"Расшифрованный Булгаков. Тайны "Мастера и Маргариты"
Великий киянин зашифрував у своєму романі Сталіна з Леніним, Бухаріна з Молотовим, Зінов’єва з Ягодою, зробив радянські літературні та суспільні дискусії, розстрільні процеси тридцятих років фантасмагорією, якою вони насправді й були.
Чому зараз? Роман на всі часи, написаний великим киянином, залишається інтелектуальним бестселером і через сімдесят років після написання. Куди тому Дену Брауну.
Що цікавого? Розшифрувати текст повністю - справа навряд чи реальна. Дослідник, скажімо, пише цілі розділи, де зупиняється на загадках дат (московські йдуть за єршалаїмськими через рівно 1900 років) і численних перегукуваннях символіки тексту з масонством - діамантовий трикутник на портсигарі у Воланда тощо. А згадайте слова Івана Бездомного - мовляв, треба філософа Імануїла Канта взяти й вислати на Соловки. Це парафраз подій 1926 року, коли органи заарештували та етапували на північ членів масонського гуртка з Ленінграду, як писали - "последователи Канта, вычищенные из партии".
Чимало героїв роману мають своїх прототипів. Булгаков не один раз приховує Леніна у своїх різних творах. Так, скажімо, герой сатиричної повісті "Фатальні яйця" Владімір Іпатьєвіч Пєрсіков, винахідник червоного променя життя, - це і є Ленін. Порівняйте образ - "голова замечательная, толкачом, лысая, с пучками желтоватых волос... глазки блестящие, небольшие... сутуловат... когда говорил что-либо веско и уверенно, указательный палец правой руки превращал в крючки, щурил глазки".
Соколов доводить не випадковість збігу ще й тим, що професор Пєрсіков народився в 1870 році (Ленін - теж), а день його іменин - 16 квітня - день повернення Леніна в Росію в революційному 1917-му. У першій редакції "Собачого серця" знамениті калоші професора Преображенського щезають з передпокою якраз у квітні того самого року (натяк на грядущого хама, в ці дні вождь закінчує "Апрельские тезисы", де визначає курс на більшовицьку революцію). І ще нюанс, саме Ленін дав наказ убити в Єкатерінбурзі, у будинку купця Іпатьєва, царську родину, і став сам царем. Назва будинку є по-батькові героя. Тут зв'язок безсумнівний.
Ленін у "Майстрі і Маргариті" є одним із прототипів Воланда. Після скандалу у Театрі Вар'єте сатану з почтом шукає міліцейський пес Тузбубен - це більш ніж прозорий натяк на прізвисько поліцейського собаки на прізвисько Треф, яка шукала Леніна та Зінов'єва влітку того самого 17-го під час переховування у легендарному шалаші. Тимчасовий уряд тоді викрив їх як германських шпигунів. До слова, автор книги вважає, що Зінов'єв - це і є Кіт Бегемот - "полный, любивший поесть Григорий Евсеевич в усах и бороде приобретал кошачьи черты, а в личном плане был самым близким к Ленину из всех большевистских вождей".
У булгаковському архіві зберігається вирізка з "Правды" за 1921 рік, де зв'язковий Леніна Шотман цитує одного з лідерів більшовиків Якова Свердлова, який на VI з'їзді партії сказав, що "хоть Ленин и лишён возможности лично присутствовать на съезде, но невидимо присутствует и руководит им". Цими самими словами Воланд у Булгакова повідомляє Міхаілу Берліозу про те, що він незримо був присутній на суді над Ієшуа Га-Ноцрі. Леніна ще можна впізнати в персонажі на ім'я Ілья Владіміровіч Акулінов - тут просто Володимир Ілліч навиворіт.
Тоненька шия поплічника сатани Коровйова - це натяк на зовнішність В'ячеслава Молотова, який грав ту саму роль при Сталінові. Миколу Бухаріна легко впізнати в "нижнем жильце" Ніколає Івановіче, якого за спробу спокусити служницю Маргарити перетворюють у кабана (це явний перегук із сюжетом Євангелія від Луки та, водночас, відомим висловлювання прокурора-прокуратора Андрія Вишинського - "слезливая помесь лисы и свиньи"). Мало того, що колишньому, ленінськими словами, "любимцу партии" залишили ім‘я, так і повна портретна подібність - донжуан, у пенсне, жилетці, "светлая бородка клинышком".
Існує популярна версія, що Булгаков зашифрував у Воланді Сталіна. Це, зокрема, підтверджується тим, що в романі Воланд стає першим читачем роману про Понтія Пілата, тоді як у реальному житті автор не раз висловлював бажання, щоб Йосиф Віссаріонович міг би "стать моим первым читателем...". Очевидний перегук із досвідом взаємовідносин Пушкіна та імператора Ніколая І.
Історія стосунків між Булгаковим і Сталіним - ще той роман. 28 березня 1930 р. письменник пише у відчаї - "Я прошу Правительство СССР приказать мне в срочном порядке покинуть пределы СССР в сопровождении моей жены Любови Сергеевны Булгаковой. Я обращаюсь к гуманности советской власти и прошу меня, писателя, который не может быть полезен у себя, в отечестве, великодушно отпустить на свободу". Однак, є й прохання, якщо не випустять, то призначити режисером-лаборантом у МХАТ.
18 квітня 1930 р. відбулася телефонна розмова між Майстром і Вождем. Генсек лукаво сказав, що "йому здається", що "вони", тобто театр, погодяться на прохання взяти драматурга на роботу. Письменник осмілився попросити про особисту зустріч, що йому дуже треба переговорити віч-на-віч. Сталін погодився - мовляв, треба знайти час для цього. Але так обіцянку й не виконав. Це, до речі, таємниця - чому. Чому Він передумав - ця загадка займала Булгакова до скону віку. Письменник вважав, що ця коротка телефонна розмова стала поворотною в його кар'єрі, хоча документи свідчать, що тижнем раніше начальник ОДПУ Генріх Ягода наклав резолюцію на його листі - "Надо дать возможность работать, где он хочет".
Через рік письменник ще раз написав листа Сталінові, але так його і не відправив. Там є рядки - "Хочу сказать вам, Иосиф Виссарионович, что писательское моё мечтание заключается в том, чтобы быть вызванным лично к вам". У 1932-му цензура дозволила ставити в театрі "Дни Турбиных", яку часто називають однією з улюблених п'єс радянського лідера. Соколов навіть пише, що саме любов Сталіна до твору і врятувала автора від репресій, бо інакше б її довелося зняти з репертуару.
В одному з варіантів фіналу роману є недвозначний натяк на Сталіна: "...Воланд... поднял голову, всмотрелся в разрастающуюся с волшебною быстротою точку и добавил: - У него мужественное лицо, он правильно делает своё дело, и вообще всё кончено здесь. Нам пора!".
"Князь тьми" не дозволяє Коровйову знищити свистом літак-винищувач, адже з повагою ставиться до майжебога, який "правильно робить свою справу". Неможливо уявити цензора кінця тридцятих, який би пропустив таке. Тож, усі перші слухачі та читачі роману казали про його повну позацензурність.
Прообразом балу в сатани була конкретна подія - офіційний прийом в американському посольстві 22 квітня 1935 року. Тодішній посол у Москві Вільям Булліт запросив візиткою і подружжя Булгакових. На званій вечері, у залах, прикрашених розкішними квітами, крім численних письменницьких і акторських пар, були присутні Тухачевський, Радек, Бухарін, Будьонний, Бубнов та інші чільні більшовики. Був там і агент ОГПУ, колишній киянин і барон Борис Штайгель, виведений у романі в образі барона Майгеля. Убивство останнього на балу - реакція Булгакова на вбивство його прототипа під час великої чистки 37-го. В сцені балу письменник зображує ще двох персонажів-отруювачів, прообразами яких були керівники НКВД Ягода та Буланов, вже на той час репресовані. Їхніх імен письменник не називає, натякаючи на те, що в радянській пресі було заборонено вживати їхні імена.
Сама ж ідея шабашу, за припущенням історика Соколова, прийшла в голову Булгакову, коли він дізнався про дикі оргії, в яких проводили заслужені вихідні представники комуністичної еліти. Гліб Бокий - один із чільних чекістів, творець ГУЛАГу прославився не тільки патологічною жорстокістю, але й створенням "дачної комуни", "комуни Бокого", на утримання якої її члени відраховували до десяти відсотків зарплати. П'янки, бійки та секс усіх з усіма - так це було в реалі. Аж доти, поки Сталіну не донесли про неподобство. Відплата була диявольськи швидкою.
Фраза. "Большевики не мешают писать стихи, но они мешают чувствовать себя мастером" - ці слова поета Олександра Блока можна віднести і до життя й творчості Михайла Булгакова.
Джерело: портал tsn.ua
