"Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Галичини в роки "остаточного розв'язання єврейського питання"

Що читаємо? Книгу київського історика Жанни Ковби "Людяність у безодні пекла. Поведінка місцевого населення Галичини в роки "остаточного розв'язання єврейського питання" (Київ, "Дух і літера", 2009). Це вже третє видання, виправлене й доповнене.

Що цікавого? У Галичині під час війни загинули понад 500 тисяч євреїв, врятувалося лише 2% від довоєнної єврейської людності. Це трагічний результат політики абсолютного зла, ім'я якому нацизм.

Автор опитала понад 150 старших віком галичан - українців, поляків та євреїв, які розповідали те, що знають не з книжок. Крім того, при підготовці було залучено величезний масив архівних документів і публікацій окупаційної україномовної преси 1941-1943 рр.

Національний склад населення Галичини у першій половині ХХ століття суттєво відрізнявся він сьогоднішнього - 62% українців (і при цьому вони офіційно вважалися... національною меншиною), 25% поляків, 13% євреїв. Причому, 95% українців жили на селі. Вся інтелігенція включно зі священиками складала маленьку групку у 12-15 тисяч осіб.

Великі та малі міста краю були єврейсько-польськими. Перепис перед Другою світовою засвідчив, що українців стало 73,2%, поляків - 16,2%, а євреїв - 9,8%. Жили й німці, близько відсотка.

Незабаром, вже під час окупації, бути "фольксдойчем" стало престижно. Вулиця відповіла на "вищість" доморощених "арійців" глузливими віршиками:

"Ojcze, ojcze, idą dwa Volksdeutsche.
Ojcze, ojcze, jaki wstyd,
jeden Polak, drugi Zyd".

Євреї в Галичині мали за самоназву ідишське "їд", або ж польське та українське "жид". Слово це не було образливим, натомість етнонім "єврей", яким називали юдеїв із Росії, вважався зневажливим. Деякі асимільовані євреї з Австрії називали себе "ізраелітами", інші - "німцями" чи "поляками" Мойсеєвої віри.

Євреї складали десь 45% міщан Східної Галичини, більшість ремісників і кустарів, чималу кількість робітників. 1150 лікарів з 1700 були євреями. 65% від усіх перукарів. Українців-адвокатів було 450, а євреїв - 2200.

Поляки натомість посідали 90% посад у держапараті, суді, поліції. 70% - в освіті.

Тричленність етнічної структури галицького суспільства, проте, не була причиною до міжнаціональних конфліктів. Звісно, можна навести чимало прикладів зарозумілості окремих представників панівної нації, але, за рідкісними винятками, стосунки були доволі толерантними.

Радикали були в кожній групі та не вони визначали загальне тло міжнаціонального співжиття у довоєнний час. Автор хіба відзначає "роздратування і почуття образи" свідомих українців до євреїв, які вживали польську мову як розмовну.

За переписом 1900 р., лише 5% євреїв говорили українською, тоді як німецькою - 17%, решта - мовою Речі Посполитої.

Антиєврейських акцій чи погромів тут практично не було, за винятком часів російської окупації під час Першої світової, та помсти поляків євреям за їхню підтримку визвольних прагнень українців у 1918-1919 рр.

Коли на підросійській Україні прокотилася інспірована царським режимом хвиля погромів львівська газета "Діло" писала - "нам треба остерігатися [цього], як заразної хвороби".

А Натан Бірнбаум, співпрацівник батька сіонізму Теодора Герцля, відзначав, що "з усіх європейських народів єдино русини не співробітничали в створенні великого всесвітньо-історичного наклепу проти євреїв".

Історичне співжиття трьох общин тривало до вересня 39-го, коли німці з заходу, а Радянський Союз зі сходу ліквідували Польщу (словами сталінського наркома В'ячеслава Молотова - "это уродливое порождение Версальской системы").

За три тижні бліцкригу нацистська армія просунулася до лінії Сокаль-Львів-Стрий. Тоді вперше польське єврейство побачило відблиски свого страшного майбутнього. Лише в одному Перемишлі німці вбили 600-700 представників єврейської інтелігенції, відверто знущалися над людьми з пейсами, змушуючи їх руками збирати сміття.

Західноукраїнський "визвольний похід" радянських військ більшість поляків зустріли негативно, українці - стримано, євреї - раділи.

Перших Совєтів, як їх називали на Галичині, часто зустрічали найавторитетніші городяни, хлібом-сіллю та з національними жовто-блакитними прапорами. Зіткнення з новою комуністичною дійсністю швидко протверезіло навіть так званих радянофілів, членів прокомуністичних гуртків, колишніх членів підпільної КПЗУ.

"Українське життя в умовах німецької окупації (1939-1944)"

З території Польщі, окупованої німцями, сунув потік єврейських біженців. Як писав редактор газети "Новий час" Осип Назарук - "жидівська нужда не їхала, бо не мала, чим їхати, а йшла пішки. Була се вже така крайня жидівська біднота...".

У новостворених чотирьох областях радянської Галичини кількість євреїв за рік збільшилась на 12%, у Львові - на 50 тисяч! Натомість почали покидати край німці та поляки. Виїхали й до 30 тисяч українців, зокрема, члени ОУН та демократичних партій.

За спогадами, записаними Жанною Ковбою, чимало з новоприбульців, не маючи зв'язків в чужих містах, масово записувалися на державну службу, в міліцію. Так, у Зборові, що на Тернопільщині, в складі місцевої адміністрації у міжвоєнний час працювали 28 євреїв-біженців, а місцевих лише шестеро.

"Раптом стало здаватися, що всюди самі "євреї" (вживання звичного галичанам етноніму «жид» було офіційно заборонено) - в торгівлі, в уряді, у тюрмах, а, отже, українцям і полякам кривда".

За "золотим вереснем" прийшов грудень 39-го. Масові арешти, депортації зачепили, передусім, поляків, але й українців та євреїв (тим, кого виселили на Сибір, певною мірою, пощастило - молох Голокосту їх не зачепив).

Процес 59-ти. 70 років тому НКВД засудив до розстрілу кількадесят юнаків і дівчат

За "пілсудчиків" у Львові було три в'язниці, за пару місяців "влади робітників і селян" відкрили ще чотири! І вони були переповнені.

Всього за два роки перед німецько-радянською війною було репресовано до 400 тисяч галичан. Жахлива дійсність викликала спалах германофільських настроїв. Навіть серед євреїв, які відмовлялися вірити комуністичній пропаганді.

Добрі спогади про "бабцю-Австрію" були дуже популярні та й вождь Райху Адольф Гітлер - австріяк...

Вибух війни, яку потім назвуть "Великою Вітчизняною", запам'ятався галичанам не стільки порохом боїв - Червона Армія хутко відступала, скільки смородом трупів замордованих більшовиками в останні години перед відступом. У Львові - до десяти тисяч людей, 1500 - у Станіславі, понад 800 - у Дрогобичі, Самборі, інших містечках Галичини.

Дем'янів Лаз. Геноцид Галичини

Спроби нацистів зіграти на юдофобії, ототожненні місцевих євреїв з "жидами-комісарами" НКВД та більшовиками, на думку дослідниці, загалом не були успішними.

Свідок Євген Наконечний вказує, що серед кривдників євреїв були й українці, але переважаючим було "польське шумовиння" - "погромників засуджували з морального, релігійного і політичного боку. Їх зневажали".

"Остаточне розв'язання єврейського питання" в даному регіоні розтягнулося на два роки. В перші тижні окупації, коли ще не було зрозуміло, якою є доля євреїв, зафіксовані випадки, коли шановні українці ходили до німецьких владців з проханням не чіпати "наших жидів", не знущатися з їхнього зовнішнього вигляду тощо.

Винищення євреїв почалося вже 22 червня, коли в Сокалі вояками вермахту було розстріляно 11 осіб. За тиждень у цьому ж містечку був черговий розстріл 183 "єврейських комуністів"...

У липні айнзацгрупами було вбито 20 тисяч євреїв, у серпні-вересні 1941-го - близько 4 тисяч. Якщо десь українці брали участь у антиєврейських акціях - це сумлінно німцями фіксувалося, їм важливо було розділити відповідальність з місцевим населенням.

Восени євреїв почали заганяти в гетто, які проіснували близько року. Вихід за межі і приховування євреїв каралися смертю. Дехто вірив, що відтепер євреї матимуть спокій. Натомість їх почали примушувати до праці по 12-14 годин на день, а тих, хто був знесилений - розстрілювали.

Єврейське населення було приречене на вимирання. Йому вдвічі скоротили, порівняно з іншими "неарійцями", норми розподілу продуктів харчування: хліб - до 1 кілограма на тиждень, м'ясо - 100 грамів, молоко - 250 грамів щоденно, борошно, крупи - 250 грамів на 10 днів тощо.

До кінця 43-го німці за сприяння місцевих колаборантів з допомогової поліції винищили більшість євреїв Галичини.

Єврейські діти митрополита Андрея Шептицького

Деякий шанс мали ті євреї, які мали "неєврейську" зовнішність, знали християнські молитви, були терміново похрещені в костьолах та греко-католицьких церквах. Сотні єврейських дітей, зокрема близькі рабинів Кахане, Левіна, Хамейдеса, переховувалися в монастирях УГКЦ з дозволу митрополита Андрея Шептицького.

Але були й галичани, яких називали "шмальцовниками", донощиками. Вони професійно, так би мовити, вишуковували євреїв та тих, хто їм допомагав, а потім вимагали викуп або, за продукти та гроші, здавали нещасних у гестапо.

У полювання на євреїв нацисти включили і дітей - вони радо повідомляли в поліцію, де переховуються євреї. Цьому сприяла й антисемітська пропаганда, преса, які робили саме євреїв відповідальними за поширення тифу, інших заразних хвороб.

В книзі наводяться численні приклади "стихійного спротиву" українців, допомоги євреям з боку представників адміністрацій міст і сіл, поліцаїв.

Командир української міліції, один із чільних діячів ОУН Іван Климів (Легенда) говорив - "ми не маємо жодного інтересу в тому, щоб нищити жидів, бо після жидів прийде на чергу українське населення. Даю доручення, що у протижидівській акції не сміє взяти участь ні один член ОУН".

Хоча й зворотніх прикладів - нелюдської жорстокості співробітників окупаційних органів - є в спогадах і архівах чимало.

Митрополит Шептицький навіть звертався до шефа гестапо Гімлера з протестом щодо залучення української міліції до антиєврейських акцій. Один із молодих хлопців прийшов на сповідь до владики і повідомив, що лише за одну ніч він убив 75 євреїв...

Мали ми й своїх шиндлерів. Так, власник невеликого килимарського заводика в Глинянах під Львовом Михайло Хамула брав 25 євреїв з гетто на роботу, хоч не потребував стільки робочих рук. Для них була єдина можливість отримати бодай трохи їжі, а, іноді, й втекти.

1953 р. за рішенням ізраїльського парламенту - кнесету - була створена спеціальна організація для увічнення пам'яті мучеників і героїв Катастрофи, зокрема й представників народів Європи, які допомагали євреям вижити, рятували їх, ризикуючи життям.

В дослідницькому центрі та музеї "Яд-Вашем" (з івриту - "Пам'ять та ім'я") вшановано, станом на вересень 2009 року, 22765 праведників світу, з них - 2246 - з України. Ще не менше сотні українців є у польському списку, адже галичани чи волиняни часто-густо потрапляли в ці почесні реєстри як громадяни довоєнної Речі Посполитої.

Є серед вшанованих почесним званням і архімандрит монастиря студитів Климентій Шептицький, але немає його брата владики Андрея. Це вже не історія, це велика політика...

Професор Шимон Редліх: "Шептицький заперечував расистське мислення"

Звідки походить сама термін "праведники народів світу"? Виявляється, що з Талмуда, де описані двоє римлян, які віддали своє життя, щоб врятувати євреїв від смерті. За єврейським законом, праведник, хоч і не є праведним юдеєм, що сповняє Десять Заповідей Мойсея, але так само потрапить до раю.

Фраза. Видавець, Леонід Фінберг, у передмові нагадує слова видатного польського газетяра та публіциста Адама Міхніка - "рятування євреїв місцевим населенням під час Голокосту - це емпіричний доказ існування Бога". Краще не скажеш.

Джерело: tsn.ua