він очолював, чому він став і досі лишається символом боротьби за незалежність для значної частини українців — і не лише тих, що з Галичини.

Життя Бандери в подачі автора губиться у нагромадженні описів та аргументів, які повинні довести, що і він, і всі українські націоналісти були й надалі лишаються антисемітами, расистами, фашистами, колаборантами, русофобами тощо. Проте його аргументи – доволі поверхові, а до самої теми він підходить ідеологічно й досить схематично.

Автор загалом вважає націоналізм вузько спорідненою (closely related)  ідеологією з фашизмом.

"Націоналізм і фашизм – це [ідеології], позначені расизмом та антисемітизмом, проте вони не були однаково расистськими та антисемітськими. (…) І хоча націоналізм і фашизм різняться на практиці, межі між ними – дуже розпливчасті, зокрема в таких випадках як ОУН і "Усташі", які вважалися націоналістичними "визвольними" рухами по відношенню до інших фашистських рухів" (С. 33-34).

Автор розглядає український націоналізм не в порівнянні з польським, і навіть не в ширшому контексті націоналістичних рухів у Центральній та Східній Європі кінця ХІХ – поч. ХХ ст. А від початку – як явище анормальне й патологічне.

Як зазначено у вступі до книги: "Політичний лібералізм Габсбурзької імперії, який почав активно розвиватися у 1867 р., зробив галицьких українців більшими націоналістами, популістами та містиками, ніж були східні українці" (С. 54).

Проте в іншому місці зазначає, що Бандера "був людиною глибоко віруючою та спірітуальною [духовною – ІП], тому українцям не зі Східної Галичини, а з інших регіонів було складно його прийняти".

І хоча автор і визнає, що декілька найважливіших теоретиків націоналізму (як то Донцов і Сціборський) – за походженням зовсім не галичани, проте тезу про "дві українські ідентичності" та українсько- й російськомовну частини України він все одно повторює в книзі безліч разів, навіть попри факт, що і після Другої світової війни на Сході України були цілі регіони (зокрема сільські), населення яких розмовляло українською, а на великій частині всієї України послуговувалися (і сьогодні послуговуються) мішаниною обох мов – т.зв. суржиком.

Говорячи про український націоналізм та націоналістів Россолінські-Лібе послуговується експресивно-забарвленою лексикою, здебільшого це означення на кшталт "фанатичний", чи вище наведені "геноцидний" і "суїцидальний".

Нарівні з термінами, як от: "національна революція", "національне визволення", "національно-визвольний рух" і "незалежна Українська держава" автор послідовно використовує лапки з поясненням, що [ці терміни в подачі ОУН та УПА] "не могли означати визволення, оскільки не було необхідності у вбивстві кількох тисяч цивільного населення заради звільнення України.

Сам термін "визвольний рух" вказує на те, що ОУН і УПА були повністю чи принаймні більшою мірою віддані ідеї звільнення України. Проте дослідження цього руху свідчать, що ОУН і УПА у першу чергу переймалися ідеєю "очищення" українських територій від етнічних і політичних противників" (С. 541).

З цієї ж причини, очевидно, автор присвячує книгу, окрім своїх близьких, також "пам’яті цивільних, убитих українськими націоналістами".

Степан Бандера зі своїми дітьми Андрієм та Лесею, Західна Німеччина. Фото: Архів Центру досліджень визвольного руху (ЦДВР)

Россолінський-Лібе надто часто у своїй роботі використовує означення "геноцидний", і навіть ставить його в називному відмінку в підзаголовку до книги – а це крок не лише оманливий, а й несерйозний і маніпулятивний.

І хоча сам автор говорить, що "книга не ставить собі за мету визначити, які звірства ОУН, нацистів чи усташів можна вважати геноцидом, а які – ні, чи прирівнювати Голокост до інших масових злочинів з метою завищити значення страждань конкретної групи населення", проте потім додає, що використання терміну "геноцид" ставить акцент на намірі злочинців очистити соціальну групу чи спільноту на основі її національної чи етнічної ідентичності" та "підкреслити багатосторонній характер насилля ОУН, спрямованого проти цілої низки етнічних ворогів та політичних противників" (С. 38).

Ігнорування історичного контексту – це помітно слабке місце праці Гжегожа Россолінського-Лібе, адже абсолютна більшість країн народжувалися в крові безневинних жертв.

Ціллю більшості національних чи націоналістичних рухів було відвоювати державу для групи людей, званих "народ", основною характеристикою якої, за визначенням Карла Дойча, є не лише хибне уявлення про спільне минуле, а й ненависть до сусідів.

Напередодні Другої світової війни в Європі спостерігався підйом найрізноманітніших націоналістичних, радикальних, правих, авторитарних й фашистських рухів, тому в їх появі на території України немає нічого особливого.

Намагання сформувати етнічно однорідну державу – хай навіть посередництвом етнічних чисток – це явище ані суто українське, ані суто праве. Найбільшими прибічниками цих рухів у підсумку Другої світової війни виявилися чеські й польські комуністи, а чемпіонами в їхній реалізації в найрізноманітніших місцях – радянські товариші.

Наприклад, Пленум Польської Робітничої партії у травні 1945 р. прийняв рішення, що потрібно депортувати всіх німців, оскільки держави будуються за національним, а не багатонаціональним принципом, до чого перший секретар Центрального комітету партії Владислав Гомулка додав, що основне завдання для них – очистити країну від німців та будувати національну державу.

Тому антисемітизм не можна назвати українським чи західноукраїнським винаходом – якою б збоченою не видавалася ця ідеологія, вона була поширеною в усій Європі, особливо в її східній частині, де до того ж набула особливо страшних форм.

Як майстерно описує Тімоті Снайдер у "Кривавих землях", після того, як почалася Друга світова війна та рухнули всі відомі до сьогодні інституції, на цій території, що постійно звужувалася внаслідок різноманітних насильств і несправедливостей, сформувалися сприятливі умови для того, щоб тут коїлися ще більші звірства, ніж до цього.

Саме опис воєнних злочинів проти цивільного населення займає найбільший розділ книги "Українська національна революція": масові факти насильства та політична катастрофа".

Залучаючи ще й наступний розділ "Спротив, колабораціонізм та геноцидна аспірація", автор намагається довести, що "українські націоналісти [під час війни] у різний спосіб приклали руку до всіх чотирьох стадій убивств західноукраїнських євреїв та вчиняли бійні проти цивільного населення в процесі реалізації своїх революційних та геноцидних задумів" (С. 242).

Гжегож Россолінський-Лібе до дрібниць описує як погром у Львові на переломі червня-липня 1941 р., так і інші акції насилля проти євреїв, що сталися після нападу нацистської Німеччини на Радянський Союз.

Ці події автор вплітає в контекст проголошення української незалежності ОУН(бандерівською) у Львові 30-го червня (відповідні підрозділи називаються "Погроми, заяви та націоналістичні святкування у Львові" та "Погроми та націоналістичні святкування в інших західноукраїнських містах").

Автор висловлює здивування та обурення з приводу того, що в низці українських міст населення вітало німецькі війська як "союзників і визволителів", і навіть не намагається розібратися, чому так було.

А от причини ненависті українських націоналістів до поляків описує дуже добре, хоча досвід українців з росіянами, як до війни, так і в 1939-1941 рр. подає поверхово й побіжно.

"Зустріч німецьких військ в Україні". Поява таких транспарантів була зумовлена не нацистськими поглядами українців, а надіями на те, що за німців буде житися легше, ніж за комуністів. Фото: Архів ЦДВР

Гжегож Россолінський-Лібе знову лишає читачів без ширшого контексту, не давши навіть жодного натяку на те, що зовсім не йдеться про якусь українську аномалію чи любов до Гітлера, а радше про надію, що нова влада буде більш привітно ставитися до населення.

Зрештою, аналогічно поводилися й жителі цілої низки інших областей, включно зі Псковом та іншими російськими містами.

Слід зауважити, що аналогічні погроми відбувалися у багатьох інших містах, і не лише на Західній Україні. У погромах брали участь найрізноманітніші верстви населення, а не лише націоналісти чи специфічно українські націоналісти чи бандерівці, як може скластися враження після прочитання тексту (хоч на їхній совісті теж лежить низка огидних злочинів).

Не варто забувати, що нацистська Німеччина навмисне активно заохочувала до антиєврейських виступів та етнічних конфліктів.

Зрештою, чисто формально відповідальність за вбивства лежить на окупаційній владі, тобто Третьому Райху, оскільки на території Східній Європі не було сформовано  жодної, хай навіть квазінезалежної держави.

Проте не лише з цієї причини ми вважаємо некоректним твердження, наприклад, на сторінці 316, що "німці, українська поліція, ОУН і УПА, а також місцеве населення вбили майже всіх євреїв [на Західній Україні]".

І хоча в іншому місці (С. 540), хоч і побіжно, але все ж згадується, що "85-90 % євреїв на Західній Україні загинуло від рук німців та української поліції, а не ОУН і УПА", проте все одно дуже часто автор лишає в тексті розмиті й неясні розмежування між бандерівцями, окупаційними підрозділами, українською поліцією та іншими групами.

Тому читач, який не надто обізнаний з цією темою, власне так і не дізнається, що на відміну від антипольської етнічної чистки на Волині та в Східній Галичині у 1943 і 1944 роках ОУН/УПА не були організаційно залучені до єврейських погромів. Це ж стосується і легіону "Нахтігаль" з полку особливого призначення "Бранденбург", який було сформовано на пропозицію Бандери.

Саме "Нахтігаль" найчастіше звинувачують в участі в львівських погромах, хоча деякі його учасники імовірно що причетні до скоєння певних злочинів.

Після проголошення української незалежності 15-го серпня 1941 р. полк [йдеться про батальйон "Нахтігаль" - ІП] було розпущено, а тому надалі він більше не міг брати участь у акціях.

Якимось аж маніпулятивним видається твердження зі сторінки 241, що на Волині та в Східній Галичині, які становлять лиш невелику частину України, було вбито половину українських євреїв, а в Харківській області більшість євреїв вижили.

Цей факт сам по собі правдивий, тільки автор забув вказати, що існувала смуга осілості євреїв у царській Росії, тому на Волині та в Галичині проживало в кілька разів більше євреїв, ніж на схід від цього кордону (де знаходилася Харківська область), і де відрізнявся навіть характер розселення євреїв, а сам період німецької окупації був коротшим.

Солдати батальйону "Нахтігаль". Фото: Архів ЦДВР

Автор вказує, що зі 100 тисяч євреїв, які пережили війну, лише 20 тисяч були зі Східної Галичини та Волині, проте забуває додати, що навіть ці люди б не вижили без допомоги місцевих жителів.

І якщо автор дуже детально описує різні погроми євреїв, то прикладів їх порятунку, а таких було немало, він наводить лише два, один з яких – відомий випадок Сімона Візенталя (який походив з галицького Бучача).

І хоча автор (у примітці на с. 213) вказує, що ізраїльська Яд Вашем присвоїла 2472 українців звання "праведника народів", проте забуває додати, що це четверте місце в світі після поляків, голландців і французів.

Найбільш безпідставними й нещасними видаються аргументи, покликані довести вину Бандери в злочинах, вчинених на території Західної України, хоч він з 5-го липня 1941 р. і знаходився в ув’язненні у нацистів.

Автор навіть нав’язує нам думку, що навіть якщо Бандера був всього лиш "пасивним персонажем" цих процесів, усе одно "національній чи міжнародний суд міг би засудити його на підставі універсальної юрисдикції щодо злочинів проти людяності, аналогічно з історією засудження Адольфа Ейхмана в Єрусалимі в 1962 р." (С. 238).

А таким твердженням як наступні цитаті взагалі не місце в науковому тексті: "Я не знайшов документів, які б свідчили про те, що Бандера схвалює чи засуджує етнічні чистки чи вбивства євреїв та інших меншин. Але після війни він жодного разу не засудив етнічні чистки чи погроми й навіть не визнав, що вони як такі взагалі мали місце. (…)

Планування й підготовка Бандерою "Української національної революції" у 1940-41 роках передбачали також масові знищення представників національних меншин та політичних противників, а це свідчить на користь того, що вбивства, скоєні ОУН-Б та УПА в 1942-44 роках, не обов’язково мали розходитися з політичними поглядами та очікуваннями Бандери" (С. 280-281), і

"Бандера повинен нести відповідальність за масові вбивства на етнічному та політичному ґрунті влітку 1941 р., навіть якщо ця відповідальність несе інший характер, ніж у випадку Гітлера, Павелича, Антонеску та інших вождів, адже рухи, які вони очолювали, самі організовували військові злочини чи долучалися до інших звірств" (С. 238).

Зрештою, читаючи книгу, досить складно не піддатися враженню, що у випадку Гжегожа Россолінського-Лібе йдеться не про бажання подати оригінальну точку зору чи просто невдалу інтерпретацію подій, а про заангажованість та ігнорування історії Центральної та Східної Європи.

Інакше автор навряд чи б стверджував, що "у першій половині 1944 р. з України разом з німцями виїхало також 120 тисяч українців, серед яких було багато колабораціоністів (у передмові до книги автор їх навіть прямо називає представниками бандерівського руху)" (С. 295).  

Насправді ж, майже всі "бандерівці" залишилися на території України й продовжували боротьбу проти поляків та совітів, а емігрували не лише ті, хто певним чином долучився до співпраці з німцями, таких була меншість, але від Совітів тікали й поляки та інші національності, кому на власній шкурі вже довелося відчути силу їхнього правління в 1939 р.

Так само щонайменше неточно називати репатріацією депортацію 3,5 мільйонів німців з територій, які після війни належали Польщі, та ¾ мільйонів поляків зі Львова та інших областей, приєднаних до Української ССР (с. 270) – ні німці, ні тим більше поляки на територіях, куди їх вигнали, ніколи до цього не жили. Називати ж насильницьку депортацію українців з Польщі в Українську ССР "переселенням" — це теж щонайменше великий евфемізм.

Степан Бандера, поч. 1940-х років

Автор узагалі не згадує ані про спроби УПА протистояти примусовій депортації українців з південно-східної Польщі у рамках операції "Вісла" у 1947 р., ані про переведення кількох тисяч солдатів Чехословацької армії в Словаччину на період проведення виборів у парламент та кампанії проти Демократичної партії в 1946-1947 рр., що обґрунтовувалося боротьбою з кількома десятками бандерівців, які спробували втекти в західні окупаційні зони в Австрії та Німеччині.

Досить неоднозначним є твердження, що радянські органи розпочали репресії щодо українських націоналістів.

Насправді ж репресії були не лише проти польської, а й проти української інтелігенції та представників майже всіх незалежних організацій та об’єднань, навіть проти їх поміркованого крила.

Як от, наприклад, Дмитра Левицького (до 1935 р. був головою Українського національно-демократичного об’єднання, у якого були свої представники в польському парламенті), якого відправили в Москву, де він безслідно зник.

Унаслідок ліквідації поміркованих українських політиків та організацій, окрім усього іншого, звільнилося також місце для представників ОУН.

Схожий характер мають і кілька разів повторювані порівняння Степана Бандери з Йозефом Тісо й Анте Павеличем [вожді, відповідно, Словацької та Хорватської держав, які існували під протекторатом Третього Райху - ІП], які неодноразово з’являються в роботі Гжегожа Россолінського-Лібе.

Мало того, що він навіть не намагається розібратися в їхніх біографіях та прослідкувати розвиток їхнього ставлення до Німеччини (чи то перед, чи то після приходу Гітлера до влади), або ж її представників до них, так ще й ставить врівень їх самих та їхні прагнення стати представниками нових державних утворень.

Хоча тоді як Тісо й Павелич дуже тісно координували кожен свій крок з нацистами (а Тісо на бік від’єднання схиляв особисто Гітлер у Берліні), то від проголошення української незалежності 30-го червня 1941 р., яке підписав Бандера, та спроб встановити українську владу в Львові, який на той час уже окупували війська Третього Райху, нацисти були відверто не в захваті.

І хоча на с. 199 Гжегож Россолінський-Лібе таки вказує, що проти проголошення незалежності протестували присутні німецькі офіцери, проте вказаної вище принципової різниці між цими постатями, як і вагомості такого кроку для української історії він не помічає.

Натомість автор акцентує на тому, що в тексті було речення про співпрацю української держави з націонал-соціалістичною Німеччиною, яка "під керівництвом Адольфа Гітлера формує в Європі та світі новий порядок та підтримує український народ в його прагненні звільнитися з-під московської окупації".

Також він прирівнює його до усташівського проголошення незалежності Хорватії в квітні 1941 р., у якому хоч і не було імені Гітлера, як наголошує Россолінські-Лібе, проте сам акт відбувався під безпосереднім кураторством нацистської Німеччини.

Він також не помічає, що після неуспішної спроби поставити німців перед готовим фактом, нацисти почали переслідувати бандерівців, і багато з них не просто опинилися за ґратами як, наприклад, Бандера та ін., а й були розстріляні.

Для Гжегожа Россолінського-Лібе Бандера й його послідовники – це однозначно фашисти й колаборанти. Він ігнорує як аргументи заслужених українських істориків, так і відомі судження, згідно яких обидві сторони намагалися використовувати одна одну для досягнення своїх цілей.

Наприклад, відому статтю Георгія Касьянова "Ідеологія ОУН: історично-ретроспективний аналіз" з 2004 року автор не вказує навіть у списку використаної літератури, не говорячи вже про те, щоб якось прокоментувати аргументи українського історика.

З незрозумілих причин він також вважає Бандеру головним ініціатором співпраці з німцями – на с. 242 вказує, що в лідера ОУН-М Андрія Мельника бажання до колаборації з німцями було анітрохи не меншим, ніж у Бандери. І при цьому ігнорує факт, що саме ставлення до нацистської Німеччини й стало однією з причин розділення Організації українських націоналістів на крило Бандери й Мельника в 1940 р.

Точно так він ігнорує й неоднозначне ставлення Бандери (і його ОУН-Б) до грецько-католицької церкви.

Бандера був проти тіснішої співпраці з нацистами й наполягав на тому, що український національний рух не повинен ні від кого залежати. Тому лишається загадкою, чому автор у завершенні своєї роботи на с. 547 пише, що "[українські націоналісти] залежали від нацистської Німеччини, а тому колабораціонавали з Німеччиною і презентували себе як наближений до неї рух".

І цим аргументом Гжегож Россолінський-Лібе ставить свою роботу в один рівень із товстим посібником з історії українського націоналізму, який видала Вища школа КГБ у 1955 р.

За такими книжками навчали майбутніх чекістів у Вищій школі КГБ ім. Ф. Дзержинського

Як доказ тісних зв’язків Бандери з нацизмом автор наводить факт, що через кілька місяців після виходу з в’язниці "Целленбау" в концентраційному таборі Заксенхаузен на початку 1945 р., Бандера підтримував прагнення нацистської Німеччини мобілізувати українців в боротьбі з Радянським Союзом (с. 288).

Очевидно, автор не усвідомлює, що підтримка нацистів у боротьбі з Совітами – це не одне й те ж, що підтримка нацистів в принципі.

Як підкреслює у детальній рецензії харківський історик Юрій Радченко, на Другому великому з’їзді ОУН навесні 1941 р. у Кракові (на якому було прийнято тоталітарну, ксенофобську й антисемітську програму) було прийнято рішення не включати пасаж про "повну солідарність з націонал-соціалістичною Німеччиною" та приєднання до ідеології НСДАП".

Для Россолінського-Лібе (так само як і для радянської та російської пропаганди) Бандера – це символ колаборації українців з нацистською Німеччиною, хоча насправді він використовував цю співпрацю лише як інструмент.

У різних окупаційних управлінських структурах працювало неспівмірно менше членів ОУН-Б, ніж членів ОУН-М Мельника, набагато більшим прибічником орієнтації на Німеччину був і [Володимир – ІП] Кубійович, який очолював Український центральний комітет у Кракові та брав активну участь у формуванні 14-ї гренадерської дивізії Ваффен-СС "Галичина".

На жаль, автор не вказує багатьох німецьких документів, які б засвідчили позицію Німеччини та оцінку від різних нацистських інституцій та осіб.

Стилістично разюче контрастним до розділів, у яких ідеться про роки Другої світової війни, є розділ про бої в післявоєнний період, коли УПА ще кілька років протистояла радянській владі. Цей розділ (разом з розділом "Формативні роки") — найкоротший в усій книзі.

Автор узагалі не вважає потрібним ілюструвати його спогадами очевидців – ні бандерівців, ні місцевих жителів, хоча інакше  вони дуже суттєво доповнюють монографію.

Автор, не вдаючись у детальніше роз’яснення, стверджує, що "наприкінці 1944 року, у результаті депортації та інших заходів, українці не лише почали сумніватися в пропаганді ОУН та послабили свою підтримку УПА, але й допомагали радянській владі в боротьбі з націоналістичними повстанцями" (С. 296-297).

Степан Бандера промовляє на могилі засновника ОУН Євгена Коновальця, Роттердам, Голландія, 25 травня 1958 року. Фото: Архів ЦДВР

При цьому він не задається питанням, як могли повстанці, без підтримки місцевого населення, ще багато років поспіль виступати зі зброєю у руках проти радянського режиму.  

Якщо, щоправда, не вважати поясненням речення зі сторінки 305: "До найважливіших факторів, які посилювали націоналістичний визвольний рух, належать зокрема революційний ідеалізм, фанатизм, рішуча ненависть до Радянського Союзу та сакралізований суїцидальний націоналізм".

У підсумках до монографії Россолінські-Лібе вказує, що хоча основним винуватцем післявоєнного терору й були радянські таємні служби, УПА "продовжувала масові вбивства цивільного населення" та "ігнорувала факт, що не може виграти війну проти незрівнянно сильнішого Радянського Союзу" (С. 555).

Автор зізнається, що "жорстокість радянського терору на Західній Україні не можна пояснити лише "повстанською" діяльністю ОУН та УПА", проте відразу ж додає, що "не може бути жодних сумнівів, що фанатичний український націоналізм, який осліплював представників ОУН та УПА, спричинив ескалацію кривавого конфлікту та завинив смерть багатьох українських мирних жителів" (С. 308-309).

При описі післявоєнної ситуації автор стверджує, не заглиблюючись у деталі та посилаючись лиш на американського історика Джефрі Бердса, що після фултонської промови Черчилля "підвищилася активність ОУН-УПА на 300 %" (С. 300).

Проте ця цитата відомого американського історика досить проблематична – сам Бердс у примітці до цього уривку вказує, що слова Черчилля мали лиш частковий вплив на активізацію повстанського руху, набагато важливішими мотивами були голодомор 1946 року, збільшення проблем, пов’язаних з післявоєнною відбудовою та демобілізація радянської Червоної Армії.

У Россолінського-Лібе проблеми з правильним використанням цитат і в інших місцях книги – наприклад, на С. 263 він цитує спогади колишнього активіста Комуністичної партії Західної України Данила Шумука, який у 1943 р. вступив в УПА, і в своїх спогадах мав писати про "ідеологічно-релігійне виховання, яке б допомогло повстанцям УПА змиритися з масовими вбивствами".

Проте в книзі, яка є в доступі навіть у Слов’янській бібліотеці в Празі, нічого такого не знаходимо ні на тих чотирьох сторінках, які вказує автор, ні в усьому тексті спогадів Шумука.

У наступному розділі "Провідник„ в екзилі", окрім конфлікту в спільноті наших вимушених мігрантів, автор береться ще й за контакти Бандери зі західними таємними службами, стверджуючи при цьому, що для представників ОУН це означало "захист від правових санкцій" (С. 320).

Щоправда, не вказує яких саме, тому що окрім Радянського Союзу більше ніхто Степана Бандеру у воєнних злочинах не звинувачував. Наприкінці книги автор прямо називає Бандеру "агентом ЦРУ" (С. 544).

Як у випадку німецьких, так і повоєнних західних служб Россолінський-Лібе ігнорує факт, що встановити зв’язки з різними таємними службами намагалися ледь не всі рухи спротиву в історії, і ледь не всі таємні служби навпаки намагалися використовувати їх.

Гжегож Россолінський-Лібе розглядає і особисте життя Бандери, до того ж лише на основі протоколу допиту члена ОУН, якого вислідили й заарештували в СССР радянські органи безпеки в 1951 році [Мирона Матвієйка – ІП], і без жодного коментаря про достовірність джерела стверджує, що Бандера вчинив спробу зґвалтування жінки одного зі своїх охоронців, а також бив і давав стусанів своїй дружині, навіть коли та вже була вагітною (С. 337).

Цей спекулятивний факт історик вважає настільки важливим, що навіть ще раз повторює його в підсумках до розділу. Також Россолінські-Лібе без глибшого заглиблення у деталі вказує, що в 1950 році з Праги було вислано двох агентів, які намагалися вбити Бандеру (С.347).

Зі слів автора, розділ "Бандера й радянська пропаганда", або ж "дослідження впливу радянської пропаганди на культ Бандери"  — це дуже важлива частина його роботи.

Проте цей розділ – по-перше, навіть коротший, ніж розділ, присвячений нападу на польського міністра внутрішніх справ Перацького та подальшому слідству в Варшаві й Львові, і, по-друге, справляє враження написаного трохи аби з рук.

Знаходимо тут багато розлогих цитат з радянської преси часів кінця війни та після її закінчення, проте подальшим періодом автор по суті взагалі не займається.

Гжегож Россолінський-Лібе перераховує різні пам’ятники вшанування жертв боїв з УПА, проте не наводить жодних загальних даних, а головне – не включає ці факти в загальний контекст радянської пропаганди та не намагається описати, яке місце посідали в ній бандерівці.

Автор також повністю ігнорує художню літературу, підручники історії, а говорячи про фільми на тему бандерівців лише перераховує назви (не називаючи при цьому, здається, найвідомішої стрічки – "Білий птах з чорною ознакою" Юрія Іллєнка 1971 р.).

Автор також згадує, що бандерівці були популярним сюжетом історичних романів і фільмів у Польщі й Чехословаччині, проте й тут читач не отримає жодного аналізу, окрім як цитування робіт Гжегожа Мотики на цю тему.

А велику пропагандистську акцію проти міністра західнонімецького уряду Теодора Оберлендера на переломі 50-х і 60-х років автор згадує тільки у розділі про Бандеру в екзилі, не додаючи при цьому, що йдеться про один з т.зв. активних заходів КГБ, метою яких було використовувати проти "ворогів СССР" різні сфабриковані та напівправдиві обвинувачення у воєнних злочинах.

Россолінський-Лібе зазначає, що пропаганда, спрямована проти українських націоналістів, зросла в 80-х роках (як і переслідування колишніх членів УПА), проте навіть не намагається пояснити, чому так було.

Так само лишається без відповіді питання, чому Бандера й бандерівці замінили в радянській пропаганді Петлюру й петлюрівщину, і чи не допомагала ця пропаганда розширенню його популярності й культу, і якщо так – то до якої міри.

"Атентат на Бандеру зробив із нього мученика, зміцнив його політичний культ і міф", — зізнається Гжегож Россолінські-Лібе у вступі до розділу "Відродження культу".

У цьому розділі автор досліджує перцепцію вбивства агентом КГБ Сташинським Степана Бандери в Мюнхені в українській еміграції 15-го жовтня 1959 р.

На жаль, ані тут, ані в іншому місці книги ми не знайдемо жодної інформації про реакцію на цю подію в самій Україні. Досить детально проте описуються "захоплюючі, націоналістичні, антикомуністичні ритуали" з вечорів пам’яті Бандери в екзилових організаціях.

Покійний Степан Бандера в труні, 20 жовтня 1959 року. Фото: Архів ЦДВР

Автор також подає огляд публікацій, присвячених його діяльності, чи то вже з-під пера українських втікачів, чи то західних істориків.

Він також констатує, що культ Бандери не почав зникати у "спільнотах націоналістичної діаспори" (очевидно, це треба розуміти як український екзиль загалом) навіть після багатьох років після розпаду Радянського Союзу, проте знову ж таки не задається питанням – чому ж так може бути (С. 550).

Россолінський-Лібе звинувачує українську діаспору в тому, що до Бандери в них ставлення не таке, як до Гітлера, а до ОУН – не таке, як до НСДАП, і що вшанування пам’яті Бандери певним мірою сприяє поширенню антисемітизму і заперечує Голокост.

Проте автор не помічає, що Радянський Союз, який також проголосив Бандеру й українських націоналістів  фашистськими злочинцями, активно застосовував політику антисемітизму ще багато років після закінчення війни й ігнорував Голокост, як це конгеніально передає вірш Євтушенка "Бабин Яр" і його історія чи автобіографія Анатолія Щаранського.

У другому, найбільшому, розділі книги під назвою "Повернення в Україну" автор дещо затягнуто описує будівництво перших пам’ятників Бандері на початку 90-х років, публікації його автобіографій в незалежній Україні, стихійну появу кількох його музеїв, що їх заснували місцеві націоналісти на західній Україні, перейменування вулиць його іменем.

Автора обурює, що ці пафосні музеї зовсім нічого не розповідають про українську частину вини за Голокост (С. 441), при цьому, очевидно, Гжегож Россолінський-Лібе навіть не усвідомлює, що майже всі народи, зокрема ті, що все ще перебувають в процесі становлення, як історик сам стверджує щодо українців, пишаються темними сторонами своєї історії – легенда про походження, виникнення, винятковість держави та про її відповідний пантеон повинні бути позитивними, романтичними й привабливими.

І хоча він розуміє, що "встановлення нових пам’ятників і перейменування вулиць – це частина формування нової колективної ідентичності", проте автор без будь-яких аргументів називає її "антирадянською, антикомуністичною, антиросійською Українською націоналістичною ідентичністю" (С. 492), що значно поверхове й неоднозначне твердження, до того ж знак рівності між "антирадянським" і "антиросійським" ставить тільки російська пропаганда.

Побіжно можна додати, що досить рідко герой, якому ставлять пам’ятники, не має на своїх руках кров.

Це стосується і сучасної Німеччини, де в 2006 р. на замку Рудельсберг відкрили пам’ятник Отто фон Бісмарку, який, за словами його відомого біографа Джонатана Стайнберга, окрім того, що був великим німецьким державотворцем, причетний також до розгортання першої частини трагедії німецьких євреїв.

У підрозділі під назвою "Бандера в контексті інших культів вождя"  Гжегож Россолінські-Лібе говорить, що в кількох посткомуністичних країнах знову активізувалися культи "колишніх фашистських, авторитарних та інших праворадикальних лідерів". 

Та додає, що "в випадку Бандери у цьому брали участь різні групи включно з парамілітарними організаціями, інтелектуалами, власниками ресторанів, продавцями вина й футболок" і що "така комерціалізація та поширення культу вождя уперше з’явилися в Італії та меншою мірою у Німеччині перед падінням Радянського Союзу" (С. 526).

Після цього автор ставить у приклад Дмовського, Антонеску, Тісо й Павелича.

І так само, як Гжегож Россолінський-Лібе не здогадується порівняти українських націоналістів з Ірландською республіканською армією, польським Національно-радикальним рухом Фаланга, фінським Патріотичним національним рухом чи правими угрупуваннями в Прибалтиці (яким, на відміну від хорватських чи словацьких профашистстських рухів, довелося також потерпати й від сусідства з Росією).

Не здогадується він і порівняти Бандеру й його культ з Болеславом Пясецьким, Саморою Машалем чи Че Геварою.

Обкладинка одного з видань біографії Бандери авторства Галини Гордасевич

Розповідаючи про сучасний розвиток України, Гжегож Россолінський-Лібе згадує все ж про "посилення націоналізму та право-радикальних активістів, що призводить до етнічних та політичних переслідувань і насилля" та описує будівництво "антинаціоналістичних" пам’ятників жертвам ОУН-УПА на сході України.

Проте ми не дізнаємося ані слова про використання теми Бандери та бандерівців у сучасній російській пропаганді, що стало особливо масовим після приходу до влади Владимира Путіна.

Цю тему інтенсивно використовують для дискредитації громадянських протестів у країні під час т.зв. Помаранчевої революції у 2004 році та на переломі 2013 і 2014 років, та згодом також під час перехідного етапу правління Яценюка.

Після окупації Криму російський президент виголосив у парламенті, що українська влада складається з "сучасних компіляцій Бандери", а в офіційній заяві Міністерства закордонних справ РФ від 26-го березня 2014 р. зазначалося, що "українські радикальні праві сили вихваляють Бандеру та інших нацистських прислужників".

Россолінський-Лібе навіть не робить спроби зрозуміти, чому Бандера, чи точніше легенда про Бандеру як військового без страху й сорому на заході і фашистського злочинця і вбивцю на сході України, стільки часу розділяла країну на два табори, викликала стільки пристрастей і чи випадково саме не в цьому криється причина такої шаленої популярності Бандери в російській пропаганді.

Своє повне нерозуміння українських і східноєвропейських реалій Гжегож Россолінський-Лібе ненароком ілюструє в кінці книги, де в одному майже абсурдному абзаці він ставить риторичне питання, чи не були українські "політичні конфлікти в 2013-2014 роках та громадянська війна в 2014 р. пов’язані з культом Бандери та апологетним підходом окремих прошарків українського суспільства до українського екстремального націоналізму".

І сам собі відповідає, що "не зовсім так і не в першу чергу", оскільки через це б "зіпсувалися комплексні культурні та політичні зв’язки між "західними" та "східними" українцями та між Україною та Росією" та "ігнорувалася б складна політична ситуація всередині самої України" та "знімалася б вина з політик Владимира Путіна та інших причетних сторін".

Тим не менше, стверджує Россолінський-Лібе, "підйом націоналізму в західній Україні та нездатність переглянути (rethink) погляди на Бандеру та його епоху дуже допомогло поляризації та радикалізації посткомуністичної України".

Називати російську агресію "громадянською війною" (без активної участі російських органів безпеки на сході країни ніколи б не розгорівся озброєний конфлікт), розділяти українців на "східних" та "західних" (навіть якщо вони в чомусь і різняться, то в них було й є набагато більше спільного, ніж того, що їх різнить) та звинувачувати в поляризації та радикалізації суспільства "західноукраїнських націоналістів" — ці пункти я радше лишу без коментарів.

Проте не можна не помітити, що в оцінці сучасних подій та в більшості тез, що стосуються Бандери та українського націоналізму, погляди Гжегожа Россолінського-Лібе збігаються з офіційною російською, чи то пак радянською пропагандою.

Його подача життя Бандери, хай навіть формально написана як наукова робота, справляє таке ж враження, як і дві дуже схоже написані його біографії авторства колишнього військового Олега Смислова, які вийшли протягом останніх п’яти років у московському видавництві "Издательство Вече".

Та що вже й говорити, якщо Гжегож Россолінський-Лібе вважає "пострадянськими та націоналістичними" висновки, до яких дійша Галина Гордасевич, – авторка парадоксально набагато цікавішої та об’єктивнішої науково-популярної біографії Бандери, яка дочекалися в Україні вже кількох перевидань.  

Книга відставного підполковника Олега Смислова про Степана Бандеру. Маніпуляція вже на обкладинці - фото інспірованого німцями єврейського погрому у Львові в липні 1941 року, в організації якого звинувачують бандерівців

На жаль, перша наукова біографія Степана Бандери вийшла не надто вдалою.

Автор виходив із переконання, що його герой і об’єкт наукового дослідження – це гідний осуду злочинець, а ті, хто ціле останнє майже століття вважав його національним героєм, покривають та схвалюють його злочини, український націоналізм – це зло, і українцям потрібно від нього відмовитися.

Книга Гжегожа Россолінського-Лібе більше скидається на шестисотсторінкову справу обвинуваченого, аніж на біографію.

Варто оцінити якісну редакторську роботу видавця над монографією – у книзі майже немає помилок та одруків (лідер румунської Залізної гвардії Горія Сіма помер не в 1933 р., а в 1993 р., нацистська окупація сьогоднішньої території України тривала приблизно три роки на західній частині, і два – на сході, а не навпаки, як вказано на С. 240).

Бачимо лише кілька неточностей у назвах (напр., "Sanacja" Юзефа Пілсудського – це не партія, а загальна назва системи правління, що сформувалася після Травневого перевороту в 1926 р.; польські антикомуністичні партизани після війни називаються "прокляті солдати" - "żołnierze wyklęci", а не "leśni ludzie") та трохи хаотичне використання різних мовних варіантів передачі місцевих топонімів.

І навпаки дуже неякісна робота з картами  - наприклад, карта на сторінці 292, яка б мала зображувати Східну Європу в 1945 р., зображує Німеччину та Австрію в межах їхніх сьогоднішніх кордонів, Крим як частину Української ССР та Калінінград, який свою радянську назву отримав лише в 1946 р.

Дуже шкода, що  через  статті про український націоналізм Гжегожа Россолінського-Лібе завжди дуже емоційно приймали в Україні (і, до речі, не лише в Галичині), а його виступи часто на останній хвилині відміняли чи переривали на півслові.

Однак він сам у цій публікації ставить знак рівності між Бандерою та українським націоналізмом, підтверджуючи цим, що Степан Бандера для багатьох жителів України – символічний герой.

Тому не варто було його лише засуджувати й ототожнювати разом з українським націоналізмом зі злочинами, яких допускалися деякі українські націоналісти (зокрема будучи членами допоміжної поліції), так само як і члени інших національно-визвольних рухів.

Для значної частини українців, Степан Бандера є й буде символом спротиву проти радянської Росії та Польщі, символом боротьби за незалежність та інспіратором її проголошення у 1941 році. 

Проте це зовсім не означає, що вони схвалюють його антисемітизм, ксенофобію, авторитаризм і застосування сили як засобу політичної боротьби.

Для Россолінського-Лібе Бандера є й очевидно назавжди залишиться гідним осуду символом українського фашизму, антисемітизму, тероризму, натхненником єврейських погромів чи навіть геноциду.

Але як історику автору не варто дозволяти собі робити недоречні узагальнення, виривати події та персоналії з історичного контексту, а також послуговуватися образливими, необґрунтованими та емоційними осудливими оцінками.

Це повна версія рецензії, яку автор написав для журналу "Soudobé dějiny", що виходить при Інституті сучасної історії Академії наук Чеської Республіки. Переклад з чеської – Тетяна Окопна

Лубош Веселий (1978 р.) — випускник Інституту міжнародних студій Факультету соціологічних наук Карлового університету в Празі, співробітник Міністерства закордонних справ Чеської Республіки. Коло його наукових зацікавлень – це сучасна історія Центральної та Східної Європи. 

------------------------------------

Читайте також:

Історик Микола Посівнич: "Культ Бандери створили його опоненти"

Бандерівці, мельниківці і "двійкарі". ОУН в Україні протягом 1990-их

Бандера і Ровецький. Вороги, яких концтабір зробив союзниками

Скандал із Россолінським-Лібе і стан української історії

"Лекція одразу планувалася як скандальний захід..."

Страсті за фашизмом. Назва ідеології чи лайка?

Вождь ОУН у німецьких тюрмах і концтаборах

Лекція за зачиненими дверими

Як КГБ вбив Степана Бандеру

Інші матеріали за темою "Бандера"