Нова політика Європи: десять років політичних криз

Що читаємо? Мідделаар Луук Ван. Нова політика Європи: десять років політичних криз. Київ, Дух і Літера, 2021

Європейський Союз прославився регулюванням та системою правил, але така стратегія більше не відповідає вимогам часу. Створені для регулювання розмірів огірків та бананів інституції не здатні реагувати на кризові ситуації. Луук ван Мідделаар досліджує трансформацію Євросоюзу у відповідь на нові виклики, чільне серед яких посідає Україна.

Відправними точками аналізу стають чотири великі кризи, половина з яких українські (2013 та 2015 років), а також грецька криза, яка поставила під сумнів існування єдиної валюти, та криза мігрантів 2015-2016 рр. Навряд чи може бути актуальніший для цієї книги час, ніж зараз, коли російська агресія вкотре кидає виклик Європі.

Свідомою стратегією Євросоюзу минулого було винесення політики за дужки: Союз займався питаннями зростання та перерозподілу, освіти та охорони здоров'я, свободи та ідентичності, але тільки не державою і владою, громадянством і опозицією. Деполітизація перетворилися на слабкість, оскільки жодні правила чи закони не можуть передбачити усіх нових ситуацій.

Кризи — це «невідоме невідоме», як казав Дональд Рамсфелд. Жоден монетарний чи банківський звіт не згадував про можливість краху євро, а для приборкання потенційних криз не існувало інструментів: Установчий Договір ЄС, який з часом набув конституційних ознак, прямо забороняв державам-членам фінансувати боргові зобов'язання одне одного.

«Chacun sa merde» («Кожному власне лайно») — так президент Франції підсумував німецьку позицію щодо спільних гарантій для банківської системи у 2008 році.

Але коли внаслідок парламентських виборів 2009 року у Греції викрили приголомшливе шахраювання зі статистичними даними — бюджетний дефіцит невпинно наближався до 15%, — «лайно» стало спільним, і розгрібати його довелося в авральному режимі.

Починалося все ортодоксально — із заяв про «стурбованість», «спільну відповідальність» і «політичну солідарність», проте ситуація вимагала політичних рішень, які виходили за межі звичайного.

Про кого чи про що конкретно йдеться, коли говорять «Європейський Союз»? Кому дзвонити, як нарікав колишній держсекретар США Генрі Кіссинджер, щоб поговорити з Європою?

Інституційна структура Союзу незбагненна, та нідерландський історик розплутує цей клубок та поступово пояснює Євросоюз для європейців. Європу створювали у постійній взаємодії і постійному суперництві — «наднаціональне» супроти «міжурядового», федералізм та функціоналізм, технократія та політика.

Трьома «черепахами» Союзу стали деполітизація, парламентаризація та саміти. Саміти [голів держав] особливо обстоювала Франція як гнучку противагу технократичному та безликому «Брюсселю».

Пізніше з цього починання виросла окрема «прибудова» у вигляді Європейської ради, де, як вважає автор, поступово кристалізується найвища політична виконавча влада Союзу. Саме тут, у тісній компанії, наділені виборцями авторитетом керівники виконавчої політичної влади країн-членів приймають ключові рішення, які потім спускаються до інших інституцій.

Українського читача найбільше цікавить (і найбільше обурить) написане про власну країну. Мідделаар визнає провальність політики щодо країн «Східного партнерства», коли «стратегічна безтурботність йшла пліч-о-пліч з геополітичною бездіяльністю»; Фредерика Могеріні відверто описала цю лакуну у європейському мисленні, яке старанно уникає питання відносин із Росією.

Після оптимістичного вступу до передумов Майдану Мідделаар збиває з ніг формулюванням, що «в лютому [2014] Україна опинилася на межі громадянської війни» і, наче свідомий майбутнього обурення, в «примітці до українського видання» пояснює — «принаймні так здавалося спостерігачам у Брюсселі та деінде».

Так само доводиться виправдовуватися за згадку про «проросійських повстанців» на сході України — мовляв, «називати цих людей "pro-Russian rebels" було і досі є усталеною традицією у багатьох західних медіа та дипломатичних колах».

«Докладніший аналіз мав би встановити, якою мірою ця група складалася з місцевих проросійськи налаштованих українців, російських добровольців, російських нерегулярних та регулярних військових загонів», але невідомо, на кого покладається це завдання.

Нідерландський історик сухо описує катастрофу МН17, яка забрала життя стількох нідерландців: літак «було збито» без зазначення кого, де і ким (хоча б в тій самій «примітці до українського видання»).

Після такого безособового «було збиття» «німецький бізнес і голландське газове лобі» припинили дебати і запровадили «безпрецедентні економічні санкції». Хтось збиває літак, а карають Росію — дивовижні виверти, аби лиш не назвати речі своїми іменами.

Поміж рядків читається не надто прихований антиамериканізм: Вікторія Нуланд потрапляє під вогонь критики то за свій вигук «Fuck the EU», то через те, що назвала німецького міністра оборони «міністром поразництва», а американцям закидаються «розмови про європейців, які повторюють "московську брехню"».

Картинка стає особливо сумнівною, коли Мідделаар розповідає про «зростання напруги» весною 2014-о між Москвою та Вашингтоном через загрозливі маневри «і з боку Росії, і НАТО». Це розмиває вину російського агресора, а від такої інтерпретації до поширеної в Європі думки про «право» Росії вимагати щось від НАТО один крок.

Праці західних демократів нині рідко обходяться без Трампа, хоча в книзі про Європу це дійсно доречно через висловлювання колишнього американського президента про оборонну політику Союзу.

Трампу приділяється непропорційно багато уваги по зрівнянню з головною загрозою Європи, від якої, власне, і потрібно оборонятися Євросоюзу, але найголовніше ось що: нідерландський журналіст обурюється словами Трампа про «довіру до Меркель та Путіна», бо цим той «не виявляє ані найменшого розрізнення між демократичним союзником й авторитарним суперником часів Холодної війни».

Проте сам Мідделаар неодноразово пише без всякого «розрізнення» про «українського президента Порошенка та його російського колегу Володимира Путіна», а останнього якось навіть зараховує до групи лідерів, які «бажали миру» в критичні моменти 2015-о.

Між 2010 та 2015 роками Луук ван Мідделаар працював спічрайтером першого постійного президента Європейської ради Германа ван Ромпея, тож добре знає ціну формулюванням чи їхній відсутності.

Нідерландець пояснює поведінку європейців «жахіттями незгладимої трагедії історії», внаслідок чого навіть «стримування зла» вважається досягненням, і навіть нахвалює таку політику, позаяк «при цьому вас можуть назвати боягузом і зрадником, тож це вимагає сміливості та рішучості».

Схоже, автор воліє не помічати, що стримування не працює, але його найбільший гріх не в цьому, і навіть не у відсутності співчуття до України. Європейська «стратегія відсутності стратегії» погано вписується в авторський наратив про політизацію Євросоюзу в кризові часи, коли потрібні сміливі та неординарні рішення, а це зовсім не про «стримування».

Європа вийшла далеко за межі можливого і з Грецією, і з біженцями: глава Європейського Центробанку Маріо Драґі не мав повноважень на такі заяви, але його слова про порятунок євро «будь-якою ціною» враз заспокоїли ринки, як відкриття кордонів Німеччини ордам сирійських біженців Ангелою Меркель посприяло вирішенню кризи.

Україні в чомусь подібному відмовляють. Ще в 2015 році Меркель виправдовувала заборону на постачання українській армії покращеного озброєння безапеляційним «це не може посприяти вирішенню конфлікту», що Мідделаар прокоментував як «цього було досить, щоб підточити відчуття добра і зла». Його аналіз «українських криз» заслуговує такого коментаря не меншою мірою.

Ганьба, проте часи журби та злості залишилися давно в минулому, тож пропоную вважати таке ставлення до «української кризи» у книзі не мінусом, а одним з найбільших її плюсів, адже нідерландець без рожевих окулярів озвучує, як думають у Європі.

Це не про «друзів України» чи її ультралівих/ультраправих відвертих ненависників, Мідделаар пише нейтрально, без симпатій та пересудів. Розпорошеність та невловимість влади в Євросоюзі, про що Мідделаар написав вже другу книгу, легко можна було б використати для виправдання бездіяльності, проте в цьому немає потреби, адже Україна тут не більш ніж подразник. «Політика Європи» виявляється «новою» лише допоки йдеться не про нашу країну.

Нідерландському історику знову вдалося написати непересічну книгу про Європу, де знову йдеться про інститути та інституції. Вона доступна, добре написана і перекладена (якщо заплющити очі на численні друкарські помилки). Сама природа перетворень Євросоюзу робить працю застарілою одразу після її виходу, але менш інформативною та важливою вона від цього не стає. Однозначна рекомендація.