Полювання на Вальдшнепа. Розсекречений Микола Хвильовий
Його "я" розколювалося – і то була страшна внутрішня колізія між "комунаром" і українцем. Українець бунтував... Майк Йогансен свідчив – "Хвильовий знав і усвідомлював... буквально міжнародне значення свого акту. У хвилину смерті він був спокійний і веселий. Отже він знав, що означає і як буде витлумачений його постріл".
Що цікавого? "...Зайшла непоказна, середнього зросту, щупленька, зі смуглявим обличчям, людина. Присутні заворушилися й відразу обступили її... Я глянув і остовпів. Оцей непомітний маленький чоловічок, у темній "косоворотці", в сандалях на босу ногу, з вихрястою чуприною – оце Хвильовий? Оце той грізний полеміст, що потрясав і потрясає українським культурним світом?" - так Григорій Костюк у спогадах згадує першу зустріч з героєм книги.
"Босяк" і "шалопай" в юності. Учасник Першої світової, "3 роки походів, голодівки, справжнього жаху, який описати я не ризикну, 3 роки голгофи в квадраті". Далі – симпатії до українських есерів, участь в "українізації" дивізії після Лютневої революції. Керував одним із повстанських загонів «вільних козаків», які на Богодухівщині "розкуркулювали куркулів", спроба арешту вояками Петлюри, втеча, перехід до червоних, вступ у КП(б)У, війна з Врангелем, дивізійна газета. І в оцій круговерті Фітільов стає Хвильовим...
1921 року – переїзд до Харкова, де виходить перша збірка "Молодість". Тринадцять років (улюблене, до речі, число) бурхливого життя пролетять у тодішній столиці Радянської України.
Коли в лютому 25-го газета "Культура і побут" провела анкетування тридцяти харківських майстрів слова, то на запитання "Хто ваш улюблений письменник?" 28 відповіли – Микола Хвильовий.
В 1926 році ім'я Хвильового згадується в секретному обіжнику ГПУ УРСР "Про український сепаратизм" - "Велику увагу приділяють шовіністичні кола, між іншим, поету Хвильовому, не дивлячись на те, що він є членом КП(б)У".
Хвильовий був партійцем, але його "я" "розколювалося – і то була страшна внутрішня колізія між "комунаром" і українцем. Українець бунтував...". Він вимагав "дерусифікації пролетаріату", висунув знамените гасло "Геть від Москви", яке означало дистанціювання української культури від російської, орієнтації на "психологічну Європу".
Йому "пощастило" стати антигероєм відомого листа Йосифа Сталіна генсеку ЦК КП(б)У Лазарю Кагановичу та іншим членом українського політбюро у справі "націонал-ухильників". Вождь прямо застерігав: Хвильовий аж надто захоплюється «якоюсь месіаністичною роллю української молодої інтелігенції".
Відомий історик Юрій Шаповал виділяє те, що було мішенню для гострого язика та пера Хвильового – "Холуйське упадання українських політиків і переважної більшості інтелігенції перед усім московським як найзначнішим інтелектуальним явищем, провінційний рівень амбіцій, розмита, малоросійська ідентичність".
В 1927 році виходить етапний, "фашистский" за термінологією радянських чекістів, твір – "Вальдшнепи". Один із колег по цеху, стукач на псевдо "Літератор" пише в ГПУ – "Хвильовий ясно говорить у "Вальдшнепах": «комуністична партія потихесеньку та полегесеньку перетворюється на звичайного собирателя землі руської".
Все життя письменника – наче на долоні "органів". Той самий "Литератор", який очевидно мешкав очевидно десь неподалік, повідомляє, що напередодні від'їзду на лікування сухот за кордон протягом майже місяця "на квартире у него перепечатывались на машинке какие-то книги и рукописи". Той самий стукач через півроку передає – "...возвратился из-за границы Хвильовой, нагруженный 7 чемоданами и новой пишущей машинкой".
За оцінкою Григорія Грабовича, Хвильового "з-поміж українських письменників паплюжили найдужче – значно більше, ніж Винниченка та Грушевського і безперечно більше, ніж відверто визнаного ворога-націоналіста Донцова". А в діаспорі, за визначенням Леоніда Плюща, він був таврований "як росіянин-дегенерат a la Достоєвський, комуніст, чекіст тощо".
В січні 1929 року якийсь "Донбассовец" пише донос, в якому викриває Хвильового, його друзів Михайла Ялового, Олександра Копиленка, Івана Сенченка, що вони проігнорували запрошення повечеряти з заступником завідувача агітпропвідділу ЦК ВКП(б) Платоном Керженцевим – "ибо знали, что тем самым, что они сядут за стол, они подписывают акт о связи с Москвой".
Справу-формуляр С-138 на Фітільова (Хвильового) Миколу Григоровича, було заведено в 1930 році і закрито в травні 33-го, у зв'язку зі смертю об'єкту. Останній донос ліг у теку буквально за кілька днів до самогубства письменника. Якийсь "Професор" пише в звіті: "Хвильовий стає ватажком свого роду партії, що згодом виявляє свою нацдемівську та к.р. природу, доходячи згоди з київськими діячами і дістаючи співчуття закордонних фашистів".
До справи сумлінно підшито документи й виписки з будь-яких справ, де згадуваний Хвильовий – "Спілки визволення України", "Українського національного центру", "Української військової організації" тощо. 11 травня 33-го, за два дні до фатальної розв'язки, агенту ГПУ на псевдо "Влас" дається завдання терміново увійти до близького кола письменника. Безсумнівно, готувався арешт і показове судилище.
Багато років він балансував на межі між українською свідомістю та партійною реальністю. "Логіка його поведінки була приблизно такою: треба офіційно покаятись – "спокутую" провину, вимагають офіційно щось визнати – "визнаю". І це не був цинізм. Такою була ціна збереження внутрішнього інтелектуального суверенітету, захисту кола однодумців". Одним із таких зречень була заява Хвильового, Олеся Досвітнього та Михайла Ялового в газеті "Вісті ВУЦВК" (грудень 1926 р.): "наші ухили від партійної лінії... були широко використані ворожими пролетарській революції елементами".
Друге покаяння відбулося 29 лютого 1928 року, коли в газеті "Комуніст" з'явився "Лист до редакції", де Хвильовий, посипаючи голову попелом, все ж намагається пояснити, що саме він намагався заманіфестувати своєю творчістю, ніби погоджується, що "агітуючи ж партію стати в боротьбі двох культур на боці культури української, я тим самим втягував партію по суті в невигідну і ганебну "сделку" з українським націоналізмом". А за лічені дні до цього, пише другові з-за кордону – "Ми написали "зречення"? Написали. Чого ж іще від нас вимагають? Лизати комусь задницю, чи що?".
Академік Сергій Єфремов писав у ці дні в щоденнику – "Далі, мабуть, каятимуться за те, що обідають без дозволу начальства. Тон, особливо у Хвильового, рабський, здаються "на милість моєї партії".
Юрій Шевельов (Шерех) про самовикриття Хвильового зауважив – "Воістину не знати, де в усьому цьому самобичуванні кінчається пародія і де починається фанатизм самозаперечення".
Інформатори ГПУ переконують "органи", що всі ці зречення є тактичними, нещирими – на вечорницях Хвильовий заявив друзям, що "его показное письмо, как человека настроений, вызвано тяжелой газетной трескотней и он старается реабилитироваться перед укр. общественностью".
Третій самознищувальний відступ – у березні 1930 р., під час сумнозвісного процесу "СВУ", у газеті "Харківський пролетар" виходять статті Хвильового, в яких він ганить академіка Єфремова та його односправників, хвалить безпомильне ГПУ, резюмує, що "процес... розвінчав божка гопаківсько-шароваристої України... показав всю нікчемність, допотопність і всю його огидну безсилу ненависть до робітників і селян".
Письменник садить поруч із єфремівщиною на лаву підсудних і... хвильовизм, "як певне соціальне явище". Далі робить, як зауважує упорядник, "річ неприпустиму" - вказує на поета Гео Шкурупія як приклад хвильовіста, який, так би мовити, не роззброївся – "давайте зачепимо їх!".
Навесні 33-го Хвильовий відправляється у відрядження по селах Харківщини. Аркадій Любченко писав у спогадах, що повернувся він із гнітючим враженням – "Голод – явище свідомо організоване. Голод і розруха – хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою".
У фатальний день 13 травня вдома в Хвильового було четверо людей – він, дружина Юлія Уманцева, Микола Куліш і Олесь Досвітній (Олександр Скрипаль-Міщенко). Письменник страшно переживав, що напередодні заарештували найближчого друга – Ялового, шукав телефону заступника голови ГПУ Карла Карлсона. Вийшов до іншої кімнати. І натиснув на курок.
Він не раз повертався до теми самогубства – і в творах, і в розмовах із близькими. Ще у 1924 році писав Миколі Зерову, що двічі ходив у поле і не зміг застрелитися, "очевидно, боягуз я великий, нікчема". За день до трагічної розв'язки кидає репліку дружині Досвітнього – "я скорее партбилет оставлю, чем застрелюсь".
Після смерті Майк Йогансен свідчив – "Хвильовий знав і усвідомлював... буквально міжнародне значення свого акту. У хвилину смерті він був спокійний і веселий. Отже він знав, що означає і як буде витлумачений його постріл".
Він все продумав завчасно. Передсмертні записки – їх було, очевидно, дві, написав завчасно. Одна з них дуже тепла, адресована навіть не дружині, а "золотому моєму Любистку", пасербиці Любові Уманцевій. Друга – політична: "...За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перша за все я, Микола Хвильовий".
За підрахунками автора книги "Розстріляне Відродження" Юрія Лавріненка, в 1930 році друкувалося 259 українських письменників, а в 38-му, після кількох хвиль репресій, лише 36...
Фраза. "Ключовою причиною цього кривавого "happening'у" була його перманентна внутрішня амбівалентність, психологічний розлам, гра, що її спробував вести письменник із системою та (зрештою) із самим собою... Його романтизм увійшов у конфлікт із неромантичним часом".
