Спецпроект

Секретар махновської ради Петро Рибін. Портрет анархіста

"Більшовики не допустять, щоб в державному організмі було місце, заражене безвладдям. Нам слід готуватися, щоб силою зброї відстояти незалежність району і подальший розвиток анархістського ладу".

З нагоди 125-ої річниці від дня народження Нестора Махна ІП пропонує дізнатися більше про інших учасників махновського руху.

До вашої уваги - робота історика Миколи Боровика "Секретар Ради Революційних Повстанців України (махновців) П.А.Рибін: портрет анархіста".

--------------

Постать Петра Антоновича Рибіна становить для нас науковий інтерес, адже він - характерний представник цілого покоління революціонерів- романтиків, яких так багато виявилося серед анархістів.

Петро Рибін належав до числа тих напівпролетарів-напівінтелігентів, які самовіддано поринули в революцію з прекраснодушними мріями "допомогти трудящому класу Росії".

Доволі швидко більшість з них будуть відтерті від лідерства в революції більш "товстошкірими" безпринципними кар’єристами, а з часом yзагалі опиняться на маргінесі політичного життя й будуть зовсім забуті.

Рибіну, втім, не судилося дожити до такого фіналу. Короткий епізод участі в махновському русі, який зрештою коштував йому життя, водночас залишив його ім'я в історії.

Щоправда, окрім самого імені про секретаря вищого керівного органу махновського руху – Ради Революційних Повстанців України (махновців) – дослідникам було відомо небагато.

Прапор махновців. 1920 рік. Фото: Держархів і Блоги УП

Стисла і місцями дуже неточна біографічна довідка в опублікованій ще в 1923 р. "Історії махновського руху" Петра Аршинова донині залишається найбільш повним життєписом П.Рибіна.

Брак документальних джерел не дозволяв дослідникам надійно реконструювати навіть основних фактів його біографії. Більш того, нестача інформації породжувала домисли і спекуляції. З'явилися, зокрема, твердження, незрозуміло на чому ґрунтовані, про службу Рибіна в ЧК, про його членство в РКП(б) тощо.

Тим більш цінними видаються матеріали кримінальної справи П.Рибіна, збереженої в Галузевому державному архіві Служби безпеки України, які склали джерельну основу даної розвідки.

Справа була розпочата Управлінням Особливих відділів Південного і Південно-Західного фронтів 26 січня 1921 р. (дата в справі вказана нерозбірливо, реконструюється за іншими документами справи. – Авт.), в день арешту Рибіна, завершена - 24 лютого того ж року.

Окрім протоколів допитів обвинуваченого, показів свідків, різноманітної бюрократичної переписки, традиційних як для такого роду справ документів - які дозволяють не лише реконструювати основні віхи життєвого шляху Рибіна, але й надають можливість суттєво уточнити наші знання про обставини укладення та реалізації радянсько-махновської угоди 1920 р. - справа Рибіна містить також його особисту переписку.

Такого роду документи надають нам рідкісну можливість доторкнутися до внутрішнього світу безпосередніх учасників революційних подій.

Переважна більшість кореспонденції, збереженої у справі - це листи Рибіна до Павлини Даніліної, в яку він був закоханий, і яка його видала чекістам. Всі листи були написані в короткий період від 9 липня до 28 жовтня 1920 року.

Ці листи не лише містять важливу інформацію щодо фактичної канви подій, але й дозволяють нам відчути емоційний фон, на якому ухвалювались рішення, що зрештою приведуть Рибіна до розстрільної камери ЧК.

Ранні періоди біографії Рибіна, які мало цікавили слідчих, документовані в справі гірше, але деяку інформацію ми отримати можемо.

З анкети обвинувачуваного, зокрема, дізнаємося, що Петро Антонович Рибін народився в 1885 в м. Єлець Орловської губернії. Його батьки були робітниками і, наскільки можемо судити з анкети, також походили з того ж міста.

В себе на батьківщині Рибін закінчив спочатку парафіяльне, а потім ремісниче училища. За свідченням його друга, інженера Василя Із'юрова, також заарештованого по цій справі, Рибін навчався і в еміграції, в Америці, але ми не знаємо що він вивчав і як довго.

Відзначимо, що хоча Рибін і вбачав своє покликання у просвіті народних мас, займався культурною роботою в махновській армії, редагував газету і взагалі вважався в анархістському середовищі інтелектуалом, але російською він писав з грубими граматичними помилками, а писані ним тексти свідчать про здібності швидше посередні.

Приклад Рибіна, на перший погляд парадоксальний, загалом характерний для анархістів.

З різних причин, зокрема і через виразний антиінтелектуалізм, властивий переважній більшості анархістських течій, анархістський рух завжди відчував брак інтелектуальних ресурсів.

З початком революції рух ставав дедалі більше по-справжньому народним і анархістське середовище ще більше примітивізувалося. На зміну кабінетним теоретикам і романтичним мрійникам приходили "люди дії". На такому тлі інтелектуально виділятися було не так вже й складно.

Політична кар'єра Рибіна почалася в роки революції 1905-1907 рр. Розвивалася вона загалом традиційно як для тогочасної Росії – дуже швидко Рибін опинився на лаві підсудних.

Подробиці тієї справи невідомі. З показів Рибіна в ЧК знаємо лише, що він "при царизмі в 1906 р. був засуджений як політичний".

Якого роду політичною діяльністю він займався, де він на той час працював, до якої політичної течії належав - ми не знаємо. Відомо лише, що він тоді ще не був анархістом: "Уважаю себе анархо-синдикалістом (анархістом) з 1908 р.".

Долучення Рибіна до анархізму відбулося вже в еміграції у США, де він опинився невдовзі після винесення вироку. "Будучи переслідуваним в Росії як політичний, - свідчив Рибін, - я в 1907 р. емігрував за кордон, де знаходився до березня місяця 1917 р.".

Зважаючи на маршрут, за яким він дістався США (першим містом, в якому Рибін опинився в Америці був Ном на Алясці) можна припустити, що еміграції передувала втеча з місць ув’язнення чи заслання в Сибіру, однак документальних підтверджень цієї версії ми не маємо.

Про перебування Рибіна в Америці також відомо небагато. За свідченням Із'юрова, з яким він познайомився в Сіетлі, Рибін до 1912 р. жив у цьому місті, навчався, брав участь в громадському житті російської еміграції.

"Біля 1912 р. ми з ним посварилися, - згадував Із'юров, - головним чином на ідейному ґрунті, оскільки я тепер відмінно пам’ятаю великі суперечки з ним відносно організації російської бібліотеки".

Цілком можливо, що вже в той час Рибін співпрацював з "Союзом російських робітників у США і Канаді" - анархістською профспілкою, однією з важливих форм діяльності якої була організація бібліотек для емігрантів з Росії. Відомо, що Рибін, який з 1914 р. жив в Америці під прізвищем Зонов, в роки еміграції брав активну участь в роботі цієї організації.

Існують дані про те, що він був одним з лідерів відділення "Союзу" в Пітсбурзі, був членом редакції анархо-синдикалістської газети "Східна Зоря".

"Союз російських робітників" був заснований у 1908 р. у Нью-Йорку емігрантами з Росії, переважно учасниками розгромленої революції 1905-1907 рр. До середини 1910-х рр. число членів цієї організації досягало за різними оцінками від 5 до 10 тис.

З моменту створення ідеологи організації здебільшого сповідували політичну філософію анархо-комунізму. Однак, у 1912 р. було задекларовано перехід на платформу анархо-синдикалізму.

З 1914 р. на суто анархо-синдикалістські позиції перейшов також центральний друкований орган "Союзу" - газета "Голос Труда", до складу редакції якої в той час входив Всеволод Волін (Ейхенбаум) - інший відомий учасник махновського руху, який також (щоправда, у різний із Рибіним час) перебував на чолі вищих політичних органів махновського руху.

Ідеологія анархо-синдикалізму ґрунтується на ідеї використання робітничих профспілок (синдикатів) в якості знаряддя зламу експлуататорської капіталістичної системи. Синдикати при цьому розглядаються не лише як інструмент руйнування, але й як базова ланка соціальної організації, що має прийти на зміну капіталізму.

Щодо того, на яких принципах має бути побудоване нове суспільство, серед анархо-синдикалістів існували різні підходи. Частина з них сподівалася на реалізацію анархо-комуністичних принципів, інші передбачали перехід засобів виробництва у колективну власність робітничих колективів і збереження в економічних відносинах принципу еквівалентного обміну.

Ми не знаємо, до якої з цих течій належав Рибін і чи змінювалися його погляди з часом (варто, при цьому відзначити, що він жодного разу не назвав себе анархо-комуністом), однак знаємо, що прихильність ідеї робітничої організації він зберіг назавжди.

З поверненням до Росії Рибін цілком присвятить себе профспілковій роботі, а його анархо-синдикалістські погляди значною мірою формуватимуть його позитивне ставлення до жовтневого перевороту [1917 року - ІП] і радянської влади.

Багато, якщо не більшість анархо-синдикалістів, з величезними надіями поставляться до проголошеної більшовиками пролетарської революції і розглядатимуть, принаймні якийсь час, декларовану більшовиками державу "диктатури пролетаріату" як перший крок до реалізації їх ідеалів.

В середовищі російської революційної еміграції звістки про революцію в Росії викликали настрої, близькі до ейфорії. Переважна більшість революціонерів-емігрантів намагалася якомога швидше дістатися на Батьківщину.

Рибін був в числі перших, хто повернувся. Вже у березні 1917 р. він залишив Америку і через Японію дістався Росії. Зупинився Рибін в Катеринославі [нині Дніпропетровськ - ІП], влаштувавшись працювати на Брянський завод.

Чому він обрав для роботи саме Катеринослав - достеменно невідомо. Цілком можливо, що він просто повернувся на колишнє місце роботи.

Можливо також, що він керувався при цьому і політичними міркуваннями. Донецький басейн із його новітніми підприємствами-гігантами, побудованими західними фірмами і оснащені передовим західним обладнанням, для синдикаліста на кшталт Рибіна цілком міг виглядати як найбільш перспективний осередок індустріалізму, прообраз майбутнього суспільства-фабрики.

Очевидно невипадково, що не лише Рибін, але й немало інших анархо-синдикалістів, реемігрантів зі США, осіли з початком революції в Донбасі.

Характерно також, що сам Рибін на допиті в ЧК назвав себе патріотом Донецького басейну, мотивуючи цим свою активну участь в опорі денікінській окупації. Цілком очевидно, що подібного роду патріотизм мав не культурно-національні чи територіальні, а політико-ідеологічні підстави.

Рибін легко поєднує свій донбаський патріотизм з прагненнями "рятувати становище російського трудового народу".

Відзначимо також, що Рибін жодним чином не виявляє свого ставлення до "українського питання". Працюючи в середовищі етнічно неукраїнського або зрусифікованого робітництва, він цілком міг собі дозволити не помічати існування України.

При цьому, для Рибіна, як і для переважної більшості анархістів, зосереджених на соціально-класовій проблематиці, ігнорування національних відмінностей видавалося цілком щирим. Воно не має нічого спільного з декларативним інтернаціоналізмом багатьох адептів більшовизму, за яким крилася погано прихована, а часом і відверта зневага до "відсталих" селянських націй.

Характерно, що перше знайомство Рибіна з "сільською Україною" викликало в нього щире здивування і з часом навіть захоплення, але аж ніяк не відразу чи зневагу.

"Третій день перебуваю в загоні Махна, - писав Рибін в листі до Павлини Даніліної. - Життя махновців вирує і нагадує "Руську вольницю і Запорозьку Січ" (в тексті "Сеть". – Авт.). Багато є цікавого і привабливого в житті (…) Багато і дуже багато є цікавого в загонах Махна, а головне - є цікаві типи махновців і їхня молодецька відвага".

Водночас махновщина була для Рибіна феноменом насамперед соціально-класовим, хоча і не позбавленим певного національного забарвлення. Поняття "Січ" в цьому сенсі було найбільш підходящим. Відзначимо, що і після повернення від Махна він називатиме махновське військо "Махновською Січчю".

Політична кар'єра Рибіна в Україні починалася стрімко. Простонародне походження, солідний стаж революціонера разом з очевидними організаторськими здібностями та набутим в роки еміграції досвідом створювали для цього непогані передумови.

Рибін представляв робітників Брянського заводу в Катеринославській міській раді робітничих депутатів, у серпні 1917 р. делегатські збори спілки металістів обрали його до складу міського правління спілки (крім Рибіна, було обрано ще одного анархо-синдикаліста, а також 9 більшовиків та 4 меншовиків.

Піком його профспілкової кар'єри стала участь у Всеукраїнській конференції металістів, що відбувалася у грудні 1917 р. в Харкові.

П.Аршинов повідомляє, що конференція прийняла розроблену Рибіним схему об'єднання промисловості і відновлення транспорту. Після цього Рибін, за пропозицією більшовиків, залишився працювати у Харкові – був членом Обласного бюро спілки металістів та працював товаришем (заступником) голови Ради народного господарства Радянської України.

На той час роботу в радянських установах ще можливо було поєднувати з участю в анархістському русі. Рибін в своєму новому статусі не відмовився від свого анархо-синдикалістського коріння, співпрацював із анархістськими групами.

Відомо, що він увійшов до складу Бюро Анархістів Донецького басейну, обраного 1 лютого 1918 р. на конференції анархістів Донбасу в Катеринославі. В складі Бюро Рибін контактував з багатьма майбутніми учасниками махновського руху – М.Черняком (засновник першої махновської контррозвідки), І.Кабасем (Тарасюком) (у 1919 р. секретар Союзу анархістів Гуляйпільського району – організації, що об’єднала всіх провідних діячів махновського руху).

Тоді ж, ймовірно, відбулося знайомство Рибіна з П.Аршиновим, який редагував друкований орган анархістського об'єднання Донбасу газету "Голос анархіста". Цілком можливо, що протекція когось із цих людей в майбутньому полегшила входження Рибіна до складу махновської еліти.

Важливі зміни в життя Рибіна принесла весна 1918 р. Наступ німецьких та австрійських військ змусив більшовиків та їхніх союзників евакуюватися з України. Рибін також у березні 1918 р. опинився в Таганрозі, куди здебільшого стікалися втікачі з України.

Загін отамана Щуся, майбутні махновці. Запоріжжя, 1918 рік. Дивіться більше фото у розділі "Артефакти"

Радянські державні установи після евакуації були розформовані. Але профспілки за всіх політичних режимів, що змінювалися в України, мали можливість легальної діяльності. Відтак Рибін зміг повернутися до Харкова.

"При наступі німців евакуювався в Таганрог разом із обласним бюро металістів, – згадував він на допиті в ЧК. - В липні того ж (1918. – Авт.) року разом з вищеназваним бюро повернувся до Харкова, з того часу до жовтня 1920 р. роз'їжджав Півднем Росії у справах організації й інструктування союзів металістів".

В той період в біографії Рибіна траплялися події і цілком героїчні. Він, приміром, стверджував на допиті, що влітку 1919 р. загітував і організував для відсічі наступу денікінських військ 20 тис. робітників, з якими вирушив на фронт.

Щоправда, воювати Рибіну довелося недовго. За два дні він дістав поранення і повернувся до Харкова, де й зустрів прихід денікінських військ.

За словами Рибіна, вже під час денікінщини він також був керівником кількох страйків металістів (на той час Рибін був членом Крайового Бюро Союзу Робітників Металістів Півдня Росії), що за тогочасних умов також вимагало мужності.

Однак, з поверненням радянської влади Рибін дедалі глибше занурюється в тривіальну бюрократичну рутину.

Змінивши упродовж року кілька посад в різних установах (судячи з особистих документів Рибіна, долучених до його кримінальної справи, впродовж 1920 р. він встиг побувати: інструктором Обласного союзу робітничих споживчих товариств Донецького басейну, інструктором Південного Бюро ЦК Всеросійського союзу робітників і службовців хімічної промисловості, відповідальним співробітником відділу організації виробництва ЦК Всеросійського союзу робітників металістів, інструктором Південного Бюро Всеросійської центральної ради професійних спілок), він дедалі гостріше усвідомлює безглуздість всього, що він робить.

"Я хочу жити, працювати для людей, я прагнув робити людям добро, а тепер – тепер, що я роблю?.. – писав Рибін в листі до Павлини Даніліної 22 вересня 1920 р. – Навколо бруд, гидота і це все топче хороше і прекрасне в житті. Потрібно працювати! Потрібно рятувати становище російського трудового народу, а я – я сиджу і нічого не роблю…".

В той час, очевидно, відбувалася переоцінка Рибіним його політичних позицій. Ще навесні 1918 р. він відійшов від анархістів.

Бешкети та грабунки, на які тільки й виявилися спроможними анархістські загони, що формувалися тоді для протидії німецько-австрійському вторгненню, очевидна нездатність анархістів запропонувати реалістичну позитивну альтернативу більшовизму підштовхнули багатьох анархістів до підтримки радянської влади і тіснішої співпраці з більшовиками.

Наскільки нам відомо, з того часу Рибін не підтримував зв’язків з жодною анархістською групою ("До цього часу (до жовтня 1920 р. – Авт.) я в жодній партії формально не перебував". – заявляв Рибін під час допиту).

Проте, розчарувавшись в анархістах, Рибін не пристав до більшовизму і зберігав вірність своїм анархістським переконанням. Комуніст Яків Плугін, свідок у справі Рибіна, згадував:

"З Рибіним познайомився в 1919 р. на Донецько-Юріївському заводі при виконанні службових обов’язків. Тоді я вів з ним неодноразові суперечки політичного характеру, причому Рибін захищав точку зору анархістів".

З часом він по-іншому почне дивиться на свою співпрацю з більшовицьким режимом. З погляду синдикаліста, одержавлення профспілок перетворювало участь у подібного роду організаціях просто на фарс.

Петро Аршинов, очевидно, передаючи більш пізні оцінки самого Рибіна, з яким він разом працював у махновській армії восени 1920 р., писав:

"Літом 1920 р. він приходить до висновку, що працювати з більшовиками абсолютно неможливо, оскільки більшовизм весь свій фронт повернув проти робітників і селян... Він дійшов висновку про неможливість чесно служити робітничому класу в умовах комуністичної диктатури".

Проте навряд чи тодішнє сприйняття ситуації Рибіним дійсно було настільки визначеним. Судячи з його листування, він на той час перебуває швидше у пошуку свого місця в житті.

В серпні 1920 р. він поривався йти до Махна ("Моя мета зникнути назавжди і піти до загону. Якщо це цілком не буде моїм переконанням суперечити"), на початку вересня 1920 р. пише про рішення йти на фронт, але водночас називає свою роботу в тилу, яку він має при цьому залишити, дорогою для себе.

Мабуть, найкраще тодішні настрої  Рибіна відбивають слова з його листів: "…Все життя хитається і не має певних підвалин".

Значною мірою до подібних настроїв спричинилася депресія, яку переживав Рибін через розрив стосунків з Даніліною. Вони познайомилися в Таганрозі в березні 1918 р. З того часу Рибін всіляко опікав Даніліну, яка фактично перебувала в нього на утриманні.

Взамін Рибін отримував небагато: "Впродовж двох років я тебе кохав, я тебе леліяв і турбувався про тебе як про сестру. Але ти впродовж двох років старалася тільки нанести мені неприємності і ненавиділа всі надані мною послуги, продовжуючи дивитися на мене як на людину, з якої можна витиснути".

Цікаво, що більш ніж через два роки життя за рахунок Рибіна, Даніліна з обуренням заявляла, що його потяг до неї – потяг самця, а Рибін, виправдовуючись, писав, що ніколи не шукав у ній жінки. Зрештою Даніліна відмовилася приймати допомогу Рибіна, мотивуючи це своїм небажанням бути "радянською баришнею".

["Радянськими баришнями" називали молодих жінок, здебільшого вихідців з "освічених класів", котрі працювали в радянських адміністративних установах, виконуючи переважно технічну конторську роботу.

Дуже часто потрапляння до таких установ вимагало протекції з боку радянських "відповідальних працівників". Громадська думка повязувала таку протекцію з необхідністю надавати послуги сексуального характеру подібного роду покровителям.

Павліна Даніліна, 1900 р.н., випускниця гімназії і студентка Харківської консерваторії, також, очевидно не без протекції Рибіна, в 1920 р. влаштувалася на службу в установу з характерною для тодішнього радянської "новоязу" назвою Чусоснабарм.

Відзначимо, що Рибін цілком безкорисливо допомагав також сестрі Даніліної - Марії. Він навіть допоміг влаштувати її особисте життя, познайомивши з комуністичним функціонером Плугіним, за якого вона вийшла заміж. Згодом, Марія Даніліна охоче дваватиме свідчення проти Рибіна.

"…Я не очікував від неї токої зради". – заявить на допиті Рибін, на якого поведінка Даніліних справить гнітюче враження.]

Рибін дуже болісно сприйняв намагання Даніліної розірвати стосунки. Він бомбардував її листами, погрожував убити її і себе (і навіть тричі намагався Даніліну задушити).

Характерними для тодішнього емоційного стану Рибіна є слова Марії Даніліної на допиті в ЧК: "Говорили, що Рибін в божевільні, говорили також, що він поїхав до Махна".

Правдивою виявилася друга версія. Причому ініціатива такої поїздки цього разу з'явилася з найнесподіванішої сторони.

Наприкінці літа – на початку осені 1920 р. становище радянської влади в Україні критично ускладнилося. Польські і петлюрівські війська успішно розвивали наступ на схід і до 24 вересня вийшли до Проскурова [нині Хмельницький - ІП] і Старокостянтинова.

Врангель 14 вересня 1920 р. відновив наступ по всьому фронту. До 22 вересня білими були зайняті Олександрівськ, Гуляй-Поле, Бердянськ, Синельникове, в Катеринославі почалася евакуація радянських установ.

28 вересня Російська армія Врангеля зайняла Маріуполь і Волноваху, опинившись буквально за крок від прориву на Дон.

Тил Червоної армії в цей час роз’їдали дії численних повстанських загонів, які користувалися підтримкою значної частини селянства, змученого продрозкладкою та іншими "принадами" більшовицького правління. Шукаючи виходу, більшовики вирішили укласти угоду з махновцями.

З радянського боку зондаж щодо можливого радянсько-махновського порозуміння розпочався ще в червні 1920 р. У вересні ситуація загострилася настільки, що більшовицьке керівництво вирішило перейти до активніших дій.

В цей час в махновському таборі також відбувалися напружені дискусії щодо примирення з червоними, і більшовики намагалися використати будь-які можливості для того, щоб підштовхнути махновців до союзу.

Так, за версією анархістів, "в контакті з радянським урядом" діяли провідні діячі анархістської Конфедерації "Набат" Ян Алий (Яків Суховольський), Йосип Готман та Іван Саф'ян, коли в середині вересня 1920 р. вирушили до Махна, маючи на меті переконати його виступити спільно з Червоною армією проти Врангеля, однак дорогою зникли безвісти. Роль своєрідного "агента впливу" радянське керівництво, очевидно, готувало і Рибіну.

Відзначимо, що Аршинов пише про від'їзд Рибіна до махновської армії як про його цілком самостійне рішення, викликане розчаруванням в більшовизмі. З відомих нам сьогодні документів видно, що обставини цієї справи були дещо іншими.

Під час допиту в ЧК Рибін заявив: "Манцеву, Яковлеву і багатьом іншим було відомо про мій від'їзд до Махна".

[Василь Манцев на той час – начальник Центрального управління надзвичайних комісій на Укараїні та начальник Особливого відділу Південного фронту; Яков Яковлєв (Епшетейн) – член Політбюро ЦК КП(б)У, очолював радянську делегацію на переговарах з Махном].

Серед "багатьох інших" був і Василь Із'юров, який на допиті повідомив: "При від’їзді він показав мені документи і обмундировки, одержані від радянської влади, і говорив так переконано про можливість злиття Махна з радянськими військами, причому в такій формі, що я абсолютно переконаний, що він поїхав від радянської влади".

Відзначимо також, що пропозицію виїхати до Махна Рибін отримав ще до початку будь-яких переговорів між радянської владою і махновцями.

Відомо, що Віктор Білаш від імені Ради революційних повстанців України (махновців) (далі. – РРПУ(м)) телефоном звернувся до Манцева з відповідною пропозицією 27 вересня 1920 р., а Рибін ще 22 вересня 1920 р. в одному з листів до Даніліної писав про таємничий "політичний момент", якого можна буде торкнутися лише при особистій зустрічі, підтвердивши пізніше на допиті, що йшлося про його поїздку до Махна.

Звертає на себе увагу також і інший лист: "Хочеться жити, хочеться робити для суспільства хороше і корисне, але немає сил, немає енергії, - писав Рибін Даніліній. - Хочеться встановити рівновагу і взятися за справу, яку пропонують. Але немає сил, немає надії, що я виконаю справно ту справу, яку мені дають і довіряють".

Лист не датований, однак судячи зі змісту та деяких зовнішніх ознак листа, можна зробити висновок, що написаний він був між 28 вересня і 8 жовтня, тобто ще до поїздки Рибіна до Махна.

Навряд чи вербували його відкрито. Швидше за все, П.Рибіна намагалися переконати у важливості для революції "злиття Махна з радянськими військами" (після повернення до Харкова Рибін у розмові з Із'юровим нарікав на те, що "не виконав своєї задачі у Махна – не злив його з радянськими військами"), пропонували попрацювати над підняттям революційної свідомості махновців, покладаючись на його прорадянські настрої.

При цьому Рибін, очевидно, давав зобов'язання тримати ті розмови в секреті – в серпні він пише про наміри "піти до загону" цілком відкрито, у вересні обмежується лише туманними натяками). Цим можна пояснити і небагатослівність Рибіна щодо обставин свого від’їзду до Махна, і повну відсутність інтересу до цього з боку слідчих.

На допитах і обвинувачуваному, і свідкам ставилися питання про що завгодно, але не про те, як Рибін опинився в таборі махновців.

Окрім офіційних допитів, Рибін, очевидно, мав розмови, в яких він міг бути і більш відвертим. В справі збереглася записка від нього до Миколи Добродіцького, одного з чільних співробітників ЧК в Україні.

У записці йдеться про "загальну розмову" Рибіна з Добродіцьким (у справі не задокументовану), яка відбулася 5 лютого 1921 р., і міститься прохання про ще одну зустріч, в ході якої Рибін брався "дати остаточні пояснення, щоби тим прискорити справу і дати зрозуміти про об'єктивні умови, що склалися". Якщо така зустріч і відбулася, судячи з результатів слідства, пояснення Рибіна чекістів не задовольнили.

Судячи з цитованого вище листа до Даніліної, до пропозицій попрацювати в армії Махна Рибін відразу поставився без ентузіазму. Додамо, що в тому ж листі, в якому Рибін писав про "справу, яку доручають", він також пише про наміри їхати до Маріуполя в особистих справах, від яких довелося відмовитися лише через взяття міста білими.

Зрештою, однак, він погодився. 5 жовтня 1920 р. в "Південному бюро" ВЦРПС Рибін одержав своєрідне відрядження до Махна. Це був мандат, яким він відряджався "по містах України для інструктування і налагоджування зв’язку з профспілковими організаціями України".

Важко сказати, чого в рішенні Рибіна було більше – ідейних міркувань чи особистих мотивів (Даніліна благала його залишити її у спокої і виїхати з Харкова будь-куди).

Не знаємо ми і того, як уявляв Рибін тоді своє майбутнє. З одного боку, він говорив, що "міняє портфель на шпагу" і може статися, що його побачать ще в Харкові на вороному коні. З іншого, 8 жовтня, напередодні від’їзду, він написав дуже сумного прощального листа Даніліній ("Мила Пава! Від’їжджаючи невідомо наскільки, а може й назавжди з Харкова…",  з якого бачимо, що залишав він місто з важким серцем і дуже погано уявляв собі, що з ним буде далі.

11 жовтня, в день підписання офіційної радянсько-махновської угоди, Рибін прибув до міста Ізюм Харківської губернії, де з 8 до 13 жовтня перебувало махновське військо, і відразу "приєднався до загону Махна". Водночас, перші повідомлення Рибіна з махновського табору за тоном – це нотатки, хоча і зацікавленого, але стороннього спостерігача.

Минуло менше тижня і "загони Махна" в записках Рибіна перетворилися на "нашу армію": "Сьогодні (15 жовтня. – Авт.) наша армія рушила на фронт. Все це нагадує велике пересування народів. Кіннота мчить, тачанки з кулеметами і солдатами несуться, запряжені трійками-четвіраками. Навколо веселий шум і звуки гармоніки".

Після затхлої атмосфери напівстоличного Харкова у махновському таборі Рибін вперше за багато місяців відчув дух свободи, відчув себе по-справжньому потрібним.

"Серед махновців панує невігластво, темрява, що доходить до звірства. Я вирішив присвятити себе для культурної роботи і приступив до видання газети", - писав Рибін з Ізюма 15 жовтня.

За свідченням анархіста Ісака Тепера, який в числі інших анархістів в той час також прибув до махновського війська (всього прибуло більше 100 осіб), переважна більшість з них увійшла до Культурно-просвітницького відділу повстанської армії, обравши для координації своєї роботи керівну трійку у складі П.Аршинова (голова), П.Рибіна та І.Тепера.

В.Білаш також згадує - щоправда помилившись при цьому з датою - що на момент прибуття Рибіна Аршинов був уже в складі армії і керував культвідділом. Однак сам Рибін на допитах стверджував, що саме він спочатку очолював культвідділ.

Цілком можливо, що відразу після приїзду до армії він дійсно керував справою махновської пропаганди, тоді як і Тепер, і Білаш пригадують більш пізній розподіл сфер діяльності.

Відомо, що згідно з протоколом засідання РРПУ(м) від 11 листопада 1920 р., Аршинова призначили завідуючим Культурно-просвітницьким відділом саме з цього дня. На тому ж засіданні Рибіна було призначено секретарем Ради замість Дмитра Попова, котрого у складі махновського представництва відрядили до Харкова.

Як бачимо, кар'єра Рибіна у махновській армії розвивалася дуже стрімко. Причин тому було кілька.

Насамперед, махновське керівництво, хоча і ставилося, за словами самого Рибіна, "з великою пересторогою до всіх новоприбулих працівників", однак було дуже зацікавлене в якнайширшому залученні до співпраці політично підготовлених і освічених людей з анархістськими поглядами.

Махно взагалі вважав брак "культурних працівників" основною перепоною для політичного успіху махновського руху.

Укладаючи угоду з радянським урядом, махновці обумовили свій перехід на бік радянської влади негайним звільненням з радянських тюрем всіх махновців і анархістів, повною свободою агітації і пропаганди своїх ідей, а також можливістю брати участь у виборах делегатів на Всеукраїнський з’їзд рад.

Вони також вимагали надання автономії махновському району, оформивши цю вимогу в знаменитому "четвертому пункті" політичної угоди з радянським урядом. Ухвалення цього пункту було відкладене і переговори про його прийняття становили надалі основний напрям діяльності махновської дипломатії.

Махно зі штабом. 1919 рік

Один з махновських командирів - Григорій Савонов - згадував, що Махно, мотивуючи подібні вимоги, заявляв: "…У нас немає політичних сил для того, щоб охопити цілу Україну". Він також висловлював сподівання в майбутньому виправити ситуацію: "…Більшовиків також було мало, але вони зуміли завоювати, так само і ми зуміємо завоювати".

Для Рибіна розв’язання цієї проблеми стало одним з основних завдань, на яких він зосередив свої зусилля.

З початку листопада 1920 р. він поєднував роботу в РРПУ(м) з викладанням на створених ним у Гуляйполі курсах пропаганди. Для організації цих курсів Радою були відпущені необхідні кошти, а також виділені найбільш здібні командири і повстанці (всього близько 170 осіб), котрі повинні були, принаймні частково, задовольнити зростаючі потреби махновського руху у пропагандистських кадрах.

Не останню роль в "кар’єрному злеті" Рибіна, очевидно, відіграли уявлення про нього, як про важливу персону, що має надійні зв’язки в радянських верхах. Махновське керівництво сподівалося використати ці зв’язки для просування своїх інтересів.

В махновському війську до компетенції секретаря реввійськради, окрім армійської канцелярії, традиційно належали також зовнішні зносини.

"Про свою роботу у Махна, - згадував на допиті Із'юров, - Рибін говорив, що завідував культурно-просвітницьким відділом, а також був чимось на кшталт комісара іноземних справ, тобто вів переговори з Раковським, Фрунзе і т.д.".

Попередній завідуючий відділом Авраам Буданов ще 29 вересня був призначений до складу махновської дипломатичної місії і виїхав до Харкова. Цілком можливо, що формально він залишався завідуючим культвідділом, а Рибін спочатку лише заміщав Буданова на цій посаді.

Цілком можливо, що і сам Рибін мав значно перебільшене уявлення про власну впливовість. Після повернення до Харкова він, у розмові з Із'юровим про причини нового розриву між радянською владою і Махном, нарікав на те, що у вирішальний момент не зміг зв’язатися телефоном ні з Раковським, ні з Фрунзе.

Він говорив про свої наміри за першої ж можливості поговорити з ними про цей інцидент, який ніби то вважав наслідком непорозуміння між махновцями і "місцевими радянськими військами".

Та все ж вирішальну роль у входженні Рибіна до махновської еліти відіграли його особистий авторитет і політична позиція.

На допиті Рибін згадував про свою роботу у Махна: "В селах я проводив мітинги на тему про об’єднання з червоним командуванням і про наші цілі, причому майже нічого не доводилося говорити про компартію…".

В.Білаш, на той час заступник голови реввійськради, про пріоритети махновської пропаганди, згадував дещо по іншому: "Набатівці взялися за пресу. Наша газета "Повстанец" виходила, якщо не помиляюся, 20-м номером: вона була насичена статтями про Врангеля і радянські тюрми".

Виходячи зі свідчень того ж Білаша та інших документів, можна дійти висновку, що Рибін в махновщині не лише дуже швидко став своїм (крім виконання основних "посадових обов’язків" він навіть двічі брав участь у боях з врангелівцями), але й опинився в числі найбільш радикально налаштованих проти більшовиків учасників руху.

Як згадував В.Білаш, на засіданні махновської Ради 15 листопада Рибін говорив: "Більшовики ніколи не дозволять нам самоврядування, не допустять, щоб в державному організмі було місце, заражене безвладдям. Нам слід готуватися, щоб силою зброї відстояти незалежність району і подальший розвиток анархістського ладу".

Найбільш показовим проявом довіри до Рибіна з боку махновської еліти стало його одноголосне обрання до складу членів РРПУ(м) 29 листопада 1920 р. Це був критичний для махновського руху момент, коли махновська армія, віроломно атакована своїми колишніми червоними союзниками, відчайдушно боролася за виживання.

Щодо того, як у подальшому складалася махновська епопея Рибіна та, головне, як і чому він опинився у Харкові, в матеріалах його кримінальної справи фігурує щонайменше чотири різні версії. Всі вони, очевидно, містять під собою певні реальні підстави, але жодна з них не є вичерпною.

Можна з певністю сказати, що версія, запропонована Рибіним слідству,  - майже суцільна вигадка. Він, зокрема, стверджував, що ще напередодні нападу червоних, 25 листопада, залишив Гуляйполе і вирушив до Криму для культурної роботи на фронті. Дізнавшись про розрив угоди – перейшов на нелегальне становище і переховувався в різних містах України.

Існує достатньо документів, які доводять перебування Рибіна у складі махновської армії до кінця січня 1921 р. Зокрема, останній відомий нам протокол засідання РРПУ(м), підписаний Рибіним, датований 6 січня 1921 р. Крім того, і Аршинов, і Білаш стверджують, що Рибін залишив армію тільки у січні 1921 р.

Те ж саме, хоча і з деякими помилками в деталях, твердить і Г.Савонов, який також в той час перебував на командних посадах в РПАУ(м): "При армії перебувала реввійськрада, яка складалася з 4-х людей: Махно, Білаш, Рибін, четвертого прізвища не знаю". [Четвертим членом РРПУ(м) був Петро Аршинов].

Набагато складніше розібратися в мотивах, які привели Рибіна до Харкова. Єдине відоме пояснення його вчинку запропонував Аршинов, який писав, що Рибін тимчасово вийшов з табору махновців і заїхав до Харкова, маючи намір викликати телефоном Раковського і "затаврувати ганьбою і його, і решту винуватців зрадницького нападу на махновців і анархістів".

Можливо, що Рибін дійсно мав подібні думки. В.Із'юрову, в помешканні якого він зупинився після приїзду до міста, Рибін також говорив про намір зв’язатися з Раковським чи Фрунзе "з приводу ліквідації Махна". За свідченням Із'юрова, Рибін при цьому не залишав думки про примирення Махна з радянської владою.

Знаючи про негативне ставлення Із'юрова до махновщини ("я по духу своєї спеціальності і натури запеклий ворог махновщини як руйнівника і перепони для технічної роботи…") - а, можливо, й не бажаючи вплутувати друга у свої справи, Рибін пояснив Із'юрову, що таємно залишив махновське військо, розчарувавшись у махновщині.

Мав Рибін насправді намір "затаврувати" Х.Раковського чи ні - достеменно невідомо. Однак припущення П.Аршинова, що саме реалізація цього наміру стала причиною арешту Рибіна, радше хибне.

Зі звіту чекістів, що проводили його затримання, а також зі свідчень родини Даніліних зрозуміло, що Рибіна видала Павлина Даніліна, яка, як написано у звіті "його ненавидить". Вона повідомила ЧК про час його візиту на її квартиру. Під час арешту, Рибін, приголомшений зрадою коханої, заявив, що він анархіст і у всьому зізнається.

На те, у чому обіцяв зізнатись, але так і не зізнався слідству Рибін, можливо проливають світло покази його співкамерника - комуніста Сергія Колпакова, який зіграв роль класичного чекістського внутрішнього камерного агента.

Із його слів, П.Рибін розповів, що прибув до Харкова з метою підняття повстання серед робітників на ґрунті поганого продовольчого становища. Для цього він одержав від штабу 300 тис. рублів (ці кошти дійсно були вилучені при арешті. – Авт.) і мав одержати ще 2-3 мільйони.

Він також критикував і висміював радянську владу, вів в камері анархістську агітацію і висловлював впевненість, що через півмісяця-місяць можна чекати Махна в Харкові.

Маємо згадати також свідчення В.Білаша, який писав, що в м. Короча (Курська губернія) Рада попрощалася з Аршиновим і Рибіним, які вибули з армії з мотивів налагоджування підпільної роботи в Харкові та які вирішили вступити в контакт з ватажком повстанців Тамбовщини О.Антоновим.

Як довго і наскільки ефективно міг вести підпільну роботу одинак, без явок і зв’язків (і без особливих перспектив їх налагодження, зважаючи на стан розгромленого і наскрізь просякнутого провокаторством анархістського середовища Харкова), та на додачу – особа дуже багатьом у місті відома – питання риторичне.

Приїзд Рибіна до Харкова виглядає швидше не як частина продуманого плану, а як крок відчаю. Можливо, найкраще зрозуміла Рибіна його "мила Пава", яка заявила слідчим: "Припускаю, що Рибін приїхав через мене, і щоб одержати відрядження до Харкова, він міг наважитися багато на що, аж до підпільної активної роботи проти Радянської влади".

Яку з цих версій вважали більш вірогідною слідчі, сказати важко. Загальна спрямованість питань, які ставилися і свідкам, і обвинувачуваному, свідчить про те, що слідство, насамперед, намагалося з’ясувати можливість ведення Рибіним підпільної роботи в Харкові.

Однак, зважаючи на загалом неспішний характер дізнання – досить раптово, 24 лютого 1921 р. справа обривається смертним вироком "за звинуваченням у махновщині, за активне проведення в життя махновської політики і нанесення тим самим шкоди Радянській владі (секретар РВР Махновської армії)".

Вирок було винесено "трійкою" Особливого Відділу Харківського військового округу у складі Данішевського, Грундмана і Добродіцького за доповіддю останнього. У виписці з протоколу засідання трійки вказано також, що винесений вирок був виконаний.

Складається враження, що справа була закінчена поспіхом. У ній міститься повідомлення на бланку начальника ОВ ХВО про захоплення червоними 18 грудня 1920 р. у бою під Бузівкою Київської губ. тачанки Маріна (справжнє прізвище Аршинова. – Авт.) з документами і рукописами.

Очевидно, що багато з них могли б містити докази проти Рибіна. Жоден з цих документів, однак, так і не був долучений до справи в якості доказу. У справі відсутній навіть обвинувальний висновок, що загалом нехарактерно для кримінального діловодства радянських каральних органів.

Що могло бути причиною такого поспіху, з певністю сказати важко. Звертає на себе увагу, однак, той факт, що саме 23 лютого 1921 р. почалися зворушення робітників в Петрограді, які тоді викликали дуже серйозне занепокоєння радянського керівництва.

Цілком можливо, що в умовах наростаючої напруги в суспільстві, коли не лише на заводах, в армії, але навіть і в рядах правлячої партії, єдність якої підривала "профспілкова дискусія", проростали зерна невдоволення і непослуху, було вирішено, що надалі тримати в тюрмі таку людину, як Рибін - занадто ризиковано.

Очевидно, що шкода, заподіяна Рибіним радянській владі навряд чи була більшою, аніж шкода, завдана деякими іншими чільними діячами махновського руху, які в різний час потрапляли до рук ЧК, і яким, однак, щастило зберегти свої життя. Рибін опинився в невдалий час у невдалому місці.

Окрім того - і це, мабуть, найголовніше – він навряд чи погодився б на роль провокатора чи інформатора в середовищі своїх колишніх соратників, а відтак не становив більше жодного інтересу для режиму, встановлення якого за іронією долі наближав майже все своє життя.

Доля Павла Рибіна стала ще одним підтвердженням відомого афоризму про революцію, яка сама пожирає своїх дітей. Видається, що кращих із них вона пожирає першими.

Автор: Микола БОРОВИК, кандидат історичних наук, доцент Київського національного університету ім. Тараса Шевченка

Вперше опубліковано у "З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ / НАН України. Інститут історії України; Служба безпеки України; Головне архівне управління при Кабінеті Міністрів України. – № 2 (37). – Х.: Права людини, 2011".

Читайте також:

Незнаному анархісту. Махно і його Українська Повстанська армія

"Моя тривожна юність". Паризькі мемуари Махна

Cкарби Нестора Махна вже під водами Дніпра. ІНТЕРВ'Ю

Сучасні міліціонери досі бояться Махна

Луганські повстанці проти комуни. Отаман Каменюка, 1921 рік

Махновці і холодноярці. ФОТО

---------------

ДЖЕРЕЛА:

Галузевий державний архів Служби Безпеки України (ГДА СБУ). – Ф. 6. – Спр. 74221 фп.

Аршинов П. История махновского движения. – Берлин, 1923. – С. 214 – 215.

Белаш В.Ф., Белаш А.В. Дороги Нестора Махно. – К., 1993. – С. 482. Білаш, очевидно помилково, називає у своїх спогадах Рибіна Ривкіним

Горелик А. Комов А. Волин. Гонения на анархизм в Советской России. - Берлин, 1922. - С. 30;

Рыбин Петр //www.makhno.ru/

Периодические издания анархистов в России и в эмиграции. 1900-1916. / А.В. Дубовик // http://socialist.memo.ru/books/biblio/periodika_do_1917.htm

Жуковский И. Подготовка Октября в Екатеринославе // Летопись революции. – 1926. – № 1. – С. 39.

Avrich P. Тhe Russian anarchists… - P. 173

Приднепровский край (Екатеринослав). – 1918. – 6 (19) февраля

Мельтюхов М.И. Советско-польские войны. Военно-политическое противостояние 1918—1939 гг. – М., 2001. – С. 96.

Савченко В.А. Махно. – К., 2008. – С. 291.

ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 315, арк. 30, 32-32 зв.

ЦДАГО України. – Ф. 5. – Оп. 1. – Спр. 331. – Арк. 82.

ГДА СБУ. – Спр. 18. - Арк. 60 – 61.

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.

Отець Василь Кушнір. Перший президент Комітету українців Канади

Абревіатура КУК в оперативних документах мдб/кдб срср завжди фігурувала поряд із фразами "антирадянська діяльність", "українські буржуазні націоналісти", "непримиренні вороги Радянського Союзу". Подібних епітетів удостоювалися й активні діячі, які створювали та розбудовували цю потужну громадсько-політичну організацію. Серед них – отець Василь Кушнір, перший президент Світового конгресу вільних українців.