Спецпроект

Операція "Заповіт". Чекістська справа № 206

В основі книги Романа Коваля матеріали кількох чекістських оперативних ігр проти петлюрівського підпілля, які мали місце на території нинішніх Черкащини, Полтавщини, Кіровоградщини, Миколаївщини, Одещини, Херсонщини, Криворіжжя. І про зрадників "Гамалію" та "Завірюху", які допомогли знищити отаманів.

Що читаємо? Документальний нарис Романа Коваля "Операція "Заповіт". Чекістська справа № 206" (Київ, Історичний клуб "Холодний Яр", 2007). Боротьба українського підпілля степових губерній на початку 1920-х років з "соввластью", боротьба ЧК та численних агентів з отаманами та козаками.

Що цікавого? В основі книги матеріали кількох чекістських оперативних ігр проти петлюрівського підпілля під кодовими назвами "Заповіт", "Щирие", "Лес" тощо, які мали місце на території нинішніх Черкащини, Полтавщини, Кіровоградщини, Миколаївщини, Одещини, Херсонщини, Криворіжжя.

Події розгортаються в кінці 1921-1922 рр., коли група селянських ватажків, в очікуванні сигналу з-за кордону – з Польщі, де перебував Головний Отаман Симон Петлюра із залишками армії УНР, готувала повстання проти Радянської влади, "комуністів і кацапів".

Петлюра у Парижі. У 85-ту річницю пострілів на вулиці Расін

Головними антигероями книги є два колишніх офіцери УНР Петро Трохименко (він фігурує під псевдами "Васильєв" і "Гамалій") та Юхим Терещенко ("Завірюха", "Степний"). Перший стверджував, що у 1917 р. був членом Центральної Ради, але дослідник у списках делегатів такого не виявив…

Як вони зрадили своїх достеменно невідомо – може, їх заарештували більшовики, може й самі зголосилися.

Ніяких документів, які б підтверджували місію Трохименка "від самого Петлюри" не було.

 "Заповіді" Симона Петлюри з того самого журналу "Син України", що його показував повстанцям чекістський агент "Гамалія"

Войовничим, але наївним селянським дядькам, яким доля дала шанс стати грізними отаманами виявилося достатнім показати примірник виданого у Варшаві військовиками УНР часопису "Син України", де Гамалію було представлено як командувача "повстанських організацій Південного району", і показати (не свій) залізний хрест – і вони, повагавшись, визнали його зверхність.

"І ніхто не сказав: "Журнал – це цікаво. Але ж де ваші, пане-товаришу, документи, уповноваження з підписами Петлюри чи Тютюнника?".

Козак Армії УНР. Одяг і зброя

Після розвідки, спілкування з колишніми громадськими та військовими чинами часів УНР, Трохименко пише доповідну уповноваженому Особливого відділу ВУЧК Івану Віхірєву:

"в настоящее время повстанческая работа… при опытных организаторах руководящего центра может быстро сформироваться за две-три недели, тем более, что есть масса организаций, мелких, которые сейчас пассивны, но уже сформированы, и… могут сразу начать работу… и изъять их можно будет только осторожным путём… и если не удастся своевременно предотвратить надвигающееся восстание, то борьба будет очень жестока".

Зима 22-го була страшенно голодною. Потерпала навіть родина провокатора Трохименка і один із чільних чекістів, який нею опікувався, писав нагору – "необходимо хоть немного поддержать, иначе сотрудник не может работать".

У самого перекінчика не було навіть пристойного костюму – "вы только обещаете, и на том увсе кончается. Сейчас в этой шинели ходить нельзя, потому что можно расшифроваться…".

Гандзюк і Сафонов. Два царських генерали, які не зрадили присязі УНР

Уряд УНР у вигнанні провадив політику стримування повстань, щоб зберегти сили. Для нанесення вирішального удару по більшовиках прагнув заручитися підтримкою країн Антанти, Польщі, Румунії. Час ішов і з кожним днем вплив закордону падав. Повноважень комусь на Україну Петлюра не передав – "або через нерозуміння, або через марнославство".

Наелектризований, бідний і голодний селянський край чекав наказу або з’яви фактичного керівника великого повстання – "психология крестьянской массы понятна, и если только буде вспышка восстаний, то моментально оно разгорится в Николаевской, Одесской и части Киевской губерний".

Чекісти вирішують не чекати поки Петлюра дасть команду, а самі створюють… повстанський штаб.

Поступово Трохименко не тільки почав входити в права самозваного командувача "Чорноморською повстанською групою", але й знайомити між собою справжніх партизанів з різних районів, які дуже довго шукали контакту і не могли знайти один одного, а тут емісар зробив це швидко – "не вірити йому вже не можна".

Фантазія чекістів, вкладена у вуста зрадників, була неймовірною – "Буде велике повстання… Все вже готове – є 18 броневиків. В м. Харкові весь штаб наш, штаб корпуса Дибенко теж наш і кав[алерійська]школа в Елисаветграді, половина дивізії Косовського і частина Примакова – теж наші… Петлюрівські та Врангелівські війська вже на кордоні…". Але, як не прикро, їй вірили.

"Проти Єдиної і Неділимої". Українське питання в армії Врангеля

29 червня 1922 р. начальнику ГПУ УРСР Василю Манцеву відправляють лист уповноваженого на Правобережній Україні Євдокимова, де той викладає план дій – "форсирование деятельности центра, дабы создать надлежащий авторитет среди соотвествующих подпольных ячеек и вооруженных отрядов… конечной целью… является наше стремление к созыву съезда главарей".

Тим часом, отамани ні на день не припиняли ліквідацію ворогів, в деякі райони нинішньої Кіровоградщини представники Радянської влади боялися й носа показати. Одного разу, в присутності "Гамалії" отаман Лютий ліквідував, як тоді жартували – "відправив у земельний комітет", чекіста з Кривого Рогу Кузнєцова.

Отаман Андрій Гулий-Гуленко з січовими стрільцями

У книжці наводяться сотні прикладів як "банды" отаманів Гулого-Гуленка, Чорного Ворона, Гупала, Голика-Залізняка, Нестеренка-Орла та інших зарубували шашками чекістів, міліціонерів і червоноармійців: "в результате неожиданного нападения летотряд потерял убитыми комполка т. Зоммер-Чарина, трех комзводов, 1 политрука и 1 красноармейца".

Вилучали для своїх потреб коней, збіжжя, хліб, хоча є документи, де йдеться про те, що в інших місцевостях козаки щедро платили селянам, мали безліч грошей – і романовських, і українських, і радянських.

У свою чергу, майстерно плетучи мереживо зради, "петлюрівський генерал" час від часу підводив під арешт старшин, давав накази вбивати тих, хто міг вирахувати його запроданство. Власне, робив те саме, що робитимуть через двадцять років комуністичні агенти в запіллі ОУН і УПА.

"Народна війна". Махновці і холодноярці

Трохименко писав полум’яні заклики, вселяючи в козацькі серця надію на швидке відновлення української влади.

"Тілько Ви, залізні, можете довести цю справу до кінця… В це віре нарід і Украіна. Не гнилий закордон, котрий забув про Вас і нарід, не ті, що багато обіцяють-визволяют наріт[д], а визволите Ви, котрі залізною волею, кровью, тяжкою працею і муками написали своі прізвища для нашоі історії".

Читаючи це, думка летіла в майбутнє, коли не буде голоду, продзагонів, зайд…

Оскільки більшовики довго готували початок "повстання", частина ватажків почала підозрювати, що їх майстерно водять за ніс.

1921: Пілсудський вибачається перед солдатами УНР (ВІДЕО)

Нарешті 22 вересня у своєму наказі "Гамалій" під величезним секретом повідомив отаманам, що "наша армія з-за кордону переходить в ніч на 1 жовтня". І що поляки з румунами цей виступ теж підтримають. І для того, щоб зустріти цю переможну ходу треба зібрати всіх командирів на нараду.

Пропонований спершу Київ, зрозуміло, не підійшов нікому – дурних нема, а ось Звенигородка (нині – райцентр Черкаської області) – влаштувала всіх. Вони ще не знали, що туди для підготовки пастки вже приїхали керівники ГПУ Фріновський та Ніколаєв, загін червоноармійців.

Не всі послухалися – скажімо, Лютий, Чорний Ворон і Вороний проігнорували наказ.

 

28 вересня 1922 р. в пастку потрапили отамани Ларіон Загородній, Денис Гупало, Мефодій Голик-Залізняк та їхні охоронці.

Для "окончательного вылавливания рассеявшихся одиночных бандитов" було зорганізовано "банду товарища Завирюхи". І цей досвід теж мав продовження – у діяльності фальшивих боївок УПА.

В жовтні операція "Заповіт" була перейменована. Її назвали відверто глузливо – "Щирие". Протягом року було затримано під тисячу осіб. Провідників відправили до Києва, "до діда Лук’яна", тобто до відомої і чинної дотепер в'язниці.

В обвинувальному висновку холодноярських отаманів звинувачено в організації та участі у збройному повстанні проти Радянської влади, а також у "грабежах, налетах, остановках поездов, разграблениях советских хозяйств, сахзаводов, ссыппунктов, массовых зверствах, убийствах советских и партийных работников".

Юрій Горліс-Горський, "Холодний Яр". У полон тут не брали

Текст переповнений літературщиною – "летопись революции на Украине полита кровавыми страницами", "Холодный Яр представлял собой жёлто-блакитный остров среди бушующего моря гражданской войны". Україну з її масовим селянським антикомуністичним рухом було названо "Вандеей русской революции".

2 лютого 1923-го розпочала роботу надзвичайна сесія Київського губернського революційного трибуналу, "при закрытых дверях и в отсутствии сторон, допустив в зал суда лиц, кои пользуются персональным доверием суда", головував якийсь Іванов.

Отаман Денис Гупало. Фото з книги Романа Коваля

Чотири отамани і ще 5 старшин і козаків, визнали себе винними. Відмовився це зробити лише один – кубанець, полковник Здобудь-Воля (справжнє ім’я – Кость Блоха).

За кілька годин їм усім присудили смертну кару, лише одному – інженеру Леоніду Мушкету – 10 років таборів. Амністію, яку було оголошено до 5-річчя Жовтневої революції, до засуджених не застосували.

Померти отамани вирішили не просто так, а з музикою... Ранком 6 лютого вони напали на охоронця Лук’янівки, заволоділи його револьвером, потім озброїлись гвинтівками караулу, випустили в’язнів і спробували влаштувати втечу.

Сили були нерівні – повстання захлинулося в крові, було вбито 38 осіб, серед яких – п’ятеро отаманів і двоє галичан-січових стрільців.

Цікавою є довідка про подальші долі героїв книги. Практично всі згадувані в книзі повстанці були розстріляні в 20-х роках. Тільки генералові Андрієві Гулому-Гуленкові, якому чомусь не дали вищу міру, а лише 10 років, дивом (?) вдалося втекти і перейти польський кордон.

За однією з версій, контррозвідка УНР не повірила легенді і його ліквідували як більшовицького агента. Практично всі чекісти, задіяні в операції, долі яких відомі, були знищені своїми ж товаришами по партії та спецслужбі під час великої чистки кінця 1930-х років.

Фраза. "4 года эти рыцари лесов не давали возможности спокойно проводить советское строительство на довольно значительной части территории Украины, лишь к концу 1922 года ПП ГПУ на Правобережье и местным органам удалось удачно разработать и разгромить бандитское гнездо этих атаманов…".

Передвістя Голодомору. Рік 1929-й

В архівних фондах розвідки знайдено документ ГПУ УСРР, датований 1929 роком, під назвою «Про чергові завдання в роботі з активною українською контрреволюцією» і з поміткою зверху – «Зберігати нарівні з шифром». У ньому ще за три роки до початку масштабного голоду в Україні простежується, як сталінські спецслужби фіксували «невидимий сплеск антирадянської активності на селі», відродження повстанських комітетів, проникнення із-за кордону розвідників УНР в усі регіони для підбурювання селян до спротиву.

Нестор-літописець Голодомору

"Дуплинат Герасим зарезал своего собаку и съел". "Пасха, раньше было веселились люди качели гармони игры все возможные а сегодня везде уныние и голод". "17/IV-33 На сегодняшний день хоронить 11 душ умерших из голода". "12/V умерла Черная Параска актевистка кандидат партии, как людей продавали за невыполнение хлебо-заготовки, так она вечером на радощах в школе танцювала, а теперь издохла из голоду как собака".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.