Шлях святого Якова. Український погляд із 1955 року

Що читаємо? Максим Беспалов «Найкраща книжка про Каміно» ( Віхола, 2022 рік)

Це ніби вибух із минулого – доказ, що немає нічого нового в цьому світі. Десять років я вважав себе першим українським популяризатором прощі Шляхом святого Якова, стародавнього паломницького шляху, що проходить Іспанією, Португалією, Францією та іншими європейськими країнами, проте історія сміється наді мною. Виявляється, я запізнився майже на 60 років, адже виявилось, що перша відома стаття українською на цю тему вийшла друком ще у жовтні 1955 в бандерівській газеті «Шлях перемоги», що видавалася у Мюнхені.

Шлях святого Якова (іспанською – Camino de Santiago) з’явився наприкінці 9 століття після того, як Європою поширилися чутки, ніби на північному заході Піренейського півострова були знайдені мощі апостола Якова. Протягом усього Середньовіччя це паломництво було основною дорогою Європи, адже його численні маршрути та відгалуження об’єднували весь континент від Києва до міста Сантьяго-де-Компостела, де над мощами апостола був зведений величезний собор.

Протягом свого більше ніж тисячолітнього періоду існування Каміно мало багато зльотів та падінь популярності. Станом на 1955 рік Шлях святого Якова був майже забутим історичним явищем, але старанням ентузіастів став потроху відроджуватися у другій половині двадцятого століття. Зараз ним щорічно проходять сотні тисяч пілігримів з усього світу, зокрема, декілька сотень українців.

Вперше я пройшов стежками Каміно у 2012 році й одразу почав займатися популяризацією цього маршруту в Україні: як паломницького, так і туристичного, адже він має обидві складові. Я писав статті, а згодом випустив дві книжки, будучи впевненим, що є піонером в цьому напрямку. І яким великим було моє захоплення, коли в архівах газети «Шлях перемоги» була знайдена ця стаття від 1955 року!

Автор, підписаний ініціалами М.В., судячи за текстом статті, був студентом із української еміграції, який разом з іншими своїми товаришами приїхав улітку 1955 року в Сантьяго, аби дізнатися про можливість навчання в тамтешньому університеті, одному з найавторитетніших в Іспанії. Він описує свою подорож, місто Сантьяго, а також Шлях святого Якова: історію появи цієї прощі та її значення для Іспанії. Окрім того, мандрівник багато пише про Галісію – регіон, столицею якого є місто Сантьяго-де-Компостела, про галісійців та їхні традиції, а також про безумовну схожість з Галісії з Галичиною, а галісійців – галичанами. Він пише все те, що писав у своїх статтях і книгах я, але на шістдесят років раніше.

Книжку Максима Беспалова «Найкраща книжка про Каміно» можна купити тут.

ШЛЯХ СВ. ЯКОВА

(враження з літа в еспанській Галіції)

Газета «Шлях перемоги», Мюнхен, ФРН

№40 (84) Неділя, 2 жовтня 1955 р.

Як тільки поїзд вискочив із котрогось там з черги задимленого тунелю, стало найвиразніше видно, що їду землею іншої країни. Враз блискуча безконечна блакить кастилійського неба розбилася білими хмаринками, монотонна руда рівнина пшеничних стернів, де око лиш інколи зупиняло ся на посірілих у самотності тополях, на позбавлених усякої зелені камінних селах, зліплених, наче ластовині гнізда, денебудь на березі балки чи «безводної річки, та рівнина уступила місце лагідним горбам, по самі верхи вкритим кукурудзяними полями, виноградниками, сосновими та евкаліптовими лісами, та широким долинам, де з зелені лугів і овочевих садів проблискували потічки та стіни домів, вистрілювали вежі церков. Згаром кастилійської спеки більш не пахло. Я вже був у Галіції.

КРАЇНА ЖІНОК

Галегів, мешканців Галіції, кастилійці уважають народом розніжненим, сентиментальним, а при тому скупим і фальшивим. Мені не довелося переконатися в правдивості останнього, але вроджена чутливість галегів, особливо в контрасті до суворости Кастілії, мене не подивувала.

Ці гори, такі по-жіночому лагідні, не могли видати інших людей. Втім, на полях і дорогах майже не було видно чоловіків. Більше було жінок. У чорних хустках, в'язаних під бороду або на потилиці, в чорних блюзках, у довгих чорних спідницях, з поморщеними смаглими обличчями, нагадували вони запрацьованих, шорсткоруких жінок Полісся. Обламували цвіт з кукурудзи, правили волами з візків на двох скрипучих дерев'яних колесах, несли воду в величезних дерев'яних відрах, коші з овочами чи рибою, випрямившись, на голові, без допомоги рук.

«Мій чоловік розстріляний, в час нашої війни, - пояснювала мені пізніше господиня корчми в одному приморському селі, - але інші, як і от мої сини, рибальчать на морі, заробляють у містах, багато виїхало до Америки. А ми господаримо».

КРАЙ СВІТУ

Галіція, це давня колонія фенікійців греків, пізніше периферійна провінція Римської імперії, Периферійна, бо римські легіони далі не мали куди йти. Зупинившись на океані, повірили, що прийшли на край світу, за яким, крім води й вічних мряк, нема нічого. Найкрайніший півострів так і назвали: Фіністерре.

Залишаючи давнім мешканцям тієї землі, галлам (звідси Галіція) певну автономію, окупанти експлюатували лісові багатства, золото, залізо. Аж під ударами вандалів, готів, свевів Римська імперія розпалася. Країною заволоділи пришельці зі Сходу, які й поселювалися на краї світу. Тоді то з хаосу вчасного середньовіччя вперше виринуло поняття свевського королівства Галіції, яке ввійшло в єдність з іншими землями півострова до катастрофи мавро-арабського наїзду.

Та Галіція по наїзді коротко залишалася в музулманській неволі. Вже за століття докотилася сюди визвольна війна, що її підняли проти невірних в ім'я хреста королі сусідньої Астурії на чолі горстки своїх лицарів-партизан. Внедовзі Галіція стала вільною, а гордий архиєпископ, справжній володар і оборонець країни від частих нападів норман, виміг, що монархи Астур-Леонської імперії набували повноти своєї влади не перше, як прийнявши корону з його рук та в його столиці Сантіяга.

А потім, як закінчилася визвольна війна проти мусульман, як відкрився шлях в Америку й король Еспанії встановив свій двір у Мадріді, Галіція підупала. Заздрісна за панування півостровом, молода кастілійська столиця намагалася схрестити в собі всі нитки влади й почестей, притьмарюючи й пляново винищуючи блеск і традиції старих переферійних королівств, зібраних тепер в одній авторитарній монархії.

Тисячі збіднілих галегів поплили шляхом конкістадорів за океан, створюючи нові власні скупчення, в роді Сантіяго де Чіле. З їх «моріні» - туги до рідного краю та з їх грошей ще раз заблисла Галіція бароковими святинями, манастирями й палацами, які й донині, наперекір пануючій вбогості, обдертою позолотою тужать до слави сусідніх романських та готицьких будов. Та це був останній відрух. Бо до упадку котилася тоді вже ціла Еспанська імперія.

«Santiago, y cierra Espana!»

Одна релігійно-історична постать тісно вплітається в історію Еспанії та, зокрема, Галіції. Це постать св. Апостола Якова, називаного тут Сантіяго. Апостол, що проповідував в Африці, каже легенда, переправився через Гераклеву протоку. Закладаючи нові християнські громади, обійшов цілу Еспанію та вернувся до Африки, де й приняв мученичу смерть. Два еспанські учні Апостола, присутні на страті, забрали тіло свого учителя та перенесли й поховали його в своїй рідній Галіції. Згодом громада християн поруч св. Якова поховала також і його двох учнів, а могили їх стала почитати.

Культ Апостола перервався з нападами східніх варварів. Поховання поникло в забуття на довгі століття і лиш легенда невиразно згадувала проповідь Апостола в Еспанії. Аж коли війна проти музулман була в повному розпалі, в ІХ. ст., король Раміро І у сні побачив з'яву білого лицаря. «Хто ви?» - запитав король. «Я апосnол Яків, якому Господь віддав в опіку всі еспанські землі. У битвах буду по вашому боці», - відповіла з'ява. Справді, в наступних кривавих зустрічах хрестоносного походу маври й еспанці попереду еспанських відділів бачили лицаря на білому коні, що хрещатим прапором та піднесеним мечем ніс згубу невірним.

Тоді то, за наказом Альфонса II, віднайдено забуте поховання. На місці могили споруджено церкву, а дедалі величаву катедру, навколо якої виросло чудове місто Сантіяго де Компостеля. Св. Якова проголошено патроном Еспанії, Сантіяго стало місцем прощ і відпустів та важливим культурним центром, навколо якого формувалася первісна Европа, а побиваваних раз-у-раз мусульман по самий Гібральтар і в Африку відтиснув знак хреста й бойовий клич: «Santiago, y cierra Espana!»

ЛЬОКАЛЬНИЙ ПАТРІОТИЗМ

«Вам подобається Галіція? Сантіяго також?» - питають неспокійно галеги, й радіють, як діти, згідливою відповіддю. «О, Галіція це славна країна. А Сантіяго - важніше місто, ніж самий Рим. В Римі Святий Рік лише що – 25 літ, а в нас частіше. І Молочна дорога не дармо називається Шляхом Сантіяго. Цією небесною дорогою сюди йдуть на прощу навіть і святі з св. Яковом на чолі», - розмірковує серйозно бабуся, що продає тютюн у холодку пишних аркад поблизу палацу Фонсека в Сантіяго.

А професор мистецтва місцевого університету - до речі, сам «згаличанений» андалюзієць, - обводячи чужинецьких студентів по місті, в церкві св. Домініка зупиняється на могилі Росалії Кастро, поетки регіонального відродження Галіції та з патосом деклямує її оду до рідного краю...

Для цих людей Галіція несправедливо є тільки крайньою провінцією Еспанії. Втім, Пако (здрібніло Франціско), як тут називають ген. Франка, є «наш, галего».

Це притаманний усім еспанським провінціям льокальний патріотизм. Кожен еспанець, в тому й галаг, має свою «патрія чіка» (вузьку батьківщину), і перш за все їй вважає себе зобов'язаним вірністю. «Не будучи добрим галегом, я не був би добрим еспанцем», - говорить двірник нашої колегії. - «Але перед вами, чужинцями, «мучо куідадо», я ліпший еспанець, ніж самий мадрідянин-нероба», додає.

Ясно, що давні обіцянки червоного уряду створити «республіку Галіції», розраховані на регіональний сентимент, не найшли сподіваного грунту. Майже без вистрілу Галіція на самому початку громадської війни перейшла під контролю національних військ, яких першим завданням було відстояти єдність Еспанії.

Сепаратизм тут не існує, і то дарма, що друкується книжки галегською мовою, що місцеві часописи називаються в роді «Ідеал Галіції», що діє Інститут для вивчення культури Галіції, що місцеві спортовці з великим піднесенням влаштовують регіональні олімпіяди та щорічні наколесницькі біги навколо Галіції. Ото й різниця поміж націоналізмом та місцевим патріотизмом: галеги не ставлять себе поза Еспанією, а лиш уважаються ліпшими еспанцями, ніж інші еспанці. Щось наче... наші галичани, лише що тут нема «Українських Вістей», які могли б успішно обороняти власну «соборність» одеську.

«ДВІ ГАЛІЦІЇ»

Дійсно, Галичина українська тут нагадується більше, ніж раз. Правда, ніде в Україні не збереглися такі розкішні міста, як Сантіяго чи Туй, де кожний камінь говорить про давню історію. Українські замки, церкви, манастирі, навіть зовсім свіжі могили, зрівняні з землею й засипаються чужим духовим намулом.

Правда також, що Галіція еспанська до Галичини української своєю назвою уподібнюється лише звучанням, і то в чужій номенклятурі. А не менш того, виїхавши зі спаленої сонцем Кастілії, у зелених горах цієї країни ввижається українське Підкарпаття. Навіть ревматизм, у кого є, сіпає по-рідньому... І мені видалося зовсім зрозумілим, що в річках Галіції, як і в наших, по ночах до місяця розчісують свої коси русалки, що по лісах блукають мавки, що під придорожніми хрестами заховані скарби, яких бережуть духи, що в селах домирає порода давніх романтичних відьом, і що на св. Івана сонце, як і нас, купається в морі, а молодь вночі скаче через запалені багаття, «аби здрова була», й співає обрядові пісні.

В традиціях же галетів видні ще рештки старого «умикання» при криниці та «викупу» молодої молодим. Професор етнографії університету в Сантіяго вважає, що все це впливи германські, мовляв, при розкопах знаходяться тут речі, ідентичні тим, які знайшли німці в «берлінському скарбі». Але чи «берлінський скарб» справді германський?

З нагоди різних «фієстас»-свят молодь Галіції, зорганізована в самодіяльні гуртки, дає концерти народніх пісень і танців, які тут плекаються з любов'ю, рівною гуцульській або уелській. І дивно, але правда: гармонізація й чотириголосове хорове виконання пісень, лиш інколи в супроводі «тамборінів» та «гайт», до злуди нагадує виконання українське. І я певен, що хто вміє танцювати «катеринку», без проби може затанцювати також галіційську - «Муньєйру».

Все таки, галеги не знають про подібність фолькльорів їхнього і нашого, та й Україна для них - це туманне поняття «шпихліра Росії». У щоденних розмовах більше цікавляться родинними справами, цінами, спортом, та «фієстами», ніж «політикою». Та їх обличчя оживаються, коли довідуються, що мають до діла з людиною з-за залізної заслони. Випитують, з цікавістю слухають, бо - кажуть - «ми мали тут червоних, три роки билися з ними, нас також подібне чекало.»

Дон Люїс Легас Лякамбра, ректор університету в Сантіяго, прийняв обідом групу студентів з-за залізної заслони. Самий ректор та присутні еспанці інформувалися про умови життя й навчання наших студентів в Еспанії та взагалі у світі, про наші враження з Галіції та Сантіяго, про боротьбу наших країн за волю. Дивно їм виглядало, що в їх присутності є один «також галего» (хоч це й не зовсім правда) який батьківщину свою має поза Еспанією. Тож на другий день вечірня газета «Ля Ноче» в Сантіяго в репортажі про нашу гутірку принесла «ревеляційну» вістку: «Є дві Галіції, наша і українська, вільна і поневолена. Друга Галіція знаходиться за другою залізною заслоною».

Підписано (М. В.)