Криворівня. Українські Атени. Уривок з книги «Карпати. Коротка історія мандрів»
Криворівня стала «українськими Атенами» з легкої руки етнографа Володимира Гнатюка. Йшлося не так про географію власне цього верховинського села, як про географію тих, хто приїжджав сюди літувати. А це була вся хрестоматія з української літератури, а ще творча інтелігенція з інших царин. Іван Франко, Ольга Кобилянська, Осип Маковей, Іван Труш, Михайло Грушевський, Леся Українка, Марко Черемшина, Наталя Кобринська, Михайло Коцюбинський, Василь Стефаник і багато інших обирали для свого відпочинку саме Криворівню.
Що читаємо? Ірина Пустиннікова «Карпати. Коротка історія мандрів», видавництво «Локальна історія», 2024 рік
Важка дорога в гори
Криворівня мала в собі ту магію, яка змушувала повертатися у ці «горби» щоліта. Сюди їхали, щоб дихати на повні груди, мати своє вишукане коло спілкування, дивуватися строкатій яскравості Гуцулії – надихатися і творити.
На відміну від Делятина чи Микуличина, тут не було санаторіїв і пансіонатів для літників. Цвіт української богеми селився в садибі місцевого пароха Олекси Волянського або у простих гуцульських ґраждах. Похмурий із вигляду отець Олекса став своєрідним координатором і туристичним локомотивом у селі. Вже від травня він щороку отримував листи від свідомих українців із питаннями, де можна оселитися та на яких умовах.
Жоден із численних польських путівників Гуцульщиною початку XX століття не згадує Криворівні. Курортно-лижна слава оминула її зі зрозумілої причини – сюди так і не проклали залізниці. Більшість туристів добиралася до Коломиї або Заболотова – від нього було дещо ближче. Далі пересідали на підводи, найбідніші навіть йшли пішки.
Василь Доманицький писав: «Більшу половину дороги (верст 30) треба дряпатися увесь час на гору й на гору, до 800 метрів високости, а тоді вже вниз, на долину, де над річками, над потоками розкидані убогі гуцульські хати». Візники дорогою зупинялись у Косові – там подорожні могли повечеряти, а візник ще й змінити коней. За Косовом шосе гіршало, швидкість знижувалась, траплялися незаплановані зупинки. Гуцули користалися цим – виходили до траси продавати черешні по крейцеру за шклянку.
Після дощів дорога розмокала – і подорож замість кількох годин могла тривати майже добу. Таке нещастя спіткало Михайла Коцюбинського. Замовлена підвода так і не приїхала, а ще й ворохтянська інтелігенція затримала письменника урочистою зустріччю із промовами та танцями. Довелося ночувати в готелі, а потім у Криворівні добиратися до садиби Володимира Гнатюка на плоті-дарабі – усі мости та кладки знесла повінь.
У сорочках на випуск
Господарі, які приймали в себе літників, були зобов’язані протягом доби зареєструвати туристів в місцевих органах влади. Інакше штраф – 10 крон. Прибулих з інших регіонів тут дивувало все. І вишневі сади навколо дерев’яних хат, і яскравий одяг, і те, що багато жінок виходить попліткувати з сусідками на вулицю з кужелем у руках – продовжували прясти навіть за розмовою.
Року 1908 у Криворівні літував український історик і громадський діяч Василь Доманицький, який потім описав свої враження у київській газеті «Рада». Він чудувався і велетенській кількості дерев’яних капличок із вирізьбленими фігурками Ісуса та святих. І довжелезним службам у церкві та зрозумілим казанням простою мовою.
І широким опасанням навколо гуцульських храмів, під якими можна було перечекати дощ – хоча кожен гуцул мав червоний «осібний парасоль» (що теж видавалося дивовижею). І гуцулкам, які їхали верхи, одночасно курячи люльку та плетучи вовну на кужелі. І гуцулам, які дали обітницю не пиячити. Дивували велетенські села й маленькі поля біля них.
А найбільше дивував одяг: «Що найперше кинеться вам у вічі – це одмітне убрання тутешніх людей. Та про те, що на голові инші брилі, чи повстяні капелюші усякі, що на ногах повстяні червоні онучі, ременем перевиті, що на плечах кептар, що жінки замість спідниць носять дві запаски, або навіть тільки одну ззаду – про все те байдуже, навіть любо бачити, що старовинне українське убрання наше тут ще задержалося.
Але з одним не може ваше око помиритися (це вже не до одного з наших українців чув я) – це з сорочками на випуск у чоловіків. Це наше око ріже – по тій, певно, простій причині, що сорочка на випуск – це у нас одна з найхарактерніших ознак убрання “руських” (кацапів, селян великоросів)».
Франко, Грушевський, Коцюбинський
Від 1901 року до Криворівні щороку приїжджав «на літній віддих» Іван Франко. Його дружині Ользі це місце порадила Олена Майковська, дружина Володимира Гнатюка. Пізніше вже Франко порадив Криворівню Михайлові Грушевському.
Спочатку письменник зупинявся у гуцула Проця Мітчука на правому березі Чорного Черемошу. Ґазда лікував від поліартриту Івана Яковича травами та вовною, а Франко допоміг йому купити ділянку землі. Бувальщина стверджує, що артрит, який так заважав писати, Франко підхопив саме в холодних карпатських струмках. Через кілька років з’явилося нове улюблене місце – у чималій господі заможного різьбяра, фотографа-аматора та цілителя Василя Якіб’юка.
У Криворівні Франко майже щоранку вибирався по гриби. Завжди щось та знаходив, хоча господарі його трофеям дивувалися: у Карпатах грибами вважають лише білі, все інше не збирають. По обіді надиктовував твори – сам писати вже не міг. Тексти переносили на папір сини Андрій та Петро або золочівський учитель Роман Завадович. Іноді вибирався на закупи у Жаб’є – 6 кілометрів долав пішки. Підіймався на Писаний камінь.
Увечері любив рибалити – у Черемоші та сусідніх струмках водилися головач, форель та морена. Розпитував гуцулів про їхнє життя, бував у місцевого віщуна, ходив у гості до інших «холєрників»-літників – більшість мешкала на лівому, «польському» березі річки. Правий, буковинський, називали «волоським». Вечорами знову диктував.
На останні в житті ферії 1914 року Каменяр збирався не сам, а з Целіною Зигмунтовською, своїм платонічним коханням упродовж 29 років, та її двома дорослими дітьми. Але жінка вкотре вислизнула від письменника. Компанію Іванові Яковичу склав лише її 14-річний син Здислав. У день виїзду додому росіяни зайняли Львів.
Син письменника Петро згадував один з візитів: «Підвода зупинилася коло кладки через Черемош, ми позлізали з воза, клунки в руки і гайда на хистку переправу. На піску над самою водою лежав у трусиках незнайомий нам, дітям, мужчина, сильно сонцем спалений. На того “літника” із східної України нам заздалегідь звернено увагу.
“Гляньте з кладки вниз, праворуч вигрівається на сонці Коцюбинський!” – “Здорові були! А не шкодить вам сонце?” – гукнув тато. – “Здрастуйте. З приїздом Вас. Добро пожалувати. Скоріш заносьте ваше барахло в хату і виходьте купатися з вашими башибужуками!” – весело відповів великий гуманіст».
Михайло Коцюбинський зимував на острові Капрі, а от влітку – знову ж таки за порадою Гнатюка – жив у Криворівні та вивчав гуцульські звичаї. Зупинявся іноді у Гнатюків, інколи в Якіб’юка, а іноді в місцевого дяка Михайла Мосейчука. Останні його тут канікули 1912-го закінчилися дуже швидко: письменникові в горах завжди докучало безсоння, а того року воно дошкуляло особливо гостро. Через рік він помер.
Так само щоліта аж до Першої світової приїжджав до Криворівні Михайло Грушевський. Мешкав у сільського війта Пилипа Зеленчука. Потім відкупив у шорника Владислава Пшибиловського красиву хату на п’ять кімнат у присілку Грушівці. Оскільки сама хата згоріла під час Першої світової, у сучасному музеї Грушевського зберігають лише кілька врятованих особистих речей історика: крісло-гойдалку, дерев’яну скриньку та кавомолку.
Сліди великих
У міжвоєнний час для львівських студентів до Криворівні та сусідніх гуцульських сіл організовували двотижневі екскурсії-«прогульки». Молодь вибиралася у гори майже тим самим способом, що й українська інтелігенція декадою раніше: спочатку потягом до Делятина, а далі пішки. Люди з більшими статками могли з Косова до Криворівні добратися на авто. Шофери просили за такий маршрут по 5 злотих із пасажира. 28-кілометрова мандрівка тривала 4 години.
Уже тоді до Криворівні їхали, щоб побачити місце, де відпочивали генії. Публіцистка Лідія Бурачинська писала в «Ділі»: «Церква притулилася до узбіччя гори своїм темним, порослим дахом. Біля неї таке саме темне приходство. Довкола кілька розкинених хат. Це Криворівня. Коли ще з кожної довколішньої гори збігали з самого верху вниз ряди смерік, жив тут Франко.
На тихому водному плесі закидав свої сіти й чекав терпеливо на здобич. Або в вогкі парні дні ходив у лісні сутінки шукати грибів і знаходив відпочинок. На затишній веранді приходства, коли там цвіли ще голубі квіти клематису, мріяв колись Коцюбинський. Перед ним лежала чорною тінню Синиця, шо впиралася міцно в ріку своїм темним стрімким боком.
Чи ходили туди мавки? Мабуть, що так. Бо звідкіля взялись би вони в “Тінях забутих предків”? А срібні хвильки Черемоша, коли він ще біг вузенькою криштальною стяжкою, розказали казку. Про дикий та нестримний похід опришків, про легіня красного, а попадю молоденьку... Підслухав її Хоткевич та вирізьбив із неї “Кам’яну душу”. Оце Криворівня».
Авторці вторував Галактіон Чіпка: «Криворівня має свою сторінку в українській літературі. Там приїздив і Франко, і Грушевський, і Кобилянська, і Хоткевич. А головне, що там приїхав був Коцюбинський. Застигли сліди великих письменників на дорогах і стежках Криворівні».
Згадка Бурачинської про те, що колись смереки «збігали з самого верху», не випадкова: у міжвоєнний час почали масштабно вирубувати навколишні ліси. Публіцистка писала: «З лісу лишилися лише невеличкі клаптики. Від цього гори якісь неначе ширші, череваті, як привітні усміхнені свахи. Навіть нецікаво вилізти наверх. Напевне знаєш, що з другого боку вона така сама». Біда, звісно, але іншої роботи, окрім сплавляння деревини дарабами та праці у тартаках, чоловіки-гуцули часто не могли знайти. У роки, коли вирубували мало, 85 тутешніх родин голодували.
У Криворівні й сьогодні відчувається відлуння її богемної слави. На це працюють і параджанівська екранізація «Тіней забутих предків», і містично-прекрасні фотографії Параски Плитки-Горицвіт, і пів десятка місцевих музеїв, і мегапопулярна гуцульська Коляда, яка 2022 року вперше вийшла на вулиці села 25 грудня.
Парох-реформатор Іван Рибарук є зачинателем карпатської «дебляхизації»: 2011-го старовинну церкву Різдва Богородиці, до того закуту в залізо від зрубу до хрестів на банях, покрили ґонтом. Пізніше ініціативу підтримали кілька інших парафій. Таки, здається, є щось особливе у криворівнянському повітрі – щось шляхетне і глибоко патріотичне. Це таки Атени.
