«Товстун» і «Малюк». Історія створення ядерної бомби

Що читаємо? Ричард Роудс. Создание атомной бомбы. Москва: КоЛибри, 2020

Перша частина книги присвячена майже винятково науці — відкриття за відкриттям, «нобель за нобелем», вчені розгадували атом. Резерфорд відкрив в атомі ядро, Нільс Бор «розмістив» електрони на орбітах-оболонках, а пізніше той самий Резерфорд бомбардуванням азоту втілив мрію алхіміків: гелій (елемент №4) та азот (№7) перетворювалися на водень (№1) та кисень (№10).

Роудс постарався донести суть та важливість ключових відкриттів на шляху до ядерної зброї, тож наукове наповнення не вимагає від читача глибоких знань з фізики чи хімії, що не заважає прискіпливому московському науковому редактору зауважувати про використання автором «аналогій» та «наближень». Але це таки історична праця для широкого загалу, а не підручник з ядерної фізики.

Історія відкриттів вкрай персоналізована: Роудс приділив трохи часу чи не кожному учаснику «атомної лихоманки». Нільсу Бору вкрай важко давалося письмо: нотатки для нього вели мама, брат, дружина і молоді фізики-асистенти; «батько» комп'ютера фон Нейман в шестирічному віці жартував з батьком давньогрецькою; Едвард Теллер (майбутній творець термоядерної бомби) заговорив аж у трьохрічному віці, проте одразу закінченими реченнями.

Вчені тут зовсім не як в підручниках народжуються, щось відкривають і помирають; кожен з них — особистість зі своїми нюансами.

Створення чогось настільки нового і масштабного, як атомна бомба, вимагало промислових потужностей та свободи думки: тоді як перше ціною людських життів ще могла дати країна-бензоколонка, яку тоді йменували Совєцьким Союзом, та вона точно не могла дати другого.

Немарксистські вчені тікали звідси так само, як вчені єврейського походження — з нацистської Німеччини, що яскраво ілюструє одеського фізика Джорджа Гамова. В 1932 році він зробив спробу перепливти на байдарці з Криму до Туреччини, і хоча сильний вітер завадив плану, однак не відбив бажання втекти з тюрми народів.

Наступного року Гамова делегували на Сольвеєвський Конгрес в Брюсселі, він домігся від самого підписанта пакту з Ріббентропом Молотова права виїхати разом з дружиною і більше ніколи в Совок не повернувся. Тепер московці печально зітхають, що Гамов, «к сожалєнію», невідомий «широкім слоям насєлєнія нашєй страни». Ще б пак.

Атомну бомбу створили Сполучені Штати, однак Роудс приділяє увагу ядерним програмам інших країн: британська спочатку випереджала неповоротку американську і стала для неї каталізатором.

Японська атомна програма впиралася у брак ресурсів, а нацистська скінчилася 20 лютого 1944 року, коли британці провели спецоперацію зі знищення евакуйованої з заводу Norsk Hydro важкої води. Операція забрала життя 26 людей з числа пасажирів та команди порома, на борту якого перевозили цистерни.

Ядерна програма Совєцького Союзу у книзі обсягом у тисячу сторінок займає цілих 2 (дві). Кілька потуг одиничних фізиків зав'яли в зародку: «лабораторії спорожніли», пише Роудс, оскільки «Матушка Расєя» вигнала на фронт всіх та кожного.

Навіть після початку розробки атомної бомби під керівництвом Курчатова на момент січня 1944 року він зміг зібрати лише близько 20 вчених. На жаль, совки таки отримали секрети поділу ядра завдяки корисному ідіотові, який вважав, що у комуністів повинна бути атомна бомба «для рівноваги».

Учасник Мангеттенського проєкту німецький фізик Клаус Фукс протягом найважливіших років, з 1942 по 1950-й, передавав секретну інформацію Совєтському Союзові. Велика Британія відмовила в екстрадиції Фукса до США, чим врятувала його від електричного стільця. Бензоколонка отримала атомну зброю, якою тероризуватиме світ.

Нільс Бор не вірив у практичну реалізацію проєкту атомної бомби, позаяк «для цього потрібно було перетворити країну на фабрику», тож коли після втечі від нацистів у 1944 році побачив у Лос-Аламосі кілометрові споруди і гектари заводів, то промовив «Отже, саме це ви і зробили: перетворили країну на фабрику».

Держава авторитарно підкорила собі розробку атомної бомби, тому ближче до екватора книги наука поступається місцем політиці; Роудс детально відстежує поступову реалізацію масштабного проєкту в лабіринті комітетів, рішень та погоджень.

Сполучені Штати викуповували сотні тисяч гектарів землі, будували цілі містечка, прокладали сотні кілометрів освітлених та асфальтованих доріг без табличок про «великі будівництва». І без жодних табличок взагалі: Лос-Аламос нагадував високоінтелектуальним мешканцям концтабір, де навіть особисті листи армія ретельно цензурувала, про що згадував в своїх мемуарах один з учасників Мангеттенського проєкту Річард Фейнман.

Масштаби проєкту вражають знову і знову, та все одно дещо хочеться виділити — взаємодію державних структур. Калютрон — установка для електромагнітного розділення ізотопів урану — потребував величезної кількості дефіцитної міді.

Казначейство у Вест-Пойнті виділило 395 мільйонів тройських унцій — 13 540 американських тонн — срібла, яким можна було замінити мідь; його розкотили в дванадцятиметрові стрічки і намотали на залізні сердечники камер калютрона. Срібло коштувало більше $300 мільйонів.

Калютрон «Альфа» споруджували двадцять тисяч будівельників, і все це — заради виділення п'яти грамів (!) збагаченого до 15% урану-235 на добу. «Фантастична робота», — однаково можна сказати і про автора «Створення атомної бомби», і про американську державу.

Україна неодноразово згадується у праці, точніше, один її виходець: уродженець Боярки Джордж Кістяківський долучився до проєкту як спеціаліст з вибухових речовин та відповідав за надважливу частину програму — імплозію (від англійського «implosion» — вибух, спрямований всередину, на противагу традиційному «explosion», вибуху «назовні»), яка стала основним принципом плутонієвої бомби «Товстун».

Кістяківський «неймовірно», як зазначає автор, втілив розроблену фон Нейманом систему трьохвимірних вибухових лінз та ледь не став цапом-відбувайлом на останньому етапі випробувань, коли підрив макета показав несинхронність імплозивного вибуху.

Однак його впевненість в роботі була абсолютною: Кістяківський запропонував парі на свою місячну зарплату проти $10 Оппенгеймера, і зайве нагадувати результат.

Епос «Створення атомної бомби» жодного разу не викликав відчуття чогось зайвого попри фантастичну кількість прізвищ, відкриттів та деталей. Єдиною «сумнівною» гілкою розповіді є «політичні міркування» щодо контролю та регулювання атомної зброї, пов'язані з невгамовним Нільсом Бором.

Знаменитий вчений сформулював філософський принцип «доповнюваності» про те, що іноді два взаємовиключних поняття описують ситуацію краще, ніж поодинці. Поширення принципу з квантової механіки на політичні реалії означало проінформувати Совєцький Союз про розробку ядерної бомби до її виготовлення, щоб довіра від подібного вчинку стала запорукою перемовин про контроль за атомною зброєю у післявоєнний період.

Політики справедливо відкинули ці наївні міркування: Черчилль чітко і недвозначно написав у документі щодо «співробітництва з русскімі» — «у жодному разі», а під час особистої зустрічі відчитав Бора «як хлопчиська». Але симпатії автора однозначно на стороні Бора.

Тихоокеанський театр бойових дій та особливості боротьби проти Японії здобули значну увагу автора. Фанатичність японців перешкоджала швидкому закінченню війни, і йшлося не лише про знаменитих камікадзе.

Гасло японців «Ми будемо боротися, доки нам не доведеться їсти каміння», що нагадує окупантське про «камні с нєба», підтверджувалося на практиці рекордно низьким співвідношенням числа полонених до вбитих: під час Північно-Бірманської кампанії воно складало 142 до 17 166, тобто 1:120.

Японія відкинула союзницький заклик до капітуляції з попередженням про застосування нової зброї; прем'єр-міністр барон Судзукі використав слово «мокусаці» — «ставитися з мовчазною зневагою».

На додаток, японська субмарина І-58 затопила важкий крейсер «Індіанаполіс» — катастрофа забрала життя 890 американців і стала найбільшим за людськими втратами одиничним затопленням. Наступного дня Хіросіму затвердили як ціль номер один.

Роудс вибудовує наратив таким чином, що його можна запідозрити у виправданні дій Сполучених Штатів в дусі популярного в соцмережах тексту, начебто «Товстун» та «Малюк» «зекономили» людські життя обох сторін, особливо, з огляду на відмову військового керівництва Японії від повної капітуляції навіть після Нагасакі та спробу заколоту проти імператора.

Однак згодом підозри зникають: на останніх сторінках книги автор дощенту розгромлює політику Сполучених Штатів і покладає на них повну відповідальність за гонку озброєнь.

Ще на початку книги Роудс продемонстрував традиційне для західних демократів презирство до «націоналізму»: відокремлення Карпатської України від Чехословаччини він назвав «мародерським заходом», свідомий, що Підкарпатську Русь втопила у крові союзницька нацистам Угорщина адмірала Горті.

В епілозі продовжується нещадна критика «націоналізму» та державної влади, чий симбіоз — «національну владу» — названо не менш ніж «організацією смерті». Національній державі протиставляються космополітичні структури — наука та міжнародне співробітництво, які уособлюють «відкритий світ», задля якого потрібно розпочати «демонтаж машини смерті».

Миролюбні уявлення американця геть не сприймаються в часи терору Бензоколонки спутніками, новічками і потоками; «відкритому суспільству» більше посприяло б скидання на Москву і Пєтєрбурґ водневих бомб «Козачок» та «Пампушка». Нільса Бора 1945 року ще можна виправдати, однак від Річарда Роудса 1986 року, року Чорнобиля, очікуєш адекватніших політичних оцінок.

Особиста думка Річарда Роудса ніяк не впливає на загальне враження від книги: це вкрай якісна історична праця, яка абсолютно справедливо отримала Пулітцерівську премію 1987 року. Однозначна рекомендація.