"Історії істориків". Олюднені розповіді про науковців XX століття

Що читаємо: книгу кандидата історичних наук Андрія Портнова "Історії істориків. Обличчя й образи української історіографії XX століття" (Київ, "Критика", 2011).

Що цікавого: Незважаючи на відносну миролюбність сучасної епохи, "бої за історію" на теренах Центрально-Східної Європи розпалилися саме в 2000-ті рр. – і, мабуть, продовжаться надалі, що повертає актуальність темам "історик і держава" та "історик і суспільство".

Спільнота істориків, як і кожна соціальна група, має власну колективну пам’ять. Стрижні "пам’яті історика" утворюють постаті видатних науковців минулого: істориків "першого плану", – "отців нації" і філософів від історії, – та істориків "другого плану" – широких знавців вузьких тем.

Великі історики формують своєрідну галерею пам’яті своїх наукових спадкоємців, будучи представниками минулих поколінь науковців в очах наших сучасників і моральними орієнтирами для наступних поколінь істориків.

Адже бути істориком у ХХ ст. – значило перебувати не тільки на фронті книжкових "боїв за історію", а й на фронті цілком реальних боїв за суспільні перетворення та поділ світу, коли історична наука виявлялася смертельно небезпечним заняттям для "жерців Кліо".

Історик не політик? Грушевський розбудив країну і... приспав її

Незважаючи на відносну "миролюбність" сучасної епохи, "бої за історію" на теренах Центрально-Східної Європи розпалилися саме в 2000-ті рр. – і, мабуть, продовжаться надалі, що повертає актуальність темам "історик і держава" та "історик і суспільство".

Справжнім "незораним полем" сучасної історичної науки залишається дослідження української радянської історіографії, а особливо – вивчення біографій українських радянських істориків. Спробу частково заповнити цю лакуну здійснив А. Портнов у своїй новій розвідці, яка складається з декількох біографічних нарисів про українських радянських і діаспорних істориків.

Біографічна перспектива дозволила автору уникнути розгляду відносин "партія/держава"–"історик" та зосередитися на персонажах книжки, які оживленою галереєю проходять перед зором читача.

Життя й наукова робота істориків описується автором за допомогою тематичних блоків: сімейне походження й здобуття вищої освіти, взаємини з колегами та партією/державою, наукова творчість і рецепція доробку історика.

Відкриває розвідку нарис біографій декількох істориків, які працювали в Дніпропетровському інституті народної освіти (ДІНО) в міжвоєнну добу.

Поєднуючи тематичні блоки про різних науковців, автор створив своєрідний "колективний портрет" дніпропетровського історика, який вільно працював під час "українізації" 1920-ті рр., а в 1930-ті рр. – зазнав репресій, а тому був змушений назавжди виїхати з Дніпропетровська і також, що відбувалося дуже часто, залишити українознавчу тематику.

"Як оповісти історію міста без історії". Лекція Андрія Портнова про рідний Дніпропетровськ

Повоєнний історичний факультет Дніпропетровського університету вже нічого не успадкував від довоєнного ДІНО (с. 15–35).

"Колективна біографія" дніпропетровських істориків продовжується в двох главах книжки, присвячених Володимиру Пархоменку (1880–1942 рр.) та епізоду про академічні інтриги 1920-х рр. У наукових зацікавленнях В. Пархоменка, як вказав автор, виділяються два етапи – період вивчення церковної історії Гетьманщини XVІІІ ст. (1905–1912 рр.) та період дослідження витоків Київської Русі (1912–1942 рр.).

Саме другий етап творчості дослідника був докладно описаний А. Портновим, який зосередився на ідеях В. Пархоменка про степові витоки Давньоруської держави та рецепції доробку науковця його сучасниками та представниками наступних поколінь істориків. Будучи викладачем ДІНО, науковець став одним із фігурантів "справи СВУ" (1929–1930 рр.), після чого три роки перебував у таборах.

Помер В. Пархоменко у блокадному Ленінграді (с. 46–98). Автор, викладаючи біографію свого героя, немовбито зібрав мозаїку долі В. Пархоменка з окремих фрагментів, хоча у в’їдливого читача залишається враження недомовленого: не всі "puzzles", розкидані в 1930-х рр., можливо зібрати сьогодні.

Епізод з академічними інтригами висвітлює відносини суперництва між Михайлом Грушевським і Дмитром Яворницьким в Українській Академії наук.

В академічних інтригах 1924–1929 рр., започаткованих приїздом М. Грушевського в Радянську України та завершених "справою СВУ", Д. Яворницький підтримував "партію" Сергія Єфремова і Агатангела Кримського.

Грушевський та Франко: громадське і приватне

Автор встановив особу історика, який налагодив зв’язки з М. Грушевським та інтригував проти "козацького батька", прагнучи обійняти посаду директора "Краєвого історично-археологічного музею", дітища Д. Яворницького.

Третім у відносинах академіків виявився Іван Степанів, історик Запорізької Січі XVІІІ ст. Подальша доля І. Степаніва була трагічною: у 1936 р. його заарештували, а згодом розстріляли (с. 99–103).

Глава про І. Степаніва є маленьким етюдом, що висвітлює участь маловідомих істориків "другого плану" у взаєминах істориків "першого плану", котрі вели небезпечну гру з радянським режимом, який пізніше використав суперництво між істориками для розправи з ними.

Однак шансів вижити було більше в істориків "першого плану", ніж у тих, хто опинився в ролі пішака в інтригах "сильних світу сього".

Наступна глава розвідки присвячена В’ячеславу Заїкину (1896–1941 рр.), випускнику Харківського університету, який у 1922 р. емігрував до Польщі. Дивні обставини біографії В. Заїкина і його роль "чужого серед своїх" у будь-якому середовищі діаспорних українців спричинили появу обвинувачень, що науковець був радянським шпигуном.

Він не написав жодної монографії, але залишив чимало оригінальних брошур і статей, здебільшого з історії Церкви, і значну кількість рецензій. У своїх працях з церковної історії В. Заїкин був поодиноким українським науковцем, який виступав проти "українізації" православ’я та вимагав відділяти "кесареве" від справ Церкви.

У березні 1940 р. В. Заїкина, який тоді був викладачем Львівського університету, заарештували, а в липні 1941 р. його розстріляли бійці НКВС (с. 112–125). Нарисом про творчість В. Заїкина автор показав, як трагічна епоха і непрості умови академічного існування не дозволили реалізуватися одному із найбільш оригінальних істориків "другого плану", обірвавши його життя трьома крапками на початку речення.

Одним із персонажів книжки став Віктор Петров (1894–1958 рр.), відомий також під літературним псевдонімом Віктор Домонтович. Глава про нього відрізняється від інших нарисів А. Портнова.

Автор спеціально не розглянув ані біографії, ані творчого доробку цього археолога, історика, філософа і літератора. Натомість дзеркально відобразив образи В. Петрова–Домонтовича зі спогадів і досліджень українських інтелектуалів – від діаспорян Юрія Шереха (Шевельова) і Марка Антоновича до Соломії Павличко і Віри Агеєвої та інших наших сучасників (с. 144–178).

Повернення в Київ "Історії Русі-України" в 1988-му. Як це було

А. Портнов показав, що всі дослідники конструювали образ "свого" В. Петрова-Домонтовича, приписуючи йому власні уявлення про літературу і політику, але "справжній" В. Петров залишився вищим від горизонтів своїх і наших сучасників. Однак, на превеликий жаль заінтригованого читача, А. Портнов не написав про "свого" В. Петрова.

Невеликий нарис автор присвятив Омеляну Пріцаку (1919–2006 рр.). А. Портнов залишив поза увагою сходознавчі студії О. Пріцака та дослідження ним історії Київської Русі, а зосередився на організації істориком "Українського наукового інституту" в Гарвардському університеті, вивченні ним ранньомодерної української історії та створенні концепції курсу історії України, історіографічних спорах з українськими діаспорними й пострадянськими істориками, а також тріумфальному, але недовгому, поверненні О. Пріцака в Україну на початку 1990-х рр. (с. 186–199).

Судячи з вибору тем для нарису, А. Портнов поставив перед собою завдання не описати біографію О. Пріцака і висвітлити його наукові досягнення, а визначити місце науковця в українській історичній науці та дослідженні модерної української історії.

Останній нарис А. Портнова висвітлює роль в українському інтелектуальному житті двох львівських істориків, які відійшли у вічність минулого року, – Ярослава Дашкевича (1926–2010 рр.) та Ярослава Ісаєвича (1936–2010 рр.).

Автор окреслив лише основні віхи їхнього життєвого й творчого шляху, але зосередився на відображенні історії взаємин двох Ярославів – зіставив пристрасного радикала від науки і політики Дашкевича та виваженого науковця й організатора науки Ісаєвича (с. 201–223).

Заключна глава присвячена не біографіям двох істориків "першого плану", а радше сучасній українській історіографії, що існує в умовах децентралізації наукового знання та зростання відповідальності науковців за репрезентацію української національної пам’яті.

Дашкевич та Ісаєвич. Два історики в одному Львові (уривок із книги)

А. Портнову, як бачимо, вдалося яскраво висвітлити маловідомі сторінки творчості істориків "першого плану" та ознайомити читача із істориками "другого плану", яких поглинули трагедії першої половини ХХ ст. Окрім того, автор відобразив рецепції творчості деяких істориків їхніми й нашими сучасниками.

Розглянуту працю ми рекомендуємо саме молодим історикам – студентам і тим, хто пише свої перші серйозні дослідження. Адже молоді науковці відірвані від своїх попередників трагічним досвідом минулого, а тому їм непросто зрозуміти, що означало бути українським істориком у першій половині ХХ ст.

Осмислення доль своїх попередників допоможе молодим історикам ідентифікувати себе як представників професійної спільноти, належність до якої стає життєвим призначенням.

Наостанок відзначимо те, що залишилося "поза кадром" книжки, але проглядає крізь текст, завдяки відмові А. Портнова від засудження епохи, – теоретичну базу дослідження. Автор написав "олюднені" історії, виходячи з "ревізіоністської" візії радянської епохи, провідниками якої в україністиці є Сергій Єкельчик, Георгій Касьянов і сам Андрій Портнов – в своїх попередніх статтях і численних Інтернет-блоґах.

"Ревізіонізм" згаданих україністів полягає, на наш погляд, не у відданості певним теоріям, а радше – в критичній настанові щодо догматичних інтерпретацій радянського минулого з позицій власної вищості та комфортної безвідповідальності.

"Ревізіоністи", спираючись на теорію дискурсу, розглядають тоталітарний режим як дискурсивну формацію – систему мінливих правил, які регулювали відносини між партією/державою та соціальними групами й окремими громадянами.

Ключовим пунктом "ревізіонізму", що відділяє його від класичної теорії тоталітаризму, є теза про відповідальність суспільства за історичні події, а це створює передумови для осмислення епохи нащадками – і написання "олюднених" історій.

Фраза: "У незалежній Україні історики змогли звернутися до набагато ширшого кола тем, але не запропонували власних синтез української історії. Натомість, вони були нагадуванням про те, що історія таки пізнавана, релятивізм – релятивний, а розрив із традицією все одно випливає із цієї традиції".