Смаки раю: Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів

Що читаємо? Книгу німецького історика Вольфганга Шивельбуша "Смаки раю: Соціальна історія прянощів, збудників та дурманів" (Київ, "Критика", 2007).

Що цікавого? В анотації вказано, що йдеться не просто про речовини, які люди вживають, ковтають чи вдихають, щоб отримати приємні відчуття (чай, кава, тютюн, алкоголь, опій), а про те – яким чином ці речі вплинули на хід розвитку людства.

В XIV столітті один фунт (близько 450 грамів) мускатного горіха дорівнював вартості семи вгодованих волів. Перець, гвоздика, імбир були символами влади, свідчили про високий соціальний статус господаря. "Прянощами обдаровують, мов скарбами, їх накопичують, як коштовності".

Люди Середньовіччя були переконані, що перець росте, наче бамбуковий ліс на самому кордоні з раєм, звідси й висока ціна його.

"Панівні класи Середньовіччя виявляють якийсь дивовижний потяг до особливо гострих страв. Що шляхетніший дім, то більше в ньому споживали прянощів. Одна англійська куховарська книга XV сторіччя подає такі вказівки для приготування м'яса: кролика готувати зі змеленим мигдалем, шафраном, імбиром, коренем кипариса, корицею цукром, гвоздикою та мускатним горіхом. Подібно готували й фрукти. Полуниці та вишні слід було вимити вином, закип'ятити, а потім пересипати перцем, цинамоном і скропити оцтом...".

Деякі історики вважають, що таке непомірне, на наш смак, використання спецій пов'язане з бажанням приховати попсуте м'ясо, але Шивельбуш заперечує – "ми не можемо вдовольнитися таким поясненням, позаяк завезені зі Сходу прянощі належали до найкоштовніших речовин... Зводити їх функцію до зберігання їжі та пояснювати їх використання винятково в таких категоріях – це ніби називати шампанське доволі непоганим засобом утамувати спрагу".

Пошук прянощів, які привозили з величезними складнощами зі Сходу, призвів до найбільшої одержимості XV століття – морського шляху до Індії.

Серед найуспішніших пошукачів несуходольного шляху були Христофор Колумб і Васко да Гама. Очевидно, що їхні походи та особливо наслідки, власне Великі географічні відкриття, – набагато більші за просто маршрут спецій до Європи.

Попереду були казкові багатства Нового Світу, але європейці про це ще не знали. Автор з іронією пише – "Було б незайве колись дослідити, скільки часу потребували іспанці, щоб оговтатись від розчарування, що вони досягли не Індії, а Америки, країни не перцю, а золота (Ельдорадо)...".

В середині XVII століття в моду входить пити популярний в арабському світі напій – каву. За легендою, саме завдяки цьому напоєві Аллах вилікував хворобливу сонливість. Може, тому спершу його використовували як ліки при немочі шлунку тощо. Але вже за яких-небудь півстоліття вся Європа, точніше верстви, які можна вважати законодавцями моди, щодня вливали у себе цей гіркий чорний напій.

Причому, якщо аристократія використовує кавування як престижну самопрезентацію, то нижчі стани вповні оцінюють ефект напою. Британський автор Джеймс Говел 1660 року пише – "Якщо раніше ремісники та помічники купців уже на сніданок пили ель, пиво і вино, спричиняючи тим самим потьмарення в голові й неспроможність до поважних справ, то тепер вони призвичаїлися до цього збадьорливого міщанського трунку".

Далі йде захоплива історія середньовічного дикунства й пияцтва, яку вдалося зупинити альтернативою – протестантизмом, яке проповідувало помірність у всьому, та... кавою з чаєм. Останні були не просто напоями, а "трунками, що мали ідеологічне навантаження".

Кава не тільки супроводжувала добу Реформації та раціоналізму, вона, великою мірою, уможливила чимало історичних віх.

Так, 1687-1688 рр. у Лондоні якийсь Едвард Ллойд відкрив кав'ярню, назвавши її своїм прізвищем.

Завсідниками забігайлівки стали передусім люди, пов'язані з морем, - власники та капітани, купці, страхові агенти тощо. З часом хазяїн почав випускати бюлетень для відвідувачів про їхні морські справи. А відтак, протягом XVIII століття заклад перестає продавати каву, перетворившись на знамениту страхову компанію, яка існує й досі.

Прецедент використовувати скриньку та власне використовувати ідею голосування для розв'язання дискусійних питань, які є наріжними каменями демократії до сьогодні, народилися в іншій лондонській кафешці – "Голова турка".

Під кавування постали й легендарні аукціони "Сотбі" та "Крісті". Та й початки Королівського товариства, яке є по суті академією наук Великої Британії, сягають зустрічей студентів і викладачів Оксфордського університету у кав'ярні Тильярда.

А в ХІХ столітті саме кав'ярні стали призвідцями виникнення неодмінного додатку до ранкового напою – щоденної газети.

Отже, і розквіт журналістики та літератури не забарився, це було лише питання часу. Кава "розпочала свою кар'єру в публічній сфері як громадський напій і лише згодом мігрувала до приватної сфери".

Підсумовуючи, "кав'ярня була основним осередком громадського життя міщанства у XVIII столітті, місцем, де буржуа розвинули нові форми комерції та культури".

Трохи дивно, але на південь від протестантсько-міщанського світу – в католицьких Італії та Іспанії кава прижилася набагато гірше. Різниця, як вважає дослідник, полягала в більшій поживності какао, що було дуже актуально для тих, хто довго і ревно поститься ("рідина не порушує посту"), а також не має надто збудливого впливу на центральну нервову систему.

Спершу шоколад був суто іспанським винаходом з виразно клерикальним відтінком і не був поширений поза її тогочасними колоніями – тобто у Нідерландах та Італії. Згодом через Францію напій поширюється Європою і стає популярним вже як елемент французького стилю водночас із віялом, табакеркою тощо.

Вживання шоколаду не схоже на ранкове пиття кави. Уявімо родину німецьких міщан, які, поспішаючи на свій арбайтен, вранці цудлять гірку каву (добре якщо не місцевий аналог – з цикорію). І водночас пофантазуймо – як починає той самий ранок аристократка з Версалю – ніжачись, нікуди не поспішаючи – "шоколад плекає радше отакий проміжний, напівлежачий, напівсидячий стан... для вишуканого нічогонероблення".

Якщо каву вважають "відверто ворожою тілесним похотям і антиеротичною", то шоколад до самого кінця ХІХ століття вважається чи не еталоном посилення сексуальної хиті. "Він живить тіло і підтримує потенцію, репрезентуючи бароково-католицьку тілесність на противагу протестантській аскезі".

За іронією долі, у ХХ столітті какао стає дитячим напоєм.

Навіть побіжний огляд книги буде неповним без короткої соціальної історії тютюну. Привезене з Америки зілля, на думку герра Шивельбуша, стало на відміну від інших Genussmittel – прянощів, збудників - воістину революційним. Починаючи від самого поняття "курити", бо досі такого не знали: спочатку навіть казали про процес – "пиття диму" чи "пиття тютюну", а результат отриманого задоволення називали "сухим сп'янінням".

Тодішні лікарі в більшості своїй знаходили нове захоплення доволі корисним для організму, особливо під каву.

Голландець Бейнтема фон Пальма писав – "Хто студіює, неодмінно мусить курити багато тютюну". Горнятко кавового напою стимулювало мізки, а люлька чи цигарка – заспокоювала чересла, напруження яких не мусило заважати розумовій діяльності. Таким чином, обидва збудники ніби доповнювали один одного.

Пришвидшення, яке стає "центральним феноменом модерну", виявляється у заміні складного і довгого процесу і забивання люльки у сигару, а потім і в цигарку. Час викурювання останньої стає одиницею часу.

У першій половині ХІХ ст. вживання тютюну стає символом емансипації. Жінки вслід за Жорж Занд і Лолою Мартез одягають брючні костюми і запалюють сигарети.

Німецький сатирик у 1840-х роках писав – "...Недавно трапилося навіть таке, що одна елегантна дама перепинила на вулиці якогось пана, що курив сигару, щоби припалити в нього... Мине небагато часу, і вони одягнуть штани, нагайкою заженуть чоловіків до кухні, а дітей годуватимуть груддю верхи!".

Водночас відбувається становлення промислового пролетаріату. Доба індустріалізації ліквідувала соціальну роль пива як щоденного масового напою. Роль кави та інших збудників для робочого люду виконує, не важко здогадатись, оковита.

Для робітників сп'яніння та пиятика ніколи не були ганебним явищем, як для людей міщанського стану та аристократії. "Поряд із мотивом пиття як символом соціальної спорідненості вимальовується ще й інший мотив: ескапізму – втечі від реальності". Остання теза лишається вічно актуальною. Щоправда, вже не стільки для пролетарів фізичної праці, як у часи Маркса та Енгельса.

Фраза. "Горілка завдала смертельного удару традиційній питній культурі, базованій на вині й пиві, що їх можна означити як органічні алкоголі... Дистиляція дала змогу підвищувати алкогольний уміст далеко за природні межі... Максимізація ефекту, пришвидшення та зниження ціни зробили горілку справжнім дитям промислової революції".

Джерело:  портал tsn.ua