«Глобальна історія України» як ліки від національного інфантилізму
Історія не повинна перетворитися на залізну кулю з ланцюгом, коли йдеться про модернізацію нації, про подолання цивілізаційного відставання. Адже світ змінюється на наших очах швидше, ніж у попередні роки
Що читаємо? Грицак Я. «Подолати минуле: глобальна історія України». - Київ, «Портал», 2021
Замість передмови
Ця книга стала мабуть найбільш обговорюваною новинкою початку нинішнього року. Вже сама її назва звучить провокуюче. Мовляв, як це так – «подолати минуле»? А з чим тоді лишитися? А на чому будувати «патріотичне виховання»?
«Чи можна виховати доброго громадянина на історії без національного пріоритету?», - запитували журналістки «НВ» Ірина Костенко і Ірина Халупа.
Книга також викликала гарячу «внутрішньоцехову» і «позацехову» полеміку.
Ярослав Грицак Долати минуле таки потрібно
Володимир В’ятрович Домовитися з минулим, а не долати його
Але чимало відгуків (як і згаданий вище) побудовані частково на застарілих, частково на давно спростованих наративах (Грушевський, Брайчевський), частково на відвертих містифікаціях (на кшталт «протоакадемії» при Софійському соборі ХІ ст.). Або й на неприязні до самої особи автора.
Між тим, письменниця Лариса Денисенко у своєму відгуку, опублікованому на обкладинці «Глобальної історії України» зазначає: «Унікальність цієї книжки в тому, що вона вчить дорослішати». Для української нації звучить особливо актуально.
Бо за тридцять останніх років нація й досі знаходиться в стані такого собі тупуватого інфантила-переростка. Його ровесники керують фірмами, займаються наукою, розробляють нові технології – а воно в свої тридцять усе ще читає казки для дітей молодшого шкільного віку.
Ще й вважає, ніби весь світ йому чимось зобов'язаний (насправді це він мав би завдячувати світові, що той його так довго терпить).
Українське відкриття Америки
Про задум «Глобальної сторії України» Ярослав Грицак повідомляв ще років п’ятнадцять тому на одному з Форумів видавців у Львові. Тоді він озвучив намір показати зв’язок Хмельниччини з відкриттям Америки в 1492 році.
Це інтригувало, проте повірити було важко. Однак автор «Глобальної історії…» вибудував логічний ланцюжок.
Суть його полягає в наступному. Відкриття Америки зумовило, починаючи з середини XVI століття, притік срібла, з якого в Європі били монету (зокрема таляри, які вважалися міжнародною валютою). Як наслідок – восьмикратне збільшення грошової маси, а звідси й номінальної вартості товарів, зокрема продуктів харчування.
Попит на них активізував зовнішньоекономічну діяльність литовсько-руської і польської магнатерії та шляхти, яка переселялася до плодючих «земель українних» - на Задніпров’я і до Центральної України. Основними експортними товарами служили збіжжя, поташ і худоба. Вони через Сілезію, Гданськ тощо відправлялися в Західну Європу.
Шляхта і магнатерія заради збільшення своїх доходів посилювали експлуатацію хлопів, а також обертали в хлопство вільних людей (наприклад, «випищиків» - тобто вояків, виключених з козацького реєстру). Все це сприяло втечам хлопів і міщан, їхньому «покозаченню» під час козацьких «ребелій». Відтак створювався «горючий матеріал» і один з каталізаторів для повстання Хмельницького.
Це, вкупі з іншими факторами (прагнення козаків повернути втрачені вольності, а руської шляхти – звільнитися від тиску місцевої й прийшлої магнатерії), зумовило утворення нової, власне української державності. Тієї, що вже була чимось іншим, ніж Русь, Велике князівство Литовське чи та ж Річ Посполита, хоча й багато чого від них успадкувала.
Глобалізація по-українськи
Цей та інші наведені в книзі приклади підводять читача до думки: все в цьому світі взаємопов’язане. І глобалізація для України почалася не в ХХ-XXI століттях, а набагато раніше.
Автор «Глобальної історії…» вписує українські події в загальноєвропейський контекст.
Хмельниччина у нього опиняється в ряду з Гуситськими війнами (1419-1434), Нідерландською революцією (1568-1648) та Англійською революцією (1642-1651).
Їхня спільна риса, за професором Грицаком – це вихід за межі бунту одного стану за свої права та привілеї й перетворення його на загальнонаціональну боротьбу (Грицак Я. – Там же. С. 124).
Але глобалізація проявлялася не лише в цьому. Сама «українська ідея», зазначає автор «Глобальної історії України», є наслідком проникнення західних ідеологій у Східну Європу. Будь то францисканські за походженням вертепи й колядки чи, приміром, виборче право.
Наслідком глобалізації варто очевидно вважати і спроби православних інтелектуалів Русі вирішити проблему цивілізаційного відставання від Західної Європи.
«Православна руська еліта прийняла виклик католиків в протестантів, переймаючи їхні методи», - зазначає Ярослав Грицак (Грицак Я. – Там же. С. 122). І якби не «католицький тиск», і то не стільки адміністративний, скільки інтелектуальний, навряд чи православ’я пережило би своє відродження наприкінці XVI – в першій половині XVII ст.
І то одному з радикальних реформаторів православної системи освіти, митрополиту Петрові Могилі (1597-1647), який будував навчальний процес у заснованих ним Києво-Могилянській колегії та інших закладах за західними зразками, доводилося стикатися з сильною протидією. Чинили її не лише католицькі радикали, але й малоосвічені православне духовенство, козацтво і шляхта.
Західні ідеології, зокрема романтизм, вплинули й на творчість Тараса Шевченка як одного з «будителів» України. Цей висновок Ярослава Грицака співзвучний з однією з найкращих Шевченкових біографій – книгою Івана Дзюби «Тарас Шевченко. Життя і творчість» (К., видавничий дім «Києво-Могилянська академія». – 2008). В ній творчість поета також розглядається в європейському контексті.
Спроба закриття «руського питання»
Що безперечно вдалося в книзі – так це нарешті розібратися у хитросплетіннях термінів «Русь», «Україна», «руський», «український».
В світлі російської агресії проти України в суспільстві знову почалося обговорення теми «руськості» і «російськості» - хто має право на історичний і культурний спадок Давньої Русі, а хто ні. Грицак, схоже, ставить крапку в цій суперечці:
«Руський» не був тотожний «російському». «Русь» і «руський» були як ті дві гральні кості, котрі могли давати різні комбінації і, відповідно, різні значення. У багатьох випадках вони могли бути близьким до того, що ми зараз назвали би Україною та українським» (Грицак Я. «Подолати минуле: глобальна історія України». - К., «Портал», 2021. – С. 33).
При цьому історик нагадує, що московський цар Іван ІІІ (1440-1505) вперше почав уживати титул «государя всея Руси» лише в 1478 році.
Не варто переказувати весь розділ, де про це йдеться. Зазначимо лише, що, на наше переконання, Ярослав Грицак чи не вперше запропонував найповнішу і найбільш внутрішнє несуперечливу на сьогодні концепцію походження і застосування термінів «Русь» і «Україна» та похідних від них.
Близькими до цієї термінологічної теми є дискусії щодо того, чиєю національною державою була давня Русь. На думку доктора Грицака – абсолютно безсенсовні.
За це опоненти нерідко звинувачують його у «лівацькості», «антиукраїнськості» тощо. Але якраз саме це положення книги є одним із найсильніших. Так, за умов російсько-української війни частині читачів «Глобальної історії…» важко погодитися з тим, що Україна не є монополістом руського спадку.
А проте, вважає Ярослав Грицак, згадані дискусії подібні до суперечок, чиєю державою – французькою чи німецькою – була Франкська імперія Карла Великого (747-814). До речі, схожу думку мені доводилося чути від Наталі Яковенко під час однієї з її лекцій у Полтаві в 1998 році.
Те ж саме очевидно стосується й держав, що виникли на території колишньої Русі. Хоча стосунки між ними і сотні років тому, і особливо зараз надто далекі від теплих та дружніх.
Бандити чи герої? (Н)і те, (н)і інше…
Ще один сильний бік книжки – її відверта «негероїчність». Для Ярослава Грицака взагалі немає героїв чи негероїв. Йому більш цікаве доносити до публіки причинно-наслідкових зв’язки в популярній формі – інколи за допомогою метафор, інколи вдаючись до «якбитологічних» припущень (цілком допустимих в есеїстиці).
Історичні постаті у Грицака не подаються аж так яскраво. Для нього вони радше знаряддя й водночас дійові особи єдиного й нерозривного історичного процесу в глобалізованому світі, частиною якого є Україна.
Тому автор уникнув детального розгляду подій або постатей, віддаючи перевагу, за його власними словами, «великим теоріям та інтерпретаціям» (Грицак Я. – Там же. С 425-426).
Приміром, Ярослав Грицак знімає з образу українських козаків як головного символу української ідентичності заяложений і набридлий флер «захисників рідної землі». Зате ефектно ставить їх в один ряд із піратами чи ковбоями.
Освоєння Дикого Поля з підкоренням Дикого Заходу порівнював іще Михайло Грушевський (1866-1934). Ярослав Грицак слідом за Грушевським немовби дає зрозуміти: українці, зокрема й козаки, являли собою таку ж саму зубасту спільноту, як і інші. І цим, на наше переконання, стверджує їхню історичну нормальність.
Ця нормальність стосується не лише козаків, але й усіх українців. Якщо вже йдеться про «зубастість», то, як зазначає Ярослав Грицак, «в часи воєн і революцій межа між героями та бандитами часто дуже тонка» (Грицак Я. – Там же. С. 330).
В історичному сенсі це абсолютно нормально. Ми в даному випадку не зачіпаємо морально-етичну оцінку тогочасних подій з позицій сучасності та нашого розуміння прав людини, цінності людського життя і людської гідності.
Від бандитизму до націєтворення пройшли шлях більшість європейських народів. Та це не заважає норвежцям чи датчанам віддавати належне відповідно конунгам Харальду Грізному і Харальду Синезубому, німцям чи французам – королю Хлодвігу Меровінгу, а українцям – князю Володимиру Великому.
Віра, освіта і прогрес
Ще один знаковий акцент книги: місце прийняття християнства (в залежності від того, був це Рим чи Константинополь) визначило подальшу долю того чи іншого народу.
Досі це було на рівні публіцистики.
Василь Стус (1938-1985) вважав помилкою «візантійсько-московський обряд, що нас, найсхіднішу частину Заходу, прилучив до Сходу» (Цитовано за: Грицак Я. «Подолати минуле: глобальна історія України». - К., «Портал», 2021. – С. 44).
Юрій Винничук висловлювався радикальніше: «Через свою тупу прив’язаність до православ’я ми потрапили в братні обійми Москви. Ані ляхи, ані навіть турки не зробили з нами того, що вчинила ця єдиноутробна потвора…» (Винничук Ю. «Малоросійський мазохізм»// «Пост-поступ», 1993. - №№ 44-46).
Тепер до схожого висновку підводить широкого читача фаховий історик. І наводить свої міркування.
Перше – це «сильний раціональний струмінь західного християнства», який забезпечив Заходу «технологічну перевагу… над рештою світу» (Грицак Я. – Там же. С. 70). Друге: православний світ не дав руських відповідників Омара Хайяма, Абеляра, Сервантеса, Макіавеллі чи Шекспіра. Третє: історик порівнює кількість видрукуваних книжок з часу винайденні друкарського верстату і до кінця XVI століття в західно-християнському світі й у східно-християнському – 200 млн проти 40-60 тисяч.
«Ця різниця майже в три тисячі разів – щось інше, аніж просто кількісна різниця. Це різниця якісна» (Там же. – С. 71). А між тим, зазначає Ярослав Грицак, друкована література – «одна з головних передумов формування націй» (Там же).
Навряд чи ці малоприємні речі підштовхнуть читачів «Глобальної історії…» до масового навернення в католицтво чи протестантизм. Але правда така, що Хмельниччина привела до спалаху православного фундаменталізму. Це уповільнило розвиток освіти.
Деякі козацькі полковники були неграмотними. І лише за Івана Мазепи (1639-1709) Києво-Могилянська академія знову піднялася. Там викладали точні науки – фізику, економіку. Навіть росіянин Михайло Ломоносов (1711-1765), який певний час там навчався, застав її ще в цілком пристойному стані.
Ягеллонський спадок
В «Глобальній історії…» дається зрозуміти: історію України неможливо пізнати поза контекстом Речі Посполитої.
З одного боку, Україна, як зазначає професор Грицак, постала «не завдяки, а всупереч намірам польських еліт» (Грицак Я. – Там же. С. 103). Разом з тим, він нагадує, що «перетворення православних русинів на національних українців відбувалося внаслідок поширення впливів християнського Заходу на Схід через посередництво Речі Посполитої» (Там же).
І взагалі – нагадує історик майже в кінці книги – зразком для побудови України по Хмельниччині стала Річ Посполита.
Відтак її можна назвати «історичною матір’ю» України. Цікаво, що автором ідеї створення української козацької автономії з полковим устроєм і князем-гетьманом на чолі був київський римо-католицький єпископ Юзеф Верещинський (між 1530 і 1539 – 1598), русин за походженням.
При цьому Ярослав Грицак не виступає безапеляційним апологетом Речі Посполитої.
Натомість радить трактувати її в залежності від того, про які часи і групи населення йдеться.
Нині в Україні йде переосмислення цивілізаційного спадку Польсько-Литовсько-Руської держави. Традиційна польська монополія на неї підважена. До ягеллонського досвіду вдаються навіть політики. Зокрема й до згадуваного в «Глобальній історії…» гасла руської шляхти - «Нічого про нас без нас!» - коли великі міжнародні гравці дозволяють собі зараз вести переговори про долю України без участі її представників.
E pluribus unum
Цей латинський вислів, зображений на державному гербі США, можна довільно перекласти як «Єдність у багатоманітності». «Глобальна історія…» підводить читача до схожого висновку й щодо України.
Так, великий капітал у Російській імперії часів промислової революції другої половини ХІХ – початку ХХ ст. (в тому числі й у підросійській Україні), посідали переважно іноземні власники. Один з них – валлієць Джон Х’юз, або Юз (1814-1889).
Частина підприємців, пише Ярослав Грицак, «не були етнічними українцями за походженням, але займали національну позицію» (Грицак Я. – Там же. С. 194). Від себе додамо, що один з таких – росіянин Іван Донцов, торговець сільськогосподарськими машинами, відомий українофіл, батько ідеолога українського націоналізму Дмитра Донцова.
У цю ж різноманітність вписуються і «русифіковані міста», куди восени розбігаються персонажам пісні «Вона» (група «Плач Єремії»). Бо українські селяни переважно уникали праці на міських промислових підприємствах, тому основну масу промислового пролетаріату складали вихідці з сусідніх російських губерній (Грицак Я. – Там же. С. 194).
До цього варто додати й велику чисельність євреїв – деякі міста були єврейськими більш ніж наполовину. Наприклад, Радомишль (Житомирська область), де євреї складали близько трьох чвертей населення міста. Вони першими побудували там школу, банк і навіть театр.
Нарешті – етнічна та мовна строкатість великих українських міст. Уривки, де це описується, задовгі, але варті того, аби їх бодай фрагментарно процитувати:
«Одеса була російськомовним містом, але не російським. Російські прізвища її жителів сусідували з прізвищами польськими, грецькими, вірменськими, німецькими, а найчастіше – із прізвищами євреїв…
Кияни ж, як жартував Володимир Антонович, говорили не по великоросійськи і не по-малоросійськи, а мало по-російськи…
Про Харків петроградський критик у 1916 році писав, що це місто-невизначеність, бо весь свій костюм носить з чужого плеча» (Грицак Я. – Там же. С. 195-196).
Навіть у нинішній російсько-українській війні, звертає увагу професор Грицак, реалії такі, що чимало бійців ЗСУ, Нацгвардії та добровольчих батальйонів говорять російською. Зрозуміло, що для обивателя більше важить наскільки точно вони стріляють по ворогу. А держава, просвітницькі організації і люди мистецтва теж мають свою місію – робити Україну цікавою для українців.
Інші родзинки «Глобальної історії…»
Про те, що зробило новий твір Ярослава Грицака тим, чим він є, можна говорити багато. Зупинимося однак лише на деяких речах.
Автор застосовує широкий міждисциплінарний спектр – від популярної останнім часом генетики і статистики до філології. Це робить книгу цікавою для ширшого кола читачів.
Текст її містить чимало метафор. Так, метафора не є частиною наукової методології, але значно полегшує популярний виклад. Це й ефектне знаряддя для інтелектуальних провокацій, майстром яких Ярослав Грицак, безперечно, є.
Приміром, порівняння ним історичної пам’яті з наркотиком, який «дає почуття швидкого задоволення, але не ліквідує хворобу» став предметом обговорення й палких дискусій у Facebook-просторі.
Тут пригадується вислів Парацельса (1493(?) - 1541): різниця між ліками і отрутою лише в дозі.
Мабуть, українців, а також поляків і євреїв можна віднести до націй, найбільш «отруєних» власним минулим. А історичний «передоз», до того ж, під’юджуваний політиками, суттєво гальмує діалог як усередині України, Польщі та Ізраїлю, так і між ними.
Якщо вже зайшлося про Україну та Польщу: Ярослав Грицак, згадуючи випадки масового знищення людей на території України між 1914 і 1945 роками, характеризує їх як «геноцидні акти».
Це і розкуркулення, і Холокост, і знищення радянських військовополонених, і примусові депортації тощо. В цьому ж ряду – Волинська різанина і масове винищення поляками українців під час другої світової війни.
Оцінкою цих подій як «геноцидних актів» Ярослав Грицак потенційно наразив себе на жорстку критику з обох боків українсько-польського кордону. Але те, що він не побоявся цього, заслуговує на повагу.
Проблема в тому, чи вистачить «високим полемізуючим сторонам» мудрості не хизуватися зайве одні перед іншими «списками кривд», а вийти нарешті на розуміння людського життя і людської гідності як найвищих цінностей. І зосередитися на спільному пошуку причинно-наслідкових зв’язків, що привели саме до такого, а не інакшого розвитку подій.
Головні свої висновки після прочитання «Глобальної історії…» я би звів до наступного.
Перше: історія має зберігати досвід попередників, аби нащадки його переосмислювали, робили висновки й не повторювали дурниць. Для української нації з її яскраво вираженим історико-політичним інфантилізмом це особливо актуально.
Друге: історія теж не повинна перетворитися на залізну кулю з ланцюгом, коли йдеться про модернізацію нації, про подолання цивілізаційного відставання. Адже світ змінюється на наших очах швидше, ніж у попередні роки.
В цьому мабуть і полягає місія цієї книги, означена в першій частині її заголовку – «подолати минуле».
Хтозна, чи стане "Глобальна історія України" гвіздком, що приб'є кришку труни згаданого нами вище метафоричного інфантила. Та вже сама ця спроба, що її вчинив Ярослав Грицак, заслуговує на повагу.
Може ця спроба не в усьому досконала. Але, гадається, найбільш вдала на сьогодні.
