Глибина нерозуміння Росії Штатами

Що читаємо? Майкл МакФол. Від холодної війни до гарячого миру: американський посол у путінській Росії (Yakaboo Publishing, 2021)

Війна проти України добряче перетрусила західні доктрини та змусила інтелектуалів переглянути традиційні погляди на «нєдєлімую». Сама лише назва мемуарів колишнього посла США в росії — «Від Холодної війни до Гарячого миру» — кричить про потребу в переосмисленні, та спогади дипломата якраз про помилки та їх визнання.

Війна змінила все: відомий своєю русофілією Майкл МакФол лише рік тому ретвітив московське міністерство закордонних справ про «одеську хатинь», а тепер закликає надати Україні якомога більше зброї.

Русофілія посла сягає молодості хіпарської комуни, де вони з друзями сумнівалися в словах Рейгана про «імперію зла» та не могли зрозуміти, що не так з ідеєю «всезагальної рівності комунізму».

Не посприяла розумінню навіть поїздка в Совок, після якої майбутній дипломат схуд на дев'ять кілограмів, і схуд би більше, якби добрий ганський сусід по гуртожитку не підгодовував мрійливого американця. Однак вирок виноситься не країні, а системі; чудодійним засобом виправлення росії обрано демократію.

Налагодження відносин США та [демократичної] росії оголошується не менш ніж «найважливішим завданням у світі», тож віра в демократизацію Московії направлятиме та управлятиме життям і працею Сізіфа МакФола.

Раз за разом доведеться видавати бажане за дійсне: від заголовків Time «Кінець самодєржавію» 1991 року до відмови Єльцина від «демократичних красивостей» минає аж одна сторінка, а до закріплення надпотужної посади президента в новій конституції 1993 року — лише дев'ять.

Американець жахався російської демократії в дії, коли на парламентських виборах того року в багатьох регіонах перемагав нарешті уже мертвий расист, антисеміт та українофоб жириновський, але продовжував вірити.

Більше того: у провалах звинувачував Сполучені Штати, які «виділяли замало коштів росії», хоча лише влітку 1993 року обсяги допомоги уряду Клінтона сягнули десятків мільярдів доларів, проте, мовляв, «запізно і замало».

На шляху до демократії Московії все сходило з рук: Єльцину пробачили вторгнення до Чечні 1994 року, уряд США наполягав на новій допомозі МВФ для росії навесні 1996 року, відкладав розширення НАТО до завершення виборів та утримався від осуду масового розпродажу державної власності друзям Кремля, майбутнім олігархам.

Ніщо не допомогло демократизації імперців, натомість Україна, якій ніхто не приділяв дрібки схожої уваги, змогла якось демократизуватися сама, тож порівняльний аналіз привів би посла до невтішних висновків, якби лишень наша країна входила до кола його інтересів.

Після перемоги Обами на виборах 2009 року Майклу МакФолу надали дві посади на вибір: спеціального помічника президента з питань нацбезпеки та посла в Україні, і може й на краще, що такий русофіл обрав першу та почав розробляти нову політику відносин з «нєдєлімою».

Політику Перезавантаження президента Обами інакше як «гібридною» не назвеш: США одночасно намагалися сприяти демократії, зміцнювати НАТО, тиснути на росію за окупацію Грузії та водночас співпрацювати з нею щодо взаємовигідних питань, головно — безпекових.

Українцю важко це читати, ще важче писати, і майже зовсім неможливо беземоційно все це оцінювати: «міжнародний тероризм» виявився значно перебільшеною загрозою, а співпраця з одним терористом супроти інших зараз виглядає особливо химерно.

Задля примирення Обама «не боявся визнавати російську велич», тож під час виступу 2009 року у Москві підносив «подвиг совєтських солдатів з міст на кшталт Казані й Києва». «Совєтський нарот», «Казань і Київ» (!!!), «російська велич» — американський президент послідовно ретранслював головні наративи московської пропаганди і навіть співчував росіянам через розпад Совєтського Союзу.

МакФол підтримував шефа — «ніщо не є для росіян святішим, ніж їхня перемога над фашизмом у Великій Вітчизняній війні, яку ми знаємо під назвою Друга світова». Ці слова без останнього уточнення міг сказати і путін.

Перезавантаження заснували на кількох механістичних ліберальних догматах: мовляв, демократії між собою не воюють, як і глибоко інтегровані у світову економіку країни.

Одним із найпомітніших результатів Перезавантаження стало приєднання росії (завдяки активному сприянню США) до Світової організації торгівлі, що вимагало лібералізації економіки, і якщо це зробило російського молоха ефективнішим, то дякую, дуже дякую за старання.

Виглядає так, що росія взагалі мало що могла запропонувати Сполученим Штатам, тож лише знімала вершки з одностороннього обміну, чи то від поглиблення співпраці в науковій галузі чи від розширення культурних обмінів.

Boeing отримав контракти у російського уряду, дві країни створили спільне підприємство з виробництва титану, а посол з Генрі Кіссінджером «удвох рили носом землю, аби розпочати будівництво заводу General Motors у Санкт-Пєтєрбурзі». Звучить жахливо.

Московії знову пробачали все. Американця бездумно вважають црушником? Не біда, росіяни пережили Холодну війну, ми розуміємо їхню травму. Путін навмисне запізнився на кілька годин начебто через затори на дорогах? Нехай.

Диктатор махлює «навіть у дрібних протокольних питаннях»? Виголошує двохгодинний монолог про поширеність лінчування афроамериканської меншини? Америка все стерпить, бо Обама вірить у силу співпраці та свою білосніжну посмішку.

Однак плазування перед московитами не принесло успіху політиці Перезавантаження: договір СНО-3 про [невелике] скорочення ядерних боєголовок був символічним першим і останнім кроком до налагодження відносин, важливість якого «навмисне роздували».

Пізніше Штати «виторгували» у росії підтримку в Радбезі «санкційної» резолюції 2010 року проти Ірану і сяк-так намагалися співпрацювати по Сирії.

Помножена на безмежний оптимізм наївність з винесеною за дужки культурою та історією раз за разом демонструватиме свою нульову ефективність чи навіть шкідливість: зрив домовленості про протиракетну оборону в 2011 році МакФол оцінив «якщо дивитися в ретроспективі — то й на краще».

Путін «використав би цю угоду для обмеження розгортання систем ПРО [США]» одразу як прийде до влади, що сталося за кілька місяців.

Відвертість посла вражає не менше за недоречний оптимізм та космічних масштабів наївність; його визнання резонують зараз сильніше, ніж будь-коли. Так, «єдине, що могло б утримати росію від вторгнення в Україну — членство України в НАТО».

Підтримка Грузії була «порожньої балаканиною», адже «мало хто з членів НАТО бажав надати гарантії безпеки країні, частково окупованій російськими солдатами», позаяк «ми просто не були готові ризикувати розв'язанням війни з росією задля звільнення Абхазії та Південної Осетії».

Стратегії проти російської окупації Грузії просто не існувало. Крапка. Читаймо і всотуймо. Посол пише, що «з Україною в НАТО тоді було простіше», адже «більшість українців була проти членства в НАТО», та водночас не варто аж надто себе гнобити, адже в цьому ми не були унікальними: в той час чехи якраз виступали проти будівництва американського радара ПРО, бо той зміг би слідкувати за ракетами не лише з Ірану, але й з росії. Двигуном протестів була, увага, Комуністична партія Чехії.

Мемуари розкривають подробиці запровадження такої актуальної нині безпольотної зони. 19 березня 2011 року Обама оголосив про створення безпольотної зони над Лівією, хоча США не мали жодних стратегічних інтересів в цій країни, а єдиною мотивацією було запобігти геноциду та гуманітарній кризі після погроз психопата Каддафі «знищити опозицію».

США успішно виконали це завдання, тож механізми втілити щось подібне в Україні були, і в намаганні відбілити Захід не варто бути святішим за самого Папу. Щоправда, успіх операції змусив американців її відцуратися: баланс сил змінився на користь опозиції, а Каддафі лінчували.

Відносини з росією зіпсувалися; тамошній диктатор воскресив потускнілу казочку про американську воєнщину та імперіалізм. З Сирії Штати винесли інші уроки: недооцінка диктатора Асада та відмова у «значній» військовій допомозі поміркованій опозиції на початку конфлікту стали «катастрофічними» для розгортання конфлікту.

Вплив росії на свого сирійського союзника переоцінювали, тож співпраця з Московією була настільки провальною стратегією, що згодом навіть сам «голуб миру» МакФол закликав «переосмислити підхід постійного плазування перед росіянами».

Одразу після призначення МакФола послом США на росії преса розгорнула потужну кампанію цькування, сурковські «НАШИсти» переслідували його дітей, ЗМІ таврували «революціонером», црушником та навіть педофілом. Шо, синку, помогла тобі твоя русофілія?

Проте посол щиро дивується, адже «він не був русофобом чи бійцем Холодної війни», а коли якось раз обмовився і назвав росію «дикою країною», то кинувся на етери каятися, чи то пак «чєлобитнічати».

Тоді як пропаганда продовжувала називати американців русофобами, посол «силувався показати себе русофілом»: «як могла людина, у якої дочку звати Саша, не любити Росію!» Ярік, бачок потік.

Трагікомічною виглядає відповідь посольства на антиамериканську пропаганду: МакФол обрав «відкритість», щоб достукатися до простих росіян. Він завів твітер, де відповідав «простим інженерам з Зєлєноґрада», прославляв американсько-російське співробітництво та запрошував до посольства всіх та кожного — аж до комуністів та жириновського; за два роки Спасо-хаус відвідали двадцять тисяч гостей.

Майкл МакФол виглядає унікальною людиною: він чи то розуміє, але не усвідомлює, чи усвідомлює, проте не бере до уваги, чи ще щось. Американський дипломат знав про культ агресії та сили, проте однаково плекав віру в світлу сторону русскіх; епітетами на кшталт «витончені», «інтелігентні», «дуже освічені» він осипав навіть пушкова і лаврова, цих брехливих кровожерливих паліїв війни.

Раз за разом про русскіх звучить одне й те саме: «жорсткі та грубі» на публіці ледь не всі вони були «приємними, дружніми та інформативними» в особистому спілкуванні, однак МакФол жодного разу не звинуватить їх в лицемірстві.

Він взагалі скупий на присуди: росію він назве жорстокою лише раз — після прийняття «закону Діми Яковлєва», який заборонив американцям всиновлювати московських дітей. Мемуари датуються 2019 роком, після анексії Криму і війни на сході, але... самі розумієте.

«В Московії веди себе як лицемір», інакше таку поведінку не пояснити. МакФол не просто кепкував з власної зацикленості на «стурбованості», але й активно заохочував російських чиновників і неурядових лідерів критикувати політику США, бо «всі країни мають право критикувати поведінку інших країн».

Водночас Каддафі МакФол у такому праві відмовляв, позаяк той у своїх шизофренічних виступах в ООН ставив під сумнів міжнародний суверенітет, але що дозволено мєдвєдю, то не дозволено верблюду. Так, получається, пане после?

Картина світу демократичного американця обов'язково має включати дружню росію, інакшу, але таку саму цивілізовану та демократичну. МакФол чіпляється за аберацію мєдвєдєвського періоду потьомкінської балаканини про демократію — ось, мовляв, було ж просвітлення.

Проблема не в росії, повторює він, а в «путінському авторитаризмі». З російського народу заздалегідь знято вину за путінізм: мовляв, росіяни «просто схвалили вибір». Якщо посол хвалить Олімпіаду в Сочі, то її зробили «росіяни», а коли йдеться про війну на сході України та анексію Криму, то це вже путін.

Згодом американець заперечує сам собі відвертим визнанням, що «визначальну роль у формуванні зовнішньої політики росії відігравала політика внутрішня» — «це зробили самі росіяни». Озброєний високотехнологічними компасами, приладами нічного бачення і стенфордськими доктринами лібералізму дипломат заблукав в трьох бірьозках.

Останній день в москві вражає русофільською картинкою культурної росії: МакФол прощається фразою Пушкіна, гуляє з сім'єю Арбатом, заходить в «Тєрємок» та відвідує епічного розмаху «Щєлкунчіка» в Большому [театрі]. Посол покидає Московію, а після приземлення на американській землі отримує повідомлення, що росія атакувала Крим.

Щєлкунчик, матрьошка, війна, окупація. Епілогом виступає все ще віра в розвиток росії та майбутні відносини, хоча посол свідомий, що «помножений на прихильність до демократії оптимізм» може «затьмарювати судження». Явка з повинною.

Резюме може ошелешити: читати обов'язково — зараз, завтра, після перемоги, коли завгодно. Тільки з перших уст можна осягнути глибину нерозуміння росії Штатами. Миритися легко, адже «інтерналізувати витрати» такої політики доведеться не американцям, а українцям, дорогою ціною.

Підхід примирення має право на життя, дипломатія може працювати, всі інколи помиляються і заслуговують на перезавантаження, але має бути межа щирості та відкритості до тих, хто принижує, ганьбить та вбив би, якби лишень міг. Зрештою існує ще гідність, і дозволяти її отак паплюжити — це позбуватися людської подоби. Загадочність отруює не лише російські душі.