Danse Macabre. Як політики використовують Голодомор

"Історична Правда" з люб'язної згоди автора друкує уривки з праці доктора історичних наук, завідувача відділу новітньої історії і політики Інституту історії України НАНУ, професора кафедри історії Могилянки Георгія Касьянова "Danse Macabre. Голод 1932-1933 років у політиці, масовій свідомості та історіографії (1980-ті - початок 2000-х".

Ця робота - приклад фахової наукової діяльності. Автор розглядає Голодомор з точки зору його інструменталізації сучасними політиками. Тож не поспішайте звинувачувати науковця у замаху на святе.

-----------

Цей нарис не пов’язаний з поточними політичними дискусіями довкола проблеми голоду 1932-1933 років.

Намагання вивести тему поза межі ідеологічного дискурсу в даному разі — це свого роду досвід інтелектуальної деконструкції певних дискурсивних форм та ідеологічних/політичних практик, які усталилися впродовж 1980-х — 2000-х років та перетворилися на соціально, культурно і політично значуще явище.

Саме через це варто наголосити на тому, що міркування, висновки і узагальнення, наведені тут, призначені винятково для академічної дискусії.

Враховуючи рівень політизації даної проблеми, рівень загальної і політичної культури значної частини наших політиків, громадських діячів і журналістів та можливу перспективу інтерпретацій матеріалів цього нарису в політичних дискусіях, наголошую на тому, що моральну відповідальність за якість, політичну спрямованість та культурний рівень цих інтерпретацій мають нести їхні автори.

Я не належу до жодної політичної партії чи руху, не виконую політичних чи ідеологічних замовлень, не вважаю свої судження, висновки та узагальнення, сформульовані в цій книзі, придатними для вжитку у сфері історичної політики, громадянського виховання, пропаганди.

ВСТУП

Предметом дослідження в цій книзі є не сам голод 1932–1933 років (тобто події і факти цієї трагедії), а уявлення про нього, оформлені в наукові й публіцистичні наративи, дискусії (наукові, політичні, міжнародні) та ідеологічні форми і суспільні практики, визначені цими уявленнями. Інакше кажучи, йтиметься не про події минулого, а про їхні сучасні репрезентації.

У цьому нарисі йдеться про "інструменталізацію" історії та історичної пам’яті як чинників формування "колективної самосвідомості" нації; про роль історії (під якою розуміємо упорядкований набір знань і відомостей про минуле) та істориків у конструюванні історичної пам’яті та панівного історичного наративу, у творенні стереотипних уявлень про події та явища, які до недавнього часу були у цій пам’яті відсутні або існували у вигляді "пригніченої пам’яті"; про взаємодію та взаємовпливи політики (ідеології), історичної науки та масової свідомості.

Зазначені проблеми розглянуто на прикладі конструювання в політико-ідеологічному (публічному) та науковому дискурсах кінця 1980-x — початку 2000-x образу голоду  1932–1933 рр. в Україні, і Голодомору як одного з ключових символів у переосмисленні і переоцінці радянського періоду в Україні, у формуванні нового варіанту "колективної пам’яті", у "націоналізації історії" та її використанні в "проекті" побудови нації.

Вибір теми зумовлений унікальністю ситуації: попри колосальні масштаби і наслідки лиха, воно, на відміну від інших подібних гуманітарних катастроф ХХ століття, впродовж майже півстоліття залишалося "білою плямою" на карті української і світової історії, воно було об’єктом навмисного замовчування та ідеологічного табу — і раптом, впродовж менше ніж десятиліття історія голоду 1932–1933 років стала предметом гострих політичних і наукових дискусій, міжнародних суперечок, об’єктом уваги мільйонів людей, які не мали до нього жодного безпосереднього відношення.

Історія забуття і повернення в суспільну свідомість голоду 1932–1933 років в образі Голодомору є показовим, в чомусь досить типовим, в чомусь унікальним прикладом для науковців, які цікавляться проблемами взаємодії колективної пам’яті та історії, історіографії та ідеології, історії та політики.

У нарисі обстоюється теза про те, що сучасні стереотипні уявлення та домінантні дискурсивні практики про голод 1932–1933 років, які усталилися в українському суспільстві впродовж останніх двох десятиліть, є ідеологічним конструктом, створеним впродовж 1980-х — на початку 1990-х років спільними зусиллями громадських діячів, фахових істориків та публіцистів і суспільно легітимованим через офіційну версію національної історії та комеморативні практики і ритуали.

Цей конструкт, який отримав назву Голодомор, виконує пізнавальні, пояснювальні, виховні, мобілізуючі функції в різних сферах суспільного життя — від науки до освіти, від повсякденної свідомості до політики.

Певні стереотипні уявлення про голод 1932–1933 років, яким судилося стати масовими, набути статус "історичної пам’яті" і "наукового знання", було сконструйовано і трансльовано в суспільство спочатку зусиллями громадських і політичних діячів української діаспори Північної Америки, а згодом легітимовано через наукові праці дослідників українського та неукраїнського походження, об’єднаних спільною метою та ідеологемою: йшлося про відновлення "історичної справедливості".

Створений у такий спосіб інтелектуальний продукт було імпортовано в Україну в другій половині 1980-х років і вже тут легітимовано спочатку громадсько-політичними організаціями та суспільними діячами в ході "перебудови", а потім і через праці українських істориків, які мали відношення до формування та формулювання офіційної політики пам’яті та історичної політики.

Ці уявлення було поширено в українському суспільстві через офіційні та громадські комеморативні практики, визначені домінантним дискурсом, через освітню систему (курс з історії України в школах і вишах), через засоби масової інформації.

Вони знайшли відгук у тій частині суспільства, для якої згадування про голод 1932–1933 років було частиною особистого життєвого досвіду (здебільшого уявленого, такого, що передавався у спогадах родичів чи знайомих, бо реальних живих свідків реальних подій залишилося на цей час вже надто мало).

Розкажіть, як ваша сім'я вижила у 1933-му. Родинні перекази про Голодомор на ІП

Окремі складові цих масових стереотипних уявлень, пов’язані с фактографією катастрофи 1932–1933 років, знайшли документальне підтвердження в архівних документах, що значно підсилило їх суспільний резонанс і надало їм статус "історичної правди".

Упродовж 1990-х в суспільстві сформувався базовий комплекс стійких масових уявлень про голод 1932–1933 років, наявність якого дозволяє стверджувати, що ці уявлення стали й частиною національного історичного міфу, надзвичайно важливого для конструювання ідейного середовища, метою якого є індоктринація і творення лояльного громадянства.

Голодомор став своєрідною формою культурної реальності, невід’ємною частиною стійких масових уявлень про історію України ХХ ст., складовою набору повторюваних символічних колективних практик (комеморацій), елементом громадянського виховання.

Отже, об’єктом дослідження цієї книги є Голодомор в декількох його вимірах: ідеологічний конструкт, історичний наратив, фрагмент "історичної пам’яті", образ минулого, об’єкт і суб’єкт політики.

Матеріал для цієї книги збирався впродовж 6 років. Початково тема голоду 1932–1933 років розглядалася як окремий сюжет в більшій праці про переписування і переосмислювання історії на пострадянському просторі.

Події 2007–2008 років і остаточне оформлення Голодомору в особливу форму культурної реальності й державної історичної політики змусили до детальнішого аналізу цього явища. Запланована стаття перетворилася на книгу. Основний текст написано у червні 2008 — червні 2009.

Обкладинка книги

Окремі її фрагменти було оприлюднено в наукових виданнях, та виголошено на міжнародних конференціях у Празі (2006), Москві (2006), Лейпцигу і Римі (2007), Фрібурзі (Швейцарія), Бостоні та Києві (2008), Амстердамі (2009). Окремі ідеї викладено в інтерв’ю українським і зарубіжним засобам масової інформації  у публічних виступах в 2007 – 2010 рр.

Книга складається з трьох частин:

- в першій йдеться про історію "забування" і реконструкції подій 1932-1933 років, про політичний, культурний та суспільний контекст конструювання уявлень про голод 1932-1933 років, про появу Голодомору як специфічного дискурсу та особливої форми культурної реальності, про перетворення його на об’єкт і суб’єкт політики, зокрема й міжнародної;

- в другій частині на прикладі Голодомору розглянуто питання взаємодії професійної історіографії та політики, тут йдеться про функціонування теми голоду 1932-1933 років в політико-ідеологічному та науково-аналітичному дискурсах, про їхні взаємовпливи, про трикутник "історик — політика — влада";

- третій розділ присвячено науковій деконструкції Голодомору, проаналізовано його дискурсивні практики, риторика і термінологія, на прикладі Голодомору розглянуто проблеми взаємодії історичної пам’яті, історії та професійної історіографії.

Питання ролі історії та історика в історичному та історіографічному процесі, які порушено тут, оцінки та аналіз конкретних праць і висловлювань стосуються текстів, а не їхніх авторів.

Чверть століття мого власного дослідницького досвіду переконали мене в необхідності дистанціювати текст від його автора і розглядати цей текст в ширшому суспільному і культурному контексті, як вияв і трансляцію цих контекстів, а не лише як вияв особистої позиції автора, яка так само залежить від згаданих контекстів і водночас впливає на них.

Я хочу висловити подяку усім, хто долучився до цього дослідження у різний спосіб — від обговорення тексту книги та дискусій щодо окремих проблем до допомоги у пошуках необхідних матеріалів: Євгенові Бистрицькому та Олексієві Толочкові (Україна), Мирославові Юркевичеві (Канада), Франкові Сисину (Канада), Костянтинові Гломозді (Україна), Олексієві Міллерові (Росія), Вільфрідові Їльґе (Німеччина), Карлові Беркгофу (Нідерланди).

Окремо хочу подякувати Валерію Смолієві (Україна) за незмінну моральну підтримку в роботі над темою та Станіславові Кульчицькому за його толерантність в багатогодинних відвертих персональних дискусіях.

Станіслав Кульчицький: "Голодомор - намагання знищити титульну націю СРСР"

Усі ці люди різною мірою вплинули на мою працю і, безумовно, сприяли її покращенню. Недоліки, недоречності і можливі хибні висновки, які залишаються в ній, є відповідальністю автора.

У цій книзі я намагався утримуватися від остаточних висновків, директивних тверджень і дидактичних узагальнень. Можливо, ці намагання не завжди реалізувалися повною мірою — бажання спровокувати дискусію і загострити її іноді перемагало прагнення до зваженого, відстороненого викладу, а питання, пов’язані з розвитком дисципліни, якій я присвятив значну частину свого життя, не могли не спровокувати доволі суб’єктивних узагальнень.

В будь-якому разі я не наполягаю на своєму праві на "прикінцеву істину" і цілком свідомий того, що історик не вільний від культурних, соціальних, політичних та інших впливів, він не здатний поглянути на історію "оком Бога" — власне ця книга також і про це.

РОЗДІЛ І. ПОЛІТИКА ТА ІСТОРІЯ

До історії питання. — Контекст. — Голодомор як об’єкт і суб’єкт політики. — Голодомор і міжнародна політика

У цьому розділі розглядається історія замовчування голоду 1932–1933 років і обставини появи теми на поверхні суспільно-політичного життя і в науковому просторі у 1980-ті роки, розглядаються причини нехтування цією темою в західній радянології та історіографії, аналізуються суспільно-політичні обставини та інтелектуальний контекст виникнення теми голоду 1932–1933 років в культурному, науковому і політичному просторі 1980-х, роль української діаспори у формуванні стереотипних уявлень про голод 1932–1933 років та їхньої трансляції в наукову риторику.

Спеціальну увагу приділено суспільно-політичному та культурному контексту, в якому відбуваються громадські та наукові дискусії про голод 1932–1933 років впродовж останніх 20 років. Аналізуються обставини виникнення канонічної версії уявлень про голод 1932–1933 рр., її трансформації в Голодомор — специфічну форму культурної реальності, яка охоплює певний набір риторичних формул, стереотипів, історичних репрезентацій та суспільно-політичних практик, які за набором базових атрибутів нагадують різновид громадянської релігії.

Проаналізовано історію виникнення і функціонування Голодомору в ідеологічній і політичній сферах життя українського суспільства, розглянуто позицію різних політичних сил стосовно Голодомору, роль держави у перетворенні його на легітимну частину історичної пам’яті суспільства, роль окремих державних інститутів і політичних діячів у запровадженні нових форм нав’язування суспільству ідеологічних стандартів в рамках "політики історії".

Розглянуто історію інтернаціоналізації Голодомору, спроб перетворити його на політично важливий маркер, подібний до Голокосту. 

До історії питання

У Радянському Союзі сам факт масового голоду 1932–1933 в Українській СРР, в РСФРР та Казахстані, як вже згадувалося, вперто замовчувався вже під час самої трагедії, відомості про масштабне вимирання селян внаслідок експропріації зерна, худоби, продуктів і особистого майна вийшли за межі країни лише через дипломатичні канали, або ж через приватні контакти та завдяки зусиллям окремих журналістів чи українських емігрантських організацій.

Упродовж десятиліть публічні і навіть приватні згадки про голод могли трактуватися в СРСР спочатку як контрреволюційна діяльність, згодом як антирадянська агітація і пропаганда, тому, згідно з поширеним серед дослідників і публіцистів поглядом, увесь цей час у радянському суспільстві ця тема була предметом негласного табу — якщо йдеться власне про українське суспільство, публічно зважувалися згадувати про нього лише відверті противники радянської влади, і про нього могли писати у "самвидаві" чи у "тамвидаві".

На рівні безпосереднього, переважно родинного спілкування переповідалися історії про окремі епізоди (загибель родичів чи знайомих, випадки канібалізму, про способи виживання), однак і після війни, і навіть в добу "відлиги" і пізніше острах перед гіпотетичними санкціями з боку влади унеможливлював або значно обмежував обмін подібною інформацією навіть між знайомими, хоча, як засвідчили проекти збирання усних свідчень, фрагментарне знання про нього зберігалося десятиліттями як на рівні персональної пам’яті, так і на рівні сімейних історій.

Варто пам’ятати й ту обставину, що травматичний досвід (персональний чи колективний) зазвичай не належить до тих фрагментів пам’яті, до яких воліють звертатися: навпаки, він доволі часто є предметом добровільного, навмисного забування. Можна припустити, що це повною мірою стосується голоду 1932-1933 років.

Окрім голоду 1932-1933 років, Україні довелося пережити й інші масштабні травми: репресії 1930-х, Другу світову війну та окупацію, повоєнний голод 1946–1947 рр. Нашарування одних трагічних подій на інші не могло не позначитися на здатності виокремлювати одну з них як головну.

До того ж, періодичні репресивні заходи радянської держави щодо "українського буржуазного націоналізму" та його носіїв, представників національної інтелігенції впродовж 1940-х — 70-х років індоктринація суспільної свідомості радянськими міфами та розгалужена жорстка цензурна система нейтралізували можливості актуалізації цієї теми в публічному просторі.

"Буржуазні націоналісти": як їх змальовувала радянська пропаганда. ФОТО

Унаслідок усіх цих обставин голод 1932–1933 рр. на десятиліття "зник" з публічного простору в СРСР. У спеціальних наукових дослідженнях можна було дізнатися лише про якісь "продовольчі труднощі", а заяви і дії окремих західних дослідників чи діаспори офіційно трактувалися як ідеологічна диверсія.

Про голод могли згадувати (опосередковано) — у радянських контрпропагандистських роботах, що мали за мету спростування "вигадок буржуазних фальсифікаторів" (прямо вступати у полеміку з цієї теми не рекомендувалося) .

Тема не з’явилася в інтелектуальному просторі і в роки "відлиги", коли вона цілком мала шанси опинитися на поверхні в контексті "подолання культу особи Сталіна".

Безпосередніх свідків катастрофи 1932–1933 рр. тоді було ще достатньо, аби вона за сприятливих умов зафіксувалася, принаймні як явище "історичної пам’яті". Проте власні продовольчі труднощі, пов’язані з експериментами в сільському господарстві кінця 1950-х — початку 1960-х, унеможливили будь-який варіант появи теми на поверхні суспільного життя.

Єдина спроба зробити часткову поступку і визнати хоча б сам факт голоду 1932–1933 рр. відноситься до періоду "пізньої відлиги", другої половини 1960-х років.

У 1966 р. П. Шелест, перший секретар ЦК КПУ, під тиском канадських комуністів (по суті, лівої частини української діаспори в Канаді) дав усне розпорядження просто згадати про голод у статті, присвяченій економічному розвитку Української РСР за роки радянської влади, в газеті, що виконувала пропагандистські функції на Заході і яка фактично не мала читацької аудиторії у самій Українській РСР — News from Ukraine.

Лише один абзац, присвячений голоду, призвів до того, що стаття загрузла у різних інстанціях (котрі просили письмового дозволу, не беручи на себе відповідальність), її довго не публікували і нарешті вона з’явилася, але без згадки про голод 1932-1933 рр.

На Заході тема голоду 1932-1933 років в Радянському Союзі також була вкрай непопулярною. Існують свідчення, що її навмисно замовчували вже під час самого голоду — передусім ті, хто знав про голод і про його жахливі наслідки.

Відомі політичні і громадські діячі, інтелектуали відмовлялися визнавати правдою жахливі звістки, що надходили з СРСР. Для одних (Сідней та Беатриса Вебб, Бернард Шоу) це було пов’язано з їхньою радянофілією і переконаннями. Для інших (Едуард Ерріо) це було наслідком обману чи свідомого самообману. Для третіх (найвище керівництво США, наприклад) це могло бути незручною правдою.

Можливо, тема голоду в СРСР була дискредитована в очах західних інтелектуалів і політиків тим, що вона стала об’єктом пропаганди в нацистській пресі всередині 1930-х, та темою "жовтої преси" В. Херста — в останньому випадку журналісти в гонитві за сенсаціями вдавалися до фальсифікацій, викриття яких підважувало довіру до реальних фактів.

Виступ Геббельса в 1935-му: "Ми не убиваємо голодом, як комуністи"

Потужний заряд заперечення голоду 1932–1933, створений у 1930-ті спільними зусиллями радянського керівництва, лівих інтелектуалів і політиків Заходу, викреслив тему з академічних досліджень.

Канадський історик Ф. Сисин наводить просторий список причин "непопулярності" теми голоду 1932–1933 років в західній історіографії Радянського Союзу і України:

- брак документальних джерел внаслідок закритості радянських архівів,

- низький інтерес західних дослідників до історії України як такої (чи навіть його відсутність) і їхня зосередженість на історії СРСР чи як його часто називали, "Росії",

- наявність очевидної упередженості щодо "українського націоналізму" (з яким західні інтелектуали зазвичай пов’язували не лише спонтанні спроби української діаспори звернути їхню увагу на трагедію, а й взагалі будь-які натяки на самостійність України),

- присутність інших сюжетів і масштабних подій, які "затінювали" голод 1932–1933 років (на кшталт Другої світової війни та масових репресій),

- зосередженість західних дослідників на інституційному становленні радянської системи як такої, на питаннях соціальної історії, чи на репресіях проти еліт і нехтування "масами",

- непопулярність "національних сюжетів" серед західної професури і зрештою — "ліві" та проросійські симпатії значної частини останньої.

Голод 1932–1933 років був відсутній (як об’єкт систематичного дослідження) в західній академічній літературі впродовж майже п’ятдесяти років. У 1930-ті роки з’явилося декілька невеликих статей у спеціальних журналах Німеччини та Великої Британії, де містилися згадки про нього. Окремі публікації в спеціалізованих журналах не викликали зацікавлення фахівців і не провокували ширших дискусій.

Поява "ревізіоністської течії" в дослідженнях Радянського Союзу на Заході, спрямованої на "очищення" наукових досліджень від ідеологічних нашарувань "холодної війни", могла б посприяти появі інтересу до голоду 1932–1933 років.

Проте академічний ревізіонізм у дослідженні радянської історії парадоксальним чином негативно позначився на цій можливості: "ревізіоністи" сприймали зусилля української діаспори (яка була для них "націоналістичною") щодо просування теми голоду на політичному та науковому рівнях як складову ідеологічної риторики "холодної війни".

Всі матеріали за темою "Холодна війна"

Дискусія, розпочата ними, хоча і вивела тему із забуття, мала переважно ідеологічний характер, "ревізіоністи", які прагнули нового трактування радянської історії, позбавленого ідеологічних надмірів "тоталітарної" школи, упадали в інші крайнощі, вбачаючи в темі 1932–1933 рр. переважно ідеологічний інтерес і виходячи у своїй критиці передусім з цих позицій.

Уся ця сукупність політичних, культурних, інституційних чинників спричинилася до того, що тема голоду 1932–1933 років якщо і виникала в публічному дискурсі поза межами СРСР, то переважно зусиллями української діаспори і в її колі. Впродовж трьох післявоєнних десятиліть ці зусилля, зазвичай пов’язані з річницями трагедії (1953, 1963, 1973), обмежувалися переважно локальними комеморативними акціями та публікаціями досліджень, головним чином аматорських.

Відповідно, вона сприймалася як політиками, так і академічним світом Заходу (якщо взагалі її помічали) або як ідеологічні витівки антирадянських емігрантів з "сумнівним минулим", або як внутрішня справа частини маловідомої і маловпливової емігрантської спільноти.На початок 1980-х років ситуація якісно змінилася, принаймні з погляду фінансових, інституційних та інтелектуальних спроможностей української діаспори.

Покоління DP, попри стандартні еміграційні чвари, спираючись на досвід своїх попередників і на власні організаційні можливості, спромоглося на те, щоб вибудувати інституційну мережу доволі потужних громадських організацій, які в умовах "західних демократій" мали можливість здійснювати політичний тиск і лобіювання.

Покоління їхніх дітей, представники якого вже були культурно і соціально рівноправними членами суспільств, що стали їхньою батьківщиною, водночас зберегли високий рівень культурно-національної ідентичності та бажання перейматися справами батьківщини історичної.

З цього покоління походить близько півтора десятка науковців-суспільствознавців, які отримали якісну освіту в західних університетах, переважно американських, і стали частиною академічного істеблішменту.

У 1970-ті роки було створено Український науковий інститут Гарвардського університету (1973) та Канадський інститут українських студій Альбертського університету (Едмонтон, Канада, 1976). Створення дослідницьких центрів у складі поважних університетів мало величезне значення як з погляду формального статусу, так і з погляду їхньої наукової якості.

Українознавчі дослідження вийшли за межі українських емігрантських культурних інституцій і вмонтувалися в академічний світ Заходу попри всі негаразди, пов’язані з необхідністю доводити легітимність українських студій, інституційно відокремлених від Soviet Studies та від російських студій.

Кінець 1970-х — початок 1980-х — це також період "поправіння" внутрішньої і зовнішньої політики США під адміністрацією р. Рейгана та загострення протистояння між США та СРСР, яке супроводжувалося вкрай агресивними заявами і діями з обох боків, аж до планів нового етапу гонки ядерних озброєнь.

Рейган проголосив СРСР "імперією зла" — в цьому контексті будь-які громадські ініціативи, дотичні до дискредитації СРСР, потрапляли у сприятливий політичний контекст.

1983: Рейган називає СРСР "імперією зла". ВІДЕО

Нарешті, варто пригадати ще одну важливу суспільно-культурну обставину, яка вплинула на політико-ідеологічну спрямованість та інтенсивність кампанії довкола голоду 1932–1933 років. Успішна (в порівнянні з попередніми поколіннями) соціальна адаптація повоєнного покоління еміграції в північноамериканському суспільстві мала зворотній бік.

З кінця 1970-х у середовищі української діаспори дедалі очевиднішою стає загроза культурної асиміляції, розмивання культурної (етнічної) ідентичності. Голод 1932–1933 років мав стати одним із знакових історичних символів, культурним маркером, довкола якого можна було будувати історичну ідентичність і різні форми політичної репрезентації — подібно до того, як сконструйована пам’ять про Голокост стала чи не центральним елементом історичної політики і громадянського виховання Ізраїлю та єврейської діаспори США.

Усе це створило передумови для нової якості звернень до теми голоду 1932–1933 років. П’ятдесята річниця трагедії засвідчила безпрецедентну за масштабами спробу української діаспори вивести проблему голоду на найвищий рівень політичної та академічної дискусії — спробу, результати якої були настільки ж вдалими, наскільки й неоднозначними.

Цього разу кампанія тривала не один рік, вона вийшла за межі діаспорної спільноти і набула міжнародного розголосу, тема стала предметом не лише політичних, а й академічних дискусій, зрештою, вона стала об’єктом юридичного аналізу на найвищому фаховому рівні в рамках міжнародного права.

Варто зазначити, що ці заходи серйозно вплинули і на "материкову Україну" — вперше зусилля української діаспори безпосередньо вплинули на ідеологічні, політичні та академічні процеси в Україні.

В цих зусиллях провідну роль відіграли декілька взаємопов’язаних акцій: створення комісії Конгресу США з вивчення голоду в Україні (вона супроводжувалася масштабною кампанією звернень українців-громадян США до конгресменів); підготовка і публікація книги про голод 1932–1933 років р. Конквестом, робота Міжнародної комісії з розслідування голоду 1932–1933 років в Україні (1988–1990); випуск у 1983 р. у Торонто фільму "Жнива відчаю" (Harvest of Despair).

В канун 50-ї річниці голоду 1932–1933 років у США було створено Крайовий комітет вшанування жертв геноциду в Україні 1932–1933 років, який, окрім звичних комеморативних акцій (демонстрації, відозви), сформулював ідею створення спеціальної комісії з голоду 1932–1933 років на найвищому державному рівні.

Головними промоутерами ідеї стали організація "Американці на захист прав людини в Україні", створена наприкінці 1970-х на захист дисидентів з України (крім українців з діаспори до неї входили й американці неукраїнського походження) та Український народний союз.

Саме вони організували масштабні публічні акції, метою яких було вплинути на американську владу: з одного боку, було організовано безпрецедентну для української діаспори кампанію листів-звернень до конгресменів з різних штатів США, з іншого, вдалося використати всі наявні можливості лобіювання законопроекту зі створення спеціальної комісії з розслідування — через конгресменів, які мали зобов’язання перед етнічними українцями-виборцями.

Результатом стали законодавчі ініціативи американських парламентарів. У 1983 р. двічі — у вересні і листопаді конгресмен від Флориди Дж. Флоріо вносив законопроект про створення комісії, який після тривалих бюрократичних перипетій, посиленого лобіювання через конгресменів і сенаторів, надзвичайно важких залаштункових суперечок став законом.

Лише через рік, у жовтні 1984 р. було створено Комісію комітету Конгресу США з вивчення голодомору. Комісію очолив конгресмен Д. Майка (який, до речі, не був великим симпатиком створення такої комісії), виконавчим директором був призначений молодий американський історик, спеціаліст з історії України 1920–1930-х рр. Джеймс Мейс.

Робота комісії складалася з двох частин: дослідницької (дослідження доступних матеріалів і збирання усних свідчень) і пропагандистсько-політичної (поширення інформації про голод 1932–1933 років). Нею було організовано публічні слухання в семи штатах США, під час яких публічні свідчення на свого роду громадських слуханнях дали 57 свідків голоду 1932–1933 років.

У квітні 1988 р. звіт Комісії було передано Конгресові США, і лише наприкінці 1990 р. було опубліковано тритомник майже двох сотень усних свідчень про голод 1932–1933 років, зроблений за методикою oral history.

За 4 роки роботи комісії міжнародна ситуація змінилася найрадикальнішим чином – між керівництвом США та СРСР було підписано угоди, які поклали край "холодній війні", в Радянському Союзі розгорталася політична лібералізація, названа "перебудовою", з "імперії зла" він формально перетворювався на партнера США в світовій політиці, викриття "злочинів сталінізму" стало звичною публіцистичною формулою, а масштаби та інтенсивність цих викриттів всередині країни вже перевершували звинувачувальну риторику стандартного антикомунізму.

Фактично найбільші політичні гравці в США втратили інтерес до проблеми, а прихована чи відверта "антимосковська" спрямованість зусиль української діаспори надавала небажану політичну конфліктність.

В результаті звіт комісії хоч і було ухвалено, однак він мав усі шанси опинитися на архівних полицях (як, власне, певною мірою і сталося) — до матеріалів комісії американські політики звернулися аж 2003 р., хоча не можна не зазначити, що ці матеріали вплинули на окремих публіцистів і дослідників в Україні і через них — на характер дискусій щодо голоду 1932–1933 років на рубежі 1980-х — 1990-х.

У 1984 р. вийшов нарис про голод 1932–1933 років колективу авторів — список починався іменем P. Конквеста. У 1986 р. вийшла друком наймасштабніша за обсягом праця про голод 1932–1933 років, написана одним автором — "Жнива скорботи".

Перше видання 1986 року. Повна назва книги - "Жнива скорботи. Радянська колективізація і голод-терор". Фото ebay.com

Попри те, що в книзі йшлося про голод в усьому Радянському Союзі, наголос було зроблено саме на українських сторінках трагедії.

Книга спричинила досить гостру дискусію: як наукову, так і політичну. У 1990 р. фрагменти перекладів з неї з’явилися в московських і українських журналах, а висновки Конквеста щодо причин і наслідків голоду 1932–1933 років стали аргументом — знову таки в політичних і наукових дискусіях.

Оминаючи тут зміст цих дискусій, зазначимо, що після виходу книги Р. Конквеста проблему голоду 1932–1933 років вже неможливо було ігнорувати на Заході, зокрема в академічному світі. Популярність постаті автора і авторитет видавництв забезпечили подвійний ефект.

По-перше, західний академічний світ мусив реагувати, і можливість політично маргіналізувати проблему риторикою про ідеологічні інтереси української діаспори було мінімізовано. Вихід книги р. Конквеста знаменував початок наукових дискусій на Заході, які тривають і донині, крім того, як популярний нарис вона стала доступною великій кількості студентів, що цікавилися історією СРСР — і для них Україна та одна з найбільших її трагедій стали видимими.

По-друге, виник і незапланований результат — незважаючи на потужний "український акцент" книги, автор все ж таки писав про голод не лише в Україні, отже, його авторитет спрацював і на користь тих, хто виступав проти локалізації проблеми голоду 1932–1933 років "українськими сюжетами".

У 1988 р. за ініціативою однієї з найбільших українських діаспорних організацій — Світового Конгресу Вільних Українців (СКВУ) — було створено міжнародну комісію юристів. Вона не мала якогось міжнародного юридичного статусу, хоча фактично відігравала роль неформального трибуналу (самі члени комісії в спілкуванні між собою іноді називали її саме так).

Комісія складалася з поважних юристів найвищої кваліфікації, фахівців з міжнародного і кримінального права з Швеції, Великої Британії, Бельгії, Франції, Аргентини, США та Канади. Вона мала дослідити свідчення про голод 1932–1933 років та зробити висновки щодо наявності голоду 1932–1933 років, його причин, наслідків і винуватців.

Висновки комісії мали, з одного боку, підкріпити висновки комісії Конгресу юридичними аргументами (головним завданням було підтвердити тезу про геноцидний характер голоду 1932–1933 років), з іншого — бути аргументом в дискусії як з речниками радянського керівництва, яке на момент фактичного створення комісії вже не заперечувало голод, але намагалося "мінімізувати" знання про нього, його причини та організаторів, так і з тими західними дослідниками, які чи то через політичні переконання, чи то з виходячи з академічних мотивів, заперечували ряд фундаментальних положень ідеологічної версії голоду 1932–1933 років.

Комісія спиралася на свідчення очевидців, публікації дослідників і досить обмежене коло документів. Декілька разів юристи зверталися до керівництва СРСР з проханням надати доступ до архівної інформації, однак бажаного так і не отримали.

Утім, і наявної інформації юристам-професіоналам вистачило, аби беззастережно підтвердити факт голоду в СРСР у 1932–1933 роках і назвати його безпосередньою причиною "надмірну заготівлю зерна у липні 1932 р.", а передумовами — примусову колективізацію, розкуркулення і прагнення центрального уряду дати відсіч традиційному українському націоналізмові.

Члени комісії не були одностайними з декількох питань, зокрема в трактуванні терміну "геноцид" стосовно подій 1932–1933 років, проте вони визнали, що українці як нація були об’єктом особливо жорстокої політики радянського керівництва.

Водночас, більшість членів комісії визнали, що немає підстав стверджувати, що голод 1932–1933 років був організований на систематичній основі для того, щоб зруйнувати українську націю раз і назавжди, проте, радянська влада радо користалася голодом, аби завершити свою політику денаціоналізації. Комісія також не знайшла достатніх підтверджень, що голод був спеціально спланований, аби забезпечити успіх політики Москви.

Висновки комісії стали надбанням громадськості вже тоді, коли в Радянському Союзі і в Україні рівень дискусій і знання про 1932-1933 роки фактично знівелювали можливий викривальний ефект доповіді юристів.

Заключний варіант доповіді комісії було передано секретареві ООН з питань прав людини (планувалося вручення Генеральному секретареві) та президентові Парламентської Асамблеї Ради Європи навесні 1990 р.

"На жаль, — зазначав тоді один з членів комісії, — події випередили наш звіт: на той час, коли його було опубліковано, політична сцена в Радянському Союзі змінилася настільки, що за винятком висновків про геноцид, всі інші наші відкриття вже були надбанням радянської громадської думки і навіть влади". Від початку ініціативи ВКВУ до завершення роботи комісії пройшло сім років...

У СРСР та в УРСР усі ці зусилля були предметом уваги переважно "спеціалізованих інституцій" — КГБ, вищих партійних інстанцій. Зрозуміло, інформація про діяльність "українських буржуазних націоналістів" не виходила за межі цих установ. Проте цю інформацію ретельно збирали і навіть намагалися організовувати зустрічні заходи.

Всередині країни факт голоду традиційно заперечувався, навіть в спеціальних (переважно заочних) дискусіях з "антирадянськими колами" і "українськими буржуазними націоналістами" просто не вживали слово "голод", найбільше, на що наважувалися, це "продовольчі труднощі".

Назовні, у публічних виступах, так само факт голоду заперечувався, натомість давалися рекомендації робити наголос на складному становищі трудящих у капіталістичному світі, зокрема і в США.

В доповідній записці тодішнього завідувача відділом пропаганди та агітації ЦК КПУ Л. Кравчука від 6 листопада 1983 р. пропонувалося, щоб "у зв’язку з підключенням до кампанії про "голод" адміністрації США і особисто Рейгана, на наш погляд, можливі окремі публікації про її злобно-спекулятивний характер з наведенням фактів не придуманого, а реального голоду в ряді латиноамериканських країн, пограбованих американським імперіалізмом, та й в самих США — серед сільськогосподарських робітників, ряду національних меншин і расових груп. Можливо, також доцільним було б зробити відповідні кроки дипломатичними каналами".

Наприкінці 1986 р. при ЦК КПУ було створено спеціальну комісію з учених інституту історії Академії наук УРСР та Інституту історії партії при ЦК КПУ, котра отримала завдання спростувати висновки комісії Конгресу США на основі архівних матеріалів.

Членам комісії продемонстрували фільм "Жнива скорботи" і поінформували їх про роботу "комісії Мейса". Вони також отримали доступ до архівних матеріалів, які до цього зберігалися в режимі державної таємниці і були недоступними для дослідників.

Євген Марчук про те, як кагебістів пустили в архіви і як їх це шокувало

Невдовзі після початку роботи комісії з’ясувалося, що архівні матеріали можуть лише підтвердити наявність масового голоду в 1932–1933 рр.

У грудні 1987 р. В. Щербицький, що тоді очолював КПУ, був вимушений визнати факт голоду у своїй промові, присвяченій 70-й річниці Жовтневої революції та встановлення радянської влади в Україні. Висловлювання керівника республіки були, з одного боку, стандартною трансляцією офіційної позиції (йшлося про "серйозні продовольчі труднощі", причиною яких називалися надміри форсованої колективізації, адміністрування і посуха), з іншого — вперше було вжито термін "голод", раніше категорично неприйнятний в офіційній публічній риториці.

Зрозуміло, "поступка" стала можливою лише тому, що загальний рівень ревізії сталінізму в СРСР вже виходив за межі критики "окремих недоліків" і "помилок" — зауважимо, що вона супроводжувалася стандартною реплікою про "політичні спекуляції" на тему голоду на Заході.

Табу на слово "голод" стосовно подій 1932–1933 рр. було знято найвищим посадовцем республіки. Цікаво, що саме з цього моменту риторика згадування про голод 1932–1933 років швидко радикалізується, змінюються акценти у її спрямованості.

В лютому 1988 р. на партійних зборах Київської організації Спілки письменників УРСР один з представників тодішнього партійно-письменницького істеблішменту Олекса Мусієнко виголосив промову, в якій згадав про "масовий голод 1933 року" в контексті "компрометації методами штурмівщини ідеї колективізації", та про "злочинне винищення кадрів ленінського ґарту". Саме тоді він побіжно вжив слово "голодомор" стосовно голоду 1932–1933 років.

З другої половини 1988 р. тема голоду 1932–1933 років за популярністю сягає рівня суспільної уваги до Чорнобильської катастрофи: всі українські журнали, за винятком дитячих, взялися за друк відповідних матеріалів: від перекладів окремих фрагментів з книги Р. Конквеста до спогадів і літературних творів, від публікацій архівних документів (надрукованих за кордоном) до виступів науковців, в тому числі закордонних.

Деякі журнали навіть започаткували спеціальні рубрики на зразок "Білої книги" (львівський "Дзвін) чи "Стежками болі і мук" (тижневик "Україна"). В цих публікаціях домінувала поширена в цей час звинувачувально-віктимна риторика.

Партійна преса намагалася не відставати, зі свого боку долучаючись до перетворення теми на суспільно значуще явище, проте тут початково ще переважали мотиви контрпропагандистського характеру, пов’язані із бажанням перехопити ініціативу і спрямувати дискусію у "правильне русло" в контексті руху до "соціалізму з людським обличчям".

Важливою подією стала публікація книги документів "Голод 1932–1933 років на Україні: очима істориків, мовою документів". Її матеріали були предметом спеціального обговорення на Політбюро ЦК КПУ у січні 1990 р.: як свідчить очевидець обговорення, вирішальну роль у тому, що книгу допустили до публікації, відіграла позиція тодішнього першого секретаря ЦК КПУ В. Івашка.

В лютому 1990 р. тема набула такого значення в "боях за історію", що було ухвалено окрему постанову ЦК КПУ "Про голод 1932–1933 років на Україні та публікацію пов’язаних з ним архівних матеріалів". Істориків закликали до "глибокого вивчення та об’єктивної оцінки" голоду 1932–1933 років: йшлося про відокремлення "справжнього" соціалізму від його "викривлень" — натяк цілком зрозумілий.

Згодом на рівні Політбюро ЦК КПУ було ухвалено рішення про включення до "Республіканської програми розвитку історичних досліджень, покращення вивчення і пропаганди історії Української РСР" (липень 1990 р.) теми "Суцільна колективізація і голод сільського населення 1932–1933 рр." Тему, про яку нещодавно небезпечно було навіть згадувати, було легітимовано в документах правлячої партії. Заборону було знято офіційно і на найвищому рівні.

Цілком очевидно, що зроблено це було під тиском двох політичних обставин: з одного боку, відчувався вплив громадських рухів і "мітингової демократії" — 1990-й рік був критичним для Комуністичної партії — як з огляду кількісних втрат (її масово полишали), так і з огляду втрат ідеологічних: саме цього року вона зазнала найсерйозніших поразок в "боях за історію".

Нова версія радянської історії, яку пропонували ідеологічні опоненти, "націонал-демократи", була відверто антикомуністичною. І тема голоду 1932–1933 років в цьому сенсі разом з темою репресій містила найпотужніший заряд дискредитації державної партії.

Згадування про "голодомор" на рубежі 1980-1990-х рр. стало одним із обов’язкових компонентів ледь не кожного виступу (усного чи письмового), присвяченого критиці радянської системи, особливо в контексті "зовнішніх впливів" на Україну, перш за все з боку комуністичної ідеології та комуністичної влади, нібито "засадничо чужих" українській традиції і ментальності.

З іншого боку, "бої за історію" стали важливим аргументом для політичної легітимації тієї частини республіканської номенклатури, яка прагнула скористатися моментом в боротьбі за перерозподіл влади з "центром".

Оскільки провина за голод покладалася саме на "центр" та його "поплічників" з місцевих комуністів, ті, хто встиг "переорієнтуватися", контекстуально позбувалися "гріхів минулого" і діставали додатковий аргумент для "суверенізації республіки" (щось на зразок: якби українці самі керували своєю республікою, голоду не було б).

На кінець 1980-х припадає і перший в Україні проект збирання свідчень про голод 1932–1933 років, який починався як спільна ініціатива радикально налаштованих письменників і ще обережних істориків. Член Спілки письменників України В. Маняк звернувся у липні 1989 р. до С. Кульчицького (як до людини, яка "сиділа на документах") з пропозицією підготувати книгу, яка містила б офіційні документи про голод і спомини та свідчення очевидців. Для звернення по свідчення було запропоновано використати наймасовішу газету з обігом переважно в сільській місцевості — "Сільські вісті".

С. Кульчицький склав питання, які були опубліковані в "Сільських вістях" у грудні 1988 р. Звертаючись до читачів, С. Кульчицький вказав на те, що документів у істориків дуже небагато, тому особливого значення набувають свідчення очевидців.

Читачів просили "згадати": відомі їм випадки опору реквізиціям продовольства з боку місцевих партійних і радянських працівників; репресії проти керівних працівників і колгоспників за борги з хлібозаготівель; форми нецентралізованої допомоги голодуючим (на місцевому рівні) з боку влади; долю сіл, занесених до "чорної дошки" за невиконання хлібозаготівель, кількість загиблих від голоду односельців; допомога міста під час весняної посівної компанії 1933 р.; просто власні спостереження.

"Чорні дошки": що це таке + список населених пунктів

Неважко помітити, що питання переважно були скеровані на заперечення антикомуністичної версії голоду 1932–1933 років, на те, щоб змалювати зусилля партійних і радянських працівників, спрямовані на подолання голоду і спротив реквізиціям — цілком у руслі офіційного ідеологічного/історіографічного дискурсу кінця 1980-х років. (Звісно ж, варто згадати про те, що газета, яка надрукувала анкету, була партійним виданням, а цензура у 1988 р. ще існувала).

Хоч це й парадоксально, саме зазначені питання та ініційовані ними спогади, незалежно від мотивів їх виникнення, у перспективі могли б стати одним з важливих елементів більш адекватної, зваженої реконструкції картини подій 1932–1933 рр.

Однак кінцевий продукт, тобто створена на основі зібраного матеріалу книга "33-й: Голод. Народна книга-меморіал", свідчила, що на рубежі 1990-х рр. стандарт презентації голоду 1932–1933 років вже мав усі ознаки канонічної версії, створеної в діаспорі: для друку були відібрані лише ті свідчення очевидців, які змальовували жахливі картини вимирання людей у власних домівках та пов’язані з цим ексцеси. Із майже 6 тисяч листів, що надійшли до газети, до книги увійшло близько тисячі.

Видання підготували до друку письменники В. Маняк та його дружина Л. Коваленко-Маняк. Спогади та свідчення, що увійшли до книги, було піддано літературній редакції, внаслідок чого їхня початкова цінність як історичного джерела знівелювалася. Варто згадати ту обставину, що книга вийшла друком напередодні грудневого референдуму 1991 р.

Так само напередодні референдуму на першому республіканському каналі було показано художньо-публіцистичний фільм "Голод-33" українського режисера О. Янчука за автобіографічною повістю В. Барки "Жовтий князь". Такий збіг, очевидно, не був випадковим в загальному контексті використання історії в агітації за незалежність.

Грудневий референдум 1991 року. Листівки того часу. ФОТО

Упродовж більше як півстоліття голод 1932–1933 років ігнорувався чи навмисно замовчувався на Заході і був предметом політичного табу в СРСР, залишаючись предметом спорадичної уваги частини політично активних кіл української діаспори.

З початку 1980-х, менше ніж за десятиліття голод 1932–1933 років став об’єктом бурхливих політичних і наукових дискусій, приводом для масштабних громадських акцій, складовою процесу інструменталізації історії, використання історичних репрезентацій в ідеологічних суперечках та політичній боротьбі, і зрештою — об’єктом і складовою комеморативних практик держави і суспільства.

В Українській РСР цей процес збігся з суверенізацією республіки, її рухом до незалежності, в результаті чого тема від самого початку була не лише вкрай політизованою, а й стала одним з потужних аргументів в дискредитації і поваленні комуністичної влади та прямій чи опосередкованій агітації за незалежність.

Це не могло не позначитися на визначенні пізнавальних та інтерпретаційних рамок її обговорення та її подальшому функціонуванні в культурному, науковому та політичному просторі України, на загальному контексті її обговорення, контексті, який у свою чергу транслювався в тексти і далі — дії політиків, громадських діячів, науковців. 

Контекст

Усвідомлення культурного і суспільно-політичного контексту реконструкції та функціонування образу голоду 1932–1933 років в дискурсивних і політичних практиках 1990-х — 2000-х років варто вважати ключовим чинником для розуміння характеру і спрямованості, пізнавальних та пояснювальних можливостей цієї реконструкції.

Передусім варто зауважити, що спокійний та "безпристрасний" науковий аналіз проблематики, пов’язаної з голодом 1932–1933 рр., у самій Україні ускладнюється тим, що тут переплітаються політичні інтереси, ідеологічні стереотипи, моральні і моралістичні конотації, амбіції окремих людей (політиків, суспільних діячів, науковців), політичних і соціальних груп.

Голод 1932–1933 рр. був і залишається невід’ємною частиною внутрішньополітичних дискусій. Наприкінці 1980-х — початку 1990-х тема голоду 1932–1933 рр. використовувався для дискредитації частини тодішніх політичної та державної еліти, вирощеної ще тим режимом, що мав нести відповідальність за голод (цим же можна пояснити і достатньо "стримане" ставлення тодішньої влади до даної проблеми, і звинувачення на її адресу з приводу такої стриманості).

Упродовж 1990-х успадковані Україною номенклатурні державні еліти у свою чергу використовували тему для власної легітимації шляхом встановлення та регламентації державних комеморативних практик.

Тема надалі є залишається надмірно політизованою й побутує як досить активна складова політико-ідеологічного дискурсу.

Починаючи з 2005 р., тема стала не лише об’єктом, а й інструментом певного варіанту державної історичної політики та політики пам’яті, засобом інтенсивного нав’язування суспільству єдиної офіційної версії подій 1932–1933 років, яка має претензію на істину.

Навіть більше, в 2006–2008 рр. спостерігалися спроби легітимувати цю версію на законодавчому рівні та ввести заборонні і каральні санкції за відхилення від неї.

Сама тема — масштаби та обставини лиха, масова мученицька загибель кількох мільйонів населення на власній території у мирний час, з іще не з’ясованими біологічними, соціальними і соціально-психологічними наслідками, важко піддається усвідомленню як предмет суто академічних дискусій, особливо в ситуації, коли кон’юнктура творення образу нації та поточні політичні дискусії закликають пояснювати сьогоднішні негаразди чинниками сімдесятилітньої давності і шукати винуватців трагедії серед сучасників.

Навіть більше, намагання повернути тему в рамки академічного обговорення і утримувати її там нерідко сприймаються прибічниками певних ідеологічних спрямувань як нехтування моральними нормами, неповага до жертв трагедії, брак патріотизму, політична ангажованість чи навіть виконання замовлення "антиукраїнських" зовнішніх сил.

Україні за радянських часів довелося пережити три масових голоди: у 1921–1923 рр., у 1932–1933 рр. та у 1946–1947 рр. Голод 1921–1923 рр. не замовчувався ані владою, ані радянською історіографією: його пояснювали післявоєнною розрухою і природними причинами, держава організувала продовольчу допомогу голодуючим, в тому числі міжнародну.

Голод 1946–1947 р. також не ігнорувався владою, хоча в історичних працях радянського періоду про нього якщо і згадували, то зазвичай в контексті післявоєнної розрухи та посухи.

Голод 1932–1933 рр. вирізнявся саме тим, що його намагалися приховати вже під час самої трагедії, сільське населення не тільки було в найкритичніший момент голоду кинуте напризволяще, але й на певний час стало об’єктом дій влади, які деякі дослідники називають "терором голодом", тоді як міжнародний резонанс цієї катастрофи був приглушений зусиллями західних політиків, журналістів, широких кіл про-радянськи налаштованих західних інтелектуалів та політиків, орієнтованих на співпрацю з СРСР. Згадки саме про цей голод намагалися "стерти" з колективної пам’яті, саме його було табуйовано.

Голод 1833 і 1933 років: різниця в політиці влади

Оскільки тема як така десятиріччями перебувала під забороною, зрозуміло, що в період "гласності" другої половини 1980-х років спрацював механізм компенсації цієї заборони, реального чи уявного відновлення "придушеної/репресованої/пригнобленої пам’яті".

Тема голоду 1932–1933 рр. "поверталася" в суспільно-культурний і науковий простір в період інтенсивних "боїв за історію" між ортодоксальною комуністичною номенклатурою та націонал-демократами та їхніми прибічниками в суспільстві.

З одного боку, вона була дієвим елементом в дискредитації комуністичної влади, отже від самого початку мала наступально-пропагандистську спрямованість. Упродовж 1990-х тема голоду 1932–1933 років провокувала емоційні паралелі з сучасним станом української нації, який, відповідно до ідеологічних стереотипів того часу, був результатом страждань і втрат українців у роки тоталітаризму.

Тодішніх лівих відкрито називали спадкоємцями партії, відповідальної за голод 1932–1933 рр., явно прагнучи дискредитувати їх у боротьбі за владу. Такий спосіб актуалізації вочевидь посилював її інструменталістські обертони і серйозно впливав і впливає на позиції вчених.

З іншого, вона сприймалася і репрезентувалася в контексті заповнення так званих "білих плям вітчизняної історії", повернення до "справжньої історії". Відповідно, єдина домінантна інтерпретація теми, яка виникла в цей час, сприймалася і як єдино "правильна", "справжня". Тоді ж сформувався специфічний моралізаторський контекст дискурсивних практик про голод 1932–1933 років, в рамках якого раціональні міркування, які не збігалися зі звинувачувальним дискурсом, виглядали як морально корумповані.

Реконструкція теми та її вихід на рівень суспільно-політичних дискусій відбувалося переважно в "силовому полі" конфронтаційної риторики та в специфічному культурному контексті. Неофіти теми, які взялися відновлювати "історичну справедливість", були виховані в дусі радянських ідеологічних практик, базованих на ідеологічному монотеїзмі, нетерпимості до інших поглядів, свого роду прозелітизмі, вірі в наявність абсолютної істини, догматичності.

Відповідно, спочатку в публіцистиці, а потім і на найвищому державному рівні, в офіційних документах, заявах, було закарбовано певні канонічні норми звернення до теми, відхилення від яких трактується їхніми прибічниками як суспільно аморальна чи політично опозиційна поведінка.

Водночас особиста "громадська аура" як офіційних адептів теми голоду 1932–1933 років так і політиків, які заперечують цю версію, визначена рівнем їхньої власної особистої і політичної культури, часом привносить в суспільні дискусії не лише елементи особистісного протистояння, а й непристойного публічного скандалу.

Важливо й те, що "повернення" теми до суспільної свідомості ("колективної пам’яті") та її поява в канонічній версії національної історії було частиною масштабнішого процесу "націоналізації історії" — відокремлення "власної" історії від колись спільного історичного і політичного простору.

Коли йдеться про суто пізнавальні, академічні аспекти цього процесу, то наприкінці 1980-х – початку 1990-х в Україні було створено (а значною мірою відтворено) стандартний варіант національної історії, побудований на етнічній ексклюзивності, есенціалізмі, стандартній культурницькій телеології та народницьких і романтичних міфах.

Це не могло не позначитися на формуванні образу голоду 1932–1933 років, способах розуміння його причин і наслідків професійними істориками, які підпали під чари антикварних уявлень про націю та її історичну долю.

Якщо йдеться про суспільно-політичний аспект, "націоналізації історії", то вона була складовою суверенізації України. Тема голоду 1932–1933 років, як вже згадувалося спочатку, стала важливою складовою сепаратистської риторики, засобом протиставлення цьому спільному просторові, а невдовзі — важливим аргументом в легітимації самостійності (ми вже згадували популярну тезу про те, що трагедію було спровоковано винятково зовнішніми чинниками, і її не трапилося б, якби українці мали власну державність).

Періодично (1993, 2003, 2005–2008) тема стає частиною зовнішньополітичних зусиль України, спрямованих на визнання країни та українців у світі (голод 1932-1933 років мав стати важливим міжнародним символом, національним "маркером", як Голокост у євреїв), що спровокувало утворення додаткової конфліктної зони у відносинах з Росією і прихованого напруження з Ізраїлем, створило додатковий чинник морального і політичного тиску на істориків (див. докладніше в розділі про міжнародні аспекти теми).

Слід пам’ятати і про те, що для частини українців голод 1932-1933 рр. є складовою "живої" пам’яті — багато людей у тому числі і деякі дослідники, знають про нього не лише з наукових праць, публіцистики чи архівних джерел, а і з розповідей своїх родичів та знайомих (є і такі, що пережили голод у ранньому дитинстві, хоча, зрозуміло, кількість безпосередніх свідків лиха дуже мала).

Статус "безпосереднього знання" надає цьому різновидові персональної пам’яті особливого суспільного значення, як значно ускладнює критичний аналіз цього явища.

Зрештою, є дослідники теми, які ознайомлені з нею не лише через архівні чи бібліотечні розвідки, а й через опосередкований особистий досвід — спомини рідних. Сама по собі картина страшної, мученицької смерті мільйонів у мирний час, перетворившись на факт масової свідомості, починає впливати на судження навіть тих професіоналів, хто вважає себе здатним до неупереджених суджень.

Явище "масового пригадування", коли загальна картина страхіть, відтворена істориками і публіцистами, стає частиною колективних уявлень про минуле та відносно сталих комеморативних практик, не може не впливати і на свідомість і способи пригадування тих, кого можна вважати безпосередніми свідками голоду 1932–1933 років.

На професійних істориків тисне і те, що зазвичай називають громадською думкою (особливо коли доводиться виступати з публічними заявами), і загальна нервова атмосфера в суспільстві довкола проблеми голоду 1932–1933 років, яка періодично загострюється завдяки зусиллям політиків.

Популярні публікації, літературні твори, теле- та кіноверсії подій 1932–1933 рр., різноманітні суспільні акції створюють певне культурне тло, у якому професійному історику, що має намір дати суто наукову оцінку історичному явищу, доволі складно зберегти зважений академічний стиль.

Потужний емоційний заряд проблеми періодично провокує навіть суспільну істерію, за якої заклики до тверезого, раціонального розгляду питання, як вже згадувалося, можуть і нерідко сприймаються частиною публіки як виклик суспільній думці чи неповага до пам’яті загиблих.

Зусиллями публіцистів, істориків та громадських діячів уявлення про голод 1932–1933 рр. перетворилися на один з найбільш знакових національних символів, у специфічну форму культурної реальності — Голодомор. У цьому вигляді він має багатоаспектне інструментальне застосування у різних сферах — від історичної освіти та громадянського виховання до політики, від громадських ініціатив до мистецтва.

Тема вже стала частиною "колективної пам’яті" — як завдяки її наявності на сторінках шкільних і вузівських підручників, так і через комеморативні практики останніх двадцяти років. Навіть більше, оскільки вона вже є важливою складовою національного історичного міфу — очевидна академічна потреба в його науковій деконструкції (чи аналізі) фатально вступає у суперечність з суспільними потребами у соціально значущих символах, які складають основу національної міфології.

І останнє — фактично для частини українського політично і культурно активного суспільства Голодомор перетворився на свого роду громадянську релігію зі своїми канонічними текстами, сакральними об’єктами, святими, іконами, обрядами і церемоніалами.

Це значно ускладнює обговорення теми в термінах раціонального знання та наукового аналізу — принаймні коли йдеться про можливість такої дискусії з носіями і адептами цієї релігії, провокує відповідну тональність і творить культурне тло, в якому надзвичайно важко утриматися в рамках справжньої, щирої поваги до пам’яті загиблих і вшанувати її без суспільних істерик та публічних сцен в стилі театру абсурду. Ця обставина стає особливо виразною, коли до справи беруться влада і політики.

Голодомор як об’єкт і суб’єкт політики

Донедавна оцінюючи роль державних інститутів та осіб, які представляють і уособлюють ці інститути, а також політиків і громадських діячів у формуванні історичної пам’яті, і зокрема, оцінці радянського минулого, дослідники робили наголос на тенденції до замовчування певних "незручних" тем.

До таких тем належали практично всі колишні "білі плями" радянської історії, передусім те, що в ідеологічному дискурсі існує під гаслом "злочини тоталітаризму".

Зокрема, професор Гарвардського університету Григорій Грабович, говорячи про часи Л. Кучми, стверджував:  

"...сьогодні український істеблішмент наполегливо намагається реалізувати те, що я б назвав проектом амнезії — більш чи менш усвідомлену, проте здійснювану послідовно та успішно програму дій та заходів, скерованих на те, щоб навіки забути, щоб не досліджувати, не переглядати недавнє радянське минуле.

Це робиться з цілком очевидних причин: оскільки нинішня радянська номенклатура і далі посідає керівне становище фактично в усіх секторах суспільного, інституціонального, а тим більше державного життя, ці люди навряд чи погодяться підтримати будь-яку програму пригадування, переосмислення та переоцінки минулого спадку, з яким вони найтіснішим чином пов’язані".

У подібний спосіб трактував цю проблему публіцист та есеїст Микола Рябчук. Аналізуючи участь влади у відзначенні знакових дат української радянської історії (85-річний ювілей В. Щербицького, річниця голоду 1932–1933 рр., контекстуально згадуваний "ювілей" комсомолу), Рябчук вказує, що її поведінка так чи інакше є частиною "певної дискурсивної стратегії".

Якщо ювілеї комуністичних символів монтувалися у рамки загальної лінійної схеми "української державності" й таким чином безпосередньо легітимізували нинішню владу, виховану радянським ладом, то знакові дати з антикомуністичним змістом (голод 1932–1933 рр.) використовувалися владою для "надання певної респектабельності посткомуністичному режиму, який нібито презентує інтереси усієї нації та нібито відмежовується від сумнівних практик своїх попередників".

За спостереженням М. Рябчука, у риториці політиків, які репрезентували владу, з часом відбулася доволі характерна термінологічна заміна: в офіційних документах, зверненнях, виступах використовуються визначення "сталінський режим", "тоталітарний режим", "тоталітарна система" тощо, однак слово комуністичний, як правило, відсутнє.

Рябчук вважав це частиною вже згадуваної стратегії, чи "проекту амнезії", проте можна уявити, що люди, які відповідали за складання текстів для публічних виступів політиків, або ж готували тексти офіційних документів, користувалися науковою і популярною літературою, де домінує саме ця термінологія.

Зрештою, можна навести приклади згадування вищими державними діячами саме "комуністичного режиму" як організатора голоду 1932–1933 рр. — для тодішнього вищого керівництва держави через згадані вище причини такі нюанси не мали того символічного значення, які вони мають для М. Рябчука чи інших інтелектуалів, Л. Кучма навряд чи був свідомий тих термінологічних тонкощів, до яких завжди є такими чутливими інтелектуали.

С. В. Кульчицький звертав увагу на "приглушене ігнорування голодомору нашою управлінською елітою" та пояснював це психологічним фактором, тобто нездатністю сприймати весь потік негативної інформації з похідним звідси небажанням згадувати "чорні сторінки" минулого.

Ці достатньо близькі підходи на загал справедливо пояснювали позицію влади стосовно "минулого у сучасному" доволі природним бажанням узаконити себе за допомогою історичних аргументів чи за рахунок цілеспрямованого "забування" невигідних для носіїв влади сегментів недавньої історії.

Зауважимо лише, що "забування" небажаних фактів і тем на загал є родовою ознакою будь-якої історичної політики, чи, за її відсутності, окремих дій влади, спрямованих на власну легітимацію. Забування, до речі, є і важливим елементом творення нації — достатньо згадати відомий вислів Ернеста Ренана.

Водночас, не можна не помітити, що наведеним трактуванням характерне явне перебільшення спланованості дій влади, які, здається, в багатьох випадках були достатньою мірою спонтанні, ситуативні та навряд чи були наслідком продуманої стратегії чи "проекту". Здається, картина все ж таки була набагато складнішою, а дії влади в цій сфері не мали якоїсь стандартної динаміки, яка з’явилася пізніше, за президентства В. Ющенка.

Зрештою, теза про навмисне"забування" (або амнезію) значною мірою суперечить очевидному бажанню влади час від часу активно брати участь у "пригадуванні" радянської історії і навіть більше — активно впливати на характер цього пригадування (хоча і тут спрямованість "пригадування" визначається ситуативно, тоді як його форма була вкрай стандартною — можна сказати, стандартною в цілком "радянській" бюрократичний спосіб).

Навіть більше, простий підрахунок кількості звернень влади до теми голоду 1932–1933 років та наслідки якості цих звернень засвідчує, що саме за часів Л. Кучми було зроблено вирішальні кроки у внутрішньополітичній актуалізації і легітимації теми та у виведенні її на міжнародний рівень.

Зі здобуттям незалежності тема голоду 1932–1933 років певний час залишалася традиційним доменом політиків національно-демократичного і націоналістичного спрямування, на рівні публічного дискурсу її головними адептами залишалися літературно-мистецька і частково наукова інтелігенція та громадські організації, діяльність яких фокусувалася на радикальній ревізії радянської історії (зокрема "Меморіал"). Постійними і радикальними опонентами виступали "ліві", передусім комуністи.

Представники влади досить швидко оцінили політико-ідеологічний та мобілізаційний потенціал теми. Вже за часів Л. Кравчука спостерігалася досить активна позиційна риторика президента щодо "тоталітарного минулого", зокрема й голоду 1932–1933 років.

Л. Кравчук дуже вдало скористався темою засудження "злочинів комунізму", аби максимально віддалити, відокремити себе особисто від цього минулого та відповідальності за нього — саме шляхом активного сприяння новому "націонал-демократичному" істеблішменту в його символічній "боротьбі з комунізмом" та "спадщиною тоталітаризму". Тема голоду 1932–1933 років була, крім іншого, важливим чинником мобілізації підтримки частини націонал-демократів, передусім літературно-мистецького істеблішменту, в становленні ще слабкої президентської влади.

Якщо згадувати Л. Кучму, не можна не помітити, що для нього особисто проблеми звернення до радянського минулого та його "первісних гріхів" взагалі не мали самодостатнього ідеологічного значення. Він звертався до них з формально-прагматичних мотивів — чи то в рамках певної ситуативної політичної гри, чи то за порадами свого найближчого оточення.

Залежно від порад чи поточних політичних інтересів, він міг бути або активним пропагандистом символіки і комеморативних практик, пов’язаних з "голодомором" як злочином комуністичного режиму, або негласним покровителем ініціаторів ювілеїв В. Щербицького та українського комсомолу — хоча і в цьому разі варто шукати в його діях не так особливі ідеологічні преференції, як прагматизм технократа у використанні ідеологічних баталій.

Коли ж ідеться про законодавчу владу і політичні сили, представлені в парламенті, справді можна твердити про намагання протистояти антикомуністичній ревізії національної історії — утім це стосується головним чином періоду відносного панування "лівих" у парламенті (1990–2000).

Оскільки для "лівих" (переважно комуністів, представлених КПУ) питання ідеології були не лише традиційно важливою сферою життєдіяльності, а й надзвичайно вагомим засобом утримання політичної популярності серед радянсько-ностальгійної частини населення, вони досить успішно гальмували всі спроби (реальні та уявлені) націонал-демократів та їхніх союзників зафіксувати антикомуністичну ревізію української історії на рівні парламентських рішень, аж доки 2000 р. не трапилася ситуативна фракційна перестановка сил у Верховній Раді, після якої розпочався політичний занепад "лівих".

Зрештою, варто пам’ятати й про те, що автори тверджень про "проект амнезії" дещо перебільшували ступінь "стурбованості" влади 1990-х — початку 2000-х своїм комуністичним минулим і нібито пов’язаним з цим острахом делегітимації у суспільній свідомості. Якщо йдеться про часи Л. Кравчука, ці міркування варто визнати слушними, бо інерція антикомунізму рубежу 1980-х — 1990-х була ще досить потужною, і Л. Кравчук мав ураховувати ідеологічні амбіції націонал-демократів.

Якщо йдеться про часи Л. Кучми, ситуація вже була якісно іншою. Влада (і президентська, і законодавча) в особі переважної кількості її носіїв була стурбована іншими, значно ближчими до неї у часі й просторі проблемами: економічними (не в останню чергу пов’язаними з перерозподілом власності й особистим збагаченням) і "політико-економічними" (боротьба за перерозподіл влади і власності). Ідеологічні питання, зокрема й такі як ревізія історії, мали для неї значення лише тоді, коли прямо чи опосередковано були пов’язані з першими двома.

Зрештою, з плином часу з одночасним існуванням мімікруючих старих і пострадянських нових структур влади, встигли оформитися нові уявлення про них, виник цілий комплекс стійких понять, своєрідна ідеологічна "буферна зона", яка надійно захищала можновладців від атак тих, хто вимагав "суду над комунізмом" чи "другого Нюрнберга".

У Європі розпочали підготовку до суду над комунізмом

Ця буферна зона була тим більш надійна, що в Україні, як і в більшості колишніх радянських республік (за винятком, мабуть, лише Прибалтики та Вірменії), не сталося того, що у післявоєнній Німеччині назвали "денацифікацією", а у пострадянських і посткомуністичних країнах Центрально-Східної Європи — "декомунізацією", "люстраціями" тощо.

Не слід забувати і про те, що згадану буферну зону дружньо будували як колишні представники комуністичної номенклатури, що зберегли владу, так і їхні опоненти з "націонал-демократичного" табору, частина з яких сама увійшла до владних структур.

На початку 1990-х років між цими двома силами був досягнутий негласний компроміс, заснований на формальній спільності інтересів — побудові української державності.

При чому якщо серед націонал-демократів були діячі, для яких "побудова української державності" була не формальним символом чи зручним гаслом для пристосування при "новій" владі, а й справді справою морального обов’язку (це стосується передусім частини колишніх дисидентів), то для переважної більшості комуністичної номенклатури, яка перетворилася на номенклатуру нової держави, гасла державотворення були передусім зручним знаряддям утримання влади і засобом власної легітимації.

Колишні комуністи перетворилися на націоналістів і з не меншим запалом, ніж їх недавні опоненти, заходилися публічно засуджувати "злочини тоталітарного режиму", таким чином нейтралізувавши можливі звинувачення на свою адресу.

Зрозуміло, що ті, хто відновив Комуністичну партію України у 1993 році, успадкували її удавані і реальні "гріхи" і створили в своїй особі додатковий буфер для можновладців — своїх колишніх колег. Боротьба з комунізмом і комуністичною спадщиною в особі тих, хто офіційно успадкував комуністичне минуле і став на його захист, стали зручною формою містифікації суспільства і відволікання уваги від масштабного переділу влади і власності в 1990-ті роки.

Зрештою, варто згадати й те, що тема тоталітарного минулого і голоду 1932–1933 років поверталася в суспільну свідомість на тлі масштабної соціально-економічної кризи, коли переважна частина населення України переймалася передусім питанням виживання в нових, надзвичайно складних і незвичних суспільних умовах.

Будь-які сигнали з політикуму, спрямовані на мобілізацію проти "важкого минулого", не викликали в цей час помітного резонансу в суспільстві, яке переймалося важким сьогоденням. Важкий досвід сучасної повсякденності і супутня соціально-психологічна депресія нівелювали гостроту сприйняття травматичного досвіду минулого.

Не можна не помітити, що суспільний інтерес до теми голоду 1932–1933 років значно пожвавився у 2003–2007 роках як завдяки активізації політики пам’яті з боку президента, так і завдяки покращенню соціально-економічної ситуації.

Усі ці обставини варто брати до уваги, оглядаючи динаміку дій влади в царині "політики пам’яті" в Україні стосовно голоду 1932–1933 років.

Мабуть, першою офіційною практичною дією центральної влади в Україні стосовно голоду 1932–1933 рр. було розпорядження прем’єр-міністра В. Фокіна від 26 серпня 1992 р. про фінансування будівництва комплексу "Дзвони світу" у м. Лубни Полтавської області. Йшлося про 1 млн карбованців. В Лубнах насипали курган, встановили хрест і дзвін.

Перший президент України Леонід Кравчук, який вже звично користувався гаслами національно-демократичної опозиції періоду перебудови (йдеться про Рух), формально досить активно сприяв в організації акцій, присвячених 60-й річниці голоду 1932–1933 рр.

Чималою мірою його підштовхували до цього культурні діячі, які перетворилися в державних чиновників високого рангу, та "діаспорна номенклатура", яка через них здобула голос і моральну вагу в деяких питаннях культурної політики України.

Водночас, не можна не помітити його прагнення ідеологічно нейтралізувати проблему — Л. Кравчук шукав опертя в "націонал-демократичному" таборі для боротьби проти своїх колишніх однопартійців у Верховній Раді, водночас намагаючись не загострювати конфлікт з потужним "лівим" лобі в парламенті. Тому він не був зацікавлений у надто радикальних діях, пов’язаних із засудженням "злочинів комуністичного режиму".

19 лютого 1993 р. Л. Кравчук видав указ, якому судилося відкрити серію офіційних звернень президентської влади до теми голоду 1932–1933 рр. — "Про заходи у зв’язку з 60-ми роковинами голодомору в Україні". Незважаючи на доволі технічний характер указу — йшлося про проведення у вересні 1993 р. "Днів Скорботи і Пам’яті жертв Голодомору" та відповідні організаційні заходи — документ був дуже важливою віхою у державній легітимації теми.

Вживання слова "голодомор" у тексті указу мало велике символіко-ідеологічне значення: цим не лише "узаконювався" сам термін, він легітимував ту версію бачення і розуміння голоду 1932–1933 років, якій судилося стати "єдино правильною". Саме слово містило "закодовану" інформацію про причини і наслідки, встановлювало межі інтерпретації і розуміння історичного явища.

Указ також можна вважати першою офіційною спробою держави "інтернаціоналізувати" питання про голод 1932–1933 рр.: Міністерство закордонних справ отримало вказівку звернутися до ЮНЕСКО з пропозицією внести до календаря цієї організації згадки про 60-ту річницю трагедії. Д

о організаційного комітету Днів Скорботи було запрошено 13 представників української діаспори Заходу та СНД, які очолювали найвпливовіші українські діаспорні організації та двох іноземців — американця Джеймса Мейса і англійця Роберта Конквеста.

Водночас указ не містив жодних натяків на винуватців Голоду, хоча "націонал-демократи" з президентського оточення явно намагалися загострити проблему. У травні 1993 р. у програмі офіційних заходів, яка була запропонована Організаційним комітетом, містився пункт про проведення Народного суду (Трибуналу) над винними у голодоморі, а "Дні скорботи і пам’яті жертв голодомору" планувалися як масштабна сценарна постановка (здійснити яку закликалися кращі режисерські сили — Ю. Ільєнко, М. Мащенко, Л. Осика).

В червні того ж року сценарно-постановочний компонент з програми зник. Ідея проведення трибуналу, мабуть, також здалася надто радикальною — він так і не відбувся, хоча за кошторисом заходів, датованим липнем 1993 р. його проведення ще передбачалося. Цікаво, що трибунал разом із панахидою та хресною ходою чомусь мав стати державі більше як в 148,6 млн купоно-карбованців — це складало більше половини бюджету всієї програми заходів.

У вересні 1993 р. Л. Кравчук взяв участь у міжнародній конференції "Голодомор 1932–1933 рр. в Україні: причини і наслідки" — присутність першої особи на конференції сприймалась як важливе свідчення зацікавленості влади у "відновленні історичної правди". Навіть більше, Л. Кравчук заявив: "Я цілком погоджуюся з тим, що це була спланована акція, що це був геноцид проти власного народу. Але я тут не ставив би крапку. Так, проти власного народу, але за директивою з іншого центру".

Певну пікантність цій заяві надавала та обставина, що за десять років до цього Л. Кравчук особисто був активним організатором контрпропагандистських акцій, спрямованих проти "розв’язаної на Заході антирадянської кампанії з нагоди так званого „50-ліття штучного голоду на Україні“".

Згадана конференція може слугувати і зразком крайньої політичної актуалізації теми голоду 1932–1933 років: у виступах учасників (серед яких переважали політики і громадські активісти) голод згадувався у контексті таких проблем, як ядерний статус України, статус Севастополя і Криму, розподіл спадщини Радянського Союзу.

У червні 1993 р. Асоціація дослідників голоду-геноциду 1932–1933 рр. в Україні виступила з ініціативою створення тимчасової комісії Верховної Ради України, яка на "основі документів, які були у науковому обігу, змогла б кваліфікувати голодомор як злочин проти українського народу, акт безпосереднього геноциду, що підірвав його генофонд і духовно-культурний потенціал".

Справу далі мали передати до Міжнародного суду в Гаазі. Інститут історії України Національної Академії наук України "на виконання указу Президента України" запропонував Верховній Раді України "розглянути питання про голод 1932–1933 рр. в Україні і дати таку оцінку цій акції, яка не суперечила б істині... склалась ситуація, коли необхідна офіційна оцінка голодомору як цілеспрямованої акції тоталітарної держави".

Як на прецедент автори пропозиції посилалися на висновки комісій Конгресу США та міжнародної комісії юристів і вчених 1988 р. і вказували на ту обставину, що офіційна оцінка, яка містилась у постанові ЦК КПУ від 26 січня 1990 р., "не повністю відповідає дійсності".

У липні 1993 р. Оргкомітет з проведення заходів, пов’язаних з 60-ми роковинами голоду 1932–1933 рр. (який очолював віце-прем’єр міністр М. Жулинський), звернувся до керівництва Верховної Ради з пропозицією організувати обговорення проблеми на сесії парламенту. Було отримано формальну відповідь від першого заступника голови Верховної Ради В. Дурдинця з проханням підготувати історичну довідку, проект постанови парламенту та назвати кандидатуру можливого доповідача.

Надалі, у ході консультацій з ключовими фігурами у керівництві Верховної Ради стало зрозумілим, що перспектив винести проблему голоду 1932–1933 рр. на сесію не має — наближалися вибори 1994 р. (парламентські та президентські), депутатів цікавили зовсім інші проблеми, та й склад парламенту, який було сформовано ще у радянські часи, не був схильним до політичних інсценувань, спрямованих на фундаментальне засудження злочинів комуністичного режиму.

Тодішній прем’єр-міністр Л. Кучма також взяв "технічну" участь в реалізації першої освяченої державою комеморативної акції: за його розпорядженням на неї було виділено з резервного фонду уряду 288,6 млн карбованців. Також окремим розпорядженням Л. Кучма виділяв 5 млн карбованців "для відзначення грошовими винагородами творчих колективів, митців і режисерів-постановників, які зробили великий внесок у підготовку та проведення Днів Скорботи і Пам’яті жертв голодомору".

Постановою Кабінету міністрів за його ж підписом було запропоновано масову загальнонаціональну акцію, яка не згадувалася в указі президента Л. Кравчука — 10 вересня 1993 р. впродовж 4 годин по всій території держави мали бути приспущені державні прапори.

З приходом до президентського офісу Л. Кучми як вже згадувалося, ідеологічна складова у державній політиці на рівні риторики стала менш вагомою (саме за Л. Кучми посада віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань маргіналізувалася з огляду на впливи у коридорах влади та, на відміну від попереднього періоду, стала більш технічною). Водночас, знакові дати і події комеморативного характеру набули більш прагматичного тлумачення: без них було важко обходитися, але великої ваги їм не надавалося.

Тим не менш саме в цей період і саме президентським офісом і підконтрольним йому урядом було зроблено досить серйозні кроки у державній, суспільній та ідеологічній легітимації меморіальної дати.

Можливо, це було пов’язано з присутністю в уряді на посаді віце-прем’єр-міністра з гуманітарних питань професійного історика В. Смолія. В очолюваному ним Інституті історії України Національної Академії наук України діяла група істориків-ентузіастів теми (С. Кульчицький, В. Марочко, О. Веселова) — вони могли безпосередньо впливати на процес підготовки державних документів.

У жовтні 1998 р. була ухвалена спеціальна постанова уряду про 65-у річницю голоду 1932–1933 рр., яка містила доволі стандартний набір заходів, що мало відрізнявся від тих, які пропонувалися на 60-річчя трагедії.

У листопаді 1998 р. президент України Л. Кучма підписав спеціальний указ, який встановлював День пам’яті жертв голодоморів — щорічно четверта субота листопаду.

Тут містився певний парадокс — при тому, що сам Л. Кучма був достатньо байдужим до ідеологічних проблем і звертався до них винятково з прагматичних мотивів, саме він спричинився до встановлення офіційної комеморативної дати, надзвичайно важливої для легітимації в суспільній свідомості та офіційних ідеологічних практиках голоду 1932–1933 років як загальнонаціонального символу.

Можливо, це було пов’язано з тим, що в президентській адміністрації також працював фаховий історик — В. Литвин (з вересня 1996 р. по листопад 1999 — перший помічник Л. Кучми, а з листопада 1999 р. по квітень 2002 р. — голова адміністрації). Очевидно, що він безпосередньо впливав на розробку документів і формулювання висловлювань президента з "історичних питань".

У жовтні 2000 р. Л. Кучма вніс зміни в цей указ — дату було перейменовано на День пам’яті жертв голодомору та політичних репресій. У липні 2004 р. Л. Кучма ще раз змінив її назву на День пам’яті жертв голодоморів і політичних репресій.

Упродовж наступних п’яти років ситуація дещо змінилася: загострення внутрішньополітичної боротьби змусило президентське оточення приділяти більше уваги ідеологічній легітимації влади за рахунок експлуатації конструкції, яку зазвичай називають "національною ідеєю". Голод 1932–1933 рр. на початок 2000-х років був одним з важливих елементів цієї ідеї.

У лютому 2002 р. (рік парламентських виборів, які розглядалися як проба сил перед президентськими виборами 2004 року) Л. Кучма підписав указ "Про заходи у зв’язку з 70-ми роковинами голодомору в Україні". Цей документ надзвичайно цікавий тим, що з одного боку, він детально відтворював усі ритуальні комеморативні практики, запроваджені в попередні роки, а з іншого — містив стандартну бюрократичну риторику, спрямовану на "перекодування" символічного дійства та перехоплення ініціативи в опозиції.

6 грудня 2002 р. Л. Кучма видав розпорядження "Про додаткові заходи у зв’язку з 70-ми роковинами голодомору в Україні" — йшлося про спорудження у Києві Меморіалу пам’яті жертв голодоморів та політичних репресій. Це розпорядження не було виконано.

Тим часом місцева влада, звертаючись до теми у зв’язку з пам’ятними датами і переважно під тиском влади центральної, реагувала переважно формально, за законами бюрократичної ієрархії: видавала розпорядження з перерахуванням списку заходів і відповідальних осіб, однак доволі скупо підтримувала ці заходи фінансово. Місцеві органи влади, в залежно від регіонального розкладу політичних сил, виконували чи ігнорували розпорядження центру, на загал демонструючи байдужість до справи.

2003 року, як і слід було очікувати, інтерес політиків до теми голоду 1932–1933 років пожвавився. Річниця трагедії збіглася із загостренням політичного протистояння, викликаним наближенням президентських виборів (2004) та намаганнями президента Л. Кучми запровадити політичну реформу, спрямовану на перерозподіл владних повноважень між різними гілками центральної влади.

Роковини, проігнорувати які було неможливо, використовувалися президентом для демонстрації "єдності з народом" у переживанні загальнонаціональної трагедії. Виконавча влада, особливо місцева, як і раніше, стримано поставилися до круглої дати.

У той же час парламент проявив надзвичайну активність у цьому питанні. Хоч як це парадоксально, але саме питання про голод 1932–1933 рр. стало приводом для розбрату у рядах різнобарвної опозиції, яка об’єднувала лівих і правих: фракція комуністів, яка формально належала до опозиційних, стала найбільш активним противником розгляду питання протоколу у парламенті.

Нещодавні союзники комуністів у боротьбі з "режимом Кучми" — об’єднання правоцентристських сил "Наша Україна" — виступили як головні промоутери спеціальних слухань. Саме в цей час лідер "Нашої України" В. Ющенко стає одним з найбільш активних політичних адептів теми голоду 1932–1933 років. Їх підтримала частина пропрезидентських фракцій (звісно, з дозволу Л. Кучми), які сприяли таким чином ідейному "розколу" опозиції. До них приєдналися соціалісти.

12 лютого 2003 р. у Верховної Ради України були проведені спеціальні слухання, присвячені голоду 1932–1933 рр. Промови, які було виголошено, можна вважати свого роду конспектом усіх дискурсивних практик попереднього десятиліття стосовно теми "злочини тоталітаризму": "націонал-демократи" та їхні союзники з правиці звично повторювали інвективи на адресу "злочинного тоталітарного режиму" і не забували при цьому виголошувати філіппіки на адресу режиму сучасного. В останньому з ними солідаризувалися "ліві", однак вони навідріз відмовлялися звинувачувати минуле і брати на себе відповідальність за нього.

Практично всі промовці в той чи інший спосіб актуалізували Голодомор референціями щодо сучасної ситуації, не забуваючи скористатися нагодою, аби сплямувати своїх політичних опонентів. Представник влади, віце-прем’єр-міністр Д. Табачник наголосив на тому, що "голодне лихоліття 1933 року — не історична минувшина, а глибока соціально-демографічна катастрофа ХХ століття, незагоєна морально-психологічна рана, яка жагучим болем терзає пам’ять очевидців. Соціально-фізіологічне почуття страху, заподіяне народові масовими репресіями та голодоморами, живе у свідомості багатьох поколінь. Воно запало в генотип нації, певною мірою гальмує демократизацію нашого суспільства."

"Націонал-демократи" і праві пов’язували нинішні негаразди з тим, що Голодомор завдав нищівного удару по українській нації, зруйнував її генофонд, винищив найкращих. Найвиразніше висловився з цього приводу депутат П. Мовчан: "інтелектуальну, енергетичну, активно-творчу силу нації було підірвано на багато років. Будь-який спротив актам насилля у всіх сферах національного, суспільного життя був зламаний."

Ліві, передусім лідер комуністів, заявив про наявність геноциду українців у 1991–2003 роках, організованого нинішньою владою: 

"З цієї трибуни я звертаюся до панів можновладців з пропозицією і вимогаю вимогoю не брехнею займатися на радянське минуле, а відповісти за свою сьогоднішню злочинну політику — політику геноциду. Одинадцять років крали у народу, обдуривши його, державну владу, народну економіку, суди, засоби масової інформації‚ багато чого іншого зробили, у зв’язку з чим Організація Об’єднаних Націй визнала народ України вимираючою нацією, це визнано сьогодні".

14 травня 2003 р. відповідно до рекомендацій парламентських слухань, відбулося спеціальне засідання парламенту, присвячене голоду 1932–1933 років ("спеціальне засідання", за інформацією Лабораторії законодавчих ініціатив, тривало декілька хвилин).

Парламент ухвалив звернення до українського народу, у якому голод 1932–1933 рр. був названий геноцидом проти українського народу.

"... Ми вважаємо, — йшлося у зверненні, — що в умовах незалежної України страхітливу правду про ті роки має офіційно оприлюднити держава, оскільки голодомор 1932–1933 років був свідомо організований сталінським режимом і повинен бути публічно засуджений українським суспільством та міжнародним співтовариством як один з найбільших за кількістю жертв у світовій історії факт геноциду".

Після "помаранчевої революції" звернення до теми голоду 1932–1933 років набули нового рівня політичної та ідеологічної актуальності.

Початковий поштовх нової хвилі політичної актуалізації виходив з президентського офісу. Звернення до травматичного історичного досвіду стало невід’ємним елементом знакових політичних промов президента, а згадка про голод 1932–1933 років, чи про "голодомори" — обов’язковим ритуалом.

У 2006–2008 рр. президент В. Ющенко доклав безпрецедентних зусиль у розгортанні масштабної загальнонаціональної та міжнародної кампанії з відзначення 75-ї річниці голоду 1932–1933 років та перетворення Голодомору на визначний національний символ України. Вже в інаугураційній промові 23 січня 2005 року президент згадав про "голодомори" в серії трагедій, що їх довелося пережити українському народові.

У липні 2005 р. вийшов перший "комеморативний" указ президента В. Ющенка з прямою вказівкою про намір внести законопроект з "політико-правовою оцінкою голодоморів в історії України". 4 листопада того ж року вийшов новий указ "Про вшанування жертв та постраждалих від голодоморів в Україні". Урядові доручалося прискорити підготовку та подання згаданого законопроекту.

Указ також започаткував підготовку до 75-ї річниці голоду 1932–1933 років, зокрема йшлося про створення організаційного комітету, який мав очолити прем’єр-міністр України (на той час — Ю. Єхануров). 22 листопада 2005 року з’явився наступний указ "Про відзначення Дня пам’яті жертв Голодоморів та політичних репресій" — його поява, мабуть, була пов’язана з бажанням внести зміни в публічні комеморативні акції та активізувати їх (зокрема йшлося про "належне відзначення"), бо дата відзначення вже була раніше встановлена Л. Кучмою.

За пропозицією В. Ющенка було запроваджено покладання траурних вінків з колосків до пам’ятних знаків і місць поховань жертв голодоморів та політичних репресій.

Після цього президент відволікся від теми, мабуть, у зв’язку з виборами до Верховної Ради, і повернувся до неї через рік, у жовтні 2006 р. Цьому передував лист-звернення "наукової громадськості" (до лав якої потрапили народні депутати, політики, громадські діячі діаспори, які мали вельми опосередковане відношення до науки) від 2 вересня 2006 р., в якому автори просили президента окремим указом встановити окрему пам’ятну дату для дня жертв голодоморів (22 жовтня) замість попередньої дати дня пам’яті жертв голодоморів та репресій, встановленої ще Л. Кучмою.

12 жовтня 2006 року президент відповів черговим указом про відзначення річниці у 2006 році. Цього разу, на відміну від попереднього року, для реалізації відповідних заходів знадобилося створення величезного організаційного комітету (з 26 осіб) на чолі із самим президентом і з двома співголовами з державних установ, які на цей час відверто ворогували — секретаріату президента та уряду.

Враховуючи поточну політичну ситуацію в країні (кризу найвищої влади, конфлікт між президентом, його структурами і його прибічниками у парламенті, та урядом і керівництвом Верховної Ради), тема голоду 1932–1933 років була приречена стати складовою згаданого конфлікту.

Варто звернути увагу й на те, що указ містив доволі детальні вказівки Міністерству закордонних справ щодо поширення інформації про голод 1932–1933 років за кордоном і містив окремий пункт про необхідність активізації роботи "щодо визнання міжнародною спільнотою Голодомору 1932–1933 років в Україні як геноциду Українського народу та однієї з найбільших трагедій в історії людства". Зауважимо, що саме в цей час розпалювався конфлікт, пов’язаний з усуненням парламентом міністра закордонних справ Б. Тарасюка з його посади.

16 жовтня 2006 року Секретаріат президента разом з новоствореним Інститутом національної пам’яті організував круглий стіл "Голодомор 1932–1933 років — геноцид в Україні". Публічне звернення учасників круглого столу до президента мало затвердити громадську підтримку його ініціативі щодо "політико-правової оцінки Голодомору".

Текст звернення можна вважати ідеальним зразком ретрансляції всіх стандартних формул панівного ідеологічного дискурсу про голод 1932–1933 років. Зокрема, трагедію було охарактеризовано як "апогей тривалої боротьби тоталітарного режиму СРСР проти визвольних змагань Українського народу, особливо супроти українського селянства".

Ющенко про плани Сталіна знищити українців - текст для ІП

Звернення містило звороти, які засвідчували як авторство (секретаріат президента), так і політичну спрямованість: визнання голоду 1932–1933 років геноцидом характеризувалося як "безумовне завдання нинішнього покоління українських політиків, передусім депутатського корпусу Верховної Ради України".

До виконання цього "безумовного завдання", за версією авторів звернення, мали докласти зусиль "передусім ті політики та політичні сили, які представляють регіони України, де особливо лютував Великий Голод у 1932–1933 роках (Схід, Південь, Центр)".

2 листопада 2006 р. президент В. Ющенко вніс на розгляд Верховної Ради проект Закону України "Про Голодомор 1932–1933 років". Проект містив шість пунктів, три з яких мали відвертий політичний контекст: стаття 1 кваліфікувала "Голодомор 1932–1933 в Україні як геноцид української нації"; стаття 2 забороняла "заперечення факту Голодомору 1932–1933 років в Україні", стаття 6 встановлювала "адміністративну відповідальність за публічне заперечення Голодомору 1932–1933 років в Україні".

Варто зауважити, що на цей час навіть найбільш твердолобі ліві політики вже не заперечували факт голоду 1932–1933 років, вже було встановлено загальнонаціональні комеморативні дати і практики, факт голоду 1932–1933 років був складовою шкільних курсів з історії України.

З огляду на це, цілком вірогідним буде припущення, що ця ініціатива президента мала суто політичну мету випереджальної дискредитації політичних опонентів шляхом ототожнення їх з аморальними політичними практиками.

Цілком програмовано законопроект викликав заперечення з боку політичних опонентів президента — йшлося передусім про відповідність терміну "геноцид" критеріям, на які посилався президент, та про доречність встановлення адміністративної відповідальності за заперечення факту голоду 1932–1933 років.

Троє депутатів від Партії регіонів зареєстрували власний законопроект, який був запереченням президентського передусім в пункті про відповідальність за заперечення факту голоду 1932–1933 років та пункту про геноцид.

28 листопада 2006 року відбулося драматичне обговорення президентського та альтернативного законопроектів. Цікаво, що за президентський законопроект виступали не лише опозиційні фракції ("Наша Україна" і БЮТ), а й соціалісти, які в усіх інших питаннях підтримували єдність коаліції з Партією регіонів. Фактично всі, хто брав участь в обговоренні, вчергове відверто актуалізували голод 1932–1933 років поточною політичною ситуацією.

Представники опозиції наголошували на зв’язку трагедії з нинішнім важким станом української нації, їхні опоненти наполягали на тому, що "кампанійщина" з ухваленням закону є відвертим тиском на політичних опонентів.

О. Мороз примудрився пов’язати тему голоду 1932–1933 років з начебто спробами встановити диктатуру в сучасній Україні, а представники комуністів заявили про те, що президентський проект "спричиняє в Україні ланцюгову реакцію протистояння у суспільстві" і веде до напруження у стосунках з Росією (незалежно від мотивації цієї заяви варто зазначити, що тут вони мали рацію).

Скориставшись нагодою, комуністи також закликали до імпічменту президента. Представники Партії регіонів спочатку відмовлялися від терміну "геноцид", але згодом погодилися на нього, якщо його в законі вживатимуть не в термінології Конвенції 1948 року, а в такій редакції: "геноцид — злодійські дії тоталітарно-репресивного сталінського режиму, спрямовані на масове знищення частини українського та інших народів СРСР у результаті штучного голодомору 1932–1933 років".

Як і слід було очікувати, президентський законопроект було провалено "антикризовою коаліцією" (Партія регіонів, соціалісти і комуністи), альтернативний — опозицією (Народний союз "Наша Україна" — Блок Юлії Тимошенко).

Голосування засвідчило, що ідея "консолідації" на прикладі голоду 1932–1933 років, задекларована президентом, насправді в поточному політичному контексті викликає розбрат і розділяє політичні сили, які представляють різні регіони України.

"Миротворцем" виступив голова Верховної Ради О. Мороз — він запропонував компромісний (узгоджений з президентом) варіант законопроекту, де залишалася стаття, що кваліфікувала голод 1932–1933 років як геноцид, а стаття про відповідальність подавалася у такій редакції: "Публічне заперечення Голодомору 1932–1933 років в Україні визнається наругою над пам’яттю мільйонів жертв Голодомору, приниженням гідності Українського народу і є протиправним".

До цього варіанту увійшов і пункт про спрямованість голоду не лише проти "частини українського", а й "інших народів СРСР". В результаті закон було ухвалено силами опозиційних фракцій та фракції соціалістів. Лише два депутати від Партії регіонів — Г. Герман та Т. Чорновіл, які в пі-ар конструкціях цієї партії виконували важливу роль "національно свідомих українців", проголосували за проект О. Мороза, тобто формально виступили всупереч "лінії партії".

Ухвалення закону, як з’ясувалося, було лише прелюдією до радикальніших дій президента та його прибічників у парламенті.

21 грудня 2006 року народні депутати від опозиційних фракцій Я. Кендзьор та Р. Чубаров зареєстрували у відповідному комітеті Верховної Ради проект закону про внесення змін до Кримінального кодексу України (щодо відповідальності за публічне заперечення факту Голодомору 1932–1933 років як геноциду Українського народу)".

Зміщення акценту було вражаючим — йшлося про криміналізацію заперечення вже не факту голоду 1932–1933 років, а заперечення його як геноциду. Враховуючи ту обставину, що й досі тривають наукові дискусії, зокрема на міжнародному рівні щодо правомірності вживання цього терміну стосовно голоду 1932–1933 років, ця ініціатива виглядала, м’яко кажучи, неоднозначною.

Особливого присмаку їй додавало те, що депутати-ініціатори були колишніми дисидентами, для яких боротьба за свободу слова була не абстракцією, а частиною біографії. У березні 2007 року депутати від Партії регіонів зажадали повернення проекту на доопрацювання, однак його було відкликано в зв’язку з тим, що суб’єктом законодавчої ініціативи знову виступив сам президент.

28 березня 2007 р. В. Ющенком було внесено законопроект "Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України (щодо відповідальності за заперечення Голодомору)". Президент пропонував запровадити кримінальну відповідальність за "заперечення Голодомору 1932–1933 років як геноциду Українського народу та Голокосту як геноциду єврейського народу".

Таке публічне заперечення та виготовлення і розповсюдження відповідних матеріалів пропонувалося карати штрафом від ста до трьохсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян, або позбавленням волі на строк до двох років. Ті самі дії, вчинені службовими особами або якщо вони вчинені повторно, мали каратися позбавленням волі на строк до 4 років.

Йшлося про внесення змін до статті 442 КК України "Геноцид". Формально, мабуть, ішлося про конкретизацію пункту попереднього закону ("Про Голодомор 1932–1933 років") щодо протиправності заперечення голоду 1932–1933 років.

Неформально знову йшлося про те, щоб впровадити відповідальність за заперечення не самого факту голоду 1932–1933 років, а його трактування як геноциду. Пункт про посадових осіб, мабуть, був сигналом місцевій владі східних і південних регіонів, яка досить часто або просто нехтувала вказівками президента щодо вшанування пам’яті загиблих, або саботувала їх, або навіть чинила опір відповідним місцевим громадським ініціативам.

Додавання пункту про Голокост явно мало на меті глибшу легітимацію ініціативи світовим досвідом (проект містив прямі посилання на закони про заперечення Голокосту в країнах Європи, Америки і Близького Сходу).

Цікаво, що в пояснювальній записці до законопроекту стверджувалося, що "прийняття Закону сприятиме консолідації Українського народу, громадян усіх національностей навколо ідеї утвердження в суспільстві нетерпимості до будь-яких проявів насильства, посиленню поваги до життя, прав та свобод громадянина, зміцненню міжнаціональної злагоди та громадянського миру в Україні".

Адміністративне та кримінальне переслідування за неправильне з погляду влади трактування голоду 1932–1933 рр. сприятиме зміцненню міжнаціональної злагоди та громадянського миру в країні, автори записки не пояснювали.

Ця частина аргументації на користь криміналізації заперечення Голодомору і Голокосту як актів геноциду виглядає ще цікавішою в світлі матеріалів, розміщених на офіційному сайті президента України.

Зокрема, там йшлося про таке: "Найбільші масштаби Голодомору були в регіонах, де сконцентрована електоральна база антикризової коаліції. Однак, в силу недостатньої поінформованості, радянської пропаганди та нечіткої позиції лідерів коаліції мешканці цих територій не розуміють справжніх наслідків цієї трагедії.

За даними соцопитувань, лише 40 % респондентів на Сході (з тих, хто визначився з відповіддю) згодні, що Верховна Рада повинна законодавчо визнати Голодомор 1932–1933 років актом геноциду Українського народу. На Півдні — 64 %, що також менше, ніж в середньому по Україні (71,4 %)".

Майже 60% українців визнають Голодомор геноцидом. СОЦІОЛОГІЯ

Президентська ініціатива викликала заперечення юристів з апарату Верховної Ради. У висновку Головного науково-експертного управління Верховної Ради йшлося про те, що в даному разі йдеться про намагання криміналізувати діяння, яке є "формою вираження певних поглядів та переконань".

Обмеження такого права допускалося Конституцією України лише в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя — відповідно до ст. 34 Конституції України.

В коментарі юристів наголошувалося на тому, що "сам факт висловлення (навіть публічного) особою незгоди з положенням того чи іншого закону, а тим більш — з оцінкою певного факту чи історичної події не може вважатися суспільно небезпечним діянням, а тому не вбачається належних підстав для встановлення за нього кримінальної відповідальності".

Хоча президент і визначив цей законопроект як невідкладний, в плані роботи відповідного комітету Верховної Ради його розгляд було поставлено на травень 2007 року. Проте через два дні після внесення законопроекту президент В. Ющенко підписав указ про розпуск парламенту.

Криза влади перейшла в гостру форму, а питання про голод 1932–1933 років також сягнуло крайньої межі політизації — варто звернути увагу хоча б на той факт, що складовою пакету політичного компромісу, запропонованого В. Ющенком, було прийняття закону про кримінальну відповідальність за заперечення Голодомору і Голокосту як геноциду (зокрема, разом із законами про опозицію чи про зміни до Конституції).

Цікаво й те, що 21 травня 2007 р. у розпал кризи влади президент знайшов час і сили, аби внести зміни в указ Л. Кучми 2004 р. про назву комеморативної дати. Голодомор було відокремлено від політичних репресій. День пам’яті політичних репресій був призначений на третю неділю травня щорічно. Остання субота листопада залишилася за Днем пам’яті жертв голодоморів (саме так, в множині).

У жовтні 2007 року після дострокових виборів до Верховної Ради, коли виникла перспектива утворення пропрезидентської більшості у парламенті, В. Ющенко публічно заявив, що ще раз подасть проект цього закону на розгляд парламенту. 23 листопада 2007 року, напередодні відзначення річниці голоду 1932–1933 року, законопроект було відкликано, мабуть, через те, що цього дня розпочала роботу новообрана Верховна Рада.

Водночас президент поцікавився станом справ з виконанням його указів щодо голоду 1932–1933 років на місцях. Результатом стала догана губернаторам Донецької, Запорізької, Херсонської та Одеської областей, які звично ігнорували розпорядження центру щодо організації комеморативних заходів, очевидно недооцінивши рівень персональної заангажованості президента у справі.

Питання про криміналізацію "заперечення Голодомору" було предметом активного лобіювання представниками Української народної партії: підставою для цього її представники вважали наявність політичного опору державній політиці з ушанування жертв голоду 1932–1933 років.

Під час створення блоку "Наша Україна — Народна самооборона" на позачергових парламентських виборах 2007 р. представники УНП вимагали внести пункт про криміналізацію "заперечення Голодомору " до програми блоку, а після виборів звернулися до керівництва "демократичної коаліції" зі спеціальною заявою про необхідність першочергового ухвалення закону "Про встановлення кримінальної відповідальності за публічне заперечення голодомору 1932–1933 року як акту геноциду українського народу".

Представник проводу партії, директор Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології академік Г. Скрипник заявила, що "такий закон, по-перше, допоможе розставити крапки над „і“ в українській історії як історії Української держави, а не фрагмента Російської імперії. По-друге, він припинить політичні спекуляції довкола трагічної сторінки української історії, до яких вдаються деякі політики, нехтуючи почуттями тих, хто пережив цю трагедію, та пам’яттю тих, хто помирав у муках".

7 грудня 2007 р., вже після створення умовно пропрезидентської коаліції у Верховній Раді, президент В. Ющенко подав на розгляд парламенту 13 невідкладних законопроектів. Серед них був і згаданий законопроект про криміналізацію заперечення факту Голодомору і Голокосту як геноциду — точна копія попереднього. Знову йшлося про заперечення Голодомору й Голокосту як факту геноциду.

Цікаво, що в пояснювальній записці до проекту закону необхідність запровадження криміналізації такого роду заперечення пояснювалося також "необхідністю попередження відповідної поведінки, а відтак, виключення її суспільної небезпеки, унеможливлення заподіяння шкоди фізичній та юридичній особі, суспільству і державі".

Як саме інтерпретація Голодомору, відмінна від запропонованої президентом В. Ющенком, може заподіяти перелічені різновиди шкоди згаданим суб’єктам, в записці не пояснювалося.

Наступники Ющенка виконували його заповіді щодо комеморативних практик

 

Варто звернути увагу й на вже звичні суперечності в тексті — в одному місці йшлося про заперечення Голодомору і Голокосту як таких, в іншому — як актів геноциду. Чи це було зроблено навмисно, чи за недбалістю — в обох випадках це не може не спровокувати питання про відповідальність політиків за свої дії (чи про її відсутність).

У січні 2008 р. президентський законопроект було продубльовано ініціативою двох депутатів з президентської фракції "Наша Україна — Народна Самооборона". Б. Тарасюк і Я. Кендзьор спрямували до Верховної Ради законопроект "Про внесення змін до Кримінального кодексу України" (щодо відповідальності за публічне заперечення факту Голодомору 1932–1933 років як геноциду українського народу).

Депутати від "демократичної коаліції" пропонували запровадити покарання за діяння, зазначене в назві законопроекту та "за виготовлення матеріалів із публічним запереченням цього факту з метою їх розповсюдження або розповсюдження таких матеріалів" — арешт на строк до шести місяців або позбавлення волі на строк до трьох років".

Цікаво, що в тексті пояснювальної записки автори в різних місцях вживали різні формулювання: в одному випадку йшлося просто про заперечення факту Голодомору, в другому — про заперечення Голодомору як геноциду, в третьому — про "заперечення факту геноциду українського народу".

4 лютого 2008 р. повторився епізод з активізацією дій місцевої влади стосовно реалізації заходів в рамках відзначення 75-ї річниці голоду 1932–1933 років. В. Ющенко знову поцікавився ходом виконання його указу про вшанування пам’яті жертв голоду. З’ясувалося, що деякі заходи (складання Книги пам’яті, демонтаж пам’ятників винуватцям голоду тощо) фактично не реалізуються. Результатом стала показова публічна догана — цього разу головам 9 районних державних адміністрацій.

Утім, наполегливість президента у цьому питанні і послідовність його зусиль у реалізації ініційованих ним заходів була справді безпрецедентною — порівняти її можна було хіба що з наполегливістю і завзятістю у боротьбі за перерозподіл влади, яка розгорталася паралельно.

Користуючись можливістю безпосереднього впливу на підлеглих йому голів обласних та районних адміністрацій, В. Ющенко розгорнув акцію справді загальнодержавного масштабу. При обласних і районних адміністраціях було створено координаційні групи з відзначення 75-ї річниці голоду 1932–1933 років.

Там само було створено робочі групи зі складання списків жертв Голодомору та зі збирання свідчень, було запроваджено спеціальні форми звітності — окремо для списків жертв, окремо — для списків постраждалих, окремо — для обліку кількості демонтованих пам’ятників діячам комуністичному режимові, перейменованих населених пунктів, вулиць, скверів, парків тощо, окремо — для обліку кількості пам’ятників і пам’ятних знаків жертвам голоду 1932–1933 років.

Ті ж самі групи і "пошукові загони" готували матеріали для складання регіональних книг пам’яті (чи "Книг Скорботи"). Через обласні і міські управління освіти, які в свою чергу є підлеглими відповідних адміністрацій, до цієї діяльності залучалися студенти, вчителі і школярі.

В школах також створювалися меморіальні місця на зразок "Колоски пам’яті", проводилися конкурси учнівських робіт на тему голоду 1932–1933 років, уроки пам’яті. Приклад подавав сам президент, який 20 листопада 2007 р. започаткував практику проведення президентського відкритого уроку про Голодомор в одній із сільських шкіл. В районних і міських бібліотеках влаштовувалися тематичні виставки літератури, присвяченої голодомору.

Для того, щоб зрозуміти масштаби кампанії, наведемо приклади "місцевого" рівня. За офіційними даними лише в Полтавській області для роботи з встановлення кількості і жертв постраждалих від голоду 1932–1933 років і збору свідчень було створено 706 пошукових груп загальною кількістю в 5933 осіб. Їхніми зусиллями було ідентифіковано 97 487 осіб, постраждалих від голоду 1932–1933 років і 48 704 жертв, зібрано 4773 задокументованих свідчень про голод.

Наскільки ця офіційна статистика відображає реальний стан справ, сказати важко, проте масштаби адміністративної мобілізації справді вражають. Утім, не менше вражають і певні цікаві моменти в цифрах, які можна вважати наслідком того, що опоненти В. Ющенка небезпідставно назвали "кампанійщиною".

Згідно з уже наведеним документом, у тій самій Полтавській області загальна кількість зібраних і задокументованих свідчень свідків голоду складала 4773. З цієї загальної кількості 4503 свідчення було зібрано і задокументовано після 1 червня 2007 р. (тобто — впродовж місяця!). Загальна кількість груп для збору цих свідчень складала 706. З них 705 було створено впродовж того ж місяця....

Як вже згадувалося, загальна кількість постраждалих від голоду 1932–1933 років у Полтавській області за станом на липень 2007 р. зазначалася у 97 487 осіб. При цьому укладачі документу зауважували, що ця кількість постійно зменшується, оскільки чисельність неврахованих жертв обраховується вже одиницями, і до дії вступає природний чинник (смертність) — вік жертв складав більше 75 років.

Тим не менш, у довідці секретаріату президента за квітень 2008 року наводиться цифра в "100 000 постраждалих від Голодомору"... При цьому кількість встановлених жертв голодомору навіть зменшилася — у звіті полтавчан вона складала 48 707 особи, а в звіті секретаріату президента — 48 000.

Огляд офіційних сайтів інших обласних і районних державних адміністрацій засвідчує ту ж саму бюрократичну кампанійщину, породжену адміністративним тиском з центру — ті самі звіти про динаміку цифр до і після певної дати, при чому звіти складалися за стандартною формою, яка надто нагадує подібні документи з архівів КПРС.

Відхід від стандартної форми звітності також дає чи то кумедні чи то сумні приклади виконання і перевиконання вказівок.

В аналітичній довідці Харківської обласної державної адміністрації повідомлялося: "Районні державні адміністрації проводять опитування громадян щодо ставлення до Голодомору. Результати цих опитувань свідчать про зростання кількості громадян, які називають Голодомор трагедією і визнають його геноцидом українського народу. (Виділено мною. — Г. К.)  

В порівнянні з минулими роками на даний час набагато легше запросити людину, яка пережила Голодомор, на відверту розмову щодо трагічних подій 1932–1933 років. Люди висловлюють бажання описати ті події власноруч, дають згоду на висвітлення свідчень в засобах масової інформації. Автори свідчень, які записані останнім часом, вже відкрито говорять, що голод був штучним і називають винуватців".

Свого роду символічним апофеозом і бюрократичного формалізму цієї кампанії йщини можна вважати оприлюднення Службою безпеки України списку осіб, причетних до організації "Голодомору-Геноциду та репресій". Список партійних і державних діячів та працівників ДПУ відкривався прізвищами І. Сталіна, Г. Ягоди та В. Балицького.... Таке "сміливе викриття злочинців", давно відомих не лише фахівцям, а й загалові, виглядало справжньою пародією — особливо в контексті очікувань якогось несподіваного відкриття саме тих документів, які нарешті засвідчать наявність антиукраїнського умислу в організації голоду 1932–1933 років.

Улітку 2009 р. СБУ виступила з новою ініціативою на підтримку президентської історичної політики — 3 червня на брифінгу для іноземних журналістів голова служби В. Наливайченко повідомив, що його відомство у травні відкрило кримінальну справу за "фактом вчинення геноциду 1932–1933 років" і заявив, що у цієї справи "є серйозна судова перспектива". СБУ створило слідчі групи у 17 областях, що постраждали від голоду.

Судячи з наступних коментарів правника, що відстоює кваліфікацію голоду 1932–1933 років в Україні як геноциду, подальшими кроками має мав бути судовий розгляд справи і винесення формального вироку судовою інстанцією — аж до Верховного Суду України. Коментарі тут зайві — Генеральна прокуратура, яка могла б опікуватися подібними справами, дотримувалася мовчанки — вона була підконтрольна Партії регіонів.

Політичні опоненти президента розцінили дії підконтрольної йому СБУ як політичний пі-ар. Можна було б уже і не згадувати, що ініціатива вкотре збіглася в часі із загостренням внутрішньополітичної боротьби — цього разу у зв’язку з наближенням президентських виборів, суперечками щодо їх дати та перспективою залаштункової угоди між Партією регіонів та Блоком Юлії Тимошенко, спрямованої на зміну конституційного ладу.

Особливу політичну пікантність діям СБУ надавала та обставина, що майже одночасно, згідно з даними поважної міжнародної правозахисної організації Transparency International (базованими на опитуванні громадян), Україна посіла найгірше місце за рівнем корупції серед "нових держав" — найкорумпованішими були названі громадяни назвали державні установи, парламент і суди....

Варто зауважити, що на формально-бюрократичний і політично-рекламний характер кампанії 2007–2008 рр. дорікали не лише опоненти В. Ющенка.

В Інтернет-блозі "Української правди", присвяченому голоду 1932–1933 років, левова частка сторінок припадає на обговорення суперечності між рухом "знизу" щодо вшанування жертв голоду і відзначення річниць, і бюрократичними зусиллями з "організації заходів". Дописувачі з урядових структур скаржилися на те, що їм наказують брати участь у поминальних заходах.

У березні 2008 р. під час круглого столу, присвяченого голоду 1932 –1933 років, у Дніпропетровському університеті молоді викладачі і студенти нарікали на те, що робота щодо увічнення пам’яті загиблих поступово зводиться до "кампанійщини". "У мене, — зауважив один з учасників, — є багато знайомих серед учителів. Вони кажуть, що кампанія з висвітлення Голодомору дедалі більше набуває казенного характеру. Чи не викличе це зворотну реакцію в людей?". Це питання радше за все було риторичним, бо фактично містило відповідь.

Новий етап фактично безперервної кризи влади, що розпочався взимку 2008 року через блокування роботи Верховної Ради депутатами від Партії регіонів і продовжився черговим протистоянням між президентом В. Ющенком і урядом, очолюваним Ю. Тимошенко, не завадив "помаранчевому" президентові в його зусиллях щодо просування Голодомору як назовні, так і всередині країни.

24 вересня, у розпал політичної кризи в Україні, В. Ющенко відвідав 63-сесію Генеральної Асамблеї ООН, де нагадав про голод 1932–1933 років, назвавши його геноцидом проти українців, і закликав цю поважну організацію спільно вшанувати "кожну національну трагедію", до цього згадавши, що жертвами голоду були й інші нації СРСР. Наступного дня він підписав черговий указ зі стандартними настановами і розпорядженнями щодо проведення заходів з відзначення 75 річниці голоду 1932–1933 років.

Нестандартною, хоча й не новою для В. Ющенка дією стало те, що на переговорах про відтворення коаліції Блоку Юлії Тимошенко та Нашої України — Народної Самооборони, зруйнованої в ході кризи влади весни–літа 2008 р., він однією з умов висунув ухвалення закону про кримінальну відповідальність за заперечення Голодомору як геноциду.

До "пакету" домовленостей входили також політично вельми сенситивні закони про ліквідацію депутатської недоторканості та про місцеве самоврядування. Питання про інтерпретацію найбільшої трагедії українців у ХХ ст. вкотре підносилося у зв’язку із з’ясуванням політичних стосунків з опонентами і колишніми союзниками....

Цікаво, що взимку 2008 р. до президентських зусиль приєднався і уряд Ю. Тимошенко. 27 лютого 2008 р. було видано розпорядження Кабінету міністрів України "Про схвалення Концепції Загальнодержавної національно-культурної програми дослідження Голодомору 1932–1933 років в Україні та увічнення пам’яті його жертв на період до 2012 року" (віддамо належне стилістичній вишуканості назви цього документу).

В концепції, текст якої долучено до розпорядження, пропонувалося досліджувати Голодомор та увічнювати пам’ять його жертв "програмним методом": фактично йшлося про те, щоб об’єднати зусилля науковців, державних установ, громадських організацій в рамках однієї загальнонаціональної стратегії. Утім, нічого нового з погляду діяльності концепція не пропонувала — всі заходи, перелічені в ній, вже здійснювалися чи то відповідно до президентських указів, якщо йдеться про державні структури, чи то силами активістів та ентузіастів теми, якщо йдеться про науковців і неурядові організації.

Можливо, розпорядження було потрібно, щоб перетворити нещодавно створений Інститут національної пам’яті на головного координатора усіх заходів з дослідження і популяризації Голодомору та розпорядника усіх фінансових ресурсів за програмою — головним замовником програми визначався саме він. В будь-якому разі поява документу була симптоматичною — його наявність є свідченням того, що в українській владі дійшли до ідеї контролю держави над політикою історії (чи історичною політикою).

Восени 2008 р. в Україні розпочалася масштабна фінансова, економічна і соціальна криза, супроводжувана загостренням політичної ситуації і черговим паралічем роботи парламенту — питання історичної політики були відкладені до "кращих" часів.

Помпезні офіційні заходи 20–22 листопада 2008 р. та відкриття першої черги меморіалу жертвам голоду 1932–1933 років на дніпровому схилі в Києві стали логічним ідеологічним завершенням безпрецедентної для незалежної України кампанії у жанрі "державна політика історії".

За роки існування України як суверенної держави встановився певний алгоритм звернення влади і політиків до теми голоду 1932–1933 рр. і використання Голодомору. Можна виокремити принаймні три суспільних ситуації, які актуалізували тему ідеологічно і політично: це річниці трагедії, виборні кампанії (передусім парламентські), державні політичні акції, пов’язані з ідеологічною та політичною легітимацією влади шляхом звернення до історичного досвіду та трансляції в суспільство певних комеморативних практик.

Спільним в усіх згаданих ситуаціях було те, що звернення до теми завжди підпорядковувалося конкретним, поточним політичним завданням — незалежно від того, як вона подавалася: чи то як "відновлення історичної справедливості", чи як дискредитація тих чи інших політичних сил, чи "вшанування пам’яті невинно загиблих", чи "засудження злочинів комуністичного режиму" — в усіх випадках неможливо заперечити наявність явного чи прихованого політико-ідеологічного інтересу ініціаторів.

Відмінність полягала в тому, що відзначення річниць поступово перетворювалося на сталі, повторювані комеморативні практики, освячені державою, на складову процесу "винайдення традиції", тобто фактично спрямовувалося на творення спільного ідеологічно гомогенного "національного простору", в якому пропоновані цінності мали об’єднувати населення відновленою чи винайденою спільною пам’яттю про спільну трагедію.

Згадування голоду 1932–1933 рр. в контексті політичних дискусій (зокрема, виборних дебатів або ж у зв’язку з тими ж самими річницями) мало зворотній ефект — політичні сили та частина суспільства, які сповідували ліві ідеї, опинялася поза офіційним "національним проектом", оскільки прямо чи опосередковано опинялися або серед "винуватців" трагедії (чи принаймні ставали їхніми спадкоємцями), або серед тих, хто ніс моральну відповідальність за заперечення самого факту голоду 1932–1933 рр. чи за "неправильне" його трактування. Ліві, в свою чергу, періодично використовували згадки про голод у своїй пропаганді, скерованій проти "олігархічної" влади і в цьому сенсі вони мало відрізнялися від правих.

Використання теми голоду 1932–1933 років в контексті ідеологічного чи політичного протистояння призводило до того, що ті чи інші погляди та твердження (часто цілком слушні) ототожнювалися з певними політичними позиціями, і відповідно, втрачали легітимність і вагомість для тих, хто перебував в іншому політичному таборі.

В результаті рівень обговорення проблеми, яка по суті є гуманітарною і справді містить великий морально-етичний і виховний потенціал, понижується до ступеня з’ясування політичних стосунків — незалежно від показово чи реально благих намірів ініціаторів тих чи інших дій.

На рівні уже буденного політичного протистояння з уже буденними публічними формами асоціальної поведінки політиків трапилася свого роду тривіалізація і примітивізація складної і трагічної теми, пониження її духовної, етичної складової. В рамках політичного дискурсу тема стала розмінною монетою політичних торгів, перетворилася на предмет політичних оборудок.

Масована кампанія з відзначення 75-ї річниці голоду 1932–1933 років, очолена В. Ющенком та реалізована силами підпорядкованої йому бюрократичної вертикалі влади та центральних державних відомств (секретаріат президента, обласні і районні державні адміністрації, СБУ, Міністерство закордонних справ, Міністерство освіти і науки, архівні управління), найбільш виразно продемонструвала обмеженість мобілізаційних можливостей цих структур у сфері гуманітарної політики.

Надбанням громадськості стали лише окремі епізоди (публічні догани губернаторам) неймовірних зусиль президента, спрямованих на те, щоб змусити державну бюрократію виконувати президентські настанови — проте, результат цих неймовірних зусиль ще невідомий: чи усталяться запропоновані, а в переважній більшості нав’язані суспільству комеморативні практики, важко сказати.

Вже зараз впевнено можна твердити, що заклик президента до єднання нації довкола спільної трагедії не був почутий значною частиною суспільства.

З одного боку, цей заклик не був підтриманий політичними опонентами і непевними союзниками В. Ющенка саме тому, що сприймався або як політичний пі-ар президента, або як спосіб тиску на опонентів.

З іншого боку, та обставина, що ініціатором кампанії був украй непопулярний президент, а запроваджувати "політику історії" була покликана (а скоріше змушена) державна бюрократія, в масі своїй некомпетентна, корумпована, відчужена від громадян і зацікавлена зовсім іншими, вельми далекими від гуманітарних, проблемами, — ця обставина не могла не позначитися на результатах.

Голодомор у виконанні держави не об’єднав суспільство. Так само він не дав очікуваних результатів і на міжнародній арені.

...

РОЗДІЛ ІІІ. ІСТОРІЯ БЕЗ ПОЛІТИКИ

Фактографія

Усі наведені міркування і приклади дозволяють повернутися до ідеї про Голодомор як про специфічну форму культурної реальності, яка, в свою чергу, має ознаки громадянської релігії. Естетика радикального варіанту канонічної версії Голодомору, особливо в його обрядовій частині, в способах публічної репрезентації містить виразні елементи культових практик, тісно пов’язаних з християнською обрядовістю.

Своєрідним апофеозом цього можна вважати офіційні заходи щодо відзначення 75-ї річниці голоду 1932–1933 років. З 2006 р. в Україні щороку 22 листопада проводиться загальнонаціональна добровільна акція "Засвіти свічку", до якої закликає сам президент у своєму зверненні.

Центральним символом меморіального комплексу пам’яті жертв голоду 1932–1933 років є негасима свічка. У 2008 р. було проведено міжнародну акцію "Негасима свічка" — символічна свіча промандрувала від Австралії до України 33 країнами світу. Її прибуття до кожної країни супроводжувалося ходою скорботи, поминальними богослужіннями, вечорами-реквіємами).

"Засвіти свічку" та інші заходи до Дня пам'яті жертв Голодомору

Комеморативні практики щодо голоду 1932–1933 років містять і безпосередні культові поховально-поминальні обряди з відповідним дискурсивним рядом. Участь представників кліру в офіційних заходах щодо вшанування жертв голоду 1932–1933 років є непорушною нормою. Останніми роками церковні ієрархи оприлюднюють публічні заяви щодо голоду 1932–1933 років.

Невід’ємним елементом публічного вшанування пам’яті жертв голоду є або панахида, або хресна хода. З майже 4,5 тис. пам’ятників і пам’ятних знаків Голодоморові переважна більшість — хрести, або зображення хрестів як елементи християнського поховального обряду і як символи мучеництва.

Зауважимо, що естетика мучеництва і жертовності домінує в Голодоморі — як у вербальних, так і у візуальних репрезентаціях. Серед найпоширеніших метафор в публічній риториці Голодомору — "Голгофа" і "хресний шлях".

Не варто забувати й про активне використання понять "гріх" і "спокута" — зазвичай обернених назовні — винуватцям голоду 1932–1933 років. Тут можна зустріти дуже парадигматичні висловлювання не лише від українських політиків чи науковців, а й від їхніх західних колег.

Найвражаючий (як на мене) приклад знаходимо в того ж таки А. Ґраціозі: "Чи можна стверджувати, що якщо в основі розробленої Сталіним радянської системи був такий злочин, то її крах якимось чином пов’язаний із цим початковим гріхом? Гріхом, що десятиліттями не приховувався і не визнавався? У такому разі "Великий голод" ставав значною перешкодою для оновлення системи, яка не могла говорити правду про своє минуле й була знесена цією правдою".

Наявність елементів релігійної риторики в дискурсі Голодомору передбачає і присутність конфлікту з силами зла, темряви, наявність inferno — як у вигляді пекельних мук, які довелося пережити нації під час голоду, так і у вигляді тих темних сил, які завдавали страждань.

Тут метафоричний ряд цілком упізнаваний. У вже згадуваному зверненні учасників спеціального засідання Верховної Ради 14 травня 2003 р. голод 1932–1933 років характеризується як геноцид "за диявольським задумом сталінського режиму". Виступ літературознавця, присвячений історичній пам’яті і Голодомору, озаглавлено "Супроти упирів минулого". Одна з книжок, яка відтворює всі базові формули канонічного дискурсу Голодомору називається "І було пекло на землі"

Висловлення інших поглядів на Голодомор чи відхилення від канонічної версії пояснень його причин і наслідків фактично трактується як своєрідна форма громадянської єресі, антитеза громадянській релігії, яка маркується як суспільно небезпечна форма поведінки — звичайно, це стосується передусім політичної сфери та деяких публічних дискусій, в науковому дискурсі такі обертони зазвичай відсутні.

В цьому сенсі можна потрактувати спроби запровадження адміністративної і кримінальної відповідальності за заперечення Голодомору (саме так, бо йдеться не про заперечення події чи факту, а заперечення певного типу уявлень про неї) — є не лише політичним, а й важливим ідеологічним актом, спробою боротьби з інакомисленням, цілком в дусі не лише радянських часів, коли боролися з тими, хто оспорював канони тодішньої громадянської релігії — комунізму, а й давніших часів, коли неповага до певних культурних практик також вважалася суспільно небезпечною.

Підсумовуючи цей доволі побіжний огляд, наведемо список "родових ознак" дискурсу Голодомору  

1) Етнічна ексклюзивність. Вона має щонайменше три основних вияви.

По-перше, робиться наголос на винятковості, безпрецедентності української трагедії, її масштабів і наслідків з особливим наголосом на втратах українського етносу. Наявність інших жертв трагедії (тих, що належать до інших етнічних груп) може визнаватися, і навіть з усіма відповідними риторичними фігурами (співчуття, важливість вивчення цього аспекту тощо) — але побіжно і в усякому разі як додатковий фон для "власної" трагедії.

По-друге, робиться наголос на тому, що саме українці як етнос були об’єктом цілеспрямованого знищення голодом. Саме тому термін "геноцид" має виняткове значення. Навіть коли йдеться про геноцид "громадян української держави", ця теза імпліцитно містить ідею про те, хто складав більшість цих громадян.

По-третє, категорично заперечуються всі зазіхання (реальні чи удавані) на нейтралізацію етнічного та національного виміру трагедії, трактування її як "загальноселянської" чи "загальносоюзної". Чи не найбільш показовим аспектом цієї ексклюзивності є й те, що Голодомор в певний момент перетворився на засіб витиснення з національного наративу історії страждань інших народів, зокрема Голокосту.

2) Конфронтаційність. Ця риса тісно пов’язана з усім риторичним комплексом Голодомору, з його емоційною напругою, претензією на статус credo та апеляцією до "історичної правди і справедливості". Будь-які зазіхання на Голодомор сприймаються як замах на святиню. Зазначимо, що домінантний контр-дискурс, який твориться переважно політиками, також побудований на конфронтаційній риториці.

3) Приховані чи явні елементи ксенофобії. В будь-якому разі голод 1932–1933 років пояснюється дією зовнішніх ворожих сил, мета яких — упокорення чи навіть знищення "українства". Образ Іншого постає як унаочнення абсолютного зла, конкретизація цього зла відбувається на основі протиставлення "ми – вони", і "вони" в цьому разі можуть бути іншою нацією чи державою. Найпростіша процедура — підкреслення іноетнічного походження організаторів голоду, тут на допомогу найчастіше приходить антисемітизм (якщо йдеться про суто етнічні аспекти) або русофобія (якщо додаються культурні і політичні)

4) Домінування ідеологічних риторичних форм над науковими і підпорядкування останніх першим — коли йдеться про наукові розробки

5) Віктимність, наголос на страждальницькій, мученицькій місії українців, наполягання на тому, що вони — найбільш стражденна спільнота в тоталітарній державі. Ця риса Голодомору — ретрансляція загальної стандартної романтичної риторики зразка 19 ст. про народ-страждалець.

"Лише у ХХ ст., — пише у 2008 р. професійний історик, — українському народу довелося пройти випробування, які іншим народам випадали впродовж багатьох сотень років. Україна була в епіцентрі двох світових та громадянських воєн. Наш народ пережив три лихолітніх Голодомори. Мільйони українців стали жертвами жорстокості кривавих тиранів та режимів. Матері не народили мільйони дітей".

Історик Тимоті Снайдер: "Україна була найбільш смертоносним місцем"

6)  Антропоморфність, ототожнення нації з тілом — риса, яка є частиною інтелектуальної традиції культурницького, "органічного" націоналізму 19 ст.

7) Домінування моралістичних конотацій. Оскільки Голодомор постає як певна сакральна сутність, моралістична риторика є обов’язковою, вона є надзвичайно важливою не лише для посилення етичного потенціалу теми, а й для дискредитації “відхилень” від канонічної версії, маркування інших поглядів на голод 1932 – 1933 років як морально хибних.   

8)  Виправдовувальний пафос (комунізм — зовнішня сила, українці — жертви цієї сили). Варто звернути увагу на те, як розв’язується ставиться питання про місцевих виконавців "терору голодом" — не про вище партійно-державне керівництво, а про ті сотні і тисячі місцевих активістів, партійних і комсомольських працівників, про членів комітетів незаможних селян, які брали участь у конфіскації продовольства, прирікаючи односельців на загибель.

Відсутність або мінімальна, декларативна присутність таких сюжетів на рівні наукових досліджень (вони є в збірках документів і спогадів) є досить показовим прикладом вибірковості у процесі формування / конструювання канонічного дискурсу  Зрештою, проблема “своїх”, одноплемінників , які стають “чужими” через участь в організації голоду розв’язується пониженням їхнього соціального чи морального статусу — це або люмпени або "зрадники".

9)  Сакральність. Сакралізація події (голоду 1932 – 1933 років) і її образу — Голодомору є очевидною не лише в контексті культових і обрядових практик, а й завдяки тій особливій морально-етичній складовій всієї риторики Голодомору, в наполяганні на сакральному характері, недоторканості спогадів і пам’яті про цю трагедію.

Критичні висловлювання на адресу крайнощів Голодомору однозначно сприймаються його адептами як зазіхання на святе, а в цьому випадку вже мабуть недалеко й до святенництва. В цьому сенсі сакралізація Голодомору дуже нагадує сакралізацію Голокосту.

Луганська комуністка влаштовує бенкет на честь Голодомору

Зрозуміло, наведений список — це результат рефлексії, спроба деконструкції дискурсу Голодомору. Зрозуміло, що згадані ознаки різною мірою і в різних співвідношеннях і пропорціях представлені різними носіями канонічного дискурсу, деякі з них іноді взагалі можуть бути відсутні в окремих конкретних репрезентаціях.

В даному разі йдеться про складові загального явища, про його родові ознаки. Його конкретні втілення можуть різнитися.

...

Історична пам'ять, історія, історіографія

Голодомор, перетворившись на частину (ре)конструювання традиції, знов-таки повертає професійне історіописання на рейки ідеологічного обслуговування державної історичної політики.

На загал в цьому немає "криміналу", така функція історії та історіографії була і є цілком легітимною в епоху національних держав, але яке це має відношення до історії як наукової дисципліни зараз, на початку ХХІ століття?

Чи не заважає це зваженому, науковому осмисленню такого складного, багатоаспектного, суперечливого явища, як голод 1932–1933 років? Чи не перетворює це процес історичного переосмислення радянського періоду історії України та "тоталітаризму" на нескінчене самовиправдання та пошуки винуватців назовні?

Чи не консервує такий спосіб історіописання комплекс жертви та відчуття історичної неповноцінності, неспроможності і безсилості перед обставинами — якщо вже йдеться про дидактичну історіографію? Чи не сприяє це зміцненню культурної традиції, в якій виникає звичка шукати причини сучасних негараздів в історичному минулому — якщо йдеться про історіографію афірмативну? Чи не призводить це до формування такого типу національної ідентичності, який передбачає пасивність, безвідповідальність і комплекс меншовартості?  

Оскільки риторичні запитання не потребують відповіді, спробуємо закінчити ці міркування переходом до обговорення можливостей теми — для всіх перелічених іпостасей історіографії. Можливо для аналітичної історіографії голоду 1932–1933 років непоганою перспективою було б як переосмислення макрорівня подій, так і перехід на інші рівні досліджень.

На сьогодні дослідження причин голоду 1932–1933 років на макрорівні (політичні структури, система влади) зупинилася на рівні повторення чи відтворення тверджень представників "тоталітарної школи". Найвиразнішими презентаціями такого підходу можна вважати твердження С. Кульчицького про те, що голод 1932–1933 років був створений шістьма особами на чолі з І. Сталіним, а "голодомор" зими 1933 р. був результатом "чекістської операції".

Цікаво, що опоненти такого підходу так само намагається оперувати фактами та аргументами, які не виходять за рамки макрорівня. Дискусія увійшла в замкнене коло питань, які обертаються довкола проблеми наявності намірів вищого керівництва партії та держави знищити чи покарати чи залякати певний клас чи певну націю.

Наявна документальна база, подальше якісне збагачення якої виглядає проблематичним, не дає сподівань на те, що тут може статися якісний прорив у розумінні проблеми. Проте, в сучасних дискусіях про "макрорівень" подій 1932–1933 років є натяк на вихід із згаданого зачарованого кола.

В монографічних дослідженнях (Р. Девіс, М. Віткрофт) дискусіях на сторінках "Євроазійских студій" (С. Віткрофт, Г. Куромія, М. Елман) можна знайти перші спроби виходу на теми, які урізноманітнюють дослідження "макрорівня" і обіцяють нові перспективи в розумінні природи голоду 1932–1933 років: зв’язок голоду з загальним гуманітарним контекстом побудови комунізму в СРСР, міжнародні чинники голоду (в контексті міжнародної політики та перспектив війни).

Не варто забувати про інтелектуально шляхетну спробу С. Кульчицького вмонтувати розуміння голоду в контекст стратегії комуністичного будівництва та змін у державному устрої СРСР — спробу, яка, на жаль звелася до флангової атаки на підтвердження "геноцидної" версії голоду замість того, щоб вивести розуміння теми на справді перспективну в науковому сенсі проблематику.

Голод 1932–1933 років пояснюють найрізноманітнішими чинниками — від персональних, на рівні вищого керівництва до політико-структурних (комуністичний штурм, соціально-економічна мобілізація, зміна типу економіки і господарювання тощо).

Можливо, варто звернути увагу на тривалу традицію нехтування людським життям та людською індивідуальністю, традицію, яка плекалася не лише на державному рівні, а й на рівні соціуму, традицією, яка не лише вилилася у звірства світової і громадянської воєн, а й закарбувалася ними.

Додамо до цього, що комуністична ідеологія, особливо в її більшовицькому варіанті не лише ідеально збіглася з цією традицією, а й закарбувала її на рівні державної ідеології. Люди, індивіди розглядалися як матеріал історії, відповідно цінність людського життя, і без цього мізерна після семи років масової бойні, дорівнювалася нулю. Коли ж йшлося про "соціально неповноцінні" класи (селянство), то хто переймався їх долею?

Утім, гадається, все ж таки ключ до нового розуміння причин і масштабів трагедії 1932–1933 років варто шукати не лише на "макрорівні" — здається, тут можливі уточнення та деякі нові нюанси, але не поглиблення знання.

Проблема вимагає переходу на рівень соціальної історії, культурної та історичної антропології, мікроісторії, соціальної психології. Навряд чи тут можна обійтися без допомоги суміжних дисциплін: етнографії, соціології, лінгвістики.

Катастрофу такого масштабу, коли за короткий термін від голоду і хвороб, пов’язаних з ним загинули сотні тисяч і мільйони людей, загинули як пасивні жертви, навряд чи можна пояснити діями жменьки керівників вищого рівня та "чекістською операцією".

Мільйони людей помирали у власних хатах, поруч з ними були мільйони тих, хто вижив, частина з них була пасивними свідками, частина — організаторами, співучасниками злочину. Яка саме частина? Чи вважали вони свої дії злочином, чи навпаки, вважали, що роблять важливу, необхідну справу?

Дослідники голоду стверджують, що українське село втратило 20-25% населення, демографічні дослідження стверджують, що більшість жертв складали діти, жінки і люди похилого віку.

Як Голодомор змінив свідомість українського села

З поля зору випадає решта — 75-80%. Вони не зникли на час голоду і не з’явилися після нього. Кількість тих, кого повертали в села, обчислюється десятками і сотнями тисяч. Отже, більшість тих, що вижили, залишалися в селах. Що відбувалося з ними? Як вони вижили?

Що відбувалося на рівні села, району, маленького містечка? Яка частина місцевого населення входила до груп, що здійснювали реквізиції та обшуки, що гарантовано призводили до жахливої загибелі односельців чи мешканців сусідніх сіл?

Чи справді можна говорити лише про сільських люмпенів чи заляканих комнезамівців як про несвідомих "агентів голодомору"? Чи, можливо, в тих, хто став катами своїх співвітчизників були якісь інші мотиви? Чи сприймали вони їх як співвітчизників чи в цьому середовищі домінували інші форми ідентифікації "своїх" і "чужих"?

Це лише початок списку питань, які мали б сформувати іншу перспективу досліджень голоду 1932–1933 років.

Мабуть відповіді на ці та інші, пов’язані з ними питання варто шукати в історії традиційного укладу сільського життя, структурах повсякденності, історії ментальностей. Варто звернутися до проблеми взаємовідносин поколінь і традиційного способу її вирішення в селі, не можна оминути і проблему соціального конфлікту в контексті зв’язку між подіями громадянської війни та фактичного її повторення у 1929-1933 роках.

Так само не можна оминути питання про традиційні взаємовідносини між соціальними верствами всередині села та конфлікт між традицією та революцією в селянському середовищі. Можливо, слід звернути увагу на певні аспекти ґендерної історії в контексті традиційного сільського укладу. Мабуть, важко уникнути і питання про самоцінність окремого людського життя в традиційних уявленнях селянського середовища.

Не менш важливий аспект — взаємини Села і Міста як проблема Іншого, Чужого. Трохи більше ніж за десять років до голоду 1932–1933 років ці взаємини були критично гострими, вони були частиною масштабного громадянського конфлікту, під час якого голодувало місто. Можливо, варто таки дослідити, яким був образ селянина у свідомості городян, як цей образ впливав на сприйняття дій влади стосовно голодуючих селян. Так само, попри окремі стандартні згадки в деяких працях великою лакуною залишається проблема голоду в містах.

Навіть в дидактичної історіографії є резерви для якісного зрушення у презентаціях трагедії 1932–1933 років. Вже опублікованих документів достатньо, аби зрозуміти, що були непоодинокі випадки опору хлібозаготівлям і реквізиціям: чи то у вигляді прямого саботажу, чи то у вигляді фізичного протистояння, чи то шляхом розподілу заготовленого зерна між голодуючими — зосередженість на віктимному дискурсі, на стражданнях та ексцесах виживання заважає побачити більш об’ємну картину голоду 1932–1933 років, і ті її аспекти, які могли б дещо змінити історичний образ українців як вічної жертви.

ПІСЛЯМОВА

Перші читачі цієї книги, мої колеги з України та інших країн світу одноголосно визнаючи, що це нарис — не про голод 1932–1933 рр., водночас неодноразово висловлювали припущення, що для повноти викладу мені було б варто оприлюднити власну версію трагедії.

Я відмовлявся, мотивуючи це тим, що в цьому разі я втягуюсь в дискусії, на які маю дивитися як спостерігач і аналітик, а не як учасник. Утім, мені нагадали, що в мене є мої власні публікації про голод 1932–1933 років, які цілком вкладаються в рамки описаної тут канонічної версії Голодомору, і це стало додатковим і вирішальним аргументом. на користь

Я спробував сформулювати свою версію історичної картини голоду 1932–1933 років в Українській СРР

Відразу ж зауважу три головні обставини: по-перше, та версія подій, яку тут буде викладено, не є оригінальною, вона в цілому збігається з основними елементами деяких інших академічних версій; по-друге, вона базується не лише на історіографічних студіях, але й на читанні опублікованих документів, більшість з яких згадується у цій книзі. База для контекстуального знання про період 1920-х – 30-х років була закладена двома дисертаціями — кандидатською (1987) і докторською (1993).

По-третє, запропонована тут версія не претендує на статус "об’єктивного знання". Вона відповідає сучасному рівневі моїх уявлень про історичне явище та про обставини його реконструкції в уявленнях моїх сучасників. Я сприймаю її так само, як і всі інші версії, які описано в цій книзі — саме як версію, щоправда, побудовану без наміру здійснювати будь-яку "місію".

Голод 1932–1933 років починався ще в 1931, але саме в 1932–1933 роках він набув тих катастрофічних масштабів та специфічних ознак, які справді роблять його унікальним явищем, яке відрізняється від попередніх і наступних випадків масового голодування та екстремальної смертності, пов’язаної з ним.

Голод виник як наслідок дій партійно-державного керівництва СРСР та УСРР, спрямованих на масштабну реорганізацію сільського господарства, яка мала триєдину мету:

- мобілізацію ресурсів аграрного сектору країни для забезпечення потреб індустріалізації і супутньої урбанізації;

- забезпечення продовольством армії та міст;

- руйнування традиційного сільського укладу, який вважався економічно непродуктивним і соціально ворожим, перетворення села на "соціалістичну фабрику" — і відповідно, подолання опору селянства цим планам і намірам.

Згадана реорганізація здійснювалася людьми, які мислили радше політико-ідеологічними чи в кращому разі господарчими, ніж економічними чи гуманітарними категоріями. В основі їхніх дій лежали міркування політичної, ідеологічної та класової доцільності, при чому остання базувалася на впевненості в тому, що класова боротьба в країні загострюється, відповідно обиралися засоби дій.

Ці дії призвели до масштабної дезорганізації аграрного сектору економіки, вони супроводжувалися крайніми проявами насильства аж до фізичного усунення (вбивства та депортації) частини сільського населення (і не лише селян).

Спровокована в такий спосіб дезорганізація поглибилась через масовий опір селянства — активний (знищення тяглової сили, приховування хліба, повстання, бунти, вбивства активістів) і пасивний (відмова працювати, саботаж). До цього додалися несприятливі погодні умови, навмисне загострення соціального конфлікту на селі силами правлячої партії, некомпетентність партійно-державного керівництва.

Ще у 1930-му проти влади повстав мільйон українців

Пусковим механізмом голоду стали надмірні хлібозаготівлі вже 1931 року, які здійснювалися згідно з нереальними планами, адміністративними і насильницькими методами. Їх виконання спричинило першу хвилю голоду навесні 1932 р.

Під час літньої хлібозаготівельної кампанії 1932 р. в критичному становищі з огляду на нові, ще не реальніші плани, опинилися всі основні хлібні регіони СРСР, що викликало незадоволення навіть серед лояльної частини вищого партійно-державного керівництва республік, не кажучи вже про середню і нижчу ланку партійно-державної ієрархії.

В липні 1932 р. на ІІІ Всеукраїнській партійній конференції трапився справжній скандал, який в центральних органах партійно-державного керівництва сприйняли як брак більшовицької наснаги серед "українських товаришів" — конференція під тиском надзвичайних представників центральних органів партії таки ухвалила нові нереальні обсяги хлібозаготівель.

Але вже в серпні 1932 р. стався перегляд планів хлібозаготівель. Українська СРР була першою республікою, якій за прямою вказівкою І. Сталіна план було зменшено (серпень 1932 р.)

Проте, і нові обсяги заготівель були нереальними, обсяги виробництва справді зменшилися внаслідок згаданої дезорганізації та пасивного опору селянства, це засвідчила заготівельна кампанія, плани якої не виконувалася, і вже в листопаді 1932 р, стало зрозумілим, що їх не виконають.

На цей момент у І. Сталіна та його оточення вже дійшли висновку, що головними причинами зриву кампанії є опір селянства (в їхній термінології "куркулів і підкуркульників" та їхніх підсобників) та розкрадання зерна; дії "петлюрівців і агентів Пілсудського", спрямовані на саботаж та допомогу у розкраданні (тобто націоналістів, прихованих ворогів радянської влади в партії та державних органах) — власне, йдеться про те, що дослідники назвали "національним виміром" голоду; дії опортуністів, зрадників чи просто невдах в партії, на всіх рівнях, тих, хто був нездатний або не бажав виконувати поставлені перед ними завдання.

Очевидно, що ці висновки були пов’язані не лише з бажанням знайти причину невдач, а й для того, щоб знайти винних, покласти на них відповідальність, і покарати їх.

Саме з осені 1932 р. до зазначених вище причин голоду додаються репресивні дії, спрямовані на те, щоб виявити і покарати винуватців, змусити тих, хто коливається, діяти відповідно до вказівок і планів, і нарешті — пояснити причини дефіциту.

На цьому етапі активізується пошук "шкідників", "агентів", "тих що переродилися" і "опортуністів", відбуваються зміни в керівництві республіканських органів, і розгортається масштабна кампанія пошуків "прихованого" чи "вкраденого" зерна, яка здійснюється за активної участі місцевого партійного керівництва.

Дії влади на селі спрямовані на виконання двох головних завдань: виконання планів хлібозаготівель (термін їх виконання пересунули на січень 1933 р.) і покарання "саботажників".

Реалізація цих двох завдань вже в листопаді 1932 р. призвела не лише до насильницьких конфіскацій збіжжя, а й до стихійних реквізицій продовольства, які невдовзі будуть санкціоновані державою. Наприкінці 1932 – початку 1933 рр. (власне у листопаді – січні) в діях влади з’являються елементи, які можна охарактеризувати як цілеспрямовані репресії проти селянства: вилучення продовольства у селян, товарна і продовольча блокада сіл ("чорні дошки"), блокада голодуючих регіонів.

Ці дії призводять до голоду нечуваних масштабів і вимирання сотень тисяч людей. Коли масштаби лиха і гіпотетичні наслідки для господарчої спроможності села і весняної посівної кампанії 1933 р. стають очевидними, влада вдається до дій, спрямованих на порятунок "робочої сили": в колгоспи повертають зерно і продукти, щоб годувати тих, хто має вийти на посівну навесні 1933 р., і до літа 1933 р. масовий голод вщухає.

На УСРР і території з перевагою етнічних українців у складі населення припадає близько половини прямих демографічних втрат від голоду 1932–1933 років. Саме в цей період під гаслами боротьби з націоналізмом і "засміченням партійно-державного апарату петлюрівцями" також офіційно припиняється політика українізації (спочатку на Кубані), об’єктом репресій стає частина національної інтелігенції, зокрема ті, кого можна вважати "націонал-комуністами".

Всі ці події і факти не дають достатніх підстав стверджувати, що голод 1932–1933 років був навмисно спланований. Його початок і катастрофічний розвиток — результат не так організованих дій, як дезорганізації і спроб подолати цю дезорганізацію, спроб, формат яких визначався політичними поглядами та звичними суспільними практиками правлячого класу (в даному разі йдеться про партійно-державну олігархію).

Його виникнення — це не лише результат дій і обставин, про які йшлося вище, у нього була власна динаміка, яка виникала спонтанно, з десятків чинників, дій, реакцій, відповідей на ці реакції, що призводило до нових, не передбачуваних обставин і викликів, реакція на які формувалася вже рівнем політичної і загальної культури суспільства, традицією і навіть ірраціональними чинниками й міркуваннями.

Можна погодитися з тими дослідниками, які твердять, що в подіях зими 1932–1933 рр. є елементи терору, який спрямовувався на те, щоб нейтралізувати опір селянства колгоспам чи змусити їх повернути "вкрадене". Я

кщо вже йдеться про суб’єктивні наміри, то покарання голодом мало б передбачати, що його ініціатори знають, що в селян нічого немає. Факти, в рому числі наведені прихильниками "геноцидної" версії голоду 1932–1933 років, свідчать, що організатори репресій проти селянства аж до кінця 1932 р. вважали, що зерно в селян є (грудневі рішення про вилучення насіннєвих фондів та січнева телеграма І. Сталіна).

Цей терор переріс в терор голодом, коли розгорнулася масова конфіскація продовольства та блокада голодуючих регіонів.

В даному разі в СРСР і зокрема в УСРР здійснювався соціоцид, який мав усі ознаки злочину проти людяності — той соціоцід, який був невід’ємною, майже повсякденною ознакою більшовицької політики в продовж 1920-х – 1940-х років.

Голод 1932–1933 років не будучи спланованим, не будучи спеціальною метою вищого партійно-державного керівництва країни, не був і спеціально спланованою антиукраїнською акцією, спрямованою нібито на упокорення бунтівної і потенційно сепаратистської нації.

Наявних свідчень, на мій погляд, недостатньо (принаймні для фахового історика), щоб стверджувати, що І. Сталін особисто, чи хтось в його найближчому оточенні планував масове знищення українців саме за національною ознакою (хоча б як тлумачили цю ознаку — чи то як етнічну, чи то як громадянську).

Акцент на суб’єктивних намірах І. Сталіна та його оточення з’являється у зв’язку з необхідністю довести наявність злочину геноциду відповідно до формулювань Конвенції ООН 1948 р. Це призводить до скрупульозного і невпинного пошуку скритих смислів і намірів у його висловлюваннях і відповідного способу прочитання документів, про що вже йшлося.

Голодомор був геноцидом. Так вважав автор терміну "геноцид"

Гадається, акцент треба змінити — варто говорити не про наміри, а про результат дій. Результатом була загибель мільйонів людей, і навіть якщо вона не передбачалася, цей результат свідчить про наявність злочину.

Навіть ненавмисне вбивство однієї людини вважається кримінальним злочином, так само, як і нездійснення допомоги, і приховування злочину і злочинців. В цьому разі йдеться про мільйони. Щоправда, в нашому випадку кількість винуватців і співучасників доведеться визнати набагато більшою, і шукати їх доведеться набагато ближче, ніж в Москві...

Що ж до "національного тлумачення" голоду, варто погодитися з тими дослідниками, які стверджують, що "національний вимір" був для І. Сталіна та його оточення вигідним поясненням "негараздів" і засобом пошуків винуватців — що не заперечує й того факту, що Україна була прикордонною республікою і перспективи селянського повстання в ній у випадку інтервенції з боку Польщі непокоїли вождя.

Однак припущення про те, що навмисне знищення мільйонів робочих рук здійснювалося саме там, де планувалося творення "фортеці", виглядає явно спекулятивним. "Національне питання" справді було приводом для репресій, але такого роду репресії почалися до голоду 1932–1933 рр., і тривали після нього, і стосувалися вони не лише українців (згадаємо поляків, євреїв, корейців, німців, кримських татар, чеченців та інгушів). Варто згадати репресії проти національної інтелігенції в сусідній Білоруській СРР, де голоду не було.

Теза про наявність в українського селянства початку 1930-х років певного рівня національної самосвідомості і відповідно про загрозу національної (націоналістичної) мобілізації в цьому середовищі яка могла б перерости в загрозу національного повстання і відокремлення, є декларативною, вона не підтверджена ні науковими дослідженнями, ні сучасним рівнем теоретичного осмислення явища націоналізму.

Навіть період української революції 1917 – 1921 років не засвідчує виявів національної свідомості українського селянства, достатнього для розмов про "націотворчий" потенціал цієї верстви. Посилатися на вислів І. Сталіна 1925 р. про селянство як основу армію національних рухів і робити звідси далекосяжні висновки про його ставлення до селянства українського є некоректним, принаймні для професійних істориків.

Варто визнати, що голод справді мав загальносоюзний характер як з погляду причин, так і з погляду огляду на його перебігу, він вразив саме зернові регіони, серед яких Україна і Кубань були чи не найбільш густозаселеними та етнічно компактними, що голод вразив і міста, зокрема великі індустріальні центри, що етнічний вимір голоду стосується не лише українців чи росіян, а й представників інших національностей.

Водночас не можна не визнати, що в Україні він голод мав специфіку, яка відрізняє його від інших регіонів СРСР. Ця специфіка є очевидною в цілій низці чинників і фактів.

По-перше, ця специфіка визначалася наявністю зовнішнього кордону, і відповідно, інтенсивнішими зусиллями, спрямованими на приховування голоду та запобіганням пересуванню селян.

По друге, варто згадати і плани перетворення УСРР, саме як території, що межувала з ворожою Польщею, на "зразкову республіку" та "фортецю" (з відповідними наслідками для населення).

По-третє, не можна не помітити специфічної уваги І. Сталіна та його найближчого оточення до керівництва республіки, очевидній недовіру і невпевненість у повній лояльності останнього — враховуючи таку малодосліджену істориками тему, як ступінь автономності українських державних і громадських інститутів і структур в 1920-ті роки, можна знайти нові, можливо несподівані аспекти того, що сталося в Україні і з Україною в 1930-ті.

Зрештою, не можна не згадати й те, що "національне питання" в УСРР на рубежі 1920-х – 30-х років набуло іншої якості для "центру": "коренізація" у вигляді "українізації" мала на меті не лише творення лояльного партійно-державного апарату, здатного працювати в місцевих умовах.

Її важливим завданням було подолання потужного класового ворога в містах — російськомовної "дрібної" і "середньої" буржуазії, інтелігенції, службовців, успадкованих від старого режиму. Витіснення цих верств з соціально-культурного простору здійснювалося не тому, що вони були російськомовними, а тому, що вони були "класово чужими".

Наприкінці 1920-х це завдання було вирішене (зокрема і репресивними методами — від чисток установ та позбавлення громадянських прав до показових судових процесів). Невипадково саме тоді взялися вже за "буржуазну" українську інтелігенцію і її витіснення і ліквідація відбувалиося за допомогою саме тієї частини нової культурної еліти, яка виникла внаслідок "українізації".

В результаті цих процесів постав новий бюрократичний клас та нова соціально-культурна верства, яка виявилася надто самостійним господарем у найбільшій після РРФСР республіці СРСР і явно претендувала на певний рівень самодостатності, нехай і в рамках партійно-державної ієрархії.

Від цієї самодостатності до претензій на самостійність було надто далеко, однак в умовах екстремальної мобілізації і централізації всіх ресурсів, необхідних для "великого стрибка" вже й така ситуація виглядала небезпечною і конфліктогенною.

Катастрофічно швидка і некомпетентна реорганізація сільського господарства країни, яка супроводжувалася одночасним падінням виробництва і збільшенням вимог щодо його обсягів породила потужну господарсько-управлінську кризу, яка не могла не спричинити конфлікт між правлячим класом та соціально-культурною елітою республіки з одного боку.

Цей прихований конфлікт можливо і був основою та підставою для "національного тлумачення" голоду 1932–1933 років в Україні — і це дуже важлива відмінність його від загальносоюзного голоду.

Голод 1932–1933 років в СРСР та УСРР справді є однією з наймасштабніших гуманітарних катастроф ХХ століття, він є історичним прикладом одного з найтяжчих злочинів проти людяності.

Саме тому він як історичний факт потребує серйозних, копітких, тривалих, детальних досліджень, які повинні були б мати комплексний, міждисциплінарний характер, які б здійснювалися на міжнародному рівні і були б наглухо відокремлені від поточних політичних запитів та вимог.

Лише на такій основі йому може бути дана достатньо адекватна історична, політична, юридична і моральна оцінка.

Дивіться також:

Бій під Крутами: як політики створюють та експлуатують міфи

Меморіал пам'яті жертв Голодомору - ось що збудував Ющенко. ФОТО

Голод в СРСР. Найпопулярніший історик Заходу про трагедію

Спецпроект "Голодомор" на ІП

Всі матеріали на тему "Історична пам'ять"

Всі матеріали на тему "Політика"