Від тварин до богів: коротка історія людства

Що читаємо? Ювал Ной Гарарі. Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього. – Харків: КСД, 2016. – 544 с.

Навіщо читаємо? Щоб переосмислити шлях населення планети від просто незвичайних тварин до майже надприродних істот і зрозуміти, як так вийшло, що на цьому шляху ми “загубили” усіх своїх родичів, навчилися уявляти неіснуючі речі, потрапили в рабство до звичайної пшениці, втім, перебудували Землю на свій смак, але при тому не стали щасливішими.

“Отже, навіщо вчити історію?

На відміну від фізики або економіки, історія не дає людям засобів для точних передбачень.

Ми вивчаємо історію не для того, щоби знати майбутнє, а для того, щоби розширити наші горизонти, розуміти, що наша теперішня ситуація не є ані природною, ані неминучою, та щоби, відповідно, мати перед собою значно більше можливостей, аніж уявляли раніше”.

***

На початку Гарарі пунктиром проводить нас від Великого вибуху 13,5 млрд років тому до останнього спільного із мавпами пращура 6 млн років тому.

А а потім значно детальніше описує головних представників роду Homo, які населяли планету останні мільйони років.

Всупереч традиційним уявленням, підкреслює автор, ані великий мозок, ані прямоходіння наших предків не стали негайно такими вже й великими перевагами.

Радше навпаки, вони давали потенціальний зиск у майбутньому, натомість створювали проблеми вже тоді.

Фізично слабкіші за решту приматів, змушені більше часу шукати їжу, нездатні народжувати одразу самостійне потомство, звичайні Homo не могли вижити поодинці, тож жили великими колективами.

Це запустило, на додачу до біологічної, ще й соціальну еволюцію і призвело до такого разючого різноманіття сучасного людства.

Ще одним викликом став занадто швидкий стрибок від збирачів та падальників до хижаків на верхівці харчового ланцюга — за якихось 300 тисяч років.

Тож Homo не встиг як слід призвичаїтися до переміни свого статусу і так і залишився ненаситним кровопивцем, наслідки чого ми спостерігаємо й донині.

Стале застосування вогню 300 тисяч років тому провело нездоланну межу між людьми і тваринами.

Відтоді наші предки значно розширили свій раціон, скоротивши при цьому час на травлення, навчилися дієво захищатися від ворогів та торувати шляхи непролазними хащами.

Невдовзі після цього до вже існуючих видів Homo додалися ще й ми самі — Homo sapiens.

Нарешті, десь 70 тисяч років тому сапієнси залишили прабатьківську Африку й доволі швидко розселилися світом, знищивши або, принаймні, спричинивши зникнення інших видів людей. Утім, до 4% генів неандертальців та 6% денисівців все ж залишилося у нашій крові.

Як же це їм/нам вдалося?

***

Головна ідея першої частини книги полягає у тому, що своїм небаченим успіхам сапієнси завдячують “Когнитивній революції” — використанню такої мови, яка здатна описувати неіснуючі речі.

Комунікація тварин обмежена добраними еволюцією повідомленнями.

Неандертальці були відкриті новим поняттям, але з реального світу [найновіші дослідження доводять, що це не так, і релігію з мистецтвом винайшли саме вони — С.Г.].

Натомість лише сапієнси могли і повідомити одноплемінників про левів на водопої, і оголосити тварин своїми небесними покровителями, не говорячи вже про постійне пліткування.

А найголовніше, що вони робили це колективно, творячи нову, соціальну реальність у безлічі варіантів:

“Жодної з цих речей не існує за межами історій, які люди вигадують та розповідають один одному. Жодних богів у Всесвіті, націй, грошей, прав людини, законів та правосуддя не існує за межами спільної уяви людських істот”.

Не існує у фізичній реальності церков, держав і корпорацій, тож, єдина різниця між давніми чаклунами та сучасними юристами лише у тому, що “юристи розповідають вигадливіші байки”.

Завдяки цим спільним соціальним віруванням сапієнсам вдалося організовувати життя величезної кількості людей, подолавши природні обмеження у вигляді особистого знайомства.

Так стали можливими спільні загінні полювання, Хрестові походи, ООН, а найголовніше — торгівля.

І хоча неандертальці були фізично міцнішими та витривалішими, перемога залишилася за згуртованішими сапієнсами.

Розселившись по Землі, люди розумні продемонстрували якнайширший спектр економічних та соціальних ладів, хоча в основі 60 із 70 тисяч років історії перебували збиральництво та полювання.

Деякі суспільства жили у сексуальній різноманітності, інші — у суворій моногамії, хтось був багатшим, хтось біднішим, деякі групи славилися войовничістю, деякі — миролюбністю.

Порівняно із нащадками, всі вони вели менш обтяжливий, але і більш небезпечний триб життя.

І ще одне об'єднувало усіх сапієнсів по усій планеті — де б вони не з'являлися, всюди наставав екоцид, загалом через них зникла половина видів великих сухопутних тварин.

Нищення дикої природи, схоже, є візитівкою людства.

***

Другу частину Гарарі починає із сенсаційної заяви, яка, зрештою, зробила його відомим.

Що б ви там не думали, зазначає автор, це не люди окультурили пшеницю, рис та картоплю, а це згадані рослини поневолили людину.

Пшениця за критерієм розповсюдженості — взагалі еволюційний чемпіон, що заволодів планетою. Люди ж, натомість, лише програли:

“Пересічний землероб працював важче, ніж пересічний збирач, а навзамін отримував значно гірше харчування. Так Сільськогосподарська революція стала найбільшим шахрайством в історії людства”.

Більше того, початок землеробства чи не удвічі підвищив рівень насильства між групами, сприяв різкому поширенню хвороб, не кажучи вже про появу майнової нерівності та “розпещених еліт”.

Вирощування пшениці перетворилося на пастку — чим більше люди працювали, тим більше могли зібрати врожаю.

Але добрий врожай означав збільшення населення, для прогодування якого треба було працювати ще більше.

А велика група повернутися до збиральництва вже не могла. Втім, хоча майже кожна окрема людина від осілості біля полів програла, людство як вид виграло.

Переможеними ж у Сільськогосподарській революції виявилися одомашнені тварини.

Хоча вівці, свині і корови є найпоширенішими ссавцями після людини, а курей значно більше за сапієнсів, за такий популяційний успіх всі вони розплачуються швидкою смертю від рук господарів і здебільшого нестерпними умовами життя (веган Гарарі присвятив детальному опису цих жахіть чимало місця).

“Ця невідповідність між еволюційним успіхом та індивідуальними стражданнями є, мабуть, найважливішим уроком, який нам дає Сільськогосподарська революція... ми знову та знову побачимо, як різке збільшення колективної сили та очевидний успіх нашого виду рука в руку йшли з великими стражданнями окремих його представників”.

І на додачу до нескінченної виснажливої праці землероби отримали ще один клопіт, якого не було у збирачів: планування майбутнього.

Той, хто не заглядав на рік або десятиліття наперед, мусив померти з голоду.

Розрахунок ризиків означав вжиття превентивних заходів: від будівництва амбарів до риття каналів, — а там вже було рукою подати до появи влади для керування цими процесами.

***

Невдовзі надлишки їжі почали вилучатися у селян політичними системами, які використовували ці ресурси на творення імперій із пірамідами, дорогами та театрами.

А закріплювали цей перерозподіл “уявні порядки”, зафіксовані у документах: від Кодексу Хаммурапі до Декларації незалежності США (а різниця між ними, нагадує автор, є лише у нашій уяві).

Лише віра більшості людей, особливо еліти та силовиків, у ієрархію і нерівність дозволяла функціонувати давнім імперіям, лише віра у демократію та права людини забезпечують існування теперішнього західного світу.

“Сучасна система економіки не протрималася б і одного дня, якби більшість інвесторів та банкірів не змогли повірити в капіталізм”.

Але цей уявний порядок не висить у повітрі, а, по-перше, вмонтований у реальні речі, як-от джинси чи дитячі кімнати, по-друге, за допомогою реклами формує наші власні бажання, наприклад, дієтичну “Колу” чи відпустку у Парижі, і по-третє, поєднує нас із іншими людьми.

Виходу із існуючого уявного порядку немає, альтернатива — абсолютна самотність.

Перехід від життя в групах до життя в імперіях вимагав ще однієї новації — писемності.

Саме завдяки їй стали можливі закони та облік податків, тобто бюрократія.

Писемність була настільки важливою, що її незалежно винаходили у різних кінцях світу, і цей процес триває досі (принаймні, до появи бінарного коду точно).

Іншим наслідком формування великих суспільств стала поява всюдисущих та завжди дискримінаційних ієрархій, як-от кастової в Індії, расової в Америці та гендерної по всьому світі.

На багатьох прикладах автор показує, що в їхній основі немає природного детермінізму, а лише культурні стереотипи, хоча мусить визнати, що жодної загальноприйнятної теорії обґрунтування чоловічого панування над жінками немає й досі.

***

Третя частина книги присвячена об'єднанню людства.

Якщо дивитися на історію з висоти пташиного польоту, каже Гарарі, то буде незрозумілим, у який бік вона рухається, бо на кожну інтеграцію людей, скажімо, світовою релігією, припадає дезінтеграція імперії на національні держави.

Утім, якщо піднятися до рівня супутника, то все стає очевидним — людські культури сполучаються.

Якщо 10 тисяч років тому населення планети було замкнене у тисячах надійно ізольованих світів, то за 2 тисячі років до Р.Х. цих систем залишилося кілька сотень, а напередодні європейської колонізації — кілька штук.

Нині, незважаючи на державні кордони, ми живемо у одному-єдиному світі з усіма перевагами та недоліками такого стану.

Початок “глобалізації” був закладений у 1 тисячолітті до Р.Х. із появою трьох універсальних порядків, які вивищувалися над племінним різноманіттям: монетарного, імперського та релігійного.

“Першими людьми, які зуміли вийти за межі бінарного еволюційного поділу «нас проти них» та передбачити потенціал об’єднання людства, стали торгівці, завойовники та пророки.

Для торгівців увесь світ був одним великим ринком, а всі люди — потенційними покупцями.

Для завойовників увесь світ був однією великою імперією, а всі люди — потенційними підданими.

Для пророків же увесь світ мав єдину істину, а всі люди були потенційними віруючими”.

Всі вони намагалися встановити такий порядок, який би задовольняв усіх та скрізь.

***

Далі на кількадесятьох сторінках автор описує історію грошей від перших товарів-еквівалентів до сучасної електронної комерції.

Гарарі повсякчас нагадує свою головну тезу: гроші існують лише тому, що ми у них віримо.

Гроші — найефективніша система взаємної довіри в історії людства, яка перекидає містки між культурами, нікого не дискримінує та дозволяє співпрацювати незнайомцям.

Утім, і темний бік “безсердечної” комерціалізації світу він теж не оминає.

Далі автор концентрує увагу на імперіях, які, всупереч сьогоднішнім пацифістським уявленням, були найпоширенішою формою організації людей протягом останніх 2,5 тисяч років в усіх без винятку куточках планети.

Імперії діяли як багатотонні дорожні гейдери та уніфікували первісне культурно-племінне розмаїття до стандартів сучасного світу, особливо у сферах політики та юриспруденції.

Гарарі насміхається над науковцями та політиками, пафосно налаштованими проти імперіалізму: “жоден академік чи політичний хірург не здатен відрізати імперську спадщину, не вбивши пацієнта”.

Однак над його прогнозом про занепад націоналізму і рух світу до глобальної імперії можемо посміятися вже ми.

Нарешті, мова заходить про релігію.

“Сьогодні релігія часто вважається джерелом дискримінації, незгоди та роз’єднання. Проте, фактично, релігія була третім великим об’єднувачем людства, нарівні з грошима та імперіями”.

Автор проводить нас дорогою від анімізму до політеїзму, а відтак — початкового монотеїзму, але до виникнення універсальних місіонерських релігій: буддизму, християнства та ісламу, — культи радше роз'єднували, ніж об'єднували людей.

Втім, навіть такий вид релігії не убезпечив людство від насильства і жорстокості.

Та й те, що прийшло їм на зміну: гуманізм та комунізм (що, за Гарарі, є повноцінним віровченням, одним з трьох похідних від гуманізму, поруч із лібералізмом та нацизмом), — виявилося нічим не кращим.

“Комерція, імперії та універсальні релігії, врешті-решт, підвели практично всіх розумних на всіх континентах до глобального світу, в якому ми живемо сьогодні. Не те, щоби цей шлях експансії та об’єднання був прямим або без перешкод.

Проте, дивлячись на загальну картину, можна сказати, що перехід від багатьох малих культур до кількох великих та, нарешті, до єдиного глобального суспільства став, мабуть, неминучим результатом динамічного розвитку історії людства”.

***

Четверта частина книги описує Наукову революцію, що розпочалася п'ятсот років тому і заклала підвалини сучасного світу.

Різниця між 1000 та 1500 роками була незначною, натомість за останні пів тисячоліття населення Землі, завдяки наслідкам нових відкриттів, збільшилось у 14 разів, а виробництво — у 240!

В основі цієї революції лежали дві ідеї:

а) можливість здобуття принципово нового знання завдяки науковим методам, а не лише збереження уже відкритого раніше;

б) відсутність у науці істини в останній інстанції та постійна верифікація досягнень попередників.

Географічні відкриття XVI віку запустили Наукову революцію XVII століття.

Нові дослідження давали нові знання, знання – породжували технології, ті – дозволяли отримувати більше доходів, частина з яких йшла на науку.

Останні 300 років рух цим колом лише пришвидшувався, даруючи нам небачені раніше речі (головне — зброю та верстати), рятуючи від бідності й хвороб та переконуючи у незворотності прогресу.

Спайка науки з імперіалізмом, а їх обох — із капіталізмом, була рушійною силою перетворень упродовж останніх п'ятисот років.

Не минає Гарарі і “проклятого” питання — чому саме Європі за цей період вдалося підкорити світ?

На думку автора, тільки у цій частині світу виникло унікальне поєднання загальносвітового завойовницького імперативу із цінностями науки та цінностями капіталізму.

По-перше, лише європейські офіцери були одночасно й дослідниками: іспанці в Америці, французи в Єгипті, британці в Індії та Персії.

Наука дозволяла військовим легше перемагати ворогів, за це держави спонсорували науку.

По-друге, лише в Європі вільний від релігійних обмежень кредит у союзі із захищеною приватною власністю відкрили шлях до необмеженого збагачення.

Швидко зростаючі капітали дозволяли інвестувати в інновації (як-от паровий двигун), а інновації збільшували прибутки капіталістів.

Ще одним шляхом отримання доходів була колонізація світу, але ніде більше на планеті, крім Європи, приватні компанії (головне — Ост-Індські) не ставали більш успішними завойовниками, ніж держави.

Імперії, побудовані на кредиті (Британія, Голландія), виявилися ефективнішими за старі аграрно-торговельні держави (Іспанія, Франція), тож Європа підкорила світ, а капіталізм — Європу.

Але ринкові стосунки від початку мали і зворотній бік: убогість та безправність найманих працівників вдома, пограбування місцевих жителів і рабство у колоніях, не кажучи вже про геноциди в Африці, голод в Індії чи опіумну залежність в Китаї, організовані європейцями.

На сучасному етапі безпрецедентна комерціалізація винна у бездумному споживацтві мас та екологічних проблемах.

Нарешті, наука подарувала людству перетворення енергії.

Від м'язів та спорадично зловленої сили вітру ми перейшли до викопного палива (вугілля, нафта), а пізніше — до атомних реакторів.

Це призвело до ривку продуктивності: заводське станкове, а потім взагалі конвеєрне виробництво, двигуни для автомобілів, потягів, пароплавів і авіації, хімічні матеріали і добрива, — все це складові Промислової революції, яка з ХІХ століття визначає обличчя світу.

***

Список головних відмінностей усіх попередніх часів від теперішньої доби, породжених Промисловою революцією, за Гарарі виглядає так:

• стандартизація виробництва,
• синхронізація світового часу та календаря,
• громадський транспорт,
• урбанізація,
• демократизація,
• занепад патріархальної родини та традиційних громад,
• розквіт середнього класу,
• захист прав людини.

Головними трендами у соціальному житті останніх двохсот років автор називає перехід від колективізму до підтриманого державою індивідуалізму, а також заміну реальних громад на уявні (від націй до фанатів поп-зірок).

Особливої уваги заслуговує мирний характер нашого часу. Попри світові війни та геноциди, насильницькою смертю гинуть у 10-20 разів менше людей, ніж у Середньовіччі.

До того ж війни забирають життів менше за злочини, а злочини — менше за самогубства.

З 1945 року жодна держава не зникла з мапи остаточно.

У міжнародній політиці значно посилилася роль незалежної національної держави, впливи імперій поступово зійшли нанівець.

Життя стало багатшим та безпечнішим.

Проте наприкінці книги Гарарі знову повертається до вихідної тези: економічний та навіть суспільний розвиток не конче означає зростання рівня щастя у людей.

“Щастя насправді не залежить від об’єктивних умов багатства, здоров’я або навіть громади.

Скоріше, воно залежить від кореляції між об’єктивними умовами життя та суб’єктивними очікуваннями.

Якщо ви хочете воза з парою бичків та отримуєте воза з парою бичків – ви задоволені.

Якщо ж ви хочете новий «Феррарі», а отримуєте лише вживаний «Фіат» – то почуваєтесь обділеним”.

Так само автор аналізує сенс життя і приходить до висновку, що він є лише суб'єктивною ілюзією, а тому пізнання самого себе — головний шлях до віднайдення цього сенсу.

Наостанок Гарарі провіщає продовження еволюції людства трьома шляхами:

• біоінженерії на генетичному рівні,
• кіборгізації уже існуючих тіл механізмами або
• переносу свідомості на неорганічні носії.

Це призведе до припинення нашого існування як Homo sapiens:

“наступна стадія історії включатиме в себе не лише технологічні та організаційні перетворення, але й засадничі трансформації людської свідомості та особистості.

Причому ці трансформації можуть бути настільки докорінними, що поставлять під велике питання сам термін «людської»”.

У післямові автор ще раз підкреслює, що ми пройшли величезний шлях, але досягли небагатьох речей, якими можна пишатися.

Люди перетворилися із тварин на істот із майже божественними силами, але “чи є у світі щось небезпечніше за незадоволених та безвідповідальних богів, які не знають, чого вони хочуть?”.