Інформаційний потенціал усної історії (на прикладі Голодомору-33 як геноциду)

Що читаємо? Тетяни Боряк «Усна історія у джерельній базі студій Голодомору: історія формування та інформаційний потенціал корпусу свідчень». Київ, 2024 рік, 632 с.

Нещодавно з’явилася книга Тетяни Боряк «Усна історія у джерельній базі студій Голодомору: історія формування та інформаційний потенціал корпусу свідчень» (Київ, 2024, 632 с.). Варто поділитися з моїми співвітчизниками враженнями про неї. Йдеться не про відгук у форматі рецензії, а про діалог між фахівцями, яких відділяє відстань у ціле покоління. Я почав досліджувати тему Голодомору після 50-х роковин, Авторка цієї книги – після 80-х. Вона нерідко звертається до моїх напрацювань, а мені зручно доповнювати її висновки своїми судженнями.

Здавалося, з цим відгуком було б варто почекати до осені, коли увагу науковців і громадськості привернуть чергові роковини Голодомору. Та ситуація російсько-української війни не дозволяє відкладати справу. Як і 90 років тому, сучасна політика Кремля має ознаки геноциду від перших місяців повномасштабного вторгнення. Тепер на карту поставлене саме існування незалежної України. Щоб ми не погоджувалися на «заморожування конфлікту», на чому агресор зосереджує колосальні пропагандистські зусилля, треба розуміти, чим загрожує кремлівський геноцид наших днів.

Термін «геноцид» часто використовується публіцистами, що нерідко призводить до знецінення його страхітливої сутності. Тому в розкритті теми про роль усної історії (oral history) у визначенні геноциду доцільно скористатися його правовим визначенням, тобто Конвенцією ООН «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього» від 9 грудня 1948 р.

«Геноцид, – підкреслюється у цьому міжнародному законі, – означає будь-які з наступних дій, вчинених з наміром знищити повністю або частково національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку».

Конвенція перелічила п’ять наступних дій: вбивство членів групи; спричинення серйозних тілесних чи психічних ушкоджень членам групи; навмисне створення для групи умов життя, які мають на меті призвести до фізичного знищення її повністю або частково; насадження заходів з метою запобігання народжуваності в групі; насильне переміщення дітей групи в іншу групу.

Великий голод 1932–1933 рр. відбувався під маскувальним гаслом розквіту українського народу в братній сім’ї радянських народів. Натомість путінський здійснюється під ідеологічною оболонкою дореволюційних кремлівських імперіалістів, які заперечували існування українського народу. Російське державне агентство «РИА-Новости» опублікувало 3 квітня 2022 р. статтю Т. Сергейцева «Що Росія має зробити з Україною».

На тлі перших звісток про трагедію в окупованій Бучі стаття облетіла весь світ. Московський політолог Т. Сергейцев, який раніше працював у раді директорів компанії «Інтерпайп» В. Пінчука і був консультантом В. Януковича, виклав у статті план ліквідації України, розрахований на 25 років. План передбачав:

–        воєнну присутність Росії на території України;

–        створення низки «народних республік», підконтрольних Росії;

–        реставрацію соціалізму радянського зразка;

–        заборону самої назви «Україна»;

–        остаточну асиміляцію українців;

–        інтеграцію України в «русский мир».

Відкритим текстом проголошувалися такі завдання;

–        ліквідація військовослужбовців ЗСУ та учасників тероборони;

–        вилучення українських підручників з історії, «які сприяють нацифікації України»;

–        ліквідація «бандерівської верхівки», яку перевиховати неможливо.

Стаття Сергейцева доводила, що воєнні злочини РФ на окупованій території були не так ініціативою відморозків у російській військовій формі, як продуманим курсом керівництва на чолі з президентом Путіним.

Те, що відбувалося в Україні з лютого 2022 р., президент США Дж. Байден назвав геноцидом. Виступаючи перед співвітчизниками 13 квітня, він закликав їх змиритися з накладеними на РФ санкціями, які погіршили економічне становище США: «Ваш сімейний бюджет, ваша здатність заправляти свій бак, все це не повинно залежати від того, чи диктатор оголосив війну і чи здійснив геноцид».

Так збіглося, що вже наступного дня, 14 квітня 2022 р. було оприлюднено заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні». Її, поза сумнівом, готували кілька днів, тобто не існувало прямого зв’язку з висловлюванням американського президента:

«У цей непростий час, коли триває боротьба Українського народу зі збройною агресією Російської Федерації, виявляється все більше жорстоких злодіянь, які повинні отримати належну правову оцінку. Сьогодні з повною впевненістю можна констатувати, що вчинені збройними силами Російської Федерації дії є не просто злочином агресії, а мають на меті системне й послідовне знищення Українського народу, його самобутності та позбавлення його права на самовизначення та самостійний розвиток».

Повертаючись до теми про роль усної історії у визначенні правової оцінки сталінського Голодомору, повинен визнати, що від першої легальної радянської публікації про замовчуваний десятиліттями голод, якою стала моя стаття в газеті для зарубіжних українців «News from Ukraine» (січень 1988 р.) і до підсумкової книги, в якій аналізувалися найменші деталі жахливої сталінської акції, пройшло у безперервних дослідженнях два десятиліття.

Тільки в 2007 р. київське видавництво «Наш час» опублікувало мою книгу в серії «Невідома Україна» під назвою «Голодомор 1932–1933 рр. в Україні як геноцид: труднощі усвідомлення» (424 с.). До її назви не випадково додавалися слова: «труднощі усвідомлення». Ні я, ні хтось інший, особливо за кордоном, повністю не усвідомлював, наскільки досконалою в маскувальному плані виявилася сталінська акція (див. мою статтю на веб-сайті «Історична правда» від 12 березня 2024 р.).

Остаточний вердикт про Голодомор як геноцид допомогло зробити вивчення свідчень людей, які пройшли через голодування живими. В будь-яких документальних джерелах поза усноісторичними не можна знайти підтвердження тій ситуації, в якій опинилися люди, позбавлені на тривалий час посеред зими всякої їжі. Голодуючі вже й гадки не мали про організацію спротиву політичному режиму. Тривале голодування руйнувало людську психіку, призводило до трупоїдства і канібалізму.

***

У 1990-х рр. (вже не пам’ятаю конкретного року) ми з керівницею Одеської державної бібліотеки ім. М. Горького (нині – Одеська національна наукова бібліотека) Ольгою Ботушанською звернулися до Фундації українознавчих студій Австралії за матеріальною підтримкою бібліографічного пошуку публікацій про голод 1932–1933 рр. в Україні у найбільших бібліотеках світу. Перший том покажчика з’явився в 2001 р., наступні три – у 2008, 2014 і 2022.

Сукупна сума публікацій до 2016 р. включно дійшла до 23 тис. Це далебі не повна кількість. Співробітник Канадського інституту українських студій при Альбертському університеті Сергій Ціпко опублікував напередодні 85-х роковин книгу, де згадуються сотні не врахованих одеськими бібліографами відгуків на український голод у канадській провінційній пресі (Cipko S. Starving Ukraine: The Holodomor and Canada’s Response. – Regina, 2008, XXII, 352 p.). Хай там як, але можна з певністю стверджувати, що замовчуваний в СРСР голод 1932–1933 рр. став однією з найбільш досліджених тем у світовій історіографії.

Серед цієї зливи публікацій на першому місці перебували розповіді свідків голоду. Проте це покоління вже відійшло, що дає змогу оцінити сформований масив усноісторичних джерел у повному складі. Якраз це і є предметом дослідження Тетяни Боряк.

Її книга складається з чотирьох розділів. Перший (до 22% загального обсягу) присвячений історіографії та джерельній базі Голодомору, другий (до 21%) – усній історії як джерелу і методу дослідження, третій (47%) –особливостям формування і специфіці функціонування усноісторичних досліджень, четвертий (10%) – інформаційному потенціалу усних свідчень. Науковиця є піонером в розробленні цієї актуальної теми.

Аналізуючи усноісторичні свідчення в масиві документальних джерел, Т. Боряк визначає їх вирішальну роль у встановленні факту геноциду. «Геноцидарії, – підкреслює вона, – самостійно не залишають доказів своїх злочинних намірів. Ініціатори та виконавці геноцидів не описують схеми та механізми виконання винищення. Натомість шляхом опитування свідків подій, які вижили, створюється масив усної історії, який використовується як істориками для реконструкції подій, так і правниками для покарання організаторів геноциду та виконавців» (с.125).

Якщо дії геноцидаріїв (термін є безсумнівним новотвором) знаходили хоч найменше відображення в письмовій документації, вона знищувалася цілими пластами. Для позначення цієї дії в історіографії з'явився специфічний термін: архівоцид.

Виняткову вартість усних свідчень для встановлення правової оцінки злочину геноциду розуміли, перш за все, свідки голоду. Т. Боряк згадує слова колишнього посадовця, згодом емігранта Г. Сови, який у 1948 р. вказав: «під час війни всі архівні матеріали були в Україні цілковито понищені урядовим наказом, залишилися одні ми, живі свідки тих тяжких страждань, і на нас великий обов’язок висвітлити все пережите нашим народом» (с.322).

Авторка наводить також висловлювання одного із засновників Асоціації дослідників голодоморів в Україні (АДГУ) Дмитра Каленика. В його родині померли з голоду 12 дітей, вижили двоє. Вказуючи на виняткову важливість свідчень тих, хто вижив під час голодування, Д. Каленик казав: «Дивують деякі посилання на те, що збереглося мало документів. А які потрібні ще документи, як є ось ми – живі свідки цього злочину. Нас ще сотні. Тому записуйте наші свідчення. Везіть по всьому світу цю правду» (с.120).

В другому розділі Т. Боряк порівнює ставлення до голоду 1932–1933 рр. в Україні і Російській Федерації. «Важливість залучення усної історії в якості інструментарію історичної науки, – підкреслює вона, – стократно зростає, якщо йдеться про тоталітарні режими. Голоси тих, кого диктатори визначають як своїх ворогів, придушуються. Усна історія дає таким спільнотам шанс бути почутими, перетворити їхні оповіді на звинувачення»(с.165).

Табу, накладене Сталіним на згадування голоду, протрималося в Радянському Союзі до грудня 1987 р. і було порушене керівником УРСР В. Щербицьким під тиском незалежних від його волі обставин. «Травма мовчання», як пояснює Авторка, була нестерпною. В книзі наводиться свідчення Євфросини Зорі (1906 р. народження), яка пережила Голодомор на хуторі Круглик біля Гадячу.

Відповідаючи виконавчому директору Комісії Конгресу США з дослідження українського голоду Джеймсу Мейсу, вона емоційно зауважила: «Господи милий! Там не можна було й казати нічого! І люди навіть боялися дуже й говорити. Один другого боявся. Бо не довіряли один одному. Бо батьки боялися дітям своїм казати, не тільки комусь чужому» (с.184).

У своїх інтерв’ю і книгах я не раз ілюстрував цю «травму мовчання» на прикладі з особистого життя. Моя бабця втратила навесні 1933 р. чоловіка, який працював у невеликій одеській друкарні. Мовляв, помер від «свинцевого отруєння». Пізніше, коли став досліджувати Голодомор, то дізнався, що працівників дрібних підприємств уряд позбавив централізованого постачання хлібом, і смертність в містах істотно зросла. Запитати у бабці, що сталося з моїм дідом, вже не було змоги, а в міфічні діагнози померлих від голоду вірити не доводиться.

У 1988 р., тобто одразу після ліквідації сталінської заборони згадувати голод, видатний російський історик-аграрник Віктор Данилов доручив своєму новому аспіранту, який щойно прибув з Пензи в Інститут історії СРСР АН СРСР, тему, пов’язану з голодом у Поволжі. Не маючи доступу до пов’язаних з аграрною політикою архівних фондів, цей аспірант – Віктор Кондрашин – вирішив побудувати свою кандидатську дисертацію на усних свідченнях, і в 1989–1990 рр. записав 617 інтерв’ю з селянами, які пережили голодування.

Коли в Україні почала стрімко розвиватися історіографія, пов’язана з Голодомором, Кондрашин очолив російських істориків, які із завзяттям заперечували геноцидну природу Голодомору і пропагували ідею голоду, викликаного нібито перекрученням курсу на колективізацію сільського господарства місцевою адміністрацією. Використовуючи недоступні для інших дослідників матеріали Президентського архіву РФ, він опублікував в Росії і за кордоном чимало праць про «загальносоюзний голод».

Вказуючи на те, що Кондрашин залишив інтерв’ю з поволзькими селянами неопублікованими, Т. Боряк підсумовує цю тему висновком про недопущення в путінській Росії усноісторичного наративу про голод до публічного дискурсу, щоб не зіпсувати імідж сталінського режиму. Через відхід покоління, яке особисто пережило голод, запис усної історії про події 1930-х  рр. став в цій країні неможливим (с.202–203).

На тлі тези про «загальносоюзний голод» особиста кар’єра В. Кондрашина виглядає успішно. В 2015–2017 рр. він був сенатором – членом Ради Федерації РФ. З 2018 р. став керівником Центру економічної історії в Інституті російської історії РАН.

Третій розділ свого дослідження Т. Боряк почала з тези про те, що надійшов час розглянути усноісторичні джерела Голодомору як уже сформований, цілісний, комплексний масив з притаманними йому специфічними рисами.

Здійснюючи з осені 1932 р. геноцид українців, Сталін потурбувався про те, щоб його злочинні дії відбувалися в інформаційній тиші. Цю тишу намагалися зруйнувати поодинокі біженці, яким вдалося вислизнути з Радянського Союзу, або деякі кореспонденти західної преси – очевидці трагічної ситуації на селі. Сталінська адміністрація протипоставила їх твердженням нещирі заяви авторитетних на Заході політичних діячів, прославлених письменників і визнаних журналістів – Едуарда Ерріо, Бернарда Шоу, Волтера Дюранті, багатьох інших. Т. Боряк особливо не зупиняється на першому етапі формування усноісторичних свідчень.

В історіографії він достатньою мірою висвітлений. Існують навіть книги, присвячені окремим апологетам заперечення голодування або людям, які намагалися зруйнувати глуху стіну мовчання. Можна зрозуміти, що сталінська команда з допомогою наявних у неї величезних ресурсів та комінтернівської агентури подолала поодинокі спроби чесних людей інформувати демократичну громадськість Заходу про дійсний стан справ в СРСР.

Більше уваги Т. Боряк приділяє майже недослідженому під кутом зору її теми періоду гітлерівської окупації України. Виявляється, що гітлерівці намагалися поставити інформацію про довоєнні злочини Сталіна на солідну організаційну основу. Про це йшлося в «Директивах щодо здійснення пропаганди в Україні», підписаних 16 грудня 1942 р. міністром окупованих східних територій Альфред Розенбергом.

При групі армій «Південь» виник Батальйон пропаганди. Заохочувалися театральні вистави про голод 1932–1933 рр., в музеях влаштовувалися тематичні виставки, в пресі друкувалися статті на цю тему. Тим не менш, українська громадськість реагувала на аванси окупантів досить кволо. Т. Боряк зареєструвала за 1941–1944 рр. лише 190 опублікованих розповідей свідків Голодомору (с.303).

У першому повоєнному десятилітті розповіді свідків голоду почали друкуватися в Північній Америці. Десятки таких свідчень містилися в другому томі «Білої книги про чорні справи Кремля», який з’явився у 1955 р. в Детройті (США) під редакцією Семена Підгайного. Емігранти з Радянського Союзу одностайно заявляли: голод був заздалегідь запланований і організований владою. Понад 2 тис. примірників цього тому розіслали по всьому світу – президентам, головам урядів, міністерствам, науковим установам. Проте належного впливу на світову громадськість книга не справила.

Авторка посилається на моє свідчення, опубліковане в 2011 р. Згадуючи часи, коли працював в Інституті економіки АН УРСР, не мав будь-якого стосунку до аграрної історії радянської України, але здобув доступ до літератури в інститутському «спецхрані», я відмовився повірити у викладені в цьому томі факти (с.334). Так було…

У 1973 р. почав працювати Український науковий інституту в Гарвардському університеті (США), у 1976 р. – Канадський інститут українських студій при Альбертському університеті, в 1981 р. – Центр українських студій в Манітобському університеті (Вінніпег, Канада). Інституціалізація української історичної науки в Північній Америці вивела розвиток усноісторичних джерел на якісно вищий рівень.

З метою вшанування 50-х роковин українського голоду в Торонто (Канада) у 1982 р. було створено дослідницький комітет, покликаний реєструвати спогади свідків. Вони були використані для сценарію першого документального фільму «Жнива відчаю» (1984 р.) режисерів С. Новицького і Ю. Лугового.

Одночасно в Гарвардському університеті Джеймс Мейс і Леонід Герец розробили досконалий запитальник і почали опитувати свідків українського голоду. Українська діаспора домоглася згоди Роберта Конквеста, який здобув всесвітню славу дослідженням Великого терору 1937–1938 рр., написати книгу про Великий голод 1932–1933 рр. й надала йому в якості помічника Дж. Мейса.

Мейс забезпечив Конквесту фактологічну основу книги «Жнива скорботи», в центрі якої перебував масив усноісторичних джерел. Книга була завершена в 1984 р., пройшла обговорення у багатьох українських громадах Північної Америки, і в 1986 р. опублікована, одразу перетворившись на світовий бестселер.

У вересні 1984 р. Конгрес США під тиском української діаспори створив Комісію для дослідження голоду 1932–1933 рр. в Україні. Виконавчим директором Комісії став Дж. Мейс. Тритомник зібраних Мейсом і Герецем усноісторичних свідчень був опублікований у Вашингтоні в 1990 р. і передрукований в Києві у 2008 р. Досконала методика опитування, яка відповідала усім параметрам oral history, зробила ці свідчення надзвичайно важливими для розуміння природи Голодомору і сталінської політики «соціалістичного будівництва».

Вражає своїми масштабами проєкт, реалізований проф. Юрієм Мициком. У 10-ти томах, опублікованих під назвою «Український голокост 1932–1933 рр.: свідчення тих, хто вижив» в 2003–2014 рр., міститься понад 3200 усноісторичних свідчень (с.399). Т. Боряк високо оцінює цей корпус документів, а я, траплялося, критикував його за назву (українським Голокостом було винищення близько 1,5 млн євреїв гітлерівцями на окупованих територіях СРСР під час Другої світової війни) і недоліки в археографічному оформленні деяких томів.

У 2009 р. з’явився двотомник усноісторичних джерел великого формату «Пам’ять народу» Олександри Веселової (1270 свідчень). Ми з Т. Боряк оцінюємо його високо. Можу додати, що з цією науковицею, яка передчасно пішла з життя, я працював в одному відділі Інституту історії України упродовж багатьох років. Вона організовувала роботу Асоціації дослідників голодоморів в Україні, знаходила у західних спонсорів кошти для публікації під грифом АДГУ багатьох видань, брала безпосередньо участь в дослідженні «білих плям» української історії ХХ ст.

Т. Боряк перелічує немало інших публікацій усноісторичних джерел. Найбільш вагомим серед них був ініційований президентом В. Ющенком проєкт «Національна книга пам’яті жертв Голодомору». Він складався з триступеневої піраміди видань: на національному рівні – загальноукраїнський том, томи, що видавалися в областях і в м. Києві; на обласному рівні – збірки документів і свідчень, опубліковані державними архівами; на районному рівні – публікації, друковані музеями і окремими аматорами.

Всього в рамках проєкту було опубліковано понад 70 тис. усноісторичних джерел. Оцінюючи проєкт, Т. Боряк обґрунтовано твердить, що завдяки йому пам’ять про Голодомор перейшла з розряду індивідуальної на колективну (с.407).

Нині в Інтернет-мережі знаходиться неосяжний за обсягом і різножанровий за форматом інформаційний ресурс, пов’язаний з Голодомором в Україні. Усноісторичний сегмент цього ресурсу доволі значний: від цифрових копій видань у книжковому форматі до спеціалізованих електронних архівів. Найбільш розвинутими є Архів Голодомору Держкомархіву, Цифровий архів Голодомору Інституту історії України НАН України, сайт Національного музею Голодомору-геноциду, Інтернет-архів епохи Голодомору Українського науково-дослідного та освітнього центру вивчення Голодомору (HREC).

Освоїти цю безмежну інформацію пересічній людині неможливо. Тому виникла потреба узагальнити її в книзі, створюваній всесвітньо відомим письменником. Попереднє узагальнення здійснив Роберт Конквест, коли в 1986 р. розійшлася по світу його книга «Жнива скорботи». В аналогічній ситуації Український науковий інститут Гарвардського університету звернувся до авторитетної авторки низки бестселерів Енн Епплбом (с.403–404).

У 2017 р. побачила денне світло книга Енн Епплбом «Червоний голод. Війна Сталіна проти України». У 2018 р. вона була перекладена на українську мову і опублікована в Києві. Величезний масив усноісторичних даних заступив в ній відсутню в документальних джерелах інформацію. Книга засвідчувала масштабне застосування російсько-радянською владою інструментів позбавлення українських селян засобів існування, тобто навмисне створення для них умов, несумісних з життям.

Додам до сказаного те, про що Т. Боряк не згадує у своїй книзі. Вона упродовж кількох років надавала Енн Епплбом фактологічну основу для «Червоного голоду», яка обґрунтовувала геноцидну природу Голодомору на підставі усних свідчень.

У заключному розділі Т. Боряк оцінює інформаційний потенціал усних свідчень, головна суть якого зводиться до утвердження одного з двох суджень: чи був Голодомор геноцидом, чи частиною загальносоюзного голоду, без істотної різниці в причинах, проявах, втратах, як це обстоюють політики і вчені сучасної Російської Федерації.

Російська політична еліта охоче визнає репресивну сталінську спадщину, тому що вона, а точніше – ті, хто стояв при владі в 1930-х рр., у першу чергу страждали від репресій. Але вона не хоче відповідати морально (а при певному повороті політичної ситуації – й матеріально) за дії сталінського режиму, спрямовані на свідоме знищення, тобто геноцид підконтрольних йому народів – українців, кримських татар, німців Поволжя, казахів та ін.

Свідки Голодомору, яким пощастило вижити, розповідали, що у селян конфісковували не тільки м’ясо з картоплею, як це передбачалося законодавством про натуральні штрафи боржників по хлібозаготівлях, а й всю їжу. Ніхто не заперечує, що голодуючі українські села були заблоковані. Написана особисто Сталіним постанова про блокаду опублікована.

Ніхто не заперечує інформаційної блокади, яка трималася до грудня 1987 р. Поєднання двох блокад з конфіскацією посеред зими всієї їжі призводить до незаперечного висновку про геноцид. Ті, хто геноцид заперечує, це розуміють, а тому вимагають: покажіть документ про вилучення всієї їжі. Вони знають, що такого документу існувати не може.

Справді, В. Кондрашин це проілюстрував у своїй монографії «Голод 1932–1933 годов: трагедия российской деревни» (Москва, 2008, с. 216). Він розповідав, що у листопаді 1932 р. Старомінський райком ВКП(б) Північно-Кавказького краю ухвалив репресувати козаків станиці Новосільська в такий спосіб: «Застосувати найбільш суворі заходи впливу і примушування, здійснюючи вилучення всіх продуктів харчування».

Постанова потрапила до рук В’ячеслава Молотова, який назвав її «не більшовицькою» і такою, що «випливала з відчаю, до чого ми не маємо жодних підстав, оскільки партія виступає проти практики місцевих властей брати будь-який хліб і де завгодно, не рахуючись і т. п.» Бачимо, що глава російсько-радянського уряду перевів розмову на хліб, тобто на стратегічно важливий продукт, який держава мусила мати, щоб нагодувати міста.

Він зробив вигляд, що не йдеться про нехлібне продовольство, для вилучення якого у держави не було інших підстав, окрім однієї: створити ситуацію абсолютного голодування, щоб знищити певну кількість селян, а інших змусити працювати в колгоспах і радгоспах з повною віддачею.

Звичайно, Кондрашин усвідомлював, що факти про вилучення всієї їжі залишаються на поверхні. Тому в цій книзі він вдався до прийому, який можна назвати баналізацією зла.

«В умовах дефіциту хліба, – продовжував Кондрашин, – землероби використовували можливості садівництва, а також рано-вранці йшли в найближчі ліси для збирання грибів та ягід. Ці дарунки природи не усували голод, але знижували його гостроту і попереджали голодну смерть. Здавалося б, що вони не підлягають державній регламентації і можуть вільно використовуватися за призначенням. Але в 1932–1933 рр. у Поволжі, на Дону й Кубані, так само як і в інших регіонах країни, було по-іншому».

Як саме «по-іншому», сказано в наступному абзаці, але теж обережно: «В ході хлібозаготівельної кампанії 1932 р. особливо в зимові місяці, уповноваженими по хлібозаготівлях спільно з представниками сільської Ради були проведені спеціальні рейди по льохам і підвалах колгоспників та одноосібників, санкціоновані згори».

Стосовно санкцій згори Кондрашин не залишав у читачів сумніву в тому, де знаходилася та «гора» на вертикалі влади: «Звичайно, керівництво партії не санкціонувало вилучення всіх продовольчих запасів з комор і льохів колгоспників та одноосібників, але те, що воно не зупинило його своєчасно і не вжило потрібних заходів до виправлення беззаконь, не знімає з нього відповідальності за смерть від голоду тисяч селян» (с.216, 218). Ось так: «тисяч»…

В 2016 р. Т. Боряк опублікувала книгу під назвою «1933: "І чого ви ще живі?"» обсягом в 720 с. Книга була сконструйована з кількох речень або абзаців у розповідях свідків Голодомору. Тих самих речень або абзаців, де свідки розповідали про вилучення всієї їжі. Свідчення із зазначеним місцем перебування людини склали грубезний том.

Топографія свідчень охоплювала 17 сучасних областей України, 315 районів (понад 85% від загальної кількості). Вся інформація лягла на модуль «Свідчення» в ініційованій директором Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергієм Плохієм геоінформаційній системі (ГІС) «МАПА». У розробленій Т. Боряк карті ГІС-Атласу «Великий голод в Україні» свідчення охоплювали 1962 населені пункти і мали п’ять рубрик: конфіскація всієї їжі, канібалізм, опір, стратегії виживання, годування колгоспників.

Суб’єктивні розповіді багатьох сотень свідків про конфіскацію всієї їжі посеред зими були перетворені в ГІС-Атласі на об’єктивну істину. Шукати письмові розпорядження очільників Кремля для підтвердження геноциду виявилося зайвим.

Варто зупинитися на рубриці «Годування колгоспників» в ГІС-Атласі «Великий голод в Україні». В 2004 р. з’явилася книга Роберта Девіса і Стефена Віткрофта «Роки голодування. Радянське сільське господарство в 1931–1933 рр.» (перекладена на російську мову і перевидана в Москві у 2011 р.).

Автори підрахували державну продовольчу допомогу голодуючим селянам різних регіонів СРСР за період від лютого до липня 1933 р. Виявилося, що Україна одержала 176,2 тис. тонн зерна, Північний Кавказ – 88,5 тис., Нижня Волга – 15,5 тис., всі інші регіони, разом узяті – 39,8 тис. тонн.

Коли я зустрічався з колегами на наукових конференціях – в Європі, Північній Америці або Австралії, мене запитували: про який геноцид може йти мова, адже найбільш постраждалі регіони одержували максимальну частку продовольчої допомоги!

Так, одержували. Але спочатку, від перших днів січня 1933 р. з України в умовах фізичної та інформаційної блокади вилучили всю їжу, а потім від 7 лютого почали під фанфари надавати окремими урядовими постановами по областях рятівну допомогу. Вона зосереджувалася на польових станах колгоспів і радгоспів, тобто адресувалася тільки тим, хто зберігав фізичну здатність працювати над підготовкою до весняних польових робіт.

Метою Кремля було не винищення всього українського народу як такого (на відміну від гітлерівського Голокосту), а застосування терору голодом. Будь-який державний терор означає репресування частини спільноти для приведення у слухняність іншої частини. Термін «терор голодом» уперше використав для характеристики Великого голоду в Україні Роберт Конквест.

Маю ще одне зауваження щодо змісту модуля «Свідчення» в інтерактивній карті ГІС-Атласу – про канібалізм. Т. Боряк зареєструвала 1052 усноісторичних свідчення про людоїдство і 326 – про трупоїдство.

Немало, але ці жахливі цифри – лише верхівка айсберга. Дійсність у голодуючому селі була похмурішою, фіксувалася лише незначна частка випадків канібалізму.

В 1970-х рр. я завідував в Інституті історії АН УРСР відділом історії соціалістичного будівництва (що співпадало з міжвоєнним періодом), а мій старший за віком колега, професор Андрій Лихолат – відділом історії комуністичного будівництва (тобто останнім періодом в хронологічній структурі інституту). У нас були добрі стосунки, ми навіть опублікували спільну статтю про будівництво Дніпрогесу в престижному московському журналі.

Лихолат зробив блискучу кар’єру і до ХХ з’їзду КПРС «наглядав» в центральному партійному апараті за всією історичною наукою в країні. Пізніше з апарату його видворили, і він опинився у нашому інституті. Якось поїхали в Москву на наукову конференцію, і нас поселили в одному номері готелю. Після банкету ми доволі відверто порозмовляли і навіть зачепили тему замовчуваного голоду в Україні. І тут Лихолат сказав фразу, яка на все життя відклалася в моїй свідомості: «В нашому селі всі знали, хто кого з’їв». Знали, але мовчали…

Завершуючи цей мало схожий на рецензію текст, хочу зупинитись на проблемі міжнародного визнання Голодомору геноцидом. На початок 2024 р. нашу народну трагедію визнали геноцидом тільки 32 країни. Це не дивує, адже Верховна Рада України наважилася вийти на таку правову оцінку сталінського злочину тільки напередодні 75-х роковин Голодомору – 28 листопада 2006 р., на 16-му році здобутої незалежності. Радянську минувшину незалежна Україна долала з великими труднощами.

Причини затримки міжнародного визнання Голодомору геноцидом можна встановити на прикладі США. Завершальне засідання конгресово-президентської комісії з дослідження українського голоду, що відбулося 19 квітня 1988 р., прийняло резолюцію з таким висновком: «У 1932–1933 роках Іосиф Сталін та найближчі до нього особи вчинили геноцид проти українців».

Під тиском української діаспори до кінця 2023 р. подібний висновок зробили адміністрації і законодавчі органи 35 штатів США. Тим часом Сенат визнав Голодомор геноцидом тільки 7 жовтня, а Палата представників – 11 грудня 2018 р., обидва органи – з посиланням на резолюцію конгресово-президентської комісії від 19 квітня 1988-го. 30-річна затримка пояснювалася побоюванням погіршити відносини з керівництвом Російської Федерації.

Слід сподіватися, що після повномасштабного вторгнення Росії міжнародне визнання Голодомору геноцидом прискориться. Це важливо, бо ми повинні переконати як міжнародну громадськість, так і власних громадян в тому, що російсько-українська війна має для українського народу екзистенційне значення. Виживемо й приєднаємося до інститутів вільного світу тільки в разі перемоги над ворогом. Розуміння цього є не менш важливим ресурсом, ніж зброя і боєприпаси на полі бою.