Григорій Яцків: «Тоді відчув, що це значить: не мати своєї держави»

Що читаємо? Любов Загоровська «#МояУПА» (Видавництво Старого Лева, 2022 рік)

Я народився 29 вересня 1926 року в селі Жовчів, там і виріс. Ходив спочатку до сільської школи. Все викладалося на польській мові, лише один урок в суботу був руської мови, так українську тоді називали. А в 1938 році я вступив до Рогатина в гімназію, то була приватна українська гімназія, там уже навчання було платне. Мій тато мав крамницю тютюну і був трохи заможніший, тож п’ять злотих на місяць міг платити за мене, за навчання.

У 1939 році прийшли большевики, нашу гімназію закрили і зробили середню школу. А в 1941 році, як прийшли німці, навчання знову зовсім інакшим було.

Большевики зразу почали насаджувати московську ідеологію, комсомол і все таке. А як прийшли німці, то, по суті, майже не пхалися до навчання. То Український Комітет взяв на себе виховання молоді, школа була українською, історію України на уроках вивчали. Зовсім інший був дух.

Німці вели подвійну політику на Україні. Гауляйтер Кох* на Східній Україні більш ніж чотири кляси не відкривав, казав, що вистачить українцеві і тої освіти, аби в німецького фермера працювати. А в Галичині була інша справа, вони якось інакше ставилися. Відкрили по Галичині дев’ять гімназій, дванадцять торговельних шкіл і два виші.

А Український Комітет на чолі з Кубійовичем*, як посередником між німцями і народом, зайнявся молоддю, і я потрапив до торговельної школи в Рогатині у 1942 році. І там же мене приймали у юнацтво, у шістнадцять років. Дали мені літературу вивчити, чи я згідний з усім. І пам’ятаю до сьогодні «Декалог», а ще «Молитву українського націоналіста».

Із мого класу двоє учнів рекомендували мене. Мене викликали на квартиру в Рогатині, поговорили зі мною і дали літературу, яку я вивчив. І як сказав, що з усім згідний, тоді ще раз мене викликали і прийняли в організацію.

Від мого дому було далеко до школи. Літом і восени я пішки ходив до Рогатина до школи, а зимою батько наймав квартиру і я на квартирі мешкав, у таких панів.

Закінчив я школу, прийшов додому, побув. І приходить до мене штафета, то така кореспонденція підпільна: явитися туди й туди для проходження військового вишколу при УПА. А я, як військовий, підчиняюся, бо вже присягу прийняв. Прийшов додому, знімаю мешти кавалерські, беру звичайні. Мама придивляється, куди я. Кажу:

— Мамо, я йду в ліс.

Ви дивіться, як був народ вихований, якщо треба — то все, зайвих розмов не було. Мама ні плакала, нічого. Каже:

— Чекай, зварю тобі пару яєць на дорогу.

А вже пізно було, бо німці селом ходили, і мені треба було тихенько поза городи на край села вийти. Там нас зібрали і доріжками через Пуків, попри Чесники і завели в ліс, в урочище, яке потім називали «Швейцарія». Звідси й звідси гори й ліси, така поляна, і видно, що дуже багатий лісник, бо під бляхою хата, пивниці бетоновані. І того самого вечора я вже ночував там на сіні, а вдосвіта в ручаю вже вмивався. І нас там десь 40–45 чоловіків зібрали, усі мали відповідну освіту і нас вишколювали подвійно.

До обіду — по військовій справі, про зброю, і все інше. А по обіді — вже по санітарній справі, як допомогу надати, то лікар з нами вів заняття. І так пройшло два місяці. А «Швейцарія» — то назвали дуже мудро, бо то між горами та присадибна ділянка була. Та «Швейцарія» була таким пересильним пунктом, бо тоді дуже багато груп УПА з Волині перекидали в Карпати, і вони в тім помешканні ночували, харчувалися, там щось варилося в котлах, навіть коней мали. І направлялися вже туди, через ліси в Карпати. Друга група направлялася із Львівщини через фронт на схід. Тож там був такий перехідний пункт.

Після двох місяців навчання комісія нас розподіляла до відповідної групи. Дійшла черга до мене, а я був, як руські кажуть, «прозрачний» — так виглядав, що лишень шкіра і кості. Сімнадцять років мені. Так на мене дивляться, дивляться. Кажуть:

— Сину, ти як у лісі переночуєш три ночі, то буде по тобі. Ти йди додому. Ми про тебе знаємо. Як нам буде треба, ми тебе визвемо.

Я приходжу додому, в мене вдома вже німці квартирують на подвір’ї. І наскільки німці були дурні щодо того всього. Я прийшов такий, знаєте, нужденний, через два місяці вишколу. Питають мене, де я був. Кажу:

— У Львові вчився.

І все, вірять, що я зі Львова. Та москаль би в момент дзвонив і перевіряв, де я був. А ці — ні, повірили та й все.

Але довго мене там не тримали, бо мені зразу доручили бути підрайоновим провідником юнацтва. Мені прикріпили села Уїзд, Верхню Липицю й Долішню, Сарники, Підшумлянці, Жовчів, щоб організувати там молодіжні звена юнацтва і дівчат по п’ятірці. Я вже мав досвід, бо сам був в юнацтві. Через мене йшла література, трохи фінансів направляв партизанам. Вони приїжджали кіньми і забирали.

Все ніби йшло нормально, аж у червні-місяці приходить наказ з’явитися у Вербилівцях для наради зверхників. То колись не було: такий начальник чи такий, а просто казали зверхник.

А я вже був таким зверхником: підрайоновим провідником юнацтва. Прибув якийсь мужчина, такий, скидався на професора. Високий такий, інтелігентний, і ще два чи три хлопці, може, якась охорона, чи що. І тоді нам сказали:

— Ми через вас хочемо дати інструкції для цілого району, як має народ вестися. Бо большевики вже до границі Збруча доходять. А вони тільки приступлять, будуть всіх мобілізувати в армію. Вони не вишколюють людей і, може, навіть зброї не дадуть, але зразу відправлять на фронт. Треба зберегти людей. То ми вам даємо такі вказівки. Хто загрожений, такі як священники, директори шкіл чи війти, мають ладуватися і їхати на захід, тікати.

Не через Польщу, бо поляки вороже до нас ставилися, але через Чехію, бо там прихильно до нас ставляться. То буде одна група.

Друга група: старші люди мають копати бункери в приміщеннях і в разі чого у ті бункери ховатися. І лишається найстрашніше — молодь. Як її зберегти.

Ми маємо вказівки з УПА, щоб ні одного чоловіка до них уже не направляти, нам не вистачає зброї. Вихід один, кликати молодь йти в Дивізію. Зберегти народ — основна ціль. Німці вже не встигнуть кинути вас на фронт, а ви все-таки будете мати зброю, будете вишколені. Ви там, на заході, будете кістяком армії, а ми тут, у Карпатах. А зіткнення між сходом і заходом буде обов’язково.

Отакий був генеральний план, але все провалилося. Війні кінець, наступає мир, купа людей в УПА по лісах, і що робити?

Була команда розпустити на маленькі групи і по можливості піти в підпілля, вести ідеологічну війну. І багато таких груп по троє-п’ятеро чоловік ходили і москалям давали перцю. І геройськи вмирали, бо виходу не було.

І вже коли я був у лагерях, то багато зустрічав бійців УПА.

Вони водили дружбу з латишами, ті називали їх лісові хлопці, і боротьба продовжувалася.

Я пішов до Дивізії і вже з 7 липня був недалеко від Берліна в Нойгамері, і нас там десятки тисяч було.

Як то народ довіряв. Коли я приїхав до села і сказав, що так треба робити, сорок троє хлопців у момент зголосилися і пішли до Дивізії. Нас озброїли і ще повністю не вишколили, як у Словаччині комуністи підняли повстання. Нас скоренько обмундирували, дали найновішу зброю — і за тиждень ті поздавалися і все закінчилося. До нас словацьке населення спочатку так ніби насторожено ставилося, бо ми мали ті леви дивізійні і всілякі відзнаки. Але з часом, як з нами познайомилися, як наші хлопці пішли до їхніх церков молитися у неділю, то все змінилося, дружба стала.

І ще раз мене направляють на курси санітарів, але вже при Дивізії. Я проходжу другий раз курси санітарів у Словаччині.

Ми мали своїх офіцерів, підофіцерів, все навчання було українською, навіть історію України вивчали. Вже при іспитах я непогано володів німецькою мовою, і мене назначають завідуючим господарсько-харчовим блоком шпиталю 30-го полку. Потім нас перекидають в Югославію, там вже інша атмосфера була.

1 квітня нашу Дивізію перекидають з Югославії на фронт, на південь від Відня. І 2 квітня я, маючи сімнадцять років, був в окопах як санітар, бо служба вимагає. 24 квітня мене поранили, ось так наскрізь куля пройшла. Я пішов у прифронтову часть і мене направили в Австрії у таке місто Фельдбах, яке німці перетворили з курортів на лікарні. А потім Німеччина капітулювала і нас взяли під свою опіку англійці, вже вони нас лікували і харчували. І все йшло мирно, але одного дня приїжджають щось п’ятнадцять американських студебекерів, вкритих брезентом, і всіх нас, ще хворих, ранених, грузять на ті машини.

Я питаю шофера по-німецьки:

— Куди ми їдемо?

— До другого міста.

Ну, я ж військовий. Як мене переводять, то переводять. Їдемо, їдемо, нараз остановилися, я через брезент дивлюся, а ми на дуже високім залізнім мості на ріці Драва. Міст на висоті, може, 20 метрів, на долині трошки якоїсь водички і такі величезні камені. А вони на мості зачали нас передавати, як кота в мішку, пограничним НКВС.

Ви розумієте, що то за підлість? Ми воювали проти них, проти більшовиків, ми ними поранені, а нас передають їм. Я й не міг уявити, що така підлість може бути на світі! І деякі хлопці не витримували і стрибали з того мосту на явну смерть. Я запхав руку в кишеню і подер всі документи зі школи Львова і Рогатина. І якийсь жид, такий горбатий енкавеесівець приходить, а в мене рука перев’язана висить. Каже:

— Твою ж мать, кто тебя научил так рано советскую власть ненавидеть?

Отак з нами світ поступив. Тисячі людей передали в рабство. І я тоді відчув, що це значить: не мати своєї держави. Бо коли війна скінчилася, польська делегація приїхала і забрала зі шпиталю поляків, італійці забрали своїх, інші — своїх. А ми воювати — воювали, а держави не маємо, ми безбатченки.

Не можу уявити таку підлість: передати ранених вояків тим, проти кого вони ще пару днів тому воювали.

А дальше вагони, табори, Сибір і шість років сибірської шахти. Там в Австрії були такі табори, звозили нас туди, а потім підігнали вагони, погрузили по 40–60 чоловік в один вагон, параша посередині, два відра води на вагон, і роби з нею що хочеш: чи пий, чи вмивайся, і так везли двадцять з чимсь днів по спеці. Везли лише дивізійників.

Знаєте, УПА воювала два десятиліття. Такого в історії більше ніде немає, щоб армія не мала ні магазинів, ні шпиталів, узагалі нічого і воювала. Повністю усе народ підтримував, народ терпів, народ вивозили в Сибір за них. Це була спільна боротьба за Україну.

Ми воювали. Ми Україну здобули, моє покоління страждало, жертви страшні принесло. А теперішньому поколінню треба втримати державу.

У таборах страшно було. Розумієте, землянка, сходи. Вікна — то такий тонкий пасочок нагорі. Землянка довга, на двісті двадцять чоловік. Нари одні, нари другі. Я, як молодий хлопець, то все лягав на другі нари. Ні соломи, нічого не було, просто дошки, то навіть не дошки, а горбулі такі, з ґудзами, і на то лягаєш, жодної подушки. Холодно так, навколо шахти. Там пічка вроді горить, а барак довгий — і тепло майже не доходить. Лягаєш у валянках, шапку зав’язуєш і так лягаєш.

І нас зо п’ять хлопців по два коци стелимо на спід, лягаємо один попри другого, а тими коцами накриваємося. Якщо хтось обертається, то всі обертаються. Але ніхто й не обертався, бо всі в шахті змордовані. І тільки починаєш лежати, а згори кап-кап-кап, то вже блощиці на тебе скачуть, ти не маєш сил, засинаєш, а на ранок встаєш весь червоний, бо ті блощиці скільки хотіли, стільки тебе й наїлися. І вдосвіта, ще темно, підйом — і в столову. У столовій столи на десять чоловік і бачок, з нього розливають баланду, і кусок хліба. І кожен хоче, аби йому з крайчика горбулю дали. І то, щоб було справедливо, один обертається спиною, а другий пальцем показує на хліб.

І той каже: «цей — Іванові, цей — Петрові», і так ті куски роздають.

А як в усяких магазинах та хамса, тюлька зіпсується, то її для нас забирають. Вона вже така, що її такими дерев’яними довгими ложками з бочки беруть і питають, хто хоче добавки тюльки тої. То візьмеш зупи, підеш до того віконця, тобі тої тюльки бахнуть до зупи, ти це все розколотиш і їси.

А вдосвіта зимно, вітер дує, рахують, чи всі є. Порахували, до прохідної провели, прохідна приймає, знову рахують, за прохідну вивели — знову рахують. Погрузили, така «кукушка» на шахту ходила, а якщо завірюха, то пішки вісім кілометрів на шахту. Знову рахують. Потім опускають на 460 метрів у підземелля. На Сибіру я був у шахті Центральній.

Коли оприділяли в шахту, одна у відділі кадрів, руська така, так на мене подивилася та й каже:

— А может быть тебя в строительный запишу, а не в шахту?

А я страшенно морозів боявся. Думаю, «строительний» — то наверху. І кажу:

— Ні-ні, я хочу в шахту.

Ну бо там тепло, навіть куфайку скидаєш, під землею в шахті тепло. Так я шість років у шахті пробув, і два взриви пережив.

Що таке взрив? Метан набирається, шахта газова, і десь електричний струм заіскрить і взривається, а люди гинуть.

Ви розумієте, як Господь Бог тобою керує? Вольнонайомні, ті що робили з нами в шахті разом, хотіли собі вихідний день, щоб город копати. У мене має бути вихідний, а він мені каже:

— Йди за мене в шахту відроби, а я за тебе завтра відроблю.

А я вже свобідний був, вже не в лагері, вже навіть щось собі купити можу. І я ще вдосвіта сплю, як мною хтось в ліжку потермосив. То в гуртожитку було. Я думав, хтось жартує. Чую крик, дивлюся, а з шахти зісподу дим догори валить. То страшне, як пожар нагорі, а то ж у землі, і там люди. А навколо жінки, діти, всі кричать, бо не знають, що там всередині робиться. І тоді мене Бог зберіг, що я дістав вихідний і не пішов туди.

Я був у лагері щось півтора року, а потім нас освободили і ми вже рахувалися як спецпоселенці, виїжджати не мали права, мали мельдуватися два рази на місяць у комендатурі КДБ.

Дали справку про «освобождение», викликали в НКВС, ми в коридорі сидимо, а нас визивають по одному, я по списку останній. Зайшов, сів, а він мене питає:

— Домой охота?

Думаю, що це він ще й жартує.

Дали мені справку, по ній я одержав паспорт у Рогатині, а там написали «Ограничение согласно статьи 39 ПП — политически неблагонадежный».

І я куди не піду влаштовуватися на роботу, глянуть у паспорт і тихо відмовляють. То я зі своєю освітою мусив працювати обліковцем на бурякопункті чотири роки. Вже думав утікати назад в Сибір. А потім пішов до колгоспу бухгалтером.

Коли був в УПА, мав псевдо «Орел». То сама молодь йшла в організацію, хлопці від вісімнадцяти до двадцяти шести років, молоді, квітучі. А вернувся я вже змордований тими шахтами, тими роботами. Вже не мав того здоров’я.

А коли мій брат закінчив десятий клас, його обвинуватили і дев’ять місяців тортурували. То він навіть скакав через вікно, аби собі смерть зробити. Його засудили на десять років, він Колиму відбув.

Сестра носила передачу братові до тюрми в Рогатині, насилу пробилася, то її пістолями так по голові побили, що коли я приїхав додому, то вона пам’ять втратила. Я її до лікаря у Франківськ возив. Так вона потім і померла. То їй заборонили нести передачі, а вона проривалася з передачею до нього. Бо брат як скричав: «Катрусю!», то вона не могла того витримати і продиралася до нього, до брата. А її тоді по голові, по голові...

Брат сидів у тюрмі в Рогатині, а потім перевели його у Франківськ і там мордували. І вчителька російської мови йому наочно свідчила, що він антисовєтчик. Він при школі створив підпільну групу з хлопців, і якось про це довідалися, і за це арештували.
Він у середній школі в Пукові був. То він закінчив десятий клас, а на самого Петра уже його попри церкву вели арештованого.

Так його мордували... Літом навколо нього сіли, а він біля вікна. То душно, цілу зиму його мордують, а вже тепло стало. Він розрахував і лише у вікно — раз. А вони зорієнтувалися, за блузку — і назад його витягнули. То в Станіславській тюрмі. Коли витягнули назад, то побачили, що вже нема про що з ним говорити, і засудили на Колиму.

Він більше пережив у Сибіру, ніж я. Він і в тому повстанні, що в Кенгірі організували, брав участь.

*Еріх Кох — німецький державний діяч. З 9 травня 1942 по 10 листопада 1944 р. обіймав посаду райхскомісара України. Вважав українців «недолюдьми», спричинив смерть близько чотирьох мільйонів людей в Україні. Ще 2,5 млн осіб за час його правління були депортовані до Німеччини, де працювали як «остарбайтери».

*Володимир Кубійович — український географ, демограф, громадсько-політичний діяч, один з організаторів української науки на Заході в 1950–1970 рр., головний редактор «Енциклопедії українознавства».