Спецпроект

"Швидкими темпами нарощується сукупний археографічний продукт"

Недовивчене життя українців у міжвоєнній Польщі. Замітки на полях книги Василя Футали "Історія вивчення суспільно-політичного життя українців у міжвоєнній Польщі (1921 - 1939)" напередодні захисту його докторської дисертації.

У просторі сучасних ЗМІ історична проблематика є однією з домінуючих (властиво, "бої за історію" є прикметною рисою сучасного бурхливого українського життя), проте, за невеликими винятками, критика рідко торкається всього величезного масиву літератури, який з'являється сьогодні.

Виключенням зі згаданого правила є анонси-рецензії на добротні роботи, написані на найбільш злободенні та резонансні теми, або ж публікації про плагіат, який, на жаль, також є неодмінною прикметою сучасної культури історіописання.

В усіх інших випадках наукова та журналістська громадськість, яким за призначенням прописано оглядати все, що пишеться на історичну тему, скромно відмовчується. Можливо, далося взнаки визначення стану сучасної історичної науки як кризи (декілька років тому про це була навіть захищена кандидатська дисертація), яке й відбило бажання рецензувати більшість публікацій.

Отож, констатую: щороку в Україні виходять сотні одиниць історичної літератури, яку цілком можна, за влучним виразом Наталі Яковенко, віднести до жанру "кризової історіографії". То й не дивно, що її практично ніхто не читає, лише в окремих випадках її рецензують так звані офіційні опоненти, до думки яких прислухаються вчені ради, що присуджують наукові ступені (не побоюсь узагальнити, що йдеться про так звані "приятельські", практично - замовні відгуки).

Перш ніж приступити до розгляду "шедевра" "Історія вивчення суспільно-політичного життя українців у міжвоєнній Польщі (1921 - 1939)" (Львів-Дрогобич, видавництво "Коло", 2010), написаного дрогобицьким істориком Василем Футалою, поясню читачеві, що ідеться про досить відому, але все ж, спеціальну галузь історичної науки, яка називається історіографією.

Про тверезих романтиків, наївних реалітетників та європейські коливання більшовиків 

У даному випадку, історик мав би вивчити все, що написане з теми суспільно-політичного життя українців міжвоєнної Польщі, встановити закономірності та тенденції процесу нагромадження історичних знань та ін.

Водночас, існує неписане правило, що братися за таку тему можна лише за двох умов: по-перше, вона має бути достатньо вивченою (інакше що ж тоді досліджувати?); по-друге, мають нагромадитись монографічні праці з цілої теми (а не її окремих частин), які в сукупністю зі всією іншою історичною літературою й становитимуть те тло, яке визначає "територію" дослідження.

Як відомо, "життя українців" у міжвоєнній Польщі розвивалось на території кількох великих регіонів: Галичини, Волині, Холмщини та Підляшшя і власне етнічної Польщі, в якій отаборилася українська еміграція.

 

Зв'язок між ними великий, проте не однозначний, навіть Галичини з Волинню, позаяк до 1918 р. вони перебували у складі різних держав.

Як правило, українську еміграцію взагалі розглядають окремо, то ж об'єднання згаданих великих блоків в одну тему виглядає досить штучним, тим більше, що в плані конкретного вивчення цієї досить глобальної теми, таких узагальнюючих, сказати б, фундаментальних праць не існує. І причиною згаданої аномалії у вивченні історії українців міжвоєнної Польщі є тільки одне: їх минуле в такому географічному вимірі є досить непростою, громіздкою і можливо навіть не дуже доцільною справою (навіть у підручниках з історії України ви не знайдете параграфів про українців за межами сучасних кордонів України). Тому й вивчали її переважно окремо за регіонами.

Об'єднавши згадані регіони в одну тему, В. Футала, можливо, виступає новатором, однак це лише на перший погляд, позаяк його підводить обраний ним аспект "суспільно-політичного життя". Не треба бути спеціалістом, щоб зрозуміти, що ідеться, без перебільшення, про огляд діяльності українських політичних партій в Галичині, частково - Волині, і політичного життя еміграції.

Львівські газети 1850-1939: від москвофільських до націоналістичних 

Більш прискіпливий читач обов'язково помітить, що в дослідницькому аспекті розробленою є, здебільшого, територія Галичини, де політичне життя українців било ключем, і де, в основному, загострення українсько-польських стосунків стало предметом майже вічних суперечок в історіографії та політиці.

Інші регіони в роботі В. Футали не виступають в якості "легітимних" об'єктів дослідження, свідченням чого є майже цілковита відсутність в його книзі питомої спеціальної літератури з волинознавства та, для прикладу, Холмщини і Підляшшя.

Проте, про жодну зі згаданих дослідницьких реалій автор практично не говорить, торуючи шлях дослідника політичної історії, яка набила оскомину в шатах радянської історичної науки чи першого десятиліття незалежної України.

Аналізоване суспільно-політичне життя українців міжвоєнного періоду, розглядається В. Футалою гамузом, без жодних розрізнень та узагальнень на регіональному рівні. Жодним словом він практично не згадує про інші аспекти життя українців (наприклад, в межах історії господарства, історичної демографії, культури, історії книговидання/преси, церковно-релігійних відносин, без чого "життя" українців у будь-який період виглядає неповноцінним), що дозволяє констатувати  реанімацію концепту політичної історії в її вже навіть не вчорашньому тлумаченні.

Ознайомлення зі змістом книги В. Футали показує, що й з "вивченням" політичної історії українців у нього не все гаразд.

Представлені в книзі "наукові основи дослідження" та кілька великих розділів, яскраво характеризують авторське розуміння суспільно-політичного життя: так, ним розглянуто доробок істориків з дослідження "легального політичного табору" українців (ідеться про проблеми історії "західноукраїнського політикуму", консервативного руху та української еміграції).

Українська націоналістична преса УВО, ОУН, УПА, УГВР (1928-1951)  

Вивчення історії "радикального політичного середовища" зводиться до проявів радикально-націоналістичного руху та ліворадикальних організацій українців.

Окремо аналізуються накопичені дослідження з історії культурно-освітніх організацій, молодіжних товариств, жіночого та кооперативного руху, які об'єднані під загальник "масових самоврядних об'єднань".

Лише причитавшись, можна довідатись, що автор замахнувся не тільки на вітчизняну, але й на "зарубіжну" історіографію. Проте з'ясовується, що йому з тієї великої дослідницької "території" виявилося під силу осягнення лише польської історіографії, частково - української діаспорної, та зовсім ріденько - російської і англомовної наукової літератури (з великим трудом віднаходяться поклики аж на декілька праць іншомовних неслов'янських авторів!).

 

Отже, маємо справу зі звичайним окозамилюванням, позаяк насправді існує невідома В. Футалі "зарубіжна" історіографія проблеми. Причому, не така вже й мала. Буквально в тому ж році, коли вийшла книга автора, на світ Божий появилася в Києві монографія Яни Примаченко "Північноамериканська історіографія діяльності  ОУН і УПА" (Київ, 2010), в якій цілий другий розділ присвячений міжвоєнному періоду історіографії теми, що стовідсотково співпадає з предметом дослідження В. Футали.

У жодний спосіб не може бути пояснено незнання автором її кандидатської дисертації та кількох публікацій, які вийшли до 2010 р. Якби він хоч трохи цікавився сучасними інформаційними можливостями Інтернету, то віднайшов би тексти усіх перелічених публікацій (в тому числі й монографії!) на сайті Інституту історії України НАНУ.

Саме дослідження Я. Примаченко та інших українських авторів (наприклад, її вчителя Георгія Касьянова), демонструють практично незнану авторові американську історіографію, причому, як англомовну, так і україномовну (діаспорну).

Не збираюся називати кількісні показники його необізнаності в цій ділянці історіографії, скажу лише, що вони набрали критичної маси, бо ідеться про принципово великі прогалини в "зарубіжній" історіографії, що є свідченням авторської неспроможності осягнення доробку північноамериканських вчених.

Разючим прикладом сказаного є незнання автором праць одного з найбільш резонансних сучасних істориків Східної Європи, професора Йєльського університету Тимоті Снайдера (одна з його останніх монографій присвячена петлюрівському емігрантові, воєводі Волинського воєводства Генрику Юзевському, який безуспішно проводив у життя політику зближення поляків і українців).

Історик Снайдер: "Україна була найбільш смертоносним місцем"

Належачи до нового покоління американських істориків (Дж. Бурдс, А. Вайнер, К. Берхоф та ін.), Т. Снайдер відверто не погоджується з трактуваннями українського націоналізму представниками нашої націоналістичної еміграції та істориками діаспори.

Нагадаю, що, за невеликими винятками, кілька поколінь українських діаспорних істориків, прагнучи відчайдушно відстояти гідність своїх дідів і батьків, вдалися до створення т. зв. "мученицького" наративу (narrative of victimization).

В цьому контексті, українці поставали як жертви злочинів численних окупантів, головними серед яких виступала більшовицька Росія. Згадане ж покоління американських дослідників формулює відмінний дискурс, не зменшуючи значення концептуального бачення внутрішньоорганізаційних процесів українського націоналістичного руху, накресленого ще Дж. Армстронгом.

Фактично, дискусія не закінчилася й досі, останнім часом її активно артикулює Дж. Химка та ін. дослідники, тож знати згадану та інші дискусії повинен кожний, хто торкається історіографії визвольного руху України будь-якого періоду.

Історик Химка: "Розуміння минулого - важливіше за бандер і шухевичів"

Якщо "зарубіжна" західноєвропейська та північноамериканська історіографія так і не змогла в цілому потрапити в поле зору В. Футали, то, здавалося, польську історіографію він опанує напевно. Проте і тут не все виявилося для автора простеньким.

Взявши до уваги лише праці польських дослідників, які спеціально писали про українські політичні рухи та громадські організації міжвоєнної пори, він не помітив масу іншої, не менш вагомої літератури про "Другу Річ Посполиту".

У рецензованій книзі таки відсутня, передовсім, питома польська історіографія про політичну систему та устрій Польщі міжвоєнної доби, місце в ній національних громад та їх політичних партій, без чого годі уявити засади польської історіографії взагалі, з проблеми становища українців зокрема.

Польська окупація Західної України в 1918-1939 рр. Як це було    

Саме згадана література повинна була привести дослідника до з'ясування бачення польською наукою проблеми взаємин їх держави з українською еміграцією та українством Західної України, без чого принциповий розгляд дрібніших, хай навіть і спеціально описуваних в літературі проблем, перетворюється на звичайнісіньку вибіркову бібліографію.

Чому до авторського дискурсу, фактично, не потрапила російська історіографія - це також питання, яке потребує відповіді.

 

Перелопативши книгу В. Футали, я знайшов дуже загальні і занадто короткі рефлексії про ставлення російської історіографії до українських праворадикальних організацій. Також, він коротко аналізує працю К. Федевича, видану в нас у перекладі українською (Федевич К. К. Галицькі українці у Польщі. 1920-1939 рр.: Інтеграція галицьких українців до Польської держави у 1920-1930-ті рр. К., 2009), яка демонструє відмінний погляд на проблему українсько-польських стосунків, зокрема, автор небезпідставно доводить, що після протистояння 1918-1920 рр., потрібно говорити, радше, про історію мирного міжнаціонального співіснування і державної інтеграції, а не конфлікту. Причому, це доводиться на підставі вивчення таких структур суспільних відносин, як державні та представницькі органи влади, військо, політичні партії, церква та ін.

Фактично, К. Федевич резонно вказує на гіперболізацію українською історіографією проблеми україньско-польського протистояння. Проте, похваливши К. Федевича за "нетривіальність" постановки проблеми, В. Футала безпідставно звинуватив його у відступі від безсторонності, а також недооцінці українського визвольного руху та ін.

Констатую, що направду одна із найбільш резонансних праць з теми, В. Футалою так і не була піддана ґрунтовному аналізові на методологічному та фактологічному рівнях, а також не показано її місце в сучасній історіографії, зокрема й російській (остання дотримується, в цілому, протилежного погляду). 

Окремого розгляду заслуговують прорахунки автора в галузі методології. Обмежуся констатацією того, що він сплутав загальнонаукові та спеціально-історичні методи дослідження, різниця між якими відома кожному студентові п'ятого курсу істфаку.

Поза його увагою залишилися такі поняття як методологічний ексклюзивізм/монополізм (на противагу відомому йому плюралізму), історіографічне моделювання та ін. У багатьох сучасних працях з царини теорії історіографії, виводиться малознайоме авторові поняття "інтелектуальної історії".

Важливе місце в сучасній інтелектуальній історії посідає інтенсивний макро- та мікроаналіз, а також спеціальний інструментарій, що дозволяє організувати емпіричний історіографічний матеріал: "історична думка", "творча спадщина", "історіографічна дискусія", "історіографічна ситуація", "історіографічний процес", "історіографічна традиція", "історіографічна модель" тощо.

Вже тільки з цього переліку видно, що В. Футала має дуже збідніле уявлення про методи сучасного історіографічного дослідження.

Доцільно було б Авторові познайомитися із засадами польської національної школи історіографії. Цікаво, що саме польська наука, на відміну від, скажімо, української та російської, виробила дуже чіткий дослідницький напрямок, пов'язаний з вивченням локальних історіографічних середовищ.

Прикладом сказаного є нещодавно закінчений проект вивчення останнього недослідженого середовища - львівського. Засади цього напрямку сформульовано в працях багатьох польських історіографів, зокрема, жешувського професора Є. Матерніцького.

Не кажу вже про те, що сучасна наука зумовлює дослідження історіографічних середовищ, біограм істориків, різноманітних впливів на їх діяльність, зрештою, існує поняття "інституційної історіографії", яке акумулює чимало згаданих та інших проблем, у т. ч., змушує історика виокремлювати центри та середовища, у яких вивчалася його конкретна проблема та ін.

Як В. Футала зрозумів завдання сучасної історіографії як науки, яскраво видно з "теоретичного" параграфу під назвою "Основні етапи та соціокультурні умови розвитку теми".

Фактично, йому тут ідеться не про "умови" розвитку історичної науки, а переважно про умови існування українства: наприклад, дуже оглядово обговорюються сюжети про власне осередки вивчення теми в Україні та за кордоном та ін. Не зробивши жодного покликання на жодне джерело, автор досить "легковажно" і на свій лад аналізує згадані "соціокультурні умови": за межі його дискурсу потрапив не один десяток установ, про які треба знати дослідникові історіографії ХХ ст.

 

Так, наприклад, Андрій Портнов, автор монографічної праці "Наука у вигнанні. Наукова і освітня діяльність української еміграції в міжвоєнній Польщі (1919 - 1939)" (Харків, 2008), за кілька років до В. Футали дослідив основні  освітньо-наукові установи українців у таборах інтернування армії УНР, розкрив процес прагнення українців до створення свого національного університету, в боротьбу за який включилися студентські організації українців Польщі, створення 1926 р. "Студіуму православного богослов'я Варшавського університету" з блискучою плеядою українських професорів (І. Огієнко, М. Арсеньєв, В. Заїкин, О. Лотоцький, В. Біднов, Д. Дорошенко).

Нарешті, дослідник цілий розділ присвячує проблемі постання та діяльності Наукового інституту, який лише побіжно згадує В. Футала. Чи треба спеціально говорити про те, що автор, не знайомий з дослідженням А. Портнова, потрапляє в пастку екзаменаційно-студентського рівня?

Схожі рефлексії напрошуються при ознайомленні з авторською інтерпретацією повоєнної історіографії. Тут переліки автора більш розлогі, але й вони залишаються лише переліками, позаяк не опираються на серйозну фахову літературу про відповідні інституції.

Навіть присвятивши радянській історіографії кілька сторінок тексту, В. Футала не спромігся на глибокий аналіз її засад, який мав би ґрунтуватися на опрацюванні спеціальної літератури з теми (тут йому, передовсім, потрібно було познайомитися з дослідженням дослідника з Острога В. Яремчука).

Уявлення про розвиток повоєнної польської історіографії автор вибудовує в основному на концептуальних засадах досліджень Л. Зашкільняка. Незважаючи на це, його міркування про новітній період в польській історіографії позбавлені сучасних реалій. Наприклад, вплив на польську історіографію ідей Єжи Гедройця, потребує глибшого аналізу.

Журнал Гедройця "Культура" з української точки зору

Але найгірше, що навіть не артикулюються тривалі дискусії в польській історіографії щодо становища України (ініціатором згаданих дискусій був Д. Бовуа, який ще в "застійні" часи сформулював концепцію колоніального становища України у складі Польщі, а також виступив з критикою "кресового" напрямку польської історіографії).

Взагалі, ігнорування автором так зв. "кресової" проблематики про Україну є черговим великим пробілом у його знаннях польської історіографії, з чим, властиво, безпосередньо пов'язана його тема.

Змушений пояснити, що величезна література кресів має нині в історіографії конотацію польського колоніального і постколоніального дискурсу про Україну, в ній, фактично, ідеться про ідеалізований односторонній монолог поляків з образами минулого, в якому українцям відведено роль статистів.

Також дуже помітно, що автор поверхово поінформований про основний центр петлюріани ХХ ст., який знаходиться в Парижі з відомою всьому українству Українською бібліотекою імені Симона Петлюри.

 

Крім того, основний матеріал про петлюрівську еміграцію друкувався в Франції переважно французькою мовою. Ідеться не тільки про найбільш відомі заходи та збірники, монографічні праці (наприклад, В. Косика), але й про періодику (передовсім, україномовне видання "Українська бібліотека імені С. Петлюри в Парижі. Інформаційний бюлетень").

Ще одним прикладом є дуже поверхове знайомство автора з працями провідних українських вчених діаспори. Так, до його теми неодноразово звертався Володимир Косик, професор УВУ в Мюнхені, провідний діяч української еміграції у Франції. Навіть мені, не спеціалістові в галузі історіографії міжвоєнного періоду, відомо десятки робіт українського вченого, виданих іншими мовами.

Наприклад, треба знати про те, що В. Косик заснував і видавав протягом не менше 20 років франкомовний журнал "Європейський Схід" («L'Est Européen. Actualité histoire»), на сторінках якого друкувалися численні матеріали про Україну, в тому числі й про міжвоєнний період.

Нагадаю також, що В. Косик був серед учасників та організаторів міжнародного наукового семінару, який пройшов в Парижі 1986 р. Його темою була, властиво, проблема українського національного відродження міжвоєнної доби. Крім кількох західних учених, на семінарі був представлений увесь цвіт української гуманітаристики в еміграції: А. Юрковський, Ю. Шевельов, Б. Боцюрків, В. Янів, Ю. Лавріненко, В. Маркусь, О. Вітошинська та ін.

Зрозуміло, без уявлення про згадані та інші праці нема чого братися за зарубіжну історіографію взагалі, зокрема, неможливо з'ясувати проблему місця в ній української еміграційної науки.

На жаль, автор не володіє ні методами біографістики як галузі історичної науки, ні її суміжною галуззю, яка має назву просопографії (опис історичних особистостей), ні спеціальною біографічною літературою про окремих істориків чи політологів. Відтак, не потрібно шукати в його монографії спогадів істориків, чернеток їх неопублікованих праць, листування, назагал - елементарного дослідницького біографічного матеріалу, який часто прикрашає історіографічні студії.

На мою думку, кардинальне питання, яке мало б бути присутнім у книзі В. Футали - це проблема єдності українців та ареал охоплення їх політичними партіями усіх досліджуваних територій.

Цікаво, що православна Волинь, яка довго перебувала у складі царської Росії, якось не дуже вписувалася в західноукраїнський контекст, принаймні до 1939 р., постійно відчувався її партикуляризм, що не могло не позначитися на формуванні тут політикуму.

 
На жаль, згадане питання, а також авторські згадки про освітньо-наукові осередки Волині міжвоєнного періоду вичерпуються даними про місцеві організації "Просвіти". Водночас, як свідчить наукова література, на Волині у цей час діяло понад 40 українських громадських об'єднань, у тому числі 28 - культурного і освітнього спрямування (лише їх перелік зайняв би багато місця). Зрозуміло, що необхідно було також залучити історіографію української періодики Волині досліджуваного періоду, а також познайомитися з історією волинознавства як галузі регіоналістики.

У черговий раз констатую, що Волинь та волинознавство (згаданий термін автором навіть не згадується) не стали в книзі В. Футали предметом систематичної уваги. Тим більше, що йому так і не вдалося розгледіти специфіку волинського регіону навіть на відтинку "вивчення" історії міжвоєнної Польщі. Водночас, не досліджено зв'язків галичан з підрадянською Україною, незважаючи на те, що публікацій про це достатньо (наприклад, з теми голодомору).

Цікаво, що в описі історіографії наддніпрянської еміграції, В. Футала прагнув взяти до уваги і політичні, і військові, і культурно-освітні організації, і навіть емігрантську періодику та пресу. Чому ж тоді він проігнорував історію української періодики та преси Волині і Галичини ?

Інше питання: чому в історії кооперативного руху в Галичині, який взагалі мало співвідноситься з досліджуваним "суспільно-політичним життям", взято лише аспект його "соціальної ролі"?

Неважко помітити, що цілий ряд питань "суспільно-політичного" життя українців у дослідженні В. Футали навіть не розглядається. Схожий висновок напрошується і для представленого в книзі В. Футали блоку літератури з історії Холмщини та Підляшшя.

Окремо слід сказати про роль Української греко-католицької церкви на чолі з митрополитом А. Шептицьким в суспільно-політичному житті міжвоєнної Польщі. Згадану проблему автор вивчав, майже без винятку, за літературою з політичної історії Галичини.

Врешті, він дійшов висновку про те, що українські та польські історики досить повно та "об'єктивно" вивчили ідеологію УГКЦ та її суспільну роль. Однак, далі В. Футала ставить завдання "детального аналізу розбіжностей в середовищі" церкви та ґрунтовного вивчення мотивації дій єпископа Г. Хомишина.

УГКЦ і ОУН в боротьбі за душі молоді у 1930-их  

Змушений знову наголосити, що питомої наукової та джерельної літератури з цієї проблеми автор не бачив взагалі. Якби він залучив до аналізу спеціальну літературу з історії церкви міжвоєнної доби, біографії А. Шептицького та ін., то коло дослідницьких проблем у згаданій ділянці теми було б зовсім іншим.

У підсумку, з огляду на згадані недоліки авторського методу, зібрані та описані В. Футалою історіографічні джерела не додають нічого нового до дослідження теми. Так, наприклад, критерієм  оцінки польської історіографії в авторському баченні є її лояльність/нелояльність до українців, водночас, такий критерій щодо оцінки українських авторів переважно не застосовано.

Наводячи масу фактологічного матеріалу, В. Футала рідко вдається до перевірки її автентичності/вірогідності, так само рідко він з'ясовує археографічні здобутки тих чи інших наукових шкіл чи авторів.

Занадто часто він збивається на елементарну описовість, що змушує говорити не про повноцінне історіографічне дослідження, а про зібраний компендіум бібліографічних даних.

Змушений також ще раз пояснити, що історіографію  від бібліографії відокремлює, насамперед, аналіз методології тих чи інших національних шкіл, дослідницьких центрів чи окремих авторів.

Прагнучи проаналізувати книгу В. Футали під згаданим оглядом, я з великими труднощами віднайшов міркування про методологічний плюралізм польської історіографії після 1956 р., перехід української науки на позитивізм з метою відновлення "об'єктивної" правди після 1991 р., поворот сучасної української науки до методологічних новацій Заходу (тобто, до теорій тоталітаризму, модернізації, повсякденності [sic!], цивілізаційного аналізу).

Будь-яка диференціація новацій, наприклад, уявлення про численні "модернізми" ХХ ст., неопозитивізм чи постмодернізм (подаю терміни навмання) навіть немає згадок. Тут знову напрошується ряд питань: наприклад, незрозуміло, чому автор не приписав жодних "центризмів" американським історикам.

Виникають запитання і при читанні висновків роботи. Здебільшого, автор представляє не підсумкову синтезу, а важкочитабельну суміш тез, досить далеких від реалій сучасної гуманітаристики.

Як початківець, він перейнявся переліком дрібних "здобутків" та "недоліків" відомих йому досліджень. Чого вартий лише висновок автора про те, що "історики діаспори назагал об'єктивно висвітлювали події недалекого минулого українців", незважаючи на обмеженість джерельної бази та політичну заангажованість окремих авторів!

Продовжу згаданий "логічний" ряд: виявляється, польським історикам досі заважає їх "полоноцентризм" [тоді українським треба приписати "україноцентризм" - Л. Т.], найповніше вивчена "ідеологія християнських суспільників [напевно, це калька з російського общественник - Л. Т.]" та ін.

Проте шедевром авторської історіографічної "думки" є висновок, зроблений всередині абзацу про продуктивність розвитку теми на сучасному етапі історіографії: "Швидкими темпами нарощується сукупний археографічний продукт" (с. 353). Ну, майже стовідсоткова цитата зі звіту про виконання плану в роки пріснопам'ятних п'ятирічок!

В будь-якому сюжеті, за який би не брався автор, відчувається або ж провальне незнання підставової літератури, або ж хронічна "недовивченість" того чи іншого питання. З усього видно, що систематичного й кропіткого пошуку в бібліотеках, без чого історіографічні студії неможливі, він не проводив.

Наприклад, автор не провів фронтального вивчення сучасної української та польської наукової періодики, не кажучи вже про західноєвропейську чи північноамериканську. Йому невідомі численні бібліографічні видання, які допомагають дослідникові здійснювати такий пошук.

Наприкінці напрошується ще один логічний висновок про те, що дослідження В. Футали лише умовно можна назвати науковим. Написавши свою книгу в цілковитій ізоляції від історіографічного наукового середовища, автор отримав результат відповідного рівня.

Відтак, рецензована праця цілком вкладається у визначення Н. Яковенко кризової ідентичності українських істориків, які неспроможні перейти від "національної" проекції минулого, а також уявлень про неуникненну закономірність та "рушійні сили" історичного процесу, до оновлення методологічного інструментарію.

P. S. Розміщення низькопробної книги В. Футали на виставці видань до 70-річчя Західного центру НАН України в Національній бібліотеці ім. В. Стефаника у Львові виглядає як знущання над стандартами академічної науки, проте захист докторської дисертації автором, який відбудеться на днях на спецраді Інституту історії України НАН України, засвідчує, радше, відсутність стандартів і будь-якої принциповості в сучасній академічній науці.

 
Леонід Тимошенко - кандидат історичних наук, професор, декан історичного факультету Дрогобицького державного педагогічного університету ім. Івана Франка, головний редактор "Дрогобицького краєзнавчого збірника"

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.

Харитина Кононенко. "Та, що йшла за покликом Києва"

З відновленням незалежності Київ щороку вшановує Олену Телігу, лицарку й музу національно-визвольної боротьби. Проте жодна київська вулиця не має навіть невеличкого пам'ятного знака на честь Харитини Кононенко, на 6 років старшої за Телігу діячки, яка була активною учасницею Української революції в нашій столиці.