Дем'янів Лаз. Геноцид Галичини

Що читаємо? Науково-публіцистичне видання «Дем'янів Лаз. Геноцид Галичини» (Київ, Видавничий дім «Простір», 2009), написане директором київського Музею радянської окупації Романом Круциком. Книга побудована на величезному документальному матеріалі, свідченнях очевидців і є результатом дослідження більше сотні місць поховання жертв комуністичного терору на Західній Україні.

Що цікавого? 22 жовтня 1939 р. у Західній Україні були проведені перші «вільні» вибори до Українських Національних Зборів, було обрано 1484 делегатів. Через чотири дні велелюдні Народні Збори у Львові проголосили декларацію про входження до складу УРСР. Як писали в газетах, 1 листопада 39-го «після тривалої дискусії» Верховна Рада СРСР ухвалила таки рішення про возз'єднання.

18 вересня 1939 р. частини Червоної Армії ввійшли до Станіславова (з 1954 р. - Івано-Франківська). Президент міської управи Котлярчик видав відозву, де закликав не чинити опору - «Привітаймо російські війська - армію братнього слов'янського народу, як приятелів». Націоналісти все ж спробували були чинити спротив і при спробі повісити на ратуші червоний прапор вбили двох совєтофілів.

Армія, НКВС і радянські органи швидко почали міняти багаторічний уклад життя людей Прикарпаття. ЦК скеровує в нову область 2007 працівників на «укрепление» радянської влади. З матеріалів архівів видно, що з 33 секретарів райкомів десятеро мали початкову освіту, 10 - неповну середню, 13 - середню. 

Другий секретар Тисменицького райкому Маслов мав «незакінчену нижчу», тобто не осилив навіть початкової школи. З 27 голів райвиконкомів тільки семеро мали середню освіту. Найнижчий освітній ценз мали керівники райвідділів НКВС, НКДБ, начальники фінвідділів, прокурори й народні судді. За національністю вони майже всі були росіяни.

З таємного листа митрополита Андрея Шептицького до Папи Римського від 26 грудня 1939 р. - «Всі розпорядження Радянської влади, що надходять, є цілеспрямованими тільки на те, щоб нас упокорити, пригнобити та знищити. Наїхали до нас з Києва та Москви ціла група урядовців, канцеляристів та уповноважених, які самі не знають, що мають робити, й мішаються до всього. Кожен урядовець секвеструє, що тільки може, і всім, і всюди грозить карою смерті. Виглядає, що большевицькі урядовці мають владу убивати людей без того, щоб їх кликано до відповідальності».

Як пише автор, за спогадами очевидців, «червоні зайди» біля перших хат кожного села вигукували - «Гдє живьот поп? Гдє живьот учітєль?». Відтак по ночах таємно і безслідно зникала галицька інтелігенція, члени політичних партій, просвітяни, кооператори, адвокати, видавці, колишні військовики тощо - «Тріщали переповнені тюрми, недалеко від них по лісах, ярах і хащах з'являлися замасковані ями із замордованими людьми».

Зберігся цікавий документ управління НКВС по Запорізькій області - доповідна на ім'я одного з найближчих співробітників Берії Кобулова з інформацією про те як приховували братські могили - «...в выгребной яме в момент операции весной 1938 года было уложено и засыпано 100-110 трупов... мною было принято единственное решение: на глубине 2-3 метра залить выгребную яму крепким расствором цемента, что не даёт возможности дальненйшего оседания почвы и рытья в этом месте каких либо котлованов».

Всі післявоєнні роки влада та спецслужби знищували сліди злочинної діяльності своїх попередників. Скажімо, влітку 1969 р. в Харкові група представників московського КДБ за участі заступника Андропова Цвигуна ліквідовували місця поховань репресованих (за термінологією «совсекретных» документів - «спецобъектов») за допомогою хімікатів - «чешуйчатого технического едкого натрия». Тепер вже відомо - це були тисячі польських офіцерів та радянські громадяни, розстріляні у 1939-1940 рр.

Доходило до чистого ідіотизму. Незаможного мешканця Городенківського району Василя Глуханюка, члена партії Фронт Національної Єдності, було засуджено в листопаді 1939 р. за «активную к/р деятельность против трудящегося населения... по укреплению буржуазного строя». Тобто його було засуджено до дворічного ув'язнення за політичну діяльність не проти Радянської влади, а за те, що він робив до приходу «перших совєтів», тобто за польської влади!..

І це ще не все. Верховний Суд у Москві скасував вирок Станіславського облсуду як занадто м'який.

Вже після війни донька Глуханюка змогла домогтися довідки, з якої слідувало, що батько був засуджений до 10 років і помер у 1943 році в таборі від запалення легенів. Але це брехня. Подібні відписки означали, що незабаром після арешту людину було розстріляно. Згодом було знайдено документи, які свідчать, що нещасний селянин був розстріляний у львівській в'язниці 26 червня 1941 р. «как враг народа».

Іншим «пощастило» - їх просто виселяли на Сибір, як ненадійний, контрреволюційний елемент. У наведеному в книзі документі вказується як комуністи маскували примусову депортацію - «операция по выселению беженцев».

Так, тільки в одну з ночей у червні 1940 р. було виселено 1224 родини, 2638 осіб. А тепер увага - «Контрреволюционной литературы, листовок, оружия и иностранной валюты при обысках не обнаружено». Тобто людей позбавили батьківщини нізащо!

До речі, «для проведения операции были использованы партийный и советский актив в количестве 979 человек». Це варто пам'ятати тоді, коли хтось ллє крокодилові сльози щодо знищених українським підпіллям нещасних «визволителів», які ніби допомагали галичанам краще влитись у міцну сім'ю радянських народів.

Виселення мало й інший бік. Все майно, будинки, квартири, домашня худоба тощо після депортації тепер належало державі, насправді - партійцям і чиновникам. Навіть партійні та чекістські документи фіксують неймовірну кількість злочинів - привласнення цього майна, спекуляцію ним, одарювання ним наближених - коханок, шоферів тощо.

Ціна «золотого вересня» для Галичини була жахливою. З осені 39-го по осінь 40-го було репресовано за політичними ознаками, часто навіть без письмового обвинувачення, - близько 10% населення. 312 тисяч сімей. Понад один мільйон сто тисяч людей.

Але десятки тисяч українців, поляків, євреїв, забраних зі своїх хат і квартир, зникли без вісти. За чутками, їх розстрілювали десь неподалік. Довгі роки, де саме, було невідомо.

Отже, Дем'янів Лаз. Варто запам'ятати - це прикарпатський Бабин Яр, галицька Биківня.

Назва походить від місцевої назви ділянки Пасічнянського лісу. Хазяїном однієї з них був селянин з села Загвіздя на ім'я Дем'ян.

2 вересня 1989 р. з ініціативи УГС , НРУ та культурно-наукового товариства «Рух» на полі біля села Пасічна було проведено мітинг з нагоди річниці пакту Молотова-Ріббентропа. Роман Круцик, який вже шукав місця поховань, під час виступу на мітингу, показав рукою в бік Дем'янового Лазу і сказав - «Ось на тому пагорбі і є «Станіславські Куропати» (за назвою лісового урочища в Білорусії, неподалік Мінська, місця масового поховання жертв сталінських репресій, віднайденого роком раніше).

Йому спробував заперечити інструктор міськкому КПУ Тітов, що то можуть бути жертви німців або бандерівців. Комуністу не дали закінчити, стягнули з трибуни і... заплювали.

Круцик почав шукати поховання ще на початку 89-го. З дитинства пам'ятав слова старших, що навколишні ліс були місцем останнього поховання замордованих більшовиками. Що показово - спочатку майже всі літні люди, які могли знати про ті події відмовлялися говорити - «Навіщо це тобі потрібно? Ви, молоді, не знаєте, з ким можете мати справу».

Нарешті житель села Пасічна Петро Вінтоняк погодився показати, де бачив на початку війни розкриті німцями могили розстріляних. Інформація збіглася зі спогадами мешканця села Павлівки Ярослава Попадинця. Поступово ветерани перестали боятися неформала з диктофоном і відеокамерою.

Свідок Богдан Вінтоняк розповів, що особисто бачив, що тіла були закопані не більше, ніж на 20-30 сантиметрів. Інший очевидець Григорій Федик розповів, що німці пригнали євреїв і змушували їх діставати гаками й обмивати небіжчиків - «стелився неймовірний сморід від розкладених людських тіл».

Ольга Бігун розповіла, що влітку 41-го бігала з дітьми на ексгумацію, яку проводили німці, й бачила в ямі жінку з дитиною - «пам'ятаю, що вона була в гуцульському кептарі, однак лиця її вже неможливо було розпізнати». Пенсіонер Семен Витвицький, який служив на початку війни в українській поліції, підтвердив її слова, що справді витягли жінку, а з нею дво- чи тримісячну дитину - «як розгорнули, то вона була така, наче спала...».

За літо 1989 р. Круцик зміг зафіксувати з півтора десятка свідчень мешканців Пасічної. Найважче далося, але було дуже важливим коротке інтерв'ю з колишнім комсомольцем Володимиром Данилишиним, якого німці в 41-му змушували розкопувати могили. Той визнав, що бачив багато трупів - «між ними жінки і діти. Жінки в національній одежі, а чоловіки переважно в міській - камізельках».

21 вересня 1989 р. з дотриманням всіх тодішніх радянських законів, з ініціативи слідчого Миколи Даниліва зі свідками та понятими почали розкопки в полі, яке колись було лісом, тим самим Дем'яновим Лазом.

З чотирнадцятої за рахунком ями екскаватором було вигорнуто кістки людей і залишки одягу. На наступний день знайдено черепи з кульовими отворами (до шести!), потім ще, ще... Цікаво, що гільзи були без маркування - щоб не залишати слідів. Декого, судячи з характерних ознак, добивали багнетами.

Партійні чини і підручна преса поширювали брехню, що це жертви німців або «українських буржуазних націоналістів». Як написав у спогадах слідчий Данилів, «яке розчарування було в них, коли в зітлілій одежі виявився документ - копія вироку на польського офіцера Станіслава Мишковського, виписана на бланку НКВС».

Взагалі, крім кісток у розкопах знайшли масу артефактів - одяг, постоли, кулі, гаманці, гребінці, годинники, ґудзики, зубні щітки, кляпи, мило, священицькі ложечки для причастя, документи - копії вироків, протоколів, квитанції. За іронією долі, все це звозилося до міліцейської лабораторії Івано-Франківська, що на вулиці... Чекістів. Тепер, слава Богу, імені Андрія Сахарова.

Катерина Пилипонюк знайшла серед кісток шматок вельвету, притиснула до грудей і страшно-страшно заридала. За два тижні до війни її батько Михайло Лучин зник без вісти. А одягнений він був якраз у вельветові штани...

Розкопки тривали майже 40 днів - з 21 вересня по 29 жовтня 1989 року. Тридцять три домовини прийняли рештки 524 убитих галичан. Встановлено прізвища лише 22-х. А ще імена дев'ятьох катів з місцевого НКВС.

Останній з «доблесних чекістів», Мілованов, який мав пряме відношення до розстрілів в'язнів Станіславської тюрми у Дем'яновому Лазі останні роки життя провів у лікарні у місті Бар Вінницької області. Під час допиту він не дивився в очі й примовляв - «Я не стрелял. Я только сбрасывал мёртвых в ямы. Мне приказали».

Дружина й дочка відмовились забирати додому «этого палача». Він так і помер, нікому не потрібний, проклятий.

Фраза. «Я скочив у яму, закотив рукав сорочки і почав намацувати у воді. Всюди намацував людські кості. Жаль і ненависть розпирали груди. То була якась страшна душевна мука, заціпеніння».

Джерело: портал tsn.ua