Спецпроект

«Українське видавництво» у Кракові–Львові 1939–1945, т.1

Його авторами були Богдан Лепкий і Святослав Гординський, Іван Крип’якевич і Михайло Возняк, Дмитро Дорошенко і Дмитро Чижевський, Євген Маланюк і Тодось Осьмачка, Юрій Клен і Михайло Орест, Юрій Косач і Юрій Шевельов.

«Українське видавництво» у Кракові–Львові (грудень 1939 року – березень 1945 року) ввійшло до історії української культури як найбільший видавничий осередок часів Другої світової війни. Різножанрова продукція видавництва (книжки, газети, журнали, аркушеві друки) ввібрала огром фактів, подій, епізодів тогочасного життя українців, насамперед у Генеральній губернії, але також у Німеччині, Райхскомісаріяті Україна й на інших підкорених територіях Центрально-Східної Европи.

Дотепер цей багатий матеріял погано вивчено й відображено в дедалі більшому масиві досліджень тієї доби.

«Українське видавництво» забезпечило інституційний грунт для українського суспільного та культурного процесу, кожен бік якого – літературний чи мистецький, освітній чи науковий, політичний чи релігійний – більшою або меншою мірою зматеріялізовано у видавничому репертуарі.

Вивченню цих аспектів, власне, й має посприяти нове видання серії «Відкритий архів».

У ньому описано неперіодичні друки «Українського видавництва»: близько 600 найменувань літературно-художніх, науково-популярних, фахових, нотних, образотворчих, картографічних видань, примірники яких відшукано в бібліотеках Кракова, Львова, Варшави та Києва, а також у приватних книгозбірнях.

Окрім бібліографічних описів, книга містить біографічні довідки про авторів, художників, редакторів, відомості про зміст видань, особливості їх підготування, суспільний резонанс і функціонування в культурному середовищі. Затрибутовано чимало анонімних публікацій і текстів, підписаних псевдонімами та криптонімами.

Довідник проілюстровано численними зразками художнього оформлення книжок «УВ» (серед художників – Святослав Гординський і Осип Курилас, Мирон Левицький і Едвард Козак, Микола Бутович і Охрім Судомора).

У наступних томах заплановано випустити монографію та покажчики змісту періодики «Українського видавництва» (журналів-місячників «Наші дні», «Малі друзі», «Дорога», «Студентський прапор», «Вечірня година», «Ілюстровані вісті», щоденника «Краківські вісті», тижневиків «Краківські вісті» й «Холмська земля»), а також біографічний довідник осіб, згаданих у бібліографії.

Джерело: видавництво "Критика"

Ілько Борщак. На вістрі радянської спецпропаганди у Франції

Ілько Борщак був потрібен більшовицькому режимові лише тоді, коли він чітко вписувався в схему діяльності радянської спецпропаганди за кордоном. Коли ж чекісти зрозуміли, що він грає подвійну роль, його спробували скомпрометувати в емігрантських колах саме як більшовицького агента. Жодні минулі заслуги перед радянською владою до уваги не бралися. Так чинили з усіма. Ставилися як до відпрацьованого матеріалу, з яким можна робити будь-що.

Рена Марутян: "Метою геноцидальних практик росії є стирання української національної ідентичності"

Інтерв’ю з доктором політичних наук, професоркою кафедри глобальної та національної безпеки КНУ ім. Т. Г. Шевченка Реною Марутян у Музеї "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова.

"Пєрацький. Кар'єрна драбина". Уривок з книги про вбивство міністра Пєрацького

Вбивство міністра внутрішніх справ Броніслава Пєрацького стало одним із найгучніших замахів міжвоєнної Польщі. А для українських націоналістів — символом чи не найбільшої потуги, що її сягнула революційна організація в 1930-х роках. Міністр Пєрацький був одним із творців польської незалежності, а його життєпис подібний до біографій українських ровесників. Усе змінилося після листопада 1918-го: Пєрацький розбудовував польську державу, а його українські однолітки — підпілля, що боролося з Польщею та мріяло про власну державність. Пєрацький став одним із найвпливовіших польських посадовців і загинув на піку кар'єри від рук українця — представника молодого покоління, що було значно радикальніше за своїх попередників.

Як я став депутатом…

Потім, коли ми вже аналізували в Народній Раді результати виборів, з’ясувалося, що я був єдиним зі Сходу і Півдня України, хто виграв сільський округ. Усі інші демократи в цій частині країни перемагали в містах. Наприкінці осені 1989 року я навіть не думав балотуватися. А за три місяці — несподівано для суперників, друзів і самого себе — виграв вибори.