Три "бузини" з Луганська: "Тарас Шевченко - крёстный отец украинского национализма"
Головна ідея книги: Гоголь - це людина, бо вважав себе росіянином, а Шевченко - це Писака. З великої літери...
Що цікавого? Передусім те, що назва видання має "дистанцию огромного размера", словами класика російської літератури, від змісту. В тексті немає нічого ні про Міхновського, ні про Донцова, ні про Бандеру з Мельником і Ребетом. Як не шукай, немає там про жодних націоналістів, навіть про "УПА-УНСО" - улюблений симуклякр московських грамотєєв від політичної публіцистики.
Натомість згадано про діячів "розстріляного відродження" 1930-х років. Виявляється, що саме вони, плюс Яновські та Довженки, разом із "подъехавшим" з еміграції Михайлом Грушевським, а не російські червоні імперіалісти Ленін і Сталін, "общими усилиями заложили систему ГУЛАГа". Цікаво, що в тому Луганську курять?..
Отже, маємо справу з маркетинговим прийомчиком - не важливо, яким є продукт, головне - правильна упаковка. Лаври і, головно, наклади книжок Бузини не дають спати пошукачам нелегкої бузинової слави.
Для початку можна поспівчувати авторам, їм довелося перечитати і законспектувати всього Тараса Григоровича. Бідаки. Але працювали сумлінно - цитат понадьоргали - "мама, не горюй!". Між ними - дуже своєрідні, як для носіїв тризубих паспортин, погляди на минуле й сучасне України та українців.
Головна ідея книги: Гоголь - це людина, бо вважав себе росіянином, а Шевченко - це Писака. З великої літери, ага. Отже, Миколу Васильовича взято в спільники. Бо він у розмові з професором Московського університету Осипом Бодянським нібито висловився, що у Шевченка "дёгтю много... больше, чем самой поэзии".
Про це залишив спогади письменник Г. Данилевський. За його словами, Гоголь почав переконувати співрозмовника - "Нам, Осип Максимович, надо писать по-русски, надо стремиться к упрочнению одного, владычного языка для всех родных им племён. Доминантой для русских, чехов, украинцев и сербов должна быть единая святыня - язык Пушкина...".
Прикметно, що далі Данилевський пише, що не раз передавав ці слова Гоголя "нашим землякам", і кожного разу вони знизували плечима "и с досадой объясняли его посторонними, политическими соображениями, как и вообще всё тогдашнее настроение Гоголя".
Автори позиціонують себе як правовірні християни. Рівень їхнього літературознавства можна простежити по причіпках до "Заповіту" - "ни один христианин не выставляет Господу таких диких кровожадных предварительных условий, чтобы начать молитву".
Коротко кажучи: Шевченко - ненависник Бога. Шевченко - "зоологический ненавистник священнослужителей". Шевченко - екстреміст. Шевченко - ксенофоб. Шевченко - п'яниця і відвідувач будинків розпусти. "Военных Шевченко ненавидел особенно". І, страшно уявити, - російських самодержців теж.
Тарасовим гнівним словам про Олександру Федорівну, вдову царя Миколи Першого - "Тебе ж, о Суко! І ми самі, і наші внуки, і миром люди прокленуть!" протиставляється поет Тютчев - "Своею чуткой, любящей душой - И под грозой, уж близкой, разрушенья Какие в ней бывали умиленья...". Два світи, два різних дитинства.
Саме на Шевченка покладено відповідальність не тільки за замах Олександра Ульянова, брата Володимира, на царя-"Освободителя", але й розстріл більшовиками царської родини в Єкатеринбурзі. Жаль, до вбивства Кеннеді не дійшло...
"Через всю его жизнь и творчество он проносит несколько сквозных идей. Одна из них - проклятия в адрес Творца. А другая: положение Украины катастрофическое. Украина гибнет".
Російська монархія для авторів - зразок суспільного устрою. "В сравнении с трагедией украинского и других народов под властью безбожников 20-го века его "страдания" под властью христианского монарха кажутся просто санаторием". І той, хто закликав до її знищення, ворог, якого знищують.
Шевченко - перший більшовик: "Его мечта - кровопролитие от Украины до Китая (т.е. перманентная мировая революція - как у Льва Троцкого)".
Автори-русоп'яти протиставляють Шевченкові інших видатних діячів української культури - Гребінку, Квітку-Основ'яненка, Котляревського. Правда, прочитавши розділ про автора "Енеїди", так і не зрозуміло, до чого він тут, коли і з якого приводу письменники розійшлися в поглядах.
Луганські пінкертони так заповзято шукали "компромат" на Шевченка, що викопали хіба фразу - "Енеїда добра, а все-таки сміховина на московський шталт". І це все, що викладається на п'яти сторінках як доказ політтехнологічної тези - "Шевченко против украинской культуры".
Інша гучна фраза - "Писака не является народным поэтом" доводиться сумнівним доказом: бачте, в народі немає ніякої класової ненависті. Треба розуміти, що сюжет "Гайдамаків" Шевченко вигадав, і Гонта з Залізняком йому наснилися...
Ледве не ідеалом письменника та громадського діяча подається Микола Костомаров, який після восьмирічного саратовського заслання повернувся, так би мовити, "перевихованим" і відрікся від свого кола друзів і юнацького українофільства. Вірнопіддано писав, що "малорус верен царю, всей душой предан своему государству", а українська мова не придатна для перекладів, бо є російська мова, яка "давно уже стала культурным языком всего южнорусского края". Ну, тепер зрозуміло, де черпають свої прогресивні думки фракціонери з Партії регіонів, збочені на неповноцінності української мови.
"Серце единой России - православное христианство", - пишуть автори, майже на п'ять років випередивши співзвучні і по духу, і по тексту слова нинішнього патріарха Московського та всієї Русі Кіріла.
Шевченко і Гоголь позиціонуються у тексті як політичні антагоністи. Але й, справді, важко собі уявити, що українець, не укрАинец, підпишеться під словами батька "Тараса Бульби" - "Высокое достоинство русской породы состоит, что она способна глубже, чем другие, принять в себя высокое слово евангельское, возводящее к совершенству человека".
Не тільки Шевченко завинив перед московським православ'ям, але й, як знущально кажуть автори - "Панночка", Леся Українка - "в своей "Лесной песне" с глубокой симпатией и огромным майстерством воспела различные виды лесной нечисти".
І Франко поганий - йому масакру обіцяють пізніше. І Павло Чубинський, автор національного гімну, який "ляпнул" - "від Сяну до Дону", не запитавши у знавців географії Грекова, Дерев'янка та Боброва, які не в курсі, що українські етнографічні території виходять за сталінські кордони УРСР.
Фраза. "Кто не желает быть сообщником развязавших 2-ю мировую войну Гитлера и Сталина, должен вернуть Польше Львов и всю Западную Украину вообще. А то, понимаешь, "наїлись..., накралися...". И хотят быть белыми и пушистыми, покрывая дерьмом братьев по оружию, по крови и по вере". Здається, саме заради цього непересічного висновку автори і шкрябали понад дві сотні сторінок.
Джерело: портал tsn.ua
