Політичні репресії 1920-1980-х та проблеми формування національної пам’яті
Від 1927 до 1990 р. в Україні було заарештовано понад мільйон осіб (з них понад 50% – українці). 140 тисяч із них - розстріляно. У 1930-1933 р. із 184 репресованих науковців України не менш 170 були істориками.
Автор "Історичної Правди", заступник директора Українського інституту національної пам'яті (УІНП) Дмитро Вєдєнєєв виголосив доповідь на засіданні Вченої ради УІНП з нагоди 75-ї річниці Великого терору в СРСР та Українській РСР та вшанування пам’яті його жертв.
Назва доповіді - "Незаконні політичні репресії 1920-1980-х років в Україні та проблеми формування національної пам’яті". Представляємо її текст.
----------------
І. Масові незаконні репресії як явище суспільно-політичної історії України 1920–1980-х років.
Під незаконними політичними репресіями в контексті нашої доповіді (далі – Р.) розуміється:
1. Політичне мотивоване застосування радянською державою на підставі антигуманних законів або у позазаконному порядку різноманітних форм розправи (страта, позбавлення волі, примусові депортації, обмеження свободи пересування та занять, звуження можливості реалізації законних прав громадян тощо), інших примусових заходів по відношенню до громадян СРСР;
2. Фактор формування національної пам’яті та історичної свідомості громадян України під впливом державних, громадських юридичних, морально-політичних, наукових та культурно-інформаційних заходів з поширення історичної правди про незаконні репресії в Україні, реабілітації незаконно постраждалих громадян.
Державний терор та репресивні заходи за політичною ознакою в Україні тривали з 1918 і до сер. 1980-х рр.
Політичні репресії в Україні розпочалися із першої спроби встановлення радянської влади – з початку 1918 року, а закінчилися у другій половині 1980-х рр. Терор носив цілеспрямований, організований характер, уразив практично всі верстви української нації – інтелігенцію, військовиків, політиків, діячів церкви, культури та мистецтва, та найбільше вдарив по селянству.
За оціночними даними (на підставі архівних матеріалів СБ України), від 1927 до 1990 р. в Україні було заарештовано понад мільйон осіб (з них понад 50% – українці), 545 тис. з них засуджені, у т.ч. – щонайменш 140 тис. розстріляно.
Крім того, від кінця 1920-х і до початку 1950-х років з України виселено 2 млн. 880 тис. розкуркулених селян і членів їхніх сімей.
У 1920-1930-х рр. в СРСР запроваджено ідеологію та норми "революційної законності", на основі яких проводилися політичні репресії. "Революційна законність" базувалася на принципах "революційної доцільності" боротьби з контрреволюцією.
Упродовж 1930-1937 рр. Кримінальний кодекс УСРР був доповнений майже 60 новими статтями з тлумаченням понад 80 нових складів "контрреволюційних злочинів".
Найжорстокішою репресивна політика була протягом поч. 1930-1953 рр., коли керівництво нею здійснював безпосередньо Й.Сталін.
Доба сталінізму включала у себе придушення ідейно-політичної опозиції, опору селянства примусовій колективізації, Великий терор 1936–1938 рр. як апофеоз Р., масові репресії в Західній Україні 1939-1941 та 1944-1953 рр. (упродовж 1944–1953 рр. за участь у русі ОУН та УПА, або за його підтримку засуджено близька 87 тис. та понад 200 тис. громадян депортовано) та інші репресивні кампанії.
Крім того, з території України здійснювалися масові примусові депортації народів – поляків, німців, кримських татар (191 тис. осіб), а також вірмен, греків, інших народів Криму.
У 1950-1980-ті роки репресії перестали були масовими і набули цілеспрямованого характеру, їх жертвами ставали учасники опозиційних дисидентських організацій чи окремі "інакодумці". До 1960 р. ліквідується система таборів ГУЛАГ (від рос. – "Главное управление лагерей" НКВС СРСР).
Повстання в ГУЛАГу. Як українці перемогли сталінізм
У 1967–1971 рр. в УРСР за політичними звинуваченнями засудили 87 осіб, 6 тис. профілактували в органах КДБ. Загалом в СРСР у 1965–1985 рр. засуджено за "антирадянську діяльність" і ув’язнено до 1 тис. осіб. Останніми жертвами політичних репресій стали діячі українського визвольного руху 1970–1980-х років, які залишалися "в’язнями сумління" до кінця 1987 р.
В історичній пам’яті та суспільній свідомості в цілому Р. в Україні асоціюються, передовсім, з апогеєм державного насильства 1936–1938 рр., а термін "1937 рік" став найбільш виразною метафорою масового беззаконня й страждань народу від тоталітарного режиму.
Відповідно до узагальнених статистичних зведень (підписані у 1964 р. головою КДБ УРСР В.Нікітченком – Галузевий державний архів СБ України, фонд 42, спр. 312) під час Великого терору 1937–1938 рр. в Україні засуджено 197.617 осіб, левову частку з них приречено до страти – 122.237 громадян.
Через особливі трійки НКВС–УНКВС УРСР пройшло 75.670 засуджених (із них до вищої міри покарання – 29.268 чоловік, далі ця цифра подається у дужках), засуджено рішенням наркома внутрішніх справ СРСР та Прокурора СРСР – 38.266 (32.191), засуджено Особливою нарадою НКВС СРСР – 5891 (1826).
Відтак майже 120 тис. засуджених стали жертвами саме позасудових органів (понад половина з них отримали вищу міру покарання).
Як правило, репресивні кампанії доби Великого терору 1936–1938 рр. носили централізований характер. За політичним рішенням вищого керівництва ВКП (б) НКВС СРСР видавав накази про проведення "операцій" в масштабах СРСР, визначав республіканським НКВС квоти ("ліміти") на засудження до страти або таборів.
"Ліміти" неодноразово збільшувалися: так, при проведенні "операції" за наказом НКВС СРСР від 4 липня 1937 р. № 00447 проти "куркулів та інших антирадянських елементів" квота на страту у 8 тисяч осіб через прохання чекістів України зросла до 26.150 осіб.
Лише на виконання наказу НКВС СРСР № 00447 щодо проведення т.зв. "куркульської операції" у 1937–1938 рр. в Україні заарештували 111.634 особи, здебільшого у сільській місцевості, з яких за рішеннями позасудових органів розстріляли 64.419 осіб.
Кампанія з розкуркулення. Так добивали селянство
Виразною була соціально-політична спрямованість репресій на ті категорії громадян, котрі розглядалися перешкодою для реалізації політики "мобілізаційного соціалізму".
Так, із 1 жовтня 1936 р. до 1 липня 1938 р. в Україні піддали арештам 253.051 громадянина. Серед них: "колишніх куркулів" – 93.395; колишніх поміщиків, дворян, торговців ("колишніх людей") – 109380; священнослужителів – 6556.
Лише за півріччя 1938 р. в УРСР арештували 1395 армійських воєначальників і командирів, за 1938 р. – майже 1 тис. співробітників НКВС.
Звертає на себе увагу співвідношення серед репресованих кримінальних та "політичних злочинців": так, на виконання наказу НКВС СРСР № 00447 – 1937 р. в УРСР репресували 111.675 осіб, з яких кримінальних елементів – лише 12.780 чоловік.
Практика незаконних Р. трималася на принципі фабрикації звинувачень з політичними елементами – вигаданими категоріями членів "контрреволюційних", "націоналістичних" організацій, троцькістських блоків, антирадянських партій (есери, меншовики, кадети, монархісти тощо), "фашистських", "церковно-монархічних", "сектантських", неіснуючих "повстанських організацій" тощо.
Поширеними були фальшиві звинувачення у "шпигунстві" на користь іноземних держав: у 1937–1938 рр. в Україні було звинувачено у "шпигунстві" на користь Польщі понад 54 тис. осіб, Німеччини – понад 23 тис. громадян тощо.
За національним складом постраждалі від беззаконня в УРСР доби Великого терору розподілялися таким чином: українців було – 53%; поляків – 19%; німців – 10,2%; росіян – 8 %; євреїв – 2,5 %; греків – 2,3% (решта етнічних груп – менш 1%). Р. поширювалися і на рідних репресованих, включаючи дітей.
Загалом у 1937–1938 рр. в Союзі РСР до страти засуджено до 682 тис. громадян й позбавлено волі 3,8 млн.
В таборах ГУЛАГу та у спецпоселеннях до 1941 р. перебувало 1,92 млн. чоловік (при тодішньому населенні СРСР 195 млн.), 28,7% в’язнів таборів вважалися засудженими за "контрреволюційні злочини".
Станом на 1939 р. в таборах ГУЛАГу перебувало понад 181 тис. українців (із 1,31 млн. в’язнів). У 1934–1947 рр. в системі таборів в СРСР померло (загинуло) 938 тис. в’язнів.
В силу свого масового характеру й трагізму Р. справили помітний вплив на історичну свідомість, світобачення українського та інших народів колишнього СРСР. Травматичний вплив на історичну свідомість громадян посилювався незавершеністю процесу реабілітації жертв свавілля у кримінально-процесуальному та морально-етичному вимірах, замовченням масштабів й болісності трагедії.
Фігура замовчення навколо Р. не сприяла гуманізації суспільної свідомості, утвердженню правосвідомості й поваги до невід’ємних прав людини. Національна пам’ять, соціокультурна спадщина українського народу збіднювалися внаслідок табу на вивчення діяльності визначних діячів національної державності, національно-визвольного руху, науки, мистецтва, релігійних діячів, воєначальників тощо.
Після офіційного засудження культу особи Й.Сталіна ХХ з’їздом КПРС (1956 р.) у науковій та художній літературі відбувається спалах інтересу до проблеми Р., хоча їх офіційне трактування було половинчастим, обмежувалося критикою переслідувань керівних кадрів та "ленінської гвардії", зводилося до персональної провини Й.Сталіна, і не поширювалося в УРСР на репресії про учасників національного державотворення, Української революції 1917–1921 рр., руху ОУН та УПА, "ідеологічно шкідливих" діячів науки і культури тощо.
Внаслідок майже повного ігнорування проблеми незаконних політичних Р., властивого офіційній ідеології та гуманітарно-інформаційному простору СРСР з середини 1960-х рр., історична пам’ять про цю трагедію підтримувалася в українській діаспорі (при певному впливі соціального замовлення доби "холодної війни"), а в УРСР фактично перетворилася на атрибут індивідуальної (сімейної, корпоративної) пам’яті.
У період "перебудови" 1985–1991 рр. під впливом певної лібералізації суспільно-політичного життя СРСР, політики "гласності", реабілітації жертв незаконних політичних репресій в Україні, піднесення громадянської та національно-культурної активності громадян, а також політична діяльність з метою дискредитацій та делегітимізації радянського державного ладу та керівної політичної ролі КПРС спричинили бурхливе зростання суспільної та політичної уваги до Р., активне відображення Р. у пропаганді, художній творчості, піднесення наукових досліджень цієї драматичної сторінки вітчизняної історії.
Указом Президента України від 21 травня 2007 р. № 431 встановлено щорічне відзначення у третю неділю травня Дня пам’яті жертв політичних репресій "з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам’яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства".
Для закріплення у національній пам’яті проблеми незаконних Р. особливе значення має виявлення та меморіалізація відповідних місць пам’яті – місць масових страт та поховання жертв. В Україні станом на 2010 р. виявлено щонайменш 18 місць масових поховань жертв політичних репресій. Серед них:
– Дарницьке лісництво (Биківня) під Києвом (до лише 16 тис. пофамільно встановлених СБУ жертв репресій), київський Лук’янівський цвинтар, колишній будинок ДПУ-НКВС УРСР (Жовтневий палац) та колишній будинок київського регіонального органу держбезпеки по вул. Липській, 16 у Києві;
– у Вінниці: парк культури і відпочинку, колишній міський цвинтар та сад на вул. Підлісній (у 1943 р. виявлено до 9,5 тис. тіл розстріляних);
- у Дніпропетровську: 9-й кілометр Запорізького шосе;
- у Житомирі: сад біля колишнього управління НКВС;
- в Івано-Франківській обл.: урочище Дем’янів Лаз та колишні в’язниці;
Дем'янів Лаз. Геноцид Галичини. Як це було
- у Львові: колишня в’язниця "на Лонцького", інші колишні в’язниці НКВС-МДБ;
- в Одесі: колишній другий християнський цвинтар;
- у Полтавській області: пісочний кар’єр на 8-му кілометрі на схід від Полтави;
- в Сумах: центральне міське кладовище;
- y Хмельницькому: місце, де згодом збудовано Центральний універмаг;
- у Черкасах: старий єврейський цвинтар по вул. Шевченка;
- у Чернігівській області: район с. Халявин.
Крім того, відкрито меморіальне кладовище "Сандармох" (Карелія, РФ) із пам’ятними знаком розстріляним там (з поміж майже 10 тис. в’язнів Соловків) у листопаді 1937 р. визначним діячам української держави та культури прем’єр-міністру УНР В.Чехівському, міністру УНР А.Крушельницькому, наркому освіти УРСР М.Полозу, письменникам М.Вороному, М.Зерову, Г.Епіку, М.Ірчану, А.Паніву, В.Підмогильному, режисеру Л.Курбасу, відомим вченим С.Грушевському та С.Рудницькому, О.Яворенку та іншим вихідцям з України (загалом кат, капітан НКВС М.Матвеєв, за тиждень власноручно розстріляв у Сандармосі 1111 жертв з різних регіонів СРСР).
З кінця 1980-х рр. в Україні плідно розвиваються наукові дослідження причин, механізму та наслідків незаконних репресій, соціальний, етнічний, релігійний, регіональний виміри Р., їх вплив на суспільну свідомість, організація та діяльність радянської репресивної системи Україні, персоналістика репресованих визначних постатей в історії України тощо.
1111 імен та прізвищ. Список розстріляних в урочищі Сандармох
Водночас на пізнання історичної правди й формування національної пам’яті негативно впливає маніпулювання інформацію (як правило, політично мотивоване) про перебіг Р. та кількість їх жертв в Україні.
Зокрема, поширюється сфабрикований гітлерівською спецпропагандою "наказ № 0078/42 від 22 червня 1944 г." про "висилку у віддалені краї Союзу РСР всіх українців, що проживали під владою окупантів".
В ряді публікацій, наприклад, число осіб, розстріляних у перші дні війни у тюрмах Західної України, варіювалося від 20 до 100 тис., хоча за довідкою Тюремного управління НКВС СРСР від січня 1942 р., загалом при відступі радянських військ у тюрмах розстріляли до 10 тис. в’язнів, з яких до 8900 – на всій території УРСР.
Нерідко наводяться фантастичні дані про кількість загиблих у ГУЛАГ ("десятки мільйонів осіб", "40 мільйонів" у О.Солженицина тощо), та розстріляних в Україні ("мільйони розстріляних"), що спотворює належне морально-психологічне сприйняття цієї болючої проблеми сучасниками.
Гіпертрофований підхід до висвітлення проблеми Р. став чинником загрози віктимізації національної пам’яті в Україні, формування депресивного світобачення – при повному небажанні пам’ятати (замовченні, на втіху певним зовнішнім силам) про відомі державотворчі та цивілізаційні досягнення українського народу.
ІІ. Проблема "репресованої пам’яті" як фактор спотворення національної пам’яті в Україні
Під "репресованою пам’яттю" розуміється система репресивних, адміністративних, ідеологічних, наукових, пропагандистських та інших заходів правлячої Комуністичної партії та радянської держави, спрямованих на утвердження нової цивілізаційної моделі розвитку СРСР та історичної пам’яті як складової формування радянської громадянської ідентичності та ідейно-політичної лояльності, а також спричинені цими діями якісні зміни у структурі й змісті історичної свідомості та національної самобутності українського народу.
Утиски та репресії проти представників немарксистської історіографії ("старої професури"), дореволюційних наукових течій в історичні науці, в радянській Росії та СРСР тривали з початку 1920-х рр. (шляхом вислання дореволюційних гуманітаріїв).
Низка "старих" істориків потрапила під сфабриковані "справу Союзу інженерних організацій (Промпартії)" та "Академічну справу". Своєрідною поворотною віхою у закріплення жорстокого ідеологічного канону історіописання стали заклик акад. М.Покровського до припинення "мирного співжиття" та перехід до "рішучого наступу" на немарксистську історіографію (квітень 1929 р.), лист Й.Сталіна до журналу "Пролетарская революция" у жовтні 1931 р., дискусії щодо завдань суспільних наук на межі 1920/1930-х рр.
Почалася цілеспрямована підміна методологічного пошуку та ідейного плюралізму санкціонованими правлячою партією більшовиків ідеологізованими сурогатами.
В радянській Україні розгорнулися переслідування прибічників "дрібнобуржуазної ідеології" у вищих навчальних закладах, створювалися спеціальні комісії для боротьби з буржуазною ідеологією (1922 р.), комісії з вивчення діяльності й настроїв української інтелігенції (1925 р.), комісії з обстеження шкіл і контролю за діяльністю вчителів (1928 р.).
Переслідування та утиски національно орієнтованих істориків в Україні активізувалися на межі 1920–1930-х рр. в рамках формованого формування нового суспільно-політичного ладу та запровадження монопольного панування комуністичної ідеології (зокрема – у ході сфабрикованих процесів над "Спілкою визволення України" та "Українського національного центру", "ватажком" якого планувалося оголосити визначного історика, академіка М.Грушевського).
Розгром немарксистських "націоналістичних" шкіл та підрозділів історичної науки супроводжувався і репресаліями. За підрахунками М.Кузьменка, у 1930–1933 р. із 184 репресованих науковців України не менш 170 представляли різні галузі історичної науки. Відбувається вилучення "націоналістичної" історичної літератури, зімни у змісті викладання історичних дисциплін та організації підготовки науково-педагогічних кадрів.
Водночас відкидаються дореволюційні схеми історіографії та періодизації історії України, виникнення яких було пов’язано із конструюванням української національної ідентичності або етнонаціоналістичними течіями, натомість за допомогою адміністративний важелів, ідеологічного шельмування та кримінального переслідування оновлюється кадровий склад історичної науки, утверджуються схеми історіографії, побудовані на вульгаризованому марксизмі, директивних настановах правлячої ВКП (б), пізніше – настановах "теоретичних" праць Й. Сталіна та канонічного "Короткого курсу історії ВКП (б)" (1938 р.).
В період "Великого терору" 1936–1938 рр. репресії за фальшивими звинуваченнями ударили по науковцям та викладачам-історикам.
За радянським законодавством, науковців під час судових процесів засуджували за статтями, які стосувалися "контрреволюційних злочинів". Зокрема, репресіям піддали співробітників академічного Інституту історії України.
Як заявив орган ЦК КП(б)У, газета "Комуніст" (5 жовтня 1937 р.), в Інституті історії України "націоналістична наволочь напакостила відчутно. Вони робили все від них залежне, щоб історія України не побачила світу і в основах своїх була сфальсифікована".
Група українських істориків зазнала репресії за сфабрикованими органами НКВС справами "право-лівацької контрреволюційної організації на Україні" та "контрреволюційної троцькістсько-зінов’ївської терористичної організації на Україні". Зокрема, у 1937 р. були розстріляні перший директор Інституту історії України АН УРСР А. Сараджев, старші наукові співробітники К.Гребенкін, В.Гуристримба, Г.Слюсаренко, Т.Скубицький та М.Трегубенко, зазнали репресій і члени їхніх родин.
Під незаконні переслідування потрапили і історичні романісти, як-от письменниця З.Тулуб (загалом із 193 членів та кандидатів у члени Спілки радянських письменників України репресували 93 особи). Як зазначав видатний кінорежисер О.Довженко, після репресивних кампаній "ніхто не хотів вчитися на історичному факультеті. Посилали в примусовому плані. Професорів заарештовували майже щороку і студенти знали…, що історія – це паспорт на загибель".
Був ліквідований відносний організаційний плюралізм наукових установ, зокрема – заклади Української асоціації марксистсько-ленінських науково-дослідних інститутів у 1936 р. об’єднуються у Відділення суспільних наук АН УРСР. Того ж року створили Інститут історії України АН УРСР.
Репресивна політика сталінізму суттєво підірвала морально-психологічну спроможність науковців до об’єктивної творчості. За визначенням дослідників М.Коваля та О.Рубльова, "сталінські ідеологічні вправи супроводжувані масовими політичними репресіями, спричинилися до остаточної деформації історичної думки в СРСР, підпорядкування її кон’юнктурним ідеологічним вимогам тоталітарного режиму.
Репресії щодо науки завдали трагічних ударів науковому потенціалу і творчій атмосфері в Академії, сприяли процесу бюрократизації, падінню морального рівня науковців, запереченню принципів змагання та дискусійності, призвели до монополізації одних наукових напрямків на шкоду іншим".
У післявоєнний період відправним пунктом нового наступу на українську історичну науку стала критика доповіді М.Рильського "Київ в історії України", виголошеної 11 листопада 1943 р. на урочистих зборах АН СРСР у Москві з нагоди визволення столиці УРСР.
31 січня 1944 р. Й.Сталін виголосив доповідь на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б) "Про антиленінські помилки й націоналістичні перекручення в кіноповісті Довженка "Україна в огні". З травня 1944 р. розгораються звинувачення Інституту історії АН УРСР у безплідній діяльності, отаборені у ньому "буржуазних націоналістів".
Набір ідеологічних кліше-звинувачень на адресу націонал-патріотичних сил України, дух і літера яких надовго утвердилися в українській радянській історіографії, містився у доповіді Д.Мануїльського "Українсько-німецькі націоналісти на службі у фашистській Німеччині", виголошеній на конференції вчителів західних областей УРСР у 1945 р.
"Буржуазні націоналісти" - як їх змальовував радянський агітпроп. ФОТО
Звинувачення у "грубих політичних помилках й перекрученнях буржуазно-націоналістичного характеру" висувалися історикам у постанові ЦК КП (б)У "Про політичні помилки і незадовільну роботу Інституту історії України Академії наук УРСР" від 29 серпня 1947 р.
Наприкінці 1940-х рр., під час чергового наступу компартійної ідеологічної машини на радянське суспільствознавство, канонізувався набір псевдонаукових підходів й кліше, за допомогою яких, зокрема, "таврувалася" українська нерадянська державність та "український буржуазний націоналізм".
За словами відомого українського історика О.Оглоблина, "українська совєтська історіографія цілком підпорядкована політичним цілям і наказам комуністичного уряду... Це визначає всю діяльність совєтських істориків – їх ідеологію, методологію, тематику і навіть фразеологію.., диктує наслідки їхніх дослідів і висновки їхніх праць".
Показово, що навіть у часи "відлиги" був прийнятий Закон СРСР від 25 грудня 1958 р. "Про кримінальну відповідальність за державні злочини", в Кримінальний кодекс УРСР введена ст.62 ("антирадянська агітація та пропаганда"), яка слугувала "правовою" основою переслідування "ідеологічно шкідливих" поглядів на історію.
За визначенням Я. Дашкевича, "викидання та замовчування фактів, які не підходили під згори запрограмовану схему, супроводжувалися обов’язковою боротьбою з буржуазним націоналізмом та із західною історіографією. Історичну науку було поставлено на службу фальсифікації". Якщо в кінці 1920-х р. серед істориків члени компартії становили 7%, то в 1983 р. – 68%.
Дашкевич та Ісаєвич - портрети двох львівських істориків
Завершення "хрущовської відлиги" та придушення спроб лібералізації суспільного життя у Чехословаччині (1968 р.), знаменували (на фоні загострення інформаційно-психологічного протиборства як головної складової "холодної війни") активізацію переслідування інакомислячих.
Окрім партійних органів, контроль з змістом творчості гуманітаріїв з 1967 р. здійснювало і 5-те Управління КДБ (протидія ідеологічній диверсії). Починаються утиски істориків, які відходили від визначених канонів.
Зокрема, був звільнений з наукової установи автор відомої нестандартних концептуальних поглядів (викладених у праці "Приєднання чи возз’єднання? Критичні замітки з приводу однієї концепції", 1966 р.) М.Брайчевський. під формальними приводами у 1972 р. "за пропаганду буржуазно-націоналістичних ідей і дружні взаємини з репресованими дисидентами" були звільнені з Інститут історії АН УРСР науковці О. Компан, О.Апанович, Я.Дзира, В. Кук (колишній Головний командир УПА).
Тоді ж виникла "справа" Інституту археології АН УРСР, співробітників якого Ф.Шевченка, П.Толочка та ін. звинувачували в "теоретичних помилках".
У 1960–1980 рр. утиски свободи історичної науки здебільшого здійснювалися шляхом звільнень, відсторонення "нелояльних" істориків від професійної діяльності, можливості друкувати наукові праці та підтримувати творчі зв’язки із зарубіжними вченими, морально-політичного цькування, негласного догляду та "профілактування" органами КДБ.
У продовж радянського періоду історії України було вжито системних заходів із корегування історичної пам’яті народу в інтересах формування нової політичної спільноти – радянського народу.
Цей процес носив складний, суперечливий характер: поряд із штучним "забуванням" певних історичних подій та постатей національної історії, відбувається стимулювання інтересу, закріплення у науковому та суспільному дискурсах, політиці пам’яті доленосних подій та визначних постатей в історії України (зокрема тих, яких було піддано вульгарно-соціологічному шельмуванню у 1920-х – на початку 1930-х рр.).
В основі ж змістовних змін історичної пам’яті перебували процеси глибинних змін у соціальній структурі радянського суспільства, творення ідеократичної системи управління масовою свідомістю при монопольній ролі офіційної комуністичної ідеології, нової моделі освіти, масової культури, запровадження юридично закріплених кримінальних та інших санкцій за відхилення від офіційної ідеології у науковій, художній та інших видах індивідуальної або колективної творчості.
36% українців вважають Сталіна великим вождем
Окрім певних позитивних рис радянської політики пам’яті (піднесення рівня освіченості населення з 22% у царські часи до повної ліквідації неписьменності, забезпечення загальної доступності історичних знань та досягнень культури, створення солідного науково-педагогічного прошарку істориків, прищеплення радянського патріотизму, міжнаціональної толерантності, психології колективізму й взаємодопомоги, намагання уникнути травмування суспільної свідомості, "реабілітація" державно-політичної історії та звеличення певних визначних постатей української історії, розвиток місць пам’яті, краєзнавства, історичної літератури та художньої творчості з відповідним ідеологічним забарвленням тощо) відбувалося спотворення колективної пам’яті українського народу шляхом, зокрема:
– наполегливої дискредитації нерадянських форм національної державності у ХХ ст., їх провідних політичних діячів, а також політичних діячів, форм суспільного врядування, воєнно-політичних рухів, нелояльних до Російської імперії;
– встановлення й підтримка адміністративними засобами жорсткого ідеологізованого канону концептуального бачення, періодизацій та інтерпретації минулого України, відхилення від якого тягло санкції, аж до кримінального переслідування;
– замовчення, дискредитація або дозоване поширення інформації щодо певних соціальних та професійних прошарків, які внесли помітну роль у цивілізаційний розвиток України (аристократії, шляхетського стану, духовенства, бізнесової еліти, офіцерства тощо);
– поширення фігури замовчення, перекручень, тенденційного висвітлення певних подій, явищ, постатей вітчизняної історії (національної нерадянської державності, націоналістичного й повстанського руху, політичних репресій, масового голоду, катастрофічних поразок початкового етапу Великої Вітчизняної війни, пакту Молотова-Ріббентропа тощо);
– знищення або використання не за призначенням "небажаних" з ідеологічного погляду місць пам’яті, забуття й нівелювання традицій тощо;
– жорстка цензура, вилучення, знищення, приховування у "спецхранах" (запроваджуються з 1922 р.) забороненої літератури (включаючи класику вітчизняної історичної думки) та документів, або обмеження доступу до них лише спеціалістам з "критики буржуазних фальсифікацій" історії України.
ІІІ. Реабілітація (далі – Р.) жертв незаконних політичних репресій в Україні, її вплив на розвиток історичної науки та формування національної пам’яті.
Під реабілітацією жертв незаконних політичних репресій розуміється:
1) Цілеспрямована та унормована в правовому відношенні діяльність держави з перегляду та скасування незаконних звинувачень, вироків судових та позасудових органів із засудження до різних форм покарання громадян СРСР в Україні, відновлення їх чесного ім’я, репутації та громадянських прав;
2) Фактор формування національної пам’яті та історичної свідомості громадян України під впливом державних, громадських юридичних, морально-політичних, наукових та культурно-інформаційних заходів з відновлення справедливості по відношенню до громадян колишнього СРСР, незаконно репресованих в радянський період історії України, та реабілітованих відповідно до законодавства СРСР і чинного законодавства України.
Процес десталінізації у СРСР призвів до розгортання Р. жертв незаконних репресій. У 1953 р. Верховному Суду СРСР було надано право переглядати за протестами Генерального прокурора рішення колишніх позасудових органів.
В Українській РСР у 1956–1959 рр. за цією категорією справ тоді реабілітовано близько 250 тис. громадян. Однак надалі Р. фактично було припинено – перевірки проводилися тільки за заявами репресованих або їх близьких (за наступні 28 років переглянуто лише 85 тис. справ і реабілітовано 60 тис. осіб).
З середини 1960-х рр. практично повністю було припинено поширення наукової та іншої інформації, що перетворювало незаконні репресії здебільшого на атрибут індивідуальної пам’яті.
Процеси демократизації життя радянського суспільства за доби "перебудови" викликали, з ухваленням 16 січня 1989 р. Указу Президії Верховної Ради СРСР "Про додаткові заходи по відновленню справедливості у відношенні до жертв репресій, що мали місце в період 30–40-х і початку 50-х років", цілеспрямовану реабілітаційну роботу (за два роки реабілітовано 180 тис. громадян і завершено перегляд архівних кримінальних справ, рішення за якими ухвалювали позасудові органи).
Правову основу проведення Р. в Україні визначено Законом України "Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні", ухвалений Верховною Радою України 17 квітня 1991 р. (із доповненнями і донині становить основу діяльності держави з відновлення справедливості стосовно безневинно постраждалих громадян).
Верховна Рада України засудила репресії і відмежувалася від терористичних методів керівництва суспільством, висловила співчуття жертвам необґрунтованих репресій, їх рідним і близьким,
проголосила намір неухильно добиватись відновлення справедливості, усунути наслідки свавілля і порушень громадянських прав, забезпечити компенсацію матеріальної і моральної шкоди, заподіяної незаконними репресіями, реабілітованим та їх сім’ям.
Закон визначив, що реабілітації підлягають особи, які з політичних мотивів необґрунтовано засуджені судами або позасудовими органами (або в будь-якому позасудовому порядку) на території України в період з 1917 і до моменту набуття цим Законом чинності.
Реабілітовано і громадян, засланих і висланих з постійного місця проживання та позбавлених майна з політичних, соціальних, релігійних, національних та інших мотивів під приводом "боротьби з куркульством" тощо. Відновлено і чесне ім’я тих, хто постраждав за переконання, у процесі порушення державою права на свободу сумління.
Не підлягають реабілітації особи, які обґрунтовано притягнуті до відповідальності за зраду батьківщини, шпигунство, диверсії, шкідництво, саботаж, терористичні акти, злочини проти людства і людяності, каральні акції проти мирного населення, вбивства, мордування громадян, організацію збройних формувань, які чинили вбивства, розбої та інші форми насильства. Не підпали під реабілітацію і особи, засуджені за злочини, пов’язані із застосуванням репресій. Тим самим підкреслювався один із провідних принципів функціонування правової держави – принцип індивідуальної відповідальності особи за свої дії.
Станом на 2001 р. процесуальні дії з Р. жертв незаконних репресій було в цілому завершено, переглянуто 307.450 архівних кримінальних та слідчих справ. За ними реабілітовано 248.710 осіб, відмовлено в реабілітації, відповідно до чинного законодавства України, 117.243 особам.
Лише до 1 січня 1998 р. органами прокуратури розглянуто 122,8 тис. звернення громадян з питань реабілітації. Загалом в УРСР та Україні реабілітовано до 440 тис. осіб ( з них 132 тис. – за "хрущовської відлиги").
В рамках державної політики пам’яті офіційне вшанування жертв політичних репресій (День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій) уперше запроваджено указом президента України від 31 жовтня 2000 р. № 1181.
Указом президента України від 21 травня 2007 р. № 431 встановлено щорічне відзначення у третю неділю травня Дня пам’яті жертв політичних репресій "з метою належного вшанування пам’яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам’яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства".
Провідні органи та установи, які здійснюють вивчення механізму й наслідків незаконних репресій, пошук та поширення документальної, наукової та іншої інформації про цю історичну трагедію українського народу, і тим самим безпосередньо забезпечують вплив на формування національної пам’яті в Україні:
– Державна Міжвідомча комісія у справах увічнення пам’яті жертв війни та політичних репресій при Кабінеті Міністрів України (створена відповідно до постанови КМ України від 2 серпня 1996 р. № 897 як постійний, діючий при КМ України орган з координації роботи державних органів, підприємств та установ з питань пошуку, обліку, облаштування, збереження й утримання поховань жертв політичних репресій на території України та інших держав);
– Українське добровільне культурно-просвітницьке правозахисне благодійне товариство "Меморіал" імені Василя Стуса (Статут зареєстрований Міністерством юстиції України 25 грудня 1992 р.);
– Всеукраїнське товариство політичних в’язнів та репресованих (громадська організація, що діє на основі Статуту, ухваленого 19 грудня 1992 р.);
– Головна редакційна колегія з підготовки науково-документальної серії книг "Реабілітовані історією" (створена відповідно до постанов Президії Верховної Ради України від 6 квітня 1992 р. № 2256-ХII та Кабінету Міністрів України від 11 вересня 1992 р. № 530);
– Український інститут національної пам’яті (УІНП) як науково-дослідна установа, що перебуває в управлінні КМ України та здійснює, зокрема, вивчення трагічних подій в історії народів України, науково-методичне забезпечення заходів з увічнення пам'яті жертв таких подій (відповідно до положення про УІНП, затвердженого постановою КМ України від 31 січня 2011 р. № 74);
– Галузеві державні архіви (ГДА) Служби безпеки України та Міністерства внутрішніх справ України (зокрема, ГДА СБУ здійснював архівно-пошукові та документально-видавничі проекти "Великий терор в Україні (1937–1938 рр.)", "Биківня: масові політичні репресії в Києві у 1937–1941 рр.", "Репресії проти Української греко-католицької церкви (1939–1946 рр.)" тощо), інші державні архівні установи, де зберігаються архівні кримінальні та слідчі справи, інші документальні матеріали на репресованих осіб, ведеться археографічна робота з оприлюднення документальної спадщини доби репресій;
– науково-дослідні установи НАН України (Постановою Президії Академії наук України № 324 від 9 грудня 1992 р. Державна програма підготовки багатотомної серії книг "Реабілітовані історією" визначена як один з пріоритетних напрямів дослідження національної історії), навчально-наукові установи, котрі ведуть дослідження та поширення знань про цю історичну трагедію українського народу;
– правозахисні та інші громадські об’єднання, засоби масової інформації, засоби художньої творчості, котрі провадять вивчення (висвітлення) перебігу та наслідків репресивної політики.
Склалося кілька напрямів державної та суспільної діяльності з Р., які впливають на формування національної пам’яті та історичної свідомості громадян України:
– власне процесуальна діяльність держави із реабілітації незаконно постраждалих під час репресій громадян та поширення інформації про правові результати реабілітації;
– комемораційні заходи, організовані державою та громадськими об’єднаннями меморіальні жалобні заходи, зокрема – створення місць жалобної пам’яті у місцях масових поховань (страт) жертв беззаконня (як-то Національний історико-меморіальний заповідник "Биківнянські могили" під Києвом, Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького", Меморіал жертвам тоталітаризму та меморіальний комплекс польським офіцерам у Харкові, меморіальний комплекс "Дем’янів Лаз" під Івано-Франківськом); установка пам’ятників, меморіальних дошок; проведення прилюдних жалобних заходів тощо; збір усних та інших свідчень про перебіг репресій тощо; поширення зібраних відомостей через ЗМІ; відображення репресій засобами художньої літератури та кінематографу тощо;
– введення у громадський та науковий обіг раніш недоступних для широкого користування документальних матеріалів стосовно репресій.
Однією із форм увічнення та збереження пам’яті про незаконно репресованих громадян є видання науково-документальних книг. Провідним виданням такого профілю виступає науково-документальна серія книг "Реабілітовані історією", яка готується Головною редколегією та обласними редакційно-видавничими групами.
Видання збагатило вітчизняну науку новим оригінальним фактичним матеріалом, ввело у науковий обіг і оприлюднило раніше закриті для дослідників документи вищого партійно-державного керівництва СРСР та УРСР, спеціальних служб, відкрило широкі можливості для наукового вивчення і узагальнення проблем зародження і функціонування комуністичного режиму в Україні. Станом на 1 січня 2012 р. у серії "Реабілітовані історією" видано 74 книг (оприлюднене понад 370 тис. прізвищ репресованих).
Створена у мережі Інтернет інформаційна система "Національний банк жертв політичних репресій радянської доби".
Виходять спеціалізовані документальні видання, серед яких відомі "Остання адреса", "Україна в добу "Великого терору": 1936–1938 роки", "Великий терор в Україні. "Куркульська операція" 1937–1938 рр.", "Великий терор в Україні: польська операція 1937–1938" та інші.
За архівно-кримінальними справами працівниками обласних науково-редакційних груп виявлено й складено картки на понад 700 тисяч репресованих громадян.
СБУ розгорнула мережу інформаційно-довідкових залів, які містять спеціальну базу даних про більш ніж 38 тис. осіб, серед яких репресовані та реабілітовані (близько 22 тис.), розстріляні та поховані у Биківнянському лісі (понад 13 тис.) та розстріляні у в’язницях НКВС в червні-липні 1941 р. (понад 3 тис.).
Ведуться дослідження депортацій кінця 1920-х – 1950-х рр. та з’ясування імен депортованих громадян. Видається єдиний на пострадянському просторі спеціалізований науково-документальний журнал "З архівів ВЧУК-ГПУ-НКВД-КГБ" (до 1 жовтня 2012 р. вийшло друком 36 номерів часопису);
– наукові дослідження та підготовка науково-популярних видань з проблематики репресій та Р. Проблема виникнення та функціонування репресивної машини як складової тоталітарної системи в Україні стала одним із пріоритетних напрямів наукових досліджень від кінця 1980-х – початку 1990-х рр.
На основі розсекречених документів партійних, державних архівів, архівів органів держбезпеки та внутрішніх справ розгорнулося проведення фундаментальних та спеціалізованих досліджень механізму державного терору як методу управління, функцій радянських правоохоронних органів як одного з інструментів репресивної політики, особливостей державного насильства по відношенню до певних соціальних, національних, професійних категорій населення, долі репресованих помітних постатей вітчизняної тощо.
Станом на 2012 р. вийшло друком близька 5-6 тис. наукових праць з проблем незаконних репресій та реабілітації їх жертв.
Р. стала потужним чинником впливу на суспільну свідомість та національну пам’ять в суверенній Україні, що знаходить, зокрема, прояв у таких явищах як:
– формування правосвідомості та гуманістичного налаштування як ціннісних властивостей громадян України – правової, демократичної держави;
– розширення поля історичної пам’яті та свідомості за рахунок раніш замовчуваної інформації про минуле, формування поваги й співстраждання до предків як жертв історичних трагедій;
– збагачення доступних широкому загалу історичних знань та національної пам’яті за рахунок поширення інформації про здобутки та внесок у цивілізаційний розвиток України, європейської спільноти, які належали репресованим діячам національної державності, науки, культури, мистецтва тощо.
Активну роботу із дослідження механізмів масових незаконних репресій, їх впливу на формування історичної свідомості та національної пам’яті українського народу, розробки рекомендацій органам влади та управління з питань увічнення пам’яті жертв тоталітарного беззаконня здійснює Український інститут національної пам’яті, у складі якого створено відділ дослідження історичних трагедій народів України.
Читайте також:
Росіяни забувають про сталінські репресії. СОЦІОЛОГІЯ
Червоний слід червоних. Хто кого убивав у 1919-му
Рівненські СБУшники вшанували жертв НКВД. ФОТО
Тимоті Снайдер: "В Україні було два голодомори - радянський і нацистський"
