Саботажна акція і Пацифікація 1930. Де тут міфи, правда і хайп?

Що читаємо? Роман Висоцький. Пацифікація Галичини 1930 року. Документи. Том І. – Львів: Україна Модерна; Видавництво Українського Католицького Університету, 2019. – 696 с.

Збірник документів, що з’явився увидавничій серії «Україна. Європа – 1921-1939», розкриває одну із найбільш міфологізованих сторінок в історії українсько-польських відносин – «пацифікації» 1930 р.

У фокусі уваги відомого дослідника історії українського націоналістичного руху у міжвоєнній Польщі та викладача Університету ім. Марії Склодовської-Кюрі (Люблін) Романа Висоцького перебувають дві основні проблеми: події відомі як «саботажна акція» або «чинний виступ» УВО-ОУН і проведена у відповідь на неї «пацифікація» Східної Галичини, що стали одним із символів польсько-українських відносин у 1930-х роках.

У виданні репрезентовано дослідження та документи, що стосуються «пацифікації Східної Галичини» в 1930 р. Ці матеріали зберігаються в різних архівних установах України та світу. І це без перебільшення – одне із найгрунтовніших видань на цю тематику.

Автор ставить згадані проблеми у ширший контекст внутрішньої політики Польщі та на підставі широкого кола документів із польських та британських архівів обґрунтовано спростовує дотеперішні історіографічні уявлення у Польщі та Україні про ґенезу та перебіг «пацифікації» 1930 р. та руйнує міфи, що нашарувалися в обох сторін впродовж багатьох десятиліть.

З огляду на це, дане видання можна без перебільшення вважати революційним.

Кількість залученого та критично проаналізованого Р. Висоцьким архівного масиву документів і матеріалів вражає. У збірнику публікуються 85 документів із польських, британських і почасти українських архівів, більшість з яких вводиться до наукового обігу вперше.

Зокрема, серед документів звіти, шифрограми, інструкції, накази польської поліції та органів влади про «саботажну акцію» та «пацифікацію». Особливу цінність становлять понад два десятки документів англійською мовою, зокрема звіти британського посольства у Варшаві.

Видання наглядно демонструє продуктивність джерелознавчого підходу до розв'язання складних історіографічних проблем.

За канонічною версією, яка у своїх загальних рисах сформувалася ще до Другої світової війни, наприкінці першої половини липня 1930 р. польські органи безпеки зареєстрували значну кількість підпалів майна польських землевласників і зробила висновок, що їх винуватцями були члени УВО.

У відповідь на подальше зростання кількості підпалів польська влада у вересні 1930 р. віддала наказ про розквартирування поліційних і військових підрозділів у сільській місцевості у Східній Галичині, що призвело до масових репресій та завдало серйозного удару по українському національному руху.

У підсумку це дало підстави польській владі заявити про втихомирення («пацифікацію») Галичини та припинення «антипольської терористичної акції». Згадані події відбувалися на тлі виборів до польського парламенту, внаслідок чого були обмежені можливості для українських кандидатів.

На підставі аналізу широкого пласту документів автор приходить до висновку, що насправді «саботажної акції», як масштабного і заздалегідь спланованого заходу організованого українським підпіллям, не існувало, а проведена «пацифікація» не була ні відплатою, ні самоціллю, а лише черговим знаряддям для зміцнення позицій правлячого табору у Польщі та поглиблення авторитарного режиму.

Обидві сторони, як польський «санаційний» уряд, такі новоутворена ОУН (заснована у 1929 р. на конгресі у Відні), були зацікавленні в утвердженні міфу про «саботажну акцію».

Польська влада потребувала поважної причини для легітимізації каральної операції проти українського населення у Галичині, в той час як молода українська підпільна організація прагнула здобути політичний капітал та ореол борця з польським режимом для нарощування свого впливу у західноукраїнському суспільстві.

Обидві сторони інструменталізували події літа 1930 р. для досягнення власних політичних цілей. З точки зору польських інтересів легенда про «саботажну акцію» сакралізовувала владу міжвоєнної Польщі та виправдовувала застосування нею брутальної сили проти громадян іншої етнічної групи.

З іншого боку, вона переконувала у згуртованості, силі та дисциплінованості українського підпілля. Саме «саботажна акція» стала першою акцією, під час якої широкі кола громадськості дізналися про існування ОУН.

Насправді, як аргументовано доводить Роман Висоцький, керівництво польських органів безпеки не мало достатньо доказів, аби підтвердити фактичну кількість саботажів учинених УВО (ОУН).

За наведеною автором статистикою, з поміж 180 саботажів за період серпня – жовтня 1930 р. тільки 14 були з певністю визнані як такі, що були здійснені УВО.

Більшість виконавців навмисних підпалів, якщо й були задіяні в політичному житті, могли походити з різних політичних середовищ, зокрема із КПЗУ (Комуністична партія Західної України – І.П.), які з «класових мотивів» публічно підтримали підпали маєтків польських землевласників.

Як показує автор, українське підпілля не готувалося і не було здатне на проведення масштабної організованої акції, а керівництво ОУН на чолі Євгеном Коновальцем не рекомендувало здійснювати масові виступи з огляду на плани щодо участі націоналістичних кандидатів у виборчій кампанії до польського парламенту.

Будь-яка попередня «саботажна акція» заздалегідь зменшувала б шанси на включення представників УВО-ОУН до виборчих списків. Тим не менше, керівництво проводу вирішило скористатися зі звинувачень польської влади для здобуття політичних дивідендів.

Відтак, УВО визнала свою причетність до «саботажної акції». Цей крок був спрямований на підняття престижу українського підпілля як у Польщі, так і закордоном.

Аналізуючи ґенезу підпалів, Р. Висоцький слушно звертає увагу на економічні фактори, які раніше не брались до уваги. Одним із основних джерел підпалів він вважає «велику економічну кризу», що призвела до стрімкого зростання кількості т.зв. асекураційних підпалів у сільській місцевості з метою отримання грошового відшкодування за пошкоджене майно за договором страхування.

Це серйозно підважує статистику польського МВС щодо розмаху «саботажної акції» у Галичині. Насправді підпали у той час відбувалися на всій території Польщі, однак як приводом для проведення «пацифікації» польська влада скористалася ними тільки в Галичині.

Збірник показує як українське питання стало інструментом в руках правлячого табору (т.зв. санації) у позачерговій виборчій кампанії до Сейму та Сенату восени 1930 р.

Уряд Юзефа Пілсудського використав заходи з «ліквідації саботажної акції в Східній Малопольщі» для придушення опозиції, арешту українських депутатів і посилення позицій урядового блоку у південно-східних воєводствах.

Введення поліційних і військових підрозділів у галицькі села до часу проведення виборів суттєво обмежила можливості для ведення агітації з боку українських партій і кандидатів.

Загалом «пацифікація» за участю польської поліції та військових підрозділів охопила близько 450 сіл (гмін) у Галичині, тобто майже у два з половиною рази більше, ніж було сіл, де зафіксовано «саботажі».

У трьох воєводствах (Львівському, Тернопільському і Станіславівському) було проведено 5195 обшуків і заарештовано 1739 осіб, абсолютну більшість з яких (до 90%) через кілька місяців відпустили через відсутність складу злочину.

Арешти супроводжувалися закриттям філій українських громадських організацій і шкіл, знищенням їхнього майна, забороною «Пласту» (до чого влада готувалася ще у 1929 р.), насильством щодо цивільного населення та іншими зловживаннями з боку військових і поліції.

Польська влада по суті застосувала принцип колективної відповідальності й терору щодо мирного українського населення. Урядові заходи та публічні заклики помститися українцям розбурхали антиукраїнські настрої у польському суспільстві, призвівшидо зростання побутового насильства проти українців та їхній організацій.

За задумом уряду, це мало мобілізувати підтримку правлячого табору напередодні виборів.

«У стратегії польського правлячого табору в 1930 р. українське питання не було чільною проблемою, але було важливим і розігрувалося в контексті боротьби за владу.

«Саботажна акція» не була причиною проведення «пацифікації Східної Галичини», якби було інакше, то подібним чином слід було боротися з умисними підпалами-саботажами в інших регіонах держави. Проте нічого такого не трапилося.

Основою для дій, які зродили «пацифікацію», було прагнення до політичного панування в масштабах держави. У ній вбачали різновид підготовки владного табору до виборчої кампанії у Сейм і Сенат, яка водночас символізувала поглиблення авторитарної системи влади. При розправі з політичними противниками репресіям піддано широкі кола українського суспільства».

«Пацифікація» мала далекосяжні наслідки для українсько-польських відносин, заклавши міну уповільненої дії у лояльність українського населення до польської держави.

У першу чергу, вона завдала серйозного удару по українському національному життю у Галичині, а деякі організації, як наприклад, Пласт, не відродилися до кінця міжвоєнного періоду. Незважаючи на це, влада досягнула протилежного ефекту.

Замість того, щоб відвернути молодь від українського підпілля каральні заходи тільки посприяли радикалізації настроїв і поповненню рядів ОУН. Для останньої згадані події стали «поживою» для пропаганди, яка закликала до помсти за «пацифікацію», і на міфі про неї конструювала «виправдання» для застосування терору й замахів на польських політиків і посадових осіб (Тадеуш Голувко, Броніслав Перацький).

Автор наводить цитату Єжи Стемповського про те, що «пацифікація» була безповоротним моментом, який заздалегідь визначив долю «східних кресів» Другої Речі Посполитої.

Історикам ще варто глибше проаналізувати довгостроковий вплив «пацифікації» на українсько-польські відносини у 1930-1940-х рр. та її місця в історії самої ОУН.

Малодослідженим також залишається роль Кремля у розпалюванні «польсько-українських конфліктів» у Галичині до та під час проведення «пацифікації».

***

P.S. Як дізналася «Історична правда», другий том видання буде присвячений міжнародному контексту «пацифікації» 1930 р. Дослідження цього аспекту дасть можливість розширити наше уявлення про значення згаданих подій у Галичині у міжнародній політиці міжвоєнного періоду.