"В СССР инвалидов нет!..". Навряд чи ви колись читали подібне

Що читаємо? Рідкісну книгу, випущену двадцять п’ять років тому в Лондоні. Ім’я автора, Валерія Фефелова, мало комусь щось говорить, але його праця "В СССР инвалидов нет!.." (видавництво "Overseas Publications Interchange Ltd", 1986) є унікальним документом часу. Навряд чи ви колись читали подібне.

Спогади звичайного радянського інваліда є свідченням "о миллионах людей, бесправных и униженных той системой, в которой они родились, выросли и существуют". Варто прочитати, якщо вже не книгу, а цей огляд, тим, хто зберігає ілюзії щодо суті "найгуманнішої в світі" комуністичної держави.

Що цікавого? Пару слів про оповідача. Валерій Фефелов народився в 1949 році в містечку Юр’єві-Польскому Володимирської області. Працював кіномеханіком та електромонтером. У 1966 році майстер скерував його працювати на лінію електропередач, яку, чомусь, забули знеструмити. Як наслідок – удар струмом, падіння і перелом хребта. Відтак – життя на інвалідному візку.

Зіткнення з реальністю, неможливість захистити свої права змушує Валерія разом із кількома друзями в 1978 році створити першу в СРСР "Инициативную Группу защиты прав инвалидов".

Реакція влади була доволі передбачуваною – обшуки, шантаж, затримання. Фефелова як найбільш активного, в травні 1982-го було звинувачено в "спротиві представникам влади". Йому загрожувало ув’язнення до 5 років, але комусь у КГБ прийшла в голову ідея виставити дисидента за кордон. Мовляв, немає людини – немає проблеми. Федеративна Республіка Німеччина погодилась прийняти інваліда.

"Кто из нас жил в России после войны, мог видеть во всех общественных местах (на вокзалах, рынках, площадях) изувеченных во время только что окончившейся войны калек в дырявых обносках, нередко с орденами и медалями на груди, обреченных теперь на нищенство, полуголодных.

Эти бездомные герои просили милостыню у тех, кому они завоевали мир. И вот их вдруг не стало, улицы были очищены от их жалкого вида, и мало кто задумывался, куда они исчезли.

Рассказывают, что Сталин, однажды проезжая по послевоенной Москве в автомобиле, выразил неудовольствие по поводу множества инвалидов на улицах. Это было "понято" его подчиненными, что и явилось одной из причин выселения бездомных инвалидов из Москвы...".

Після війни діяли кілька концтаборів, де утримували нещодавніх фронтовиків. З найбільш відомих – Спаська інвалідна колонія неподалік Караганди, на 15 тис. осіб, і острів Валаам, що на Ладозькому озері. У Спаську – 11-годинний робочий день і щоденні марш-кидки по 12 кілометрів до каменоломень. Причому, часто в літній робі, інвалідам "не положено" видавати зимовий одяг, адже вони де-юре значились у документах як "не работающие".

Невідомий солдат. Війна забрала у нього руки, ноги та слух. Він міг тільки бачити... Малюнок Геннадія Доброва

У 1956 році відбулася перша демонстрація за права інвалідів на 30 мотовізках перед будівлями ЦК КПРС і Моссовєта. У 1973 році Василь Голубєв і Ірина Виноградова, інваліди з Іванова, вирішили створити Всесоюзне товариство інвалідів з порушенням функцій руху, то їх викликали в КГБ, де категорично наказали припинити розсилати анкети можливим членам, адже це в компетенції держави та її органів.

Заступник міністра соціального забезпечення з промовистим прізвищем Солдатенков наказав навіть думки відігнати – "Тут один уже хотел организовать инвалидное общество. Если бы вы знали, что с ним сделали, вы бы его судьбе не позавидували!".

Автор пише не тільки про себе. Інший нещасний, Файзулла Хусаїнов з татарського міста Чистополь, отримав травму хребта на підприємстві. Лікарі поставили діагноз, що він проживе не більше тижня, "но шли недели, месяцы, а он не умирал". У нього на очах помирали сусіди по лікарняній палаті, причому не від параліча, а через відсутність догляду, жахливі пролежні – "сутками лежали они мокрые при открытых форточках, а постели меняли только перед обходом врача".

Хусаїнов 14 років писав листи в усі можливі інстанції з єдиним проханням – поміняти квартиру на третьому поверсі на таку ж, але на першому, і бажано з телефоном...

Радянська влада, яка ледве не щомісяця запускала в космос кораблі, годувала мільйонами доларів половину диктаторів і терористів світу, тут була безпорадна. А місцеві "слуги народу" тільки насміхалися з Файзулли – "пиши, пиши, хоть каждый день пиши". Ще й погрожували "только хуже будет".

У Президії Верховного Совєта СРСР чоловікові спочатку сказали, що оскільки всі закони на його боці, проблема буде вирішена "незамедлительно". Обдурили, бо потім, коли він з надзвичайними проблемами знову дістався столиці, розмова була недовгою: "ты все законы знаєш, вот и добивайся их исполнения у себя в Чистополе, а сюда нечего ездить… разговаривать нам с тобой не о чем".

Далі йде страшна розповідь як людина не могла перейти через вулицю Горького в Москві через пішохідний перехід (пандусів, звісно, не було), а люди відвертались і не бажали допомогти. Хусаїнову довелося чекати ночі, щоб порожньою вулицею перебратись на протилежний бік і потім, повністю знесиленим, дістатись прокуратури СРСР, звідки його теж "попросили".

Радянські візки вагою до 37 кілограмів видавались на 5-7 років. Вони не пролізали в ліфт. Їх не можна було скласти, тому не можна було вирушити в дорогу. Без допомоги сторонньої людини не можна було перетнути навіть найменшу перешкоду і навіть самостійно сісти на неї – "она отъезжает и инвалид оказывается на полу".

Колишня фронтова радістка Юлія Єманова. Малюнок Геннадія Доброва. Більше тут - http://www.liveinternet.ru/users/takova-zhizn/post164297264/

На запитання, чому на вулицях так мало людей на візках чи милицях, один функціонер бовкнув – "Здоровые люди не привыкли к виду инвалидов". А їх не тисячі, а мільйони. За неофіційною статистикою, в Радянському Союзі тоді – близько 3 мільйонів інвалідів, прикутих до ліжка чи візка.

В СРСР було півтори тисячі будинків інвалідів, де, як пише Фефелов, вони були "замурованы". Їм офіційно було заборонено мати дітей. Вища освіта – майже нереально, "у нас институт, а не инвалидный дом" - типова відповідь адміністрації.

Єдине джерело існування – пенсія, яка нараховувалась пропорційно трудовому стажу. А якщо такого не було, у інвалідів дитинства, – це 25-30 рублів. Тоді як середня зарплата по країні складала 177 рублів.

Теоретично можна було потрапити на лікування на захід. Один робітник з підмосковного міста Троїцька, витрачав час, оббиваючи кабінети чиновників, поки не почув: "Мы никогда не позволим Западу наживать политический капитал на лечении вашего ребенка, даже если ребенку это будет стоить жизни".

Справжнім концтабором, радянським Бухенвальдом, називали інвалідний табір у селищі Макорти Софіївського району Дніпропетровської області – "Зря ты рвешься, земляк, в этот крематорій! Угробиловка там настоящая: ни лечения, ни жратвы. Эти гады, на оборот, стараються на тот свет отправить, но без шума, чтобы все было шито-крыто: изобьют до смерти в ШИЗО, а запишут, что повесился". Начальник табору Годинник казав в очі нещасним – "Вы досадный балласт нашего общества".

Описується історія Борислава Москаля з Бережанського району Тернопільської області. Його помістили в кімнату з психічнохворими. Скаржитись на умови не дозволено, бо скарга є підставою для переведення в барак до буйних…

Інший приклад турботи держави. Ветеран війни Іван Гончар з Костянтинівського району Донеччини втратив ногу на фронті. Але першої групи не зміг отримати, визнали інвалідом ІІІ групи… "вследствие общего заболевания" з пенсією в 70 рублів. Щоб вижити – пішов працювати на ферму, стрибаючи на одній нозі, вантажив п’ятидесятикілограмові бідони з молоком.

Зараз нікого не здивуєш змаганнями параолімпійців. Звідки ж було знати радянським людям, що в той час, коли в Радянському Союзі інвалідів за людей не вважали, на Заході проходили великі спортивні змагання. На запитання організаторів спортивних ігор у британському місті Сток-Мандевіль один із чиновників відповів фразою, винесеною в назву книги, - "В СССР инвалидов нет".

24 серпня 1978 року Фефелов, Хусаїнов та Юрій Кисельов оголосили про створення "Инициативной группы по защите прав инвалидов СССР".

У зверненні до урядів, країн, які підписали Гельсінські угоди, ООН та радіоголосам, йшлося: "Многолетняя борьба за организацию в СССР инвалидного общества выявила полную бесполезность прямого обращения к официальным органам... В лучшем случае письма оставались без ответа, в худшем – кончались угрозами, даже репрессиями… Мы обращаемся с просьбой потребовать от советского правительства соблюдения прав инвалидов и улучшения их социального обеспечения. Мы обращаемся ко всем инвалидам в СССР с призывом вспомнить о своем человеческом достоинстве, объединяться в инициативные группы взаимопомощи и активно бороться за создание своего общества в полном соответствии со статьей 51 Конституции СССР".

Хрест у казахстанському степу неподалік концтабору для інвалідів у Спаську. Фото Вахтанга Кіпіані

Далі було "бодання" з системою, погрози "закрити", пропозиція емігрувати, від якої не можна було відмовитись. Правда, перед відльотом кагебіст Маліков попередив дружину Фефелова – "Не думайте, что на Западе вы будете в безопасности, если надо, мы вас и там достанем…".

Правозахисна діяльність, книга, допомога колишнім друзям – цим було заповнене життя Валерія Фефелова у Франкфурті-на-Майні. Його серце зупинилося в грудні 2008-го.

Фраза. "Будучи не в силах посадить инвалида в велоколяску, государство стыдится его внешнего вида и старается убрать с глаз! И это логично: у общества, считающего себя идеальным, все должно быть опрятно: его одежды, витрины, фасад. Как это так – вдоль безукоризненного строя горнистов и кумачевых трибун вдруг поползет или покатит на самодельной грохрчущей дощечке с роликами какое-то скрюченное, уродливое существо? Кто допустил? Убрать! Убрать! Убрать!".

Джерело: tsn.ua