"Красные партизаны Украины, 1941-1944". Правда про радянське підпілля

Що читаємо? Збірник під довгою назвою "...Создавать невыносимые условия для врага и всех его по-собников...". Красные партизаны Украины, 1941-1944: малоизученные страницы истории" (Київ, Центральний державний apxiв громадських об'єднань України, Українська видавнича спілка, 2006).

Упорядники - відомі історики Анатолій Кентій (Київ) та Олександр Гогун (Берлін). 

Що цікавого? У книзі представлено понад 200 унікальних документів і матеріалів з архівів Москви, Подольська (Центральний архів Міністерства оборони РФ), Києва, Одеси, Варшави, Берліна, Фрайбурга, де знаходиться Bundesarchiv-Militerarchiv тощо.

Уважне їх прочитання дає зовсім іншу картину "війни у тилу ворога", ніж нам десятиліттями згодовували партійні ідеологи та "солов'ї" ГлавПУРа - головного політуправління армії та флоту.

І безсенсово звинувачувати авторів у "переписывании и фальсификации Великой Победы", адже більшість документів є радянського походження, але накладені свого часу грифи "совершенно секретно" та інші не давали нам шансу дізнатися правду про війну.

Одна з чільних легенд - про масовий опір нацистам, з перших днів окупації - "попытки советской стороны организовать партизанское движение в тылу врага в условиях катастрофического начала войны, хаоса, смятения и неразберихи представляли собой чистой воды импровизацию".

На початку загони створювалися трьома відомствами - НКВС, РСЧА та ЦК КП(б)У, але через масштабні довоєнні репресії та перепрофілювання партизанських баз робилося все це, як кажуть, "на коліні".

Ось як це виглядає через призму таємних доповідних. Нарком внутрішніх справ УРСР Василь Сергієнко пише секретарю ЦК КП/б/У Дем'яну Коротченку: "с августа 1941 года по 1 марта 1942 года НКВД УССР сформировал 1874 партизанских отряда численностью 29307 человек и заслал в тыл врага 776 агентов-одиночек и связников с партизанскими отрядами".

Між тим, станом на 1 травня т.р. повідомлялося - "в Украине действует 37 партизанских отрядов с 1918 участниками". Тобто "некомплект" склав близько 28 тис. осіб, або 93% від чисельності партизанів.

Через місяць українських червоних партизан НКВС передав у підпорядкування Українського штабу партизанського руху (УШПР) на чолі з міністром внутрішніх справ УРСР Тимофієм Строкачем. Нарахували їх ще менше - 22 загони, 3310 осіб.

Та й ті, що були, були надзвичайно погано підготовлені, озброєні, не володіли необхідними зв'язками, мережею конспіративних помешкань тощо.

Скажімо, на території Дніпропетровщини восени 41-го обласним управлінням НКВС було залишено в тилу 50 партизанських загонів та 294 диверсійні групи загальною чисельністю близько 4,4 тис. осіб. Станом на 1 березня 1943 р. в області "не было вообще ни одного партизана, находившегося на связи с УШПД".

Аналогічною виявилася ситуація на Житомирщині - "По состоянию на 1-е декабря 1942 года из установленной связи 13 районами области, нигде подпольных райкомов КП/б/У и первичных организаций не оказалось".

Куди ж зникли партизани першого року війни?

Резидент НКВС СРСР у Києві Карташов пише своєму начальнику Павлу Судоплатову - "переброшен отряд партизан в 100-150 чел. Его задача - пройти в Бессарабию... Нет карт, нет проводника, нет пулемётов, только 1/2 имеют винтовки, остальные - малого калибра револьверы. Они одеты в городскую одежду, кожаные пальто.

Сомневаюсь, сможет ли этот отряд - люди отобранные, пропущенные через ЦК - остаться хотя бы просто целым... Отправлены через фронт без обусловленной связи и паролей... Носят патроны в голенищах и карманах - нет вещмешков и сумок".

Колись моя 120-та київська школа носила ім'я відомого партизана, двічі Героя Радянського Союзу Олексія Федорова. Пригадую, що він навіть приїздив на її відкриття.

Тим цікавіше читати спецповідомлення НКВС - "А. Фёдоров, растеряв часть своих людей, почти два месяца блуждал в немецком тылу на оккупированной территории и лишь 18 ноября 1941 г. с трудом разыскал областной партизанский отряд, которым командовал Н. Попудренко. Вот как описывает последний в своём дневнике появление А. Фёдорова: "Я не сразу его узнал. Заросший, в драном пиджаке, в паршивых штанцах на выпуск, галоши, драные сапоги, усы, как у Тараса Бульбы".

У 1941-1942 рр. цей рух існував як явище лише в двох з тодішніх 24-ти областей УРСР - Сумській та Чернігівській. Але й ці "месники" більшу частину часу проводили в лісових масивах Білорусії та Брянщини. Перелом наступає лише взимку 1942/1943 рр., коли після Сталінграду та поширення окупаційного терору населення активніше сприяє партизанам, починається справді масовий партизанський рух.

Про націоналістичне підпілля на Сумщині читайте тут

Але було надзвичайно багато й випадків прямої зради комуністичних кадрів, яких поставили керувати партизанами та підпільниками.

У Києві колишній секретар Ленінського райкому КП(б)У Романченко та Листовничий - працівник відділу кадрів міськкому партії пішли працювати в поліцію - слідчими у політичних справах.

У місті Красноармейську на Донеччині загін з комуністів та залізничників очолював такий собі товариш Халява - "большинство партизан его отряда, в том числе и некоторые коммунисты, зарегистрировавшись в немецкой комендатуре, остались работать на транспорте и отказались от партизанской борьбы".

Або інший звіт - зі Зміївського району на Харківщині: "В связи с усилившимися преследованиями со стороны немцев отряд вынужден был расчлениться на мелкие группы. В дальнейшем Любченко удалось собрать только 15 партизан, остальные 45 не явились".

Варто відзначити, що це не байки, а спецповідомлення до ЦК партії або до наркомату внутрішніх справ.

У легендарних одеських катакомбах теж, як виявляється, не все було дуже героїчно.

Директор румунської спецслужби "Сігуранца" Кристеску повідомляє главі уряду Антонеску про випадки канібалізму в одному з партизанських загонів: група складалася з 12 осіб, мала доволі багато патронів, гранат, 47 гвинтівок, 3 кулемета, дещо з продуктів.

Червоні спустилися під землю 10 вересня 1941 р., а в листопаді румуни замурували всі виходи.

"...Установлено, что группа в катакомбе стояла перед двумя проблемами:
1. Отсутствие продуктов;
2. Желание некоторых партизан выйти из катакомбы и сдаться румынским властям, это намерение было решительно отвергнуто руководителем этой партизанской группы Солдатенко Александром, угрожавшим смертью любому, кто бы осмелился уйти.

Первая проблема была решена убийством Бялика и его жены, которые были разрезаны на куски, положены в бочки и засолены. Это продовольствие потреблялось некоторое время в виде борща и жаркого. Солдатенко, как руководитель, оставил для себя мозги расстрелянных.

Это решение было принято Солдатенко на основании специфического большевистского критерия. Бялик и его жена не были членами этой группы и не были членами коммунистической партии.

Другая часть группы пробует бежать. Для того, чтобы быть уверенными в удаче, они решаются убить Солдатенко и его жену... Тем временем, так как у них нет продуктов, они решили съесть мускулы рук и ног Солдатенко и его жены.

Когда стал возможным подход к выходу из катакомбы, они вышли и сдались властям. В составе этой группы вышли Богушевский Михаил, Колос Афанасий и Драчук Пётр".

Дуже цікавий момент - ефективність діяльності партизан. За офіційними даними УШПР, за роки війни було вбито й поранено 468 тис. солдат і офіцерів (передусім, німців).

Однак, дослідники виявляють чимало приписок, відвертої брехні центру, що призводить до висновку - "реальные и точные результаты боевых и диверсионных действий советских партизан во Второй мировой войне не будут известны никогда".

Вчені НДР, які дуже сумлінно рахували втрати нацистів від партизан, вийшли на цифру в півмільйона - але це включно з Білорусією та західними областями Росії.

Про Карпатський рейд Сидора Ковпака і загибель партизанського комісара Руднєва читайте в розділі "Студії" 

Американський історик Дж. Армстронг, який працював з німецькими джерелами, називає партизанські втрати окупантів на всій території СРСР у 30-45 тисяч військовослужбовців і поліцейських, з яких лише половина була німцями.

Хоча, врешті решт, німці теж збільшували кількість знищених партизан, щоразу додаючи до статистики всіх мирних мешканців, знищених карателями.

Більш вірогідними видаються цифри війни на рейках, адже дезорганізація перевезень могла бути перевірена іншими, крім фантастичних реляцій з лісу, даними. Але й тут не обходилося без приписок.

Командир загону ім. Сталіна Балицький пише у Москву: "все подрывные группы, действующие на железных дорогах Брест-Ковель, Брест-Пинск, Ковель-Сарны, никакого отношения не имеют к [Алексею] Фёдорову, но он берёт на учёт все взрывы на этих дорогах и сообщает [в] Москву, как подрывы его отрядов. Такое поведение не более, как обман правительства".

Взагалі взаємні доноси уславлених після війни командирів друг на друга - це ледве не половина грубої книжки. Керівник загону НКВС "Победители" пише в Москву, Лаврентієві Берії, на іншого командира Олександра Сабурова:

"Личный состав 12-го батальона Сабурова занимается разгулом, пьянством, терроризирует и грабит советски настроенное население, в том числе даже родственников своих бойцов".

Або інший епізод, яких тисячі, - "в с. Жаткова в 1 км от Н[овгорода]-Волынского, где группа партизан под командой Осадчука Павла избивала одну старушку шомполами до тех пор, пока старуха не лишилась рассудка. Осадчук вымогал тогда от неё сапоги и друг[ое] имущество".

Жорстокість і мародерство радянських - зрештою, як і українських - партизан були жахливі.

Письменник Шеремет пише Микиті Хрущову про порядки в загоні Олексія Федорова: "Я был свидетелем, как полицаев били до крови, резали ножами, поджигали на голове волосы, привязывали за ноги и на аркане конем волочили по лесу, обваривали горячим чаем, резали половые органы...".

У цьому сенсі ковпаківці вели себе інакше: "раза два какой-то партизан даст по морде полицаю, пустит юшку из носа, а потом расстреляет".

Вбити могли за будь-що: "была расстреляна Кузнецова Евдокия, которая заразила венерической болезнью 4 командиров и 2 бойцов, она и муж её прибыли в отряд от украинских националистов. При второй попытке её муж убежал с оружием к националистам и сейчас с ними связан".

Центр намагався - правда, безрезультатно - зупинити напади на села, реквізиції, гвалтування жінок тощо.

Генерал Строкач писав в один із загонів, що в курсі їхніх злочинів: "ваша разведка 50 человек [в] начале декабря за р. Горынь истребила 48 мирных жителей из-за того, что был произведён один выстрел... ваша разведка 26 ноября угнала 150 голов рогатого скота у мирного населения села Ракитно...".

Коли УШПР спробував був викликати Сидора Ковпака в Москву, щоб провести "виховну роботу" він не виконав наказ, від імені штабу загону нагору пішла радіограма - "Вылет Ковпака считаем нецелесообразным".

Чекістам, які були поруч, хитрий командир казав ніби словами Сталіна - "гоните их оттуда, им делать там нечего". Навести лад у загонах було не так просто. Всюди ліс й ніхто не дізнається: "бывший комиссар батальона Шитова сказал: "Что Вы хотите, чтобы нас в первом же бою убили наши партизаны"?".

Фраза. "Партизаны действуют в условиях, когда результаты их боевой деятельности руководству проверить крайне сложно, а то и вообще невозможно. Это обстоятельство благоприятствует развитию фантазии у представителей любых повстанческо-партизанских формирований".

Джерело: портал tsn.ua