Перехід до Європи. Як континент став союзом

Що читаємо? Мідделаар Луук Ван. Перехід до Європи. Як континент став союзом. Київ, Дух і Літера, 2018

У квітні 1951 року багато що залишалося не ясним – як виглядатиме нове утворення, хто буде його речником та які його відносини з державами-засновницями. Відповідь була не в тексті угоди; її поступово знайшли завдяки випадковостям і протиборству.

На початку 1960-х транспортна компанія Van Gend & Loos, яка переправляла кілька тонн пластику із Західної Німеччини до Нідерландів, зіткнулася зі зростанням ввізного мита і поскаржилася на голландські митні правила, посилаючись на Європейську угоду.

Голландські митники кивали на національні правові норми та заявляли, що підняття мита було обґрунтованим. Голландський суддя вирішив спершу запитати думку Європейського Суду про засадничу проблему: чи передбачає Європейська угода, написана для держав-членів, також забезпечені правовими санкціями права індивідів?

Рішення Європейського Суду у справі Van Gend & Loos вважають поворотним моментом в історії європейського права. 5 лютого 1963 року сім суддів Європейського Суду ухвалили несподіване рішення. Суд заявив, що відповідь на порушене питання не лише у явних нормах Римського пакту, а й у "дусі, загальному устрої та формулюваннях" цієї угоди.

Голландські суди мали оцінювати митні правила так, щоб їхні ухвали були сумісні з угодою. Геній ухвали Суду полягав у тому, наскільки сміливо він обійшов держави у своїх висновках. Усупереч волі держав-засновниць, Суд поставив дух їхнього пакту вище за літеру угоди. Всі члени Спільноти погодилися з ухвалою суду. Європа отримала новий правопорядок.

Падіння Берлінської стіни у 1989 році стало епохотворчою подією, яка розпочала об'єднання Німеччини та вступ у Союз нових держав. Тетчер намагалася запобігти возз'єднанню Німеччини, та й Франція була не в захваті від об'єднання 80 мільйонів німців.

Президент Міттеран пов'язав питання возз'єднання з валютою і домагався згоди німців на Європейський валютний союз – крок, який у Парижі вважали єдиним способом запобігти пануванню дойчмарки. Торги скінчилися на зустрічі Європейської ради 8-9 грудня: Гельмут Коль погодився на валютний союз. Дванадцятка проголосувала за початок створення валютного союзу не пізніше грудня 1990 року й водночас окреслила засади об'єднання Німеччини.

Маастрихтський договір, який утворив Європейський Союз, підписали у 1992 році. Після цього до Союзу приєдналися п'ятнадцять нових членів, здебільшого з потойбіччя Залізної завіси. Європа прокинулася від вагань лише у 1993 році, коли уряди ухвалили принципове рішення відкрити своє коло для нових демократій Центральної та Східної Європи.

Вацлав Гавел вказував на цю особливість Західної Європи, яка підтримувала решту Європи хіба морально і словесно, а в глибині душі навіть ностальгувала за старим устроєм і радянським пануванням.

Польський міністр закордонних справ Броніслав Ґеремек на запитання про відчуття solidarność з боку європейської Спільноти на початку 1990-х років заявив: "В нас не було враження, що Європа якось проявляла солідарність із новими країнами". Вирішальним чинником розширення стало радше усвідомлення того, що стабільність на сході сприятиме власній безпеці.

Італійський парламентар Массімо Д'Азельйо невдовзі після об'єднання Італії у 1860 році промовив знамениту фразу: "Ми зробили Італію. Тепер маємо зробити італійців". Політика вимагає публіки, а її "докази любові" є саме тим, чого потребує політичний устрій і що жадають отримати політики.

Європейські інституції – Комісія і Парламент – палко шукають прихильності публіки. Натомість, держави-члени не бажають втратити національну ідентичність. Європа випробовує три стратегії утворення "європейської ідентичності".

"Німецька" стратегія спирається на історію чи культуру, яку поділяють правителі та їхні піддані. Перші спроби створення спільної ідентичності в культурній та освітній сферах були рішуче відкинуті зі звинуваченнями у пропаганді. Критики були безжальними і порівняли підручник з нової європейської історії з історіографією радянського блоку, коли "історія служить ідеї".

Зрештою, Європа зупинилася на ідеї осягнути своє "я" як розмаїття. Замість культурної розбудови ідентичності європейця тепер йшлося про знайомство з європейським іншим. Цей крок виявився вдалим. Європейська культурна політика – з річним бюджетом в сотні мільйонів євро – і сьогодні орієнтується на саме "культурне розмаїття" та "міжкультурний діалог".

"Римська" стратегія спирається на ті блага, які політичне утворення надає своєму населенню: безпека, життєві нагоди чи гроші. Спільноту створювали частково саме через бажання примирити віковічних ворогів – Францію та Німеччину, і їй це вдалося.

Хоча з моменту підписання установчого пакту між державами-членами не прозвучало жодного пострілу, європейська публіка скептично ставиться до миру як блага. Частково це пояснюється тим, що війна вицвіла з колективної пам'яті. Мир між європейськими націями здається природним станом речей.

Ісополітія – взаємне надання певних прав громадянам інших держав - з погляду європейського права означає, насамперед, право працювати, навчатися, започатковувати бізнес, мешкати, отримувати медичну допомогу тощо в кожній із держав-членів.

Ці переваги є не дуже відчутними для тих, хто залишається вдома, а це – більшість громадян. Насправді, такі домосиди можуть зіштовхнутися з проблемами, як то інтенсивніша ринкова конкуренція чи запаркований на вулиці трейлер із польськими будівельниками. Європейський лад надає благо рівноправ'я лише легким на підйом.

Регіональна політика перерозподіляє гроші багатих країн на розбудові бідніших: упродовж 2007-2013 років такі гранти склали третину загального бюджету Союзу – близько 350 мільярдів євро. Гроші йдуть місцевій владі, а вздовж доріг в Іспанії, Португалії чи Греції туристи можуть побачити інформацію про те, скільки грошей було отримано з Брюсселя на той чи інший процес великого будівництва.

Центральна влада заявляє, що регіональна політика робить Європу видимою та допомагає в пошуку публіки, але є й інша сторона медалі. Фінансові трансфери – завжди делікатне питання, яке на практиці налаштовує багаті держави проти бідних. Коли Європа вдається до "римської" стратегії, вона виступає благодійником для одних коштом інших.

Практичні переваги не завжди переважають втрату ідентичності чи суверенітету: коли уряд Нідерландів перед референдумом 2005 року заявляв, що завдяки Європі громадяни зможуть знімати гроші з карток за кордоном без додаткових витрат, опоненти уряду уїдливо відповідали – «Ура! Вільні платежі карткою. За це я віддам більше 400 років суверенітету». Блага навряд чи сформують відчуття єдиної спільноти – вони лише створюють розлючену тисняву біля «кас».

"Грецька" стратегія намагається зацікавити та залучити громадянина до участі в ухваленні рішень. "Брюссель" намагається відшкодувати демократичний "дефіцит", який виник через те, що застосування влади перевищує вплив громадян.

Європейський Парламент послідовно здобував все більше повноважень з кожною зміною угоди, проте так і не зміг завоювати прихильність електорату. Про це красномовно свідчить стійке падіння явки виборців – від 63% у 1979 році до 43% у 2009 році.

Фундаментальна проблема європейської демократії полягає в тому, що європейська політика не викликає хвилювання: в ній бракує дій і подій. Публіка потребує драми, якої в Європі бути не може – європейська політика надзвичайно зорієнтована на консенсус.

Причина цьому історична – у 1914-1945 рр. Європа мала надлишок драматизму, тож політику примусово прибрали зі сцени. Проте з часом сила стала слабкістю – знеособлена, безлика влада бюрократів викликає недовіру.

Британський посол восени 1985 року скаржився: "Європа не може зрозуміти, що постійне зіткнення поглядів та інтересів є ознакою не докорінної роз'єднаності, а радше широти фронту європейської інтеграції та жвавості цього процесу. Лише статична Європа була би спокійною та єдиною".

Незгода – передумова загальної свободи. Публіка буде в захваті лише коли знову побачить Європу як спільну відповідь на великі історичні процеси. Написана в далекому (чи не дуже?) 2008 році книга повністю зберігає свою актуальність:

Європа за ці довгі роки так і не змогла належним чином відреагувати ні на Росію, ні на дії Туреччини у східному Середземномор'ї, ні навіть поставити на місце одного вусатого диктатора. Обрана в усіх випадках політика умиротворення є далеко не тим, що хотіла би бачити публіка, автор книги та ми. Це не відповідь на історичні процеси – це втома від них.

Луук ван Мідделаар змалював Європу як динамічне утворення, яке постійно змінює свою форму у відповідь на виклики історії Попри всі описані проблеми Європи, конфлікти та незгоди книга видається цілком єврооптимістичною.

Викликає сумніви лише обрана Європою політика побудови ідентичності: мультикультуризм офіційно визнали провальним, тож нині зосередилися на безмежних правах людини, гендері, статі та орієнтації, що не відповідає масштабам Європейського Союзу.

Дивним чином політика розмаїття на практиці перетворюється в вихолощене одноманіття. Залишається лише сподіватися, що Європа зміниться і у відповідь на ці виклики.

Книгу не назвеш легкою прогулянкою – це погляд на Європу крізь призму інституцій, процесів та органів. Додатковою перепоною є досить важкий стиль автора, проте "Перехід до Європи" все ж серйозно поглиблює розуміння Європейського Союзу – утворення, яке не втрачає актуальності для України навіть попри політичні реалії сьогодення. Рекомендую, проте зважайте на складність.