Щербицький в інтер’єрі епохи

Що читаємо? Юрій Шаповал, Олександр Якубець «Служитель залежності: Володимир Щербицький за обставин часу». Київ: Інститут Критики; Український науковий інститут Гарвардського університету, 2021

Уперше мені довелося побачити Володимира Щербицького зблизька і наяву 22 квітня 1973 року під час покладання ним та іншими представниками партійно-радянської номенклатури квітів до пам’ятника Леніну в чергову річницю дня народження вождя світового пролетаріату.

Кинувся у вічі радісний вираз на обличчі Щербицького, який тоді розумівся як відбиття настрою в день радянського свята. Але сьогодні я додав би до цього ще і його радість з приводу здійснення мрії – стати головним в Україні, першим секретарем ЦК компартії України.

Гадаю, цю мрію він плекав ще з 1957 року, коли став секретарем ЦК. А який же просто секретар ЦК не мріє стати першим секретарем ЦК, причому тут йдеться не про статус primus inter pares, тобто першого серед рівних, а про першого над усіма у великій та потужній республіці.

Навряд чи така мрія виникла у Щербицького раніше 1957 року, коли він був першим у Дніпродзержинську чи навіть Дніпропетровську. Таке відчуття надавало лише перебування безпосередньо біля партійного Олімпу у якості одного з секретарів ЦК КПУ і члена Політбюро.

Ключове питання будь-якого дослідження про будь-якого значного політика – це питання про те, як це йому вдалося? Відповідь цікавить не лише істориків і політологів, але й багатьох нинішніх можновладців, які вже досягли чогось, але прагнуть ще більшого. Відчуття влади, як говорив Микита Хрущов, - це такий наркотик, який сильніший, ніж ейфорія від сп’яніння чи оволодіння жінкою.

Автори книги теж ретельно і доскіпливо намагаються дати відповідь на це питання – як Щербицького вдалося у 37 років очолити велику і потужну область в Україні, а у 39 стати секретарем ЦК КПУ і членом найвищого органу республіки.

Автори показують, що перший поштовх нагору Щербицькому, зробив Георгій Павлов, але далі йому сприяла належність до «дніпропетровського клану». Але не лише це: діяв комплекс причин. Велику роль відіграв і час розгортання кар’єри. У 1937-1939 роках люди робили стрімку кар’єру за рахунок гострого дефіциту кадрів за умов і після «великого терору». Як згадував Микита Хрущов, «по Україні ніби Мамай пройшов».

Тоді, наприклад, починав кар’єрне зростання очільник України у 1953-1957 роках Олексій Кириченко. Він у 1938 році «стрибнув» з посади завідувача навчальної частини Охтирського технікуму механізації сільського господарства (Сумська область) до інструктора відділу науки ЦК КП(б)У і за три роки секретаря ЦК.

Сприятливими для кар’єрного зростання були і 1950-ті роки. Автори ставлять питання: до якої генерації радянських керівників належав Щербицький? Вони вважають, що він був представником «перехідного» періоду – на межі «сталінського» та «хрущовського», хоча ментально його можна трактувати скоріше як «сталініста», аніж «хрущовця», якщо не за методами керівництва, то за світоглядом.

Сам період «відлиги», зміна політичної атмосфери теж сприяли кар’єрному зростанню. Автори справедливо стверджують, що долі Щербицького сприяло і везіння чи щасливі збіги обставин.

Говорячи про успіхи кар’єри Щербицького, не можна не згадати того, хто відіграв у цьому процесі головну роль. А саме про Леоніда Брежнєва.«Дорогий Леонід Ілліч», безумовно, був специфічною політичною фігурою. Говорити про колоритність особистості, як у випадку Микити Хрущова, тут не доводиться.

Як студенту, аспіранту, викладачеві вишу 1970-1980-х років мені довелося часто слухати і читати промови Брежнєва. Як згадують його помічники, він вимагав, щоб промови йому писали спрощено і без зайвих прикрас і образності.

У результаті і цей аспект його діяльності ще більше створював відчуття застою, трагікомізму і абсурдності. Сам він, у силу браку належної освіти не мав відчуття слова, говорив штампованими словами, безбарвними та індиферентними.

І так виступали і промовляли тоді усі партійні бонзи, мавпуючи свого боса чи не маючи природних можливостей виступати інакше. Згадується при цьому один з епізодів життя Щербицького, а саме – нагородження його другою зіркою Героя соціалістичної праці (1977 рік), яке демонстрували по телебаченню.

Спочатку Брежнєв зачитав коротке поздоровлення з папірця. Потім Щербицький почав відповідати своїми словами, але після того, як Брежнєв повернув голову і суворо на нього подивився, дещо заметушився, дістав папірець і теж почав з нього читати. Брежнєв знову на нього подивився, але вже схвально. Це лише одне із свідчень того, що читання з папірця стало своєрідним «застійним» ритуалом для усієї номенклатури.

У зв’язку з цим згадується такий епізод з часів студентства на історичному факультеті Київського університету. Якось після лекції по історії КПРС, (а йшов тоді 1972 рік), один з наших з Юрієм Шаповалом однокурсників запитав у викладача цієї дисципліни: «А чому Брежнєв завжди читає з папірця?».

Слід відзначити, що на той час це було дуже сміливе запитання, яке могло коштувати його автору навіть вильоту зі студентів. Доцент, якому адресувалося це питання, на деякий час втратив мову, кліпав очима і не знав, що відповісти.

Але йому допоміг один кмітливий аспірант, що його супроводжував, який відповів так: «А тому, що кожне його слово багато важить!». Доцент полегшено зітхнув і радісно підтримав цю репліку. І повинен відзначити, що з того часу ця відповідь почала гуляти, як би тепер сказали, «інформаційним простором».

Те, що слово ґенсека «багато важило», свідчать рядки з його щоденника - тут уже написані власноруч, хоча, скоріше всього, і десь «пригладжені». Ось буквально кілька рядків з його щоденників (цитую мовою оригіналу).

«Многосложного – приходится думать и сидеть» (запис від 16 березня 1973 року). Після цього унікальний коментар від одного з упорядників щоденників, який у захваті написав: «Бачите, Леонід Ілліч думав». Очевидно, що цей упорядник намагався переконати і себе, і читачів, що так і було: Ілліч №2 теж думав.

Дещо збивають з цього твердження інші записи у щоденнику «глибокодумного» Леоніда Ілліча. «Михаил Евстафьевич прислал синюю рубашку с пуговочками до низа — но не шерстяная». (Запис від 5 квітня 1976 року). «Бритье. Забили в косточки с Подгорным». (31 липня1976 року). «Вал. Лукинична сделала обрезание ногтей». (15 вересня 1976 року).

Зустрівся у цих записах і Щербицький: «Встретился с тов. тов. Щербицким В. В. и Ляшко A. П. Беседа продолжалась 5 ч. 30 минут. Выслушалих о положении в с/хоз-ве Украины и других вопросах, их мнение о хлебозаготовках и животноводстве»(16липня 1972 року).

Якщо цим персонам було приділено стільки уваги, - то, очевидно, що бесіда з ними була для Брежнєва дійсно цікавою. При цьому також слід звернути увагу на дату бесіди - 16 липня 1972 року. Це було лише через півтора місяці після призначення Щербицького на посаду першого секретаря ЦК КПУ.

Можна з великою вірогідністю стверджувати, що говорили про ситуацію в керівництві України в цей час. Як сприймалася відставка Петра Шелеста, якою була поведінка та настрої керівників республіки та областей. Очевидно, що Брежнєв намагався підбадьорити і дещо проінструктувати нового очільника республіки і свого намісника в Україні.

Однією з стрижневих тем книги є стосунки між Щербицьким і Шелестом. Цьому присвячений спеціальний розділ книги з досить вдалою назвою «Петро Шелест і Володимир Щербицький: тандем політичних конкурентів». Слід відзначити, що Юрій Шаповал вже торкався цієї теми в іншій своїй книзі, що вийшла друком 2020 року і вже набула широкого і позитивного резонансу. («Партійний «націоналіст». Парадокси Петра Шелеста». Львів:Видавництво Анетти Антоненко; Київ:Ніка Центр, 2020.-216 с.).

Автори так пишуть про цей тандем: «Вони були абсолютними антагоністами в усьому: від зовнішнього вигляду, манер, звичок – до управлінської методології та поглядів на Україну» (с.109).

При цьому свою думку Шаповал і Якубець арґументують посиланнями на враження людей, які працювали з цими двома лідерами або мали з ними певні контакти чи досліджували їхню діяльність: Володимира Семичастного, Якова Погребняка, Валерія Врублевського, Олександра Власенка, Віталія Коротича та інших.

Цікавим, на нашу думку, є узагальнення 1-го Президента України, колишнього партійного функціонера Леоніда Кравчука. Він, зіставляючи Володимира Щербицького і Петра Шелеста, не вважав, що вони належали до якихось різних типів номенклатури.

Обидва, на його думку, були «захисниками існуючого ладу, виступали за зміцнення Радянського Союзу, за перехід до комунізму», обох він уважав «людьми одного сорту», але Щербицький був «на порядок вищий своєю людяністю і значно легший у спілкуванні. Шелест був людиною крутою, не дуже любив дискусії і висловлювався завжди однозначно»(с.113).

Це твердження доповнює і думка Георгія Крючкова, який припускав, що протистояння «Щербицький – Шелест» було зумовлене не політичними мотивами, навіть не службовими претензіями, а особистою неприязню»(с.114).

Автори наголошують, що в період правління тандему в Україні прокотилася хвиля репресій проти інакодумців та патріотично налаштованої інтелігенції. І вина обох й цьому – беззаперечна. У книзі наводиться приклад такого переслідування щодо хору «Гомін» у 1970-1971 роках (с.122-123).

Через 10 років, у 1980-му, мені довелося працювати в поточному архіві Держтелерадіо України та прочитати справу, що стосувалася цього колективу. Навіть з позицій того часу, обвинувачення проти діяльності хору та його керівника виглядають дрібними та надуманими, окрім одного «але».

Виявляється, що вони співали «Ще не вмерла Україна». У тексті справи навіть були рядки з цього твору. Це викликало у мене з одного боку, здивування (як це дозволили залишити на папері?). Тим більше, що це виглядало так, ніби той, хто записував зробив це навмисно, щоб ще хтось, крім нього, це колись прочитав. З іншого боку, я зрадів, бо вперше побачив текст майбутнього гімну України. Я тихенько переписав цей текст на маленький папірець і сховав його в кишеню.

Провідним у книзі є розділ, присвячений діяльності Щербицького у якості першого секретаря ЦК КПУ, тобто керівника України (слово господар тут не підходить, бо була ще Москва). Його політичну лінію та ідеологію більшість сучасників характеризують як «інтернаціоналістську» в радянському трактуванні цього слова, тобто нічого національного, а лише загально радянське.

Олесь Гончар зі властивою йому образністю та несприйняттям усього антиукраїнського, так категорично висловився про Щербицького:. «Найзапопадливіший русифікатор, нищитель нашої мови, розмахом злодіянь перевершив і Меншикова, і Кагановича». І тут не напишеш, що істина десь посередині і що це літературна гіпербола. Саме тому в Щербицького виникла потреба у такому діячеві ( не хочеться писати людині) як Валентин Маланчук.

У одному з архівів мені довелося читати чорновий варіант доповіді Маланчука на одному з пленумів ЦК КПУ з помітками членів Політбюро, яким був розісланий цей проект.

Кидався у вічі надмірний пафос тексту, до того ж написаний якось неоковирно. Члени Політбюро залишили чимало зауважень щодо цього проекту, в тому числі, наприклад, і Олексій Ватченко, який вважав, що доповідь треба переробляти у багатьох місцях.

У книзі написано і про сім’ю Щербицького, і ці рядки, як завжди, цікаві для читача. Наш з Юрієм Шаповалом однокурсник, заслужений працівник освіти України, нині, на жаль, покійний, Валерій Головенько (1953-2015) як студент університету проходив педагогічну практику у школі №57 Києва.

Там працювала дружина Щербицького Рада Гаврилівна, яка пережила і чоловіка, і своїх дітей. Якось Валерій був присутній на засіданні педагогічної ради школи і, звичайно, з цікавістю спостерігав за поведінкою Ради Гаврилівни на ній.

Директорка школи під час свого виступу весь час поглядала на Раду Гаврилівну, очікуючи від неї якоїсь реакції на свої слова – чи схвальної, чи неґативної. Проте Щербицька уважно слухала, не робила вигляд, що вона вище усього цього, що відбувається, але не промовила й слова.

Звичайно, поведінку директорки можна зрозуміти, Вона знала, хто сидить у неї на педраді і що може статися, якщо щось піде не так. Слід відзначити і толерантність поведінки самої Ради Гаврилівни, тому що багато хто на її місці зразу б включив «бариню» і почав усіх повчати.

У зв’язку з цим згадується приклад іншої жінки можновладця – Раїси Максимівни Горбачової, яка повчала не лише свого чоловіка... Можна припустити, що Рада Гаврилівна отримала певні інструкції з цього приводу від свого чоловіка і неухильно їх виконувала. До слова, вона відзначала, що «авторитет чоловіка завжди був для неї незаперечним», що підкреслюють і автори книги.

Згадано у книзі і про дітей Щербицького – Валерія і Ольгу. На нашому курсі близько половини студентів були кияни, які, звичайно, більше чули про сім’ю Щербицького. Хтось із них і розповів, що Валерія Щербицького можна часто зустріти біля київського центрального гастроному на Хрещатику. Там одного разу ми його і побачили. Думали, що чекає з ким випити, а виявилося ще гірше…

Ольга Щербицька була нашою ровесницею і вчилася на факультеті романо-германської філології, що знаходився в тому ж «жовтому» корпусі, що й наш історичний факультет.

Коли ми вийшли одного разу на ґанок корпусу після занять, то хтось з киян шепнув: «А он дочка Щербицького». Я побачив досить високу на зріст дівчину, яка стояла під прозорою напівсферичної форми парасолькою. Я вперше бачив таку парасольку, хоч і прожив вже не один місяць в Києві. Всі інші парасольки, в тому числі і у однокурсників – киян, були чорні та іншої форми.

А серед них були діти з поважних сімей, зокрема внук Голови Верховної Ради України Дем’яна Коротченка – того самого, якого Іосиф Сталін називав «самуяром», оскільки він саме так вимовляв слово «самурай». Подейкували, що дочка Щербицького ще зі школи зустрічалася з якимось хлопцем з простої сім’ї, але потім його забрали до армії десь в Архангельськ і долі їх розійшлися.

Вердикт авторів книги щодо Щербицького досить однозначний, але, на наш погляд, вірний: «Він був уніфікованим продуктом своєї епохи. «Одним із...». Будь-якої миті його можна було замінити іншим функціонером – різниця полягала б у нюансах, але не в суті: повноважний представник метрополії та провідник її політики на колоніяльних (чи напівколоніяльних з особливим статусом) землях, цілком задоволений своєю роллю локального лідера» (с.248).

Колись один з найзнаменитіших людей історії Марк Тулій Цицерон у трактаті «Deoratore» («Про оратора») написав: «Трьох задоволень ми чекаємо від історії: перш за все – насолоди пізнавати незвичні речі; далі – корисних, особливо для життя, настанов; врешті про народження теперішнього з минулого, коли все досконало виводиться зі своїх причин». Думається, що автори рецензованої книги багато в чому виконали вимоги Цицерона, написавши книгу досконалу в багатьох аспектах.