Історія боротьби, а не ридань

Що читаємо? Українська мілітарна поезія, Київ, Стилет і стилос, 2021.

Мабуть, головний стереотип про класичну українську літературу – це її схильність до страждань і плекання своїх образ замість боротьби. Принаймні, саме таку її версію нам часто викладають у шкільній програмі, де збереглося багато радянських штампів, а історія літератури є історією утисків та пригноблень.

Ця перша антологія української мілітарної поезії демонструє зворотний бік нашої літератури: войовничість та готовність до боротьби, на противагу стражданням та ресентименту.

І справді, дивно було би, якби у нас не було би такої літератури: адже фактично кожне покоління українців за останні кількасот років мало власну війну або революцію. Величезну частку нашої класики створили люди, які у певний момент життя тримали у руках зброю, працювали у підпіллі, сиділи в тюрмах за політичними вироками.

В чому ж особливість цієї збірки, окрім її тематичного спрямування?

Перш за все, обрано цікаві часові рамки: 1920-ті-1940-ві роки, добу, яку можна вважати найвищим розквітом української літератури взагалі. Саме тоді українські автори створювали модерністські твори, які були цілком у дусі часу та – за наявності перекладів та обізнаності у світі – могли би стати частиною світового мейнстріму і в чомусь перевершити його.

До того ж, ця доба стала народженням унікального покоління, якому випало побачити обидві світові війни, революційні події 1917-21-го, пережити еміграцію у 20-х, становлення тоталітарних режимів у Європі, а тоді – отримати примарну надію на незалежність під час Другої Світової, і зрештою, знову втратити її.

Тож упорядники об’єднали під однією обкладинкою відомих авторів, класиків, які писали про війни та підпілля, – із тими, хто не був письменником за покликанням. До цієї збірки увійшли твори вояків армії УНР, комбатантів ОУН і УПА, а також добровольців дивізії «Галичина», які писали вірші, що не поступаються творам класиків. Відтак ця антологія постає територією, де перетинаються визнані літератори, що наважилися стати на шлях боротьби, та комбатанти, які спромоглися створити видатні тексти нашої літератури.

З числа перших можна назвати, звичайно ж, Євгена Маланюка, рядок з якого дав назву збірці (та видавництву). У короткому біографічному нарисі упорядники відзначають його участь у Визвольних змагання: воював на фронті Першої світової, 1917-го року вступив на службу в армію УНР, був ад’ютантом генерал-хорунжого Василя Тютюнника.

Утім, для самого Маланюка не стояло дилеми «стилет чи стилос», адже у своєму житті він поєднав як шлях вояка, так і хист письменника. Та він представлений не лише своїми програмними текстами, але й менш відомими – наприклад, віршем із присвятою Дмитру Донцову.

Із Донцовим пов’язані ще декілька авторів, які увійшли до антології: він видавав та всіляко підтримував ще й Олега Ольжича, Леоніда Мосендза, Юрія Клена, Олену Телігу. Власне, збірку відкривають твори саме Олега Ольжича, який – немов за заповітом Маланюка – поєднував літературну діяльність із підпільною. Багато його текстів більш чи менш очевидно стосуються ОУН, до якої поет вступив після знайомства у Римі із Коновальцем.

Цікаво, що Ольжич опинився у Римі, коли приїхав читати лекції з археології, адже в еміграції він став талановитим науковцем і, навчаючись у Празі, отримав стипендію Гарвардського університету. І водночас саме він створив цілий цикл віршів, присвячених терористичній діяльності ОУН у Польщі, оспівуючи естетику підпілля та самовідданість «бойовиків». Зокрема до збірки увійшла поема «Городок», присвячена ОУНівцям Дмитру Данилишину і Василю Біласу, яких було страчено за експропріаційний напад на польську пошту. Це ледь не єдиний у нашій літературі такого рівня текст про міську герилью українських націоналістів:

«На площі у соннім локалі,

Де нудиться офіціант,

Весь в сірому, нервом зо сталі, -

Зачаєний комендант.

Зв’язковий. Сухе привітання.

Кашкет, окуляри, ровер.

І схована карта остання, -

В кишені його револьвер.

Наказ був палючо-огненний,

Та кригою дихає суть.

А завтра газетні сирени

По світу його рознесуть.»

Також важливу роль ОУН відіграла в житті Миколи Чирського: добровольця полку «Чорних гайдамаків» та хорунжого армії УНР, який разом з Маланюком та Юрієм Дараганом опинився у таборах для інтернованих (всі троє починали публікуватися саме у табірному журналі «Веселка»). Наприкінці 20-х Чирський перебрався до Ужгорода, де працював у народному театрі та очолював мистецьку організацію «Летюча естрада». Згодом він підтримав проголошення Карпатської України, за що після угорської окупації його заарештували і кинули до в’язниці. Вийшовши на свободу, вже 1941 року Чирський знову повернувся в Україну, у складі похідної групи ОУН, але невдовзі помер від туберкульозу у рідному Кам’янці.

Більш несподіваним є присутність у збірці Богдана-Ігора Антонича – того, кого прийнято вважати аполітичним поетом-містиком і ледь не космополітом. Утім, це вихолощене сприйняття Антонича дісталося нам в спадок від радянських часів, коли його тексти довго не друкувалися, а тоді – пройшли сувору цензуру. Натомість ця антологія відкриває нам іншого Антонича, який писав вірші про міську герилью, бій під Крутами та Громадянську війну в Іспанії («Слово про Альказар»):

«На морі полум’я міцне судно – незламний Альказар

в тюльпанах тисячі експльозій, в квітах зрослих з динаміту,

в короні із картечів, очервонений, сповитий в жар

на наших ось очах проходить прямо з дійсності до міту…»

Однією з центральних постатей для збірки є Олена Теліга (дівоче прізвище – Шовгенів). Вона народилася та провела дитинство і юність на території Росії, а згодом разом з родиною переїхала до Києва. 1920 року вона разом емігрувала до Чехословаччини. Там вона одружилася з вояком армії УНР та відомим бандуристом Михайлом Телігою.

Наприкінці 20-х почала публікуватися у літературних журналах, зокрема у «Вістнику» Донцова. Згодом вона почала працювати у Культурній референтурі ОУН. 1941 року Теліга нелегально перейшла кордон та дісталася Львова, а згодом і Києва, де збиралася відроджувати культурне життя у Києві та брати участь у підпільній роботі ОУН. У грудні 1941 її та її чоловіка розстріляли нацисти у Бабиному Яру.

Набагато менш відомою є інша жінка в цій антології: Марта Гай (справжнє ім’я – Галина Голояд). У сімнадцять років дівчина вступила до ОУН. З того моменту Марта Гай встигла побувати зв’язковою, очолити жіночу ланку організації та взяти участь у роботі Українського Червоного Хреста. У 1949-му Марта Гай починає працювати у головному штабі УПА під командою ідеолога збройного підпілля Петра Федуна-Полтави.

Вона працювала у законспірованому таборі в Карпатах всю зиму 1949-1950 років. Навесні 1950-го вона отримала завдання вийти на зв'язок із Шухевичем, про смерть якого повстанці ще не знали. 1950 року її заарештували у Львові радянські спецслужби, після чого засудили на 25 років. Саме в ув’язненні вона написала значну частину своїх творів. У збірці Марта Гай представлена лише одним віршем – але напрочуд сильним та пророчим:

«Десь на моїй землі,

Десь на моїх полях

Золотиться колосся пшениці…

Зі штиками в зажерливих, жадних руках

Пруться хижі москалі до границі.

…Нові лицарі, Богом хрещені в тих снах

Появилися темної ночі…

Десь на моїй землі,

Десь на моїх полях

Квіти маки розплющили очі.»

Серед інших авторів-оунівців відзначимо також Богдана Кравціва, який пройшов усі етапи підпільної боротьби: Пласт, УВО, Союз націоналістичної молоді, Крайова Екзекутива ОУН, польська тюрма… І все це – молодий хлопець, який вивчав археологію та право, редагував літературні журнали, писав збірки віршів у дусі неокласиків, перекладав Рільке та біблійну «Пісню над піснями» (такий от войовничий модернізм!).

Також з маловідомих для загалу авторів слід згадати Ярослава Курдидика. Він народився у родині священика; отримав початкову освіту в Тернополі, а вищу – в Польщі та Чехії, де вивчав журналістику і право. У середині 30-х років Курдидик служив у польській армії. Разом зі старшим братом Анатолем він входив до львівської літературної групи «Дванадцятка».

Після початку Другої світової був мобілізований до німецької армії та служив на Східному фронті. Коли 1943 року було створено дивізію «Галичина», Курдидик вступив до її лав та взяв участь у пекельному бою під Бродами. Після завершення війни емігрував до Сполучених Штатів, де і опублікував значну частину свого доробку («збірки «Серце і зброя», «Розмова зі смертю» та інші).

Ще одним з відкриттів цієї збірки є поезія Богдана Бори (Борис Шкандрій). 1943-го, у віці 23 роки, хлопець вступив добровольцем до лав дивізії «Галичина». Закінчив старшинську (офіцерську) школу, отримав звання хорунжого та якийсь час залишався при школі в ролі інструктора, але згодом він таки потрапив на фронт. Після завершення війни частина дивізії опинилася в таборі у Ріміні, Італія. Саме в табірному видавництві вийшла перша збірка віршів Бори, багато текстів з якої присвячені дивізії.

У цій антології мілітарної поезії є також і більш відомі постаті, серед них – Юрій Горліс-Горський, про якого упорядники справедливо зазначають, що його біографії вистачило б на багатосезонний серіал. Та далеко не всі знають, що автор «Холодного Яру» починав писати з віршів. Його «Тюремні поезії» були написані під час ув’язнення у в’язницях та тюремних лікарнях по всій Україні.

«Про гомін горобців розмову він завів.

Юнак назустріч глянув вогнеметно.

Цей – як і я, цей снить про спів…

Про спів веселий кулеметів.

То не моя весна.

Моя весна прийде з громами.

Із брязкотом шабель, під шелест прапорів,

З ненавистю й любов’ю до нестями,

Із криком ранених й піснями таборів.»

Завершує збірку Михайло Сорока – людина, чия біографія уособлює долю значної частини цього покоління. 1940-го року, після радянської окупації Західної України, його як члена Проводу ОУН заарештували більшовики та засудили до смертної кари, яку замінили на 25 років позбавлення волі.

Так він потрапив до «Степлагу» біля Кенгіру, одного з найбільших сталінських таборів, який розташовувався на території Казахстану і де була велика частка українських націоналістів. 1954 року саме останні підняли повстання, яке стало найбільшим спротивом в історії ГУЛАГу. Михайло Сорока написав вірш, який став гімном цього повстання – і саме цей текстом є останнім у збірці.

«Гімн кенгірського повстання» є справді потужним віршем, який вписується у тематику та дух антології: він символізує готовність боротися в умовах тотальної безнадії, тобто навіть тоді, коли сили є апріори нерівними і шансів на перемогу немає. Кенгірське повстання задавили танками, та все ж – майже сімдесят років потому цей гімн, напевно, вперше публікується у поетичній збірці, разом з віршами визнаних класиків. І можливо, рано чи пізно він з’явиться у шкільній програмі, адже ці слова звучать на диво актуально й сьогодні:

«Тим, що впали за волю,

Ми клянемось сьогодні,

Що не будем, не будем рабами, -

Боротьбу доведем до кінця!».

Підсумовуючи, можна сказати, що ця антологія презентує нам інше, незнайоме обличчя української літератури: відважної та войовничої аж до кісток. Поезії підпільників та вояків УНР, а згодом УПА, гімн повстання в ГУЛАГу та поеми про міську герилью – така історія літератури не викладається у школах, але відкривати її для себе самостійно навіть цікавіше.

Для кого ця книжка? Для всіх любителів поезії та для тих, хто знає, що українська історія є історією боротьби, а не ридань.