Уроки французького президента для України

Що читаємо? Спогади президента Франції Франсуа Олланда «Уроки влади» - Харків, «Фоліо», 2019

Мемуари президента Франції Франсуа Олланда вийшли в українському перекладі 2018 року, проте з часом «Уроки влади» французького президента стали ще більш актуальними уроками для України.

Україна – не Франція. Але характер зміни президентської влади, розчарування у «нормальному» інституті президента внаслідок завищених очікувань людей зближує реальності двох країн.

Лише через 2 роки після каденції Олланда ми у власній країні стали свідками такого ж неймовірного і несподіваного зламу парадигми великої політики. Він ще не осмислений так ретроспективно та відверто, а головне – від першої особи. Проте він має багато подібних рис, у тому числі і абсолютну непередбачуваність.

Урок сили

У момент появи «Уроків влади» фокус уваги українських медіа зосередився на кількох сторінках, присвячених зустрічі за участю Порошенка в Нормандії та Мінським угодам.

Надзвичайно відверта, жива розповідь про важку ніч переговорів і «театр Путіна» спровокувала роздратовані коментарі Кремля про розкриті секрети, а президент Порошенко написав вдячний вступ до українського видання мемуарів.

Утім, окрім цінних згадок про погрози роздавити українську армію та інсценований особистий дзвінок Путіна сепаратистам, важливою є загальна оцінка путінського стилю.

Олланд реалістично описує зверхність фактично довічного російського президента: той сприймає усіх демократичних лідерів як вразливих тимчасових фігур, заручників громадської думки і виборів. Якою б не була відсталою Росія у порівнянні з країнами Євросоюзу, цю насмішку відчував навіть французький президент.

«Путін не завойовує – він відгризає потроху» – це новий формат Холодної війни, та сама «конфліктна дипломатія з Росією», що, за визнанням Олланда, стала рисою останніх років. «Я мав з ним тривалі бесіди, і дуже скоро дійшов висновку, що він поважає тільки силу».

«Театр Путіна» – це весь арсенал інструментів психологічного впливу, від ситуативних спроб догодити, екзотичних подарунків на кшталт архівного листа Наполеона з Росії до особистої зневаги і стратегії повної брехні, як у випадках України чи Сирії.

Такий психологічний портрет застерігає від наївності: у російській «демократурі» поважають своїх візаві, лише якщо вони демонструють силу. Хоч би як змінювалися прізвища президентів по всьому континенту, ця загадка російської душі допоки матиме єдиний розв’язок. Але це не єдиний урок для України.

Урок відповідальності

Книга Олланда – це ніби мануал «як бути добросовісним президентом», відверта сповідь про відповідальність, яка не завжди узгоджується з популярністю.

Тут і визнання власної нездатності порозумітися, а тим більше загравати з медіа і небажання адаптуватися під правила новітніх медіа. Преса почала закидати йому бездіяльність, не дочекавшись перших 100 днів і так не полюбила його.

Тут і роздуми про втрату цілісності у власному партійному фундаменті і сліпоту до внутрішніх інтриг у власній команді.

Уся книга емоційна, чесна і розкриває багато деталей залаштунків президентської влади. Такою є не лише згадана глава про безсонну ніч у найтяжчі дні українсько-російської війни і незугарні бутерброди замість скасованої Меркель спільної вечері у Мінську.

Поняття відповідальності наскрізне у цих майже 500 сторінках.

Президент – це робота команди відібраних ним людей, але остаточні рішення приймає одна людина.

Тим більше, Франція – президентська, якщо не сказати суперпрезидентська республіка. Величезна втома, важкість тягаря тисяч рішень відчувається постійно – чи ідеться про успішну військову інтервенцію в Малі, відвідини закривавленої редакції «Шарлі Ебдо» чи переговори з Лакшмі Мітталом стосовно долі працівників великих металургійних підприємств.

Це інтерпретація важкої реальності, в яку потрапляє перша особа в державі. «Уроки влади» – про складність щоденного вибору на самоті із собою.

Якщо вам цікаво дізнатися, як облаштована логістика президентської влади – численні деталі захоплюють, як серіал.

Згадано діалоги під час символічної передачі влади Саркозі – Олланд і Олланд – Макрон; розкішний літак Саркозі, економію на ремонті кабінетів з позолотою в Єлисейському палаці і скандали через закупівлю дорогих подушок для літньої резиденції; обмежувальні вимоги протоколу і безпеки; закритий спосіб приватного життя за кілька метрів від робочого кабінету, аби не марнувати цінний президентський час.

Олланд розповідає, чому ідея переїзду президентського офісу нереальна.

Цікаво, що час від часу аналогічне гасло «великого президентського переїзду» приносять команди новообраних українських президентів, не боячись брати на себе завідомо нездійсненну обіцянку.

Прочитання подібних мемуарів допомагає отверезіти від будь-яких ілюзій стосовно «легкого» президентства.

У книзі взагалі немає жодного анекдоту чи жарту, і це при тому, що французи вважаються людьми досить легкої вдачі. «Життя, коли воно просте, не доходить до Єлисейського палацу». І це не виключно французька специфіка президентських офісів.  

«Уроки влади» - це і політична, і дуже людська історія. До прикладу, Олланд згадує багато випадкових зустрічей і розмов на вулицях, ніби переконуючи себе у тому, що низькі рейтинги довіри все ж не відвертали від нього пересічних французів.

Дуже паризький, красивий сюжет про подружню пару, яка з власного балкону спостерігала кожну церемонію урочистої зустрічі на ганку Єлисейського палацу. Аби не псувати протокольні фото вітальними жестами до цього подружжя, президент якось запросив їх на один із заходів.

Ця пара десятками років була свідком безлічі церемоній у президентському палаці, включаючи візит королеви Єлизавети ІІ, але дуже обережно ділилася своїми секретами з черговим мешканцем особливої будівлі навпроти. Цей маленький епізод про сусідів-старожилів – велика метафора скороминущої каденції Олланда.  

Він – класичний політик, без почуття гумору, який називає своє президентство «нормальним», обмежений неписаними правилами президентської етики, наприкінці терміну наштовхнувся на «чорного лебедя».

Така несподівана подія кардинально змінила його політичну долю, і мемуари виглядають як спосіб зберегти гідність уже минулої – його власної епохи і «нормальної» картини політичного світу.

Відчувається, що, видаючи мемуари, Олланд шукав не історичної правди і не голосів виборців, а звичайної емпатії усіх французів.

Найменш популярний президент за всю історію П’ятої Республіки, єдиний президент, який відмовився від спроби переобрання, мав потребу пояснити, чому відступив.

Урок амбіцій

Говорячи про причини, Олланд посилається, зокрема, на закономірність політичної системи Франції, де президент від лівих партій ніколи не обирався вдруге, якщо тільки не працював в режимі «коабітасьон» - з прем’єром з іншого політичного табору.

Утім, очікуваний закономірний програш ідеологічному важковаговику в 2017 році не стався. Звичний порядок речей порушила поява нової, нестримної політичної зірки Емманюеля Макрона.

Як визнає сам Олланд, це блискавичне сходження відбувалося ціною зради його президентської довіри надто амбітному члену власної команди. Здається, Олланд просто недооцінив реальну ставку молодого фінансиста, заради якої той застрибнув саме на його політичний борт і пожертвував блискучою кар’єрою в банку Ротшильдів, ледь не в 10 разів втративши у заробітку.

Олланд тривалий час сприяв його просуванню від власного радника до міністра, аж поки порушення субординації не прозвучали як заявка на президентство.

Неймовірно, але сам Олланд сліпо вважав Макрона неготовим до цієї самостійної місії, називаючи шанси за рік до виборів нульовими, хоча це і виглядає дещо наївним зізнанням.

Особистому розчаруванню і прозрінню присвячений розділ книги під назвою, яка апелює до моралі, – «Довіряти».

Олланд детально переповідає еволюцію відносин з наступником, віддаючи данину як його комунікаційним талантам, так і цинізму його подвійної гри.

2016 року в своїх інтерв’ю вони обмінялися репліками «Він знає, чим він мені зобов’язаний» та «Я нічим йому не зобов’язаний».

Це фінальна сторінка їхніх відносин, і вона – про розрив політичних цінностей і зміну темпів великих політичних кар’єр. Нові великі зірки можуть з’являтися дуже швидко, і вони не відчуватимуть жодних зобов’язань, не потребуватимуть порад досвідчених попередників і не цінуватимуть триваючого ефекту їхніх здобутків.

Урок історії

Повага до історії – та частина роботи президента, яка скептично сприймається більшістю українського суспільства, хоча вона, навпаки, свідчить про цілісність його візії і певну зрілість.

Ця ніби зайва ретроспективність виглядає для звичайного виборця витрачанням часу, але у професійній політиці вона такою не є. «Історія і географія керують дипломатією. Кожна нація шукає свій золотий вік способами, які більшою або меншою мірою відповідають її амбіціям». Десятки сторінок присвячені згадкам про вшанування історичних дат і спокуту колоніальної провини, а також поясненням, чому глава держави, а не лише історики мають відкривати перед суспільством найбільш проблемні сторінки.

Зрештою, вшанування 70-ої річниці висадки союзників у Нормандії породило той самий нормандський формат, завдяки якому Путін викрив себе як новий агресор у Європі, а Україна інтегрувалася в європейський безпековий контекст.  

Ці мемуари не заглиблені в минуле так, щоб сьогодні 5 років Олланда здавалися перегорнутою сторінкою історії: цей текст не позбавлений візіонерських проекцій майбутнього всієї Європи. І він не надто контекстний, аби бути близьким лише французьким читачам, які прожили ті 5 років разом із своїм президентом.

Цінність «Уроків влади» для України – у нагадуванні про відповідальність влади, про тривалість наслідків усіх президентських рішень, навіть якщо відбувається системний злам і стихія виборчого процесу виносить нагору несподіваного, нестандартного героя нового часу.    

Фраза. «Президент не може досягнути успіху сам. Але якщо оточення в нього погане, то можна бути певним, він провалиться. Формування уряду означає велику відповідальність. У разі помилки потрібно буде багато часу, щоб виправити її. Так само і набір індивідуальностей не утворює команду».