"Українська скорбна мати"

Що читаємо? Василь Кук, Степан Шухевич "Українська скорбна мати" (Спомин), Львів, 2008 рік

Гілярка Кука, 20-літнього укінченого гімназиста, засудили на кару смерти за злочин на ідейному підкладі. Ніколи не забуду його ніжного, майже дитячого лиця і тих чорних, глибоких очей, що завжди сміялися, а усмішка ця була така щира, невинна, що ніхто не повірив би в переступлення ним межі заореної лемішем карного закону. А все ж таки... Ідея!

Довго прийшлося ждати... Рішення голови держави про життя або смерть засудженого не надходило. Цілі тижні та місяці проводив Ілярко самітний у келії в жахливій таємності. Я приходив до нього, щоб його розважити. Він завжди з тією самою доброю усмішкою вітав і прощав мене.

- Пане, я на все приготований! — говорить спокійно... Та чи спокійно?.. Може тільки своєю молодою, проте сильною волею приглушував усі почування, що нуртували в душі — до останку показати себе сильним.

Вкінці прийшло рішення. Присуд смерти... Жахливе слово. Десь після полудня (23 серпня 1938 року) повідомив мене прокурор, що позавтра, вдосвіта, в четвертій годині (25 серпня), присуд буде виконаний.

Мені мороз перейшов по тілі. Це ж має розпрощатися з життям надійна, молода людина, що майже ще не жила...

Як оборонець, я мусів вже з обов'язку бути при виконанні цього присуду. Чекали там на мене дійсно жахливі переживання — розмова з батьками, ріднею, остання розмова при екзекуції... Я чув, що мені не стає сил, що нерви мої не видержать. Та що було діяти? Окреми післанцем, (що його вислав видавець Іван Тиктор), повідомив батьків і з жахом дожидав тієї хвилини, що прийти мусить.

На другий день раненько чую дзвінок. Відчиняються двері і входить Гіляркова мати. Прийшла ця перша прикра зустріч — розмова з матір'ю засудженого, матір’ю найбільш улюбленої дитини. Це її мізинчик. Вона про нього інакше й не говорила, як тільки “мій Гілярцьо”, або “мій синунцьо”. Я був приготований на те, що в своїй великій скорботі, ця селянка стане гірко ридати, відходити від пам'яти, бо так звичайно бувало, і я боявся тієї розмови, не знав сам, як запанувати над собою і своїми нерками.

Та вона була така сама, якою нераз її бачив. Спокійна. З таким самим усміхом на лиці, не плакала, не ридала.

- Що ж діяти! Така вже Божа воля! — сказала твердо, здавивши біль.

Я очам своїм і вухам повірити не міг: як це,— мати Гілярка, того, якого так страшенно любила, преспокійно приймає цей несамовитий удар? Бо розумів надто добре яка то болюча ця втрата рідної дитини для матері, розумів і те, що — при наших пересудах — значить слово “мати повішеного”. Я аж надто добре відчував, що в цій хвилині мусіла вона переживати. А тому спокій її здивував мене і не так може цей спокій, як ця нерозгадана сила волі матері селянки, що потрапила аж так здавити в собі ввесь цей біль та жахливе терпіння.

А вона наче б то догадалася, що я думаю.

— Ви певно дивуєтеся, що я така спокійна? — сказала притишено...

— Але не знаєте, що діється у мене ось тут, у серці...

Хвилину ми мовчали. Опісля стали обговорювати, що і як. Коли вона піде на побачення зі сином і як має з ним провести ці останні хвилини, при чому я звернув їй увагу, щоби при цій розмові сама не плакала, ані не спричинила плачу у сина, бо він у ніякому разі не сміє заломитися.

— “Вони” у мене сльози не побачать! — сказала твердо.— “Вони” мали би ще тішитись тим, що завдають нам великий біль, що роблять мені таку страшну кривду? Ні! їм того не діждатися. Тільки боюся за мого старого (це про батька). Ми йому ще і нічого не сказали. Він напевно не видержав би. Такий м'який, як віск. Скажемо йому тоді, як вже буде по всьому. Тому його навіть сюди не брали. А тут вам, за ваше добре серце до “мого Гілярця” я привезла гостинця, курочку, бо більше нічого не мала...

Я почув це й здригнувса всім тілом. До очей самі тиснулись сльози. Насилу гамував себе, закушуючи уста. Як то? Ця мати в такій жахливій хвилині свого страждального життя не забула навіть про те, що наказує прадавній місцевий звичай доброї поведінки: прийти з гостинцем... Що було відповідати на це. Я подякував їй, зазначуючи, що ніколи гостинець не був такий дорогий, як саме цей.

Ми розпрощалися мовчки і вона пішла на те останнє побачення. Я не міг найти собі спокою, нерви рвались щораз більше, а в таких психічних настроях час протягався у безконечність.

Вечером нещасна мати знову прийшла до мене. Дальше усміхнена, спокійна, як би нічого й не сталось. «Ет — подумав я — сміх крізь сльози!»

— Я була у мого Гілярця! — почала вона.— Він спокійний! Навіть сміявся, коли говорив зі мною. Просив, щоб ви його відвідали, а я сказала, які то труднощі ставить вам начальник тюрми і обіцяла, що будете в нього завтра раненько ще перед усім. Я знаю, що моя дитина не вийде зі себе, не заломиться, та все ж таки я йому сказала: слухай, Гілярцю, щоби ти, дитинонько моя, припадково не заломився й не зробив нам стиду. Ти не гинеш за що-небудь. Ти не зробив цього для себе, а для справи, для нас усіх. Тримайся, дитинонько, будь спокійний, закуси зуби й видержи до останньої хвилини. І він обіцяв, а він уміє додержати слово. Я свою дитину знаю.

Просив лише, щоб поздоровити батька і Василька та щоб узяли з ним побачення наймолодші мої діти (Ева і Филимон). Прошу для них на завтра рано вистаратися дозвіл на побачення.

Тут, то я просто остовпів з дива. Цього, що почув, навіть не міг собі уявити. І тоді мимохідь прийшло мені на думку, що навіть Богоматір — оспіване постами материнське серце — і Вона плакала, коли тратила Сина, а довгі віки опісля артисти і малярі напружуватимуть цілу свою уяву, щоб відтворити цей біль і ці сльози...

А тут саме переді мною наша селянка, нещасна матір. І її давить не менший біль і вона в такій же скорботній хвилині не заплакала, не заридала, вона ще й сина піддержувала, щоб гордо тримався й не зломився.

Оспіваний і замальований уже цей материнський біль і ці сльози. Та хто ж у силі змалювати цю нашу скорботну матір селянку з її болем, без сліз. Якого пера, якого пензля би треба...

І син був гідний матері. В останній хвилині додержав їй слова. З усмішкою на лиці, з роз'ясненими очима пішов на смерть.

Виконано присуд смерти у в'язничнім будинку, в тій самій великій кімнаті, де в'язні мали побачення з ріднею, і де рідня через в'язничних доглядачів подавала їм харчі та білля. Коли я по виконанні присуду вийшов з тюрми, Казимирівська вулиця була ще зовсім пуста. Ніщо не зраджувало, що перед хвилиною відбулася тут, у цій сірій будівлі, ще одна чергова страшна трагедія, що вбито ще одного молоденького українського патріота.

В ранішній імлі на розі вулиць Казимирівської і Шайнохи мріли дві низькі постаті. Більше нікого не було на вулиці. Коли постаті побачили мене, підійшли до мене; це були братчик і сестричка тоді вже покійного Гілярка Кука. Вони чекали на маму, яка пішла довідатися, куди повезуть тіло її сина. По хвилині прийшла, і всі троє подалися в напрямі на Янівське кладовище. Я ще стояв і глядів за ними. Опісля, коли вже вони потонули в імлі, я ще стояв і бездумно чекав, сам не знав на що. Створилася в'язничні ворота. З грюкотом виїхала зелена карета, оточена кінною поліцією. Вони подалися також на Янівське кладовище. Це повезено тіло Гілярка Кука.

Я зняв капелюха і перехрестився, коли карета переїздила повз мене. Так все проминуло... Я пішов домів.

Так загинув Гілярко Кук. Рано в тій самій кімнаті, де його повішено, родини мали побачення з в'язнями. В кімнаті не було, здавалося б, сліду з недавньої трагедії. Та слід був. На середині просторої стелі був гак, який ще вчора там вбито, аби було на чім повісити Кука. Той гак був там аж до спалення “Бригідок” у 1941 році.