Спецпроект

Львівський погром 1941-го: Німці, українські націоналісти і карнавальна юрба

Один українець особливо врізався у пам'ять Левіна. Елегантно одягнений у гарну вишиванку, він бив євреїв залізною палицею. Із кожним ударом у повітря злітали шматки шкіри, інколи - вухо чи око. На очах у Левіна німці розстріляли його батька, рабина.

Від редакції: Конкурс "Книга року BBC" виграв історичний роман Юрія Винничука, значною мірою присвячений Голокосту у Львові. З цієї нагоди ІП переклала наукову статтю канадського історика Джона-Пола Химки, присвячену погрому червня-липня 1941 року у Львові.

Ті події часто використовуються у політиці. З форуму на форум кочує міфічна цитата про причетність до погрому батальйону "Нахтіґаль": "Они взяли в зубы длинные кинжалы, засучили рукава гимнастёрок, держа оружие на изготовку. Их вид был омерзителен. Словно бесноватые, громко гикая, с пеной на устах, с выпученными глазами неслись они по улицам Львова. Каждый, кто попал им в руки, был жестоко казнён".

Тому дуже важливо почути про те, що було влітку 1941 року, від науковця, який працював з архівами і кожне твердження підкріплює посиланням на джерело.

Деякі речі можуть бути неприємними для тих, хто вірить у непогрішимість ОУН. Але не поспішайте звинувачувати редакцію та автора у співпраці з Кремлем, Моссадом тощо. Це ж не КГБ і не Моссад убивав людей 1 липня 1941 року. І цей факт не відміняє героїзм націоналістів у пізнішій боротьбі з нацизмом і сталінізмом. Поляки цей шлях уже пройшли - і нічого поганого з Польщею не сталося.

Якщо ми ховатимемо голову в пісок, неприємні факти нікуди не зникнуть. А якщо цими фактами не займуться українські історики, ними займатимуться інші, як про це написав іще один автор ІП з Канади Тарас Курило.

Англомовний оригінал статті Джона-Полка Химки опубліковано в Canadian Slavonic Papers 53.2-4 (June-December 2011). Переклад зроблений і друкується з дозволу редакції.

------------------------

Погром у Львові в 1941 році: Німці, українські націоналісти і карнавальна юрба

 Післа виходу книги Яна Ґросса "Сусіди", де описується жорстоке вбивство єврейських жителів маленького містечка у Польщі їхніми сусідами-неєвреями, розслідування випадки анти-єврейського насильства літа 1941-го перемістилося на передній край студій із Голокосту.

Ще одна книга Ґросса "Золоті жнива" - про мародерство на могилах Освенциму

Спалах масових погромів і убивств у східних областях Польщі та країнах Балтії, схоже, дещо говорить про міркування німців у перші дні війни проти СРСР, коли вони виробляли свою смертноносну політику щодо євреїв.

Однак дуже важко визначати відповідальність різних дійових осіб цих кривавих подій. Звідси випливає необхідність вивчення цих подій на мікрорівні - зі сподіванням, що зрештою проявляться чіткішими їхні спільні риси [1 - тут і далі дивись примітки під відповідним номером наприкінці тексту - ІП].

У цій статті розглядаються детально погром і убивства, що мали місце у Львові, у Східній Польщі/Західній Україні, на початку липня 1941 року.

Після загального огляду ходу погрому і страт, які тривали як наслідок погрому, в цій статті розглядаються окремі учасники події: а) українська націоналістична міліція, чия роль у погромі була найбільш чітко задокументована; б) натовп, який сприяв насильству і надав йому чітких рис; в) німці, чию роль важко встановити достовірно і точно.

ПЕРЕБІГ ПОГРОМУ

Напередодні Другої світової війни Львів був багатонаціональним містом. У 1939 році поляки становили незначну більшість його населення (157,490 тис. з 312,231 тис. всього населення, тобто трохи більше 50%), за ними ішли євреї (99,595 або 32%) та українці (49,747 або 16%). [2]

В результаті війни національний склад міста змінився радикально: євреїв вбивали, поляків депортували, і до того ж відбувся приток росіян.

На початку війни Львів був у складі Польщі, але з вересня 1939-го і до кінця червня 1941 року він управлявся радянською владою і увійшов до складу УРСР. 30 червня 1941, коли німці захопили місто, влада у Львові знову змінилася.

Погром у Львові відбувався на тлі проголошення в місті Української держави, яке відбулося в перший день німецької окупації - до цього питання ми повернемося пізніше.

Іншою важливою контекстуальною обставиною Львівського погрому 1941 року була знахідка тисяч напіврозкладених трупів політичних в'язнів, які були вбиті НКВД в попередні дні, коли совіти усвідомили, що стрімкий німецький наступ не дає можливості евакуювати тюрми. [3]

Коли в понеділок, 30 червня німці входили в місто, з охоплених полум'ям в'язниць доносився сморід непохованих трупів. Серед жертв було багато українських націоналістів. Німці змушували євреїв діставати трупи і виставляли тіла для громадського огляду. Родичі ув'язнених шукали між трупів своїх рідних.

Розстріли в'язнів НКВД у червні 1941-го у Львові. ФОТО

Трупи були знайдені в трьох в'язницях: в'язниця на вул. Замарстинівській, "Бригідки", і в'язниця на Лонцького. Ці три в'язниці стали головними місцями погрому. Тюрма на вул. Замарстинівській і "Бригідки" розташовувалися поблизу єврейського кварталу у Львові.

Представники німецької армії вже у другій половині 30 червня повідомляли, що населення Львова обернуло свій гнів на убивць з НКВД проти "євреїв, що живуть у місті, котрі завжди співпрацювали з більшовиками". [4]

Того ж дня єврейські чоловіки були зігнані на так звані "тюремні роботи" - розкопувати і виносити тіла убитих у в'язницях. У подальші дні євреїв використовували і для інших завдань.

Залучення євреїв для робіт було загальноприйнятим під час погромів і антиєврейських інциндентів в окупованій нацистами Європі. [5] 30 червня у Львові близько десяти євреїв були змушені допомагати українським націоналістам у поліграфічній справі. [6]

Німецькі війська змушували євреїв приводити в порядок вулиці після бомбардування. [7] Євреї, які вижили, згадували, що їх також змушували прибирати в будинках і чистити туалети. [8]

Іноді примус до роботи обертався смертельними випадками. Чеслава Будінська, її сестра, і сусідська дівчинка були взяті німцями для роботи на полі бою. Їх били і штовхали, поки вони виконували доручену роботу. Інші так само були притягнуті до роботи, включно з чоловіками - загалом близько 150 осіб.

Пізніше німці зігнали чоловіків до найближчої водойми, змушуючи їх заходити у воду все глибше і глибше . Один із німців при цьому топив людей багром. Жінки були свідками цього, але нічого не могли зробити. [9]

У вівторок 1 липня Львів став свідком повномасштабного погрому. В цій статті я використовую дефініцію Рауля Гілберґа: "Що таке погроми? Це короткі спалахи насильства в суспільстві проти єврейського населення". [10] Того дня насильство набуло форм ритуалу: євреїв - чоловіків і жінок - виганяли прибирати вулиці, єврейок принижували поодинці, а євреїв змушували виконувати дії, які пов'язували їх із комунізмом.

Львівський погром 1941-го має спільні риси з більш раннім погромом, влаштованим у листопаді 1918 року польськими солдатами і міськими жителями . У ньому також застосовувалися методи й ритуали анти-єврейських акцій, що відбувалися в інших місцях окупованої нацистами Європи.

Так само, як у Львові 1918-го [тодішній листопадовий погром відбувся після відходу з міста частин ЗУНР, євреїв карали нібито за їхню підтримку українців, хоча офіційно вони тримали нейтралітет у польсько-українському протистоянні; загалом загинуло 50-150 євреїв і близько 270 українців - ІП], у Відні в березні 1938-го, в різних місцях Польщі 1939-го, в 1941 році у Львові євреїв насильно виганяли чистити вулиці.

Метою було змусити євреїв, які були успішними у вільних професіях і в бізнесі, виконувати принизливу фізичну роботу.  Як зауважив один із тих, хто вижив: "Це було надзвичайно принизливе відчуття - коли доктори і професори чистили вулиці з лопатами в руках..." [11].

За спогадами однієї дівчинки, німці та українці змусили її сусідку взяти свою зубну щітку і чистити нею вулицю. Також вони змусили одного з євреїв прибирати кінський гній із вулиць своїм капелюхом [12]. Судячи з фотографій, неєвреїв у Львові розважало, як євреї чистять вулиці. Певною мірою погром був карнавалом.

Єврейські чоловіки і жінки чистять вулицю біля Опери. Двоє чоловіків керують процесом, доки глядачі в натовпі насолоджуються видовищем, особливо жінка в центрі фото (світлина надана Девідом Лі Престоном) 

Одним із характерних особливостей погрому було погане ставлення і приниження єврейських жінок. Сцени на вулиці Замарстинівській були зняті німецькими фотооператорами [13]; є також фільм про це жорстоке поводження [14].

Подібні прецеденти вже були під час погромів в окупованій нацистами Польщі.

У грудні 1939-го в Кракові насильно роздягали єврейок [15] - і багато членів ОУН (особливо ті, які мали незабаром стати кістяком бандерівського руху) були в Кракові в цей час, перечікуючи радянську окупацію Західної України. Немає підстав підзрювати оунівців в участі в тих інцидентах, але вони цілком могли бути свідками подій.

Так виглядає місце, де зроблена попередня світлина, сьогодні. Фото: Ева ХИМКА

Під час Великоднього погрому в Варшаві 1940-го підлітки полювали за єврейками з метою пограбування [16]. Очевидним прецедентом того, що трапилися в Львові в 1941-му, був погром у Львові 1918-го. Свідок погрому 1918 року Йозеф Тененбаум, пише: "Жінки були змушені роздягатися і стояти голими на радість жорстокого натовпу" [17].

У Львові 1941-го жінок штовхали, копали, били в обличчя та інші частини тіла палицями та підручними речами, тягали за волосся, перекидували від одного погромника до іншого. Багаьох роздягали догола і показували натовпу. За деякими гналися по вулицях [18].

Роза Московіц мала шкільну товаришку, яка стала комуністичною активісткою. Натовп схопив її, відрізав волосся, і гнав вулицями, голу, з криками. Дівчина повернулася додому і  наклала на себе руки [19].

Поляк, який рятував євреїв, згадує про 12-річну єврейську дівчинку, яку бив ланцюгом "хлоп, здоровий як Геркулес" [20]. Не дивно, що повідомлялося і про зґвалтування. [21]

Вагітних жінок били та копали у живіт [22]. Учасники погромів роздягнули двадцятирічну єврейську дівчину, встромили у її вагіну кийок і примусили марширувати повз пошту до тюрми на Лонцького, де в той час проводилися "тюремні роботи". [23]

Тюрма на Лонцького - в'язниця НКВД і Гестапо. ФОТО

Також жінок обкрадали. [24] Роза Вагнер розказувала навіть, що бачила проституток, які разом зі своїми сутенерами вимагали взуття та одяг у єврейських жінок. [25] Жертв обирали навмання, аби тільки вони були євреями. [26]

Погром першого липня супроводжувався антикомуністичними виставами та ритуалами. Лариса Крушельницька, знана українська інтелектуалка та мемуаристка, запам'ятала величезний плакат із портретом Сталіна біля головпоштамту. Разом із матір'ю вона спостерігала, як його знімають. Тоді їй було майже тринадцять і вона добре пам'ятає, як люди раділи, що радянські жахіття нарешті скінчилися.

Німецька кінохроніка звільнення Лемберга вочевидь зображує цю саму сцену, в якій видно величезний натовп - люди справді веселяться та аплодують. Після цього, згадує Крушельницька, всі почали топтатися по плакату. [27]

Десятирічна єврейська дівчинка того дня також була біля поштамту, але запам'ятала зовсім іншу сцену: "Перед поштою стояли люди з лопатами, а українці били їх і кричали "Юде! Юде!"" [28] Кожна дівчинка зафіксувала у пам'яті ту картину, яка відбивала її власну позицію та перспективу.

Жертви єврейських погромів стали частиною антикомуністичних ритуалів. Один поляк пригадує, як євреїв у Львові змушували ходити шеренгами по чотири людини, співати російських маршових пісень та викрикувати гасла на звеличення Сталіна. [29]

Єврейський свідок підтверджує: вона бачила, як натовп оточив групу із двох чи трьох сотень молодих єврейських жінок та чоловіків, яких змушували співати "російську комуністичну пісню "Моя Москва" із піднятими вгору руками. [30]

Іще один свідок, українка, помітила біля цитаделі українців, які супроводжували десь біля сотні людей, змушуючи їх кричати "Ми хочемо Сталіна!" [31]

Того літа подібні ритуали проводилися скрізь. B Коломиї, за 165 км на південний захід від Львова, пам'ятники Сталіну та Леніну було знищено. Українці насильно змушували одного з євреїв вставати на один із порожніх п'єдесталів, тоді як інші повинні були кричати: "Сталін, ти ідіот!" [32]

"Кияни почали глумитися над пам'ятником Сталіну..." Спогади про 1941-ий

На погром євреїв збирали українські міліціонери. Для того, щоб знайти євреїв для Замарстинівської в'язниці та Бригідок, вони дім за домом прочісували єврейські квартали. [33]

Аби набрати євреїв для ексгумації та знущань на Лонцького, ополченці затримували їх прямо на вулиці. Арешти на вулиці Коперника, що простяглася від центру міста та поштамту до тюрми на Лонцького, добре задокументовані на фотографіях. [34]

У Львові - як і по всій Галичині протягом перших днів німецького вторгнення [35] - єврейських чоловіків змушували ексгумувати трупи жертв НКВС; під час робіт їх принижували, били та навіть убивали. Трупи у Львові ексгумували та виставляли на всезагальний огляд уже 30 червня, а 1 та 2 липня процес продовжувався. [36]

Хоча очевидці розходяться у датах, але, здійснивши аналіз наявних свідчень, я схильний вважати, що тюремні роботи тривали протягом трьох днів, але публічний погром відбувався лише в один день, 1 липня.

На євреїв нападали, коли їх конвоювали до тюрем 1 липня. Єврейська дівчинка стала свідком того, як маленькі хлопці били євреїв, яких супроводжували на Бригідки, мітлами, тріпачками та камінням. [37]

Тамара Браніцька розповідала, що їй та членам її сім'ї наказали тримати руки вгору протягом тих 10-15 хвилин, коли вони йшли до тюрми на Лонцького. Коли вони крокували вулицею, люди бігли попереду і били їх палицями по голові. Крім того, натовп виламував із тротуару бруківку, аби мати можливість жбурнути чимось у своїх жертв, супроводжуючи свої дії образливими вигуками.

"Ніхто не намагався допомогти, - згадує Браніцька. - Навпаки, натовп наче отримував невимовне задоволення від усього цього". [38]

Свідчення очевидців [39] та фотографії [40] показують, що деякі євреї були змушені повзти до в'язниць навкарачки. Лешек Аллерганд розповідав, як сотні людей проповзли на колінах три кілометри до тюрми на Бригідках, і весь цей час їх копали та били. [41]

Хоча вважається, що до роботи у в'язницях відбирали лише єврейських чоловіків, але існують свідчення, що там були також жінки і діти. [42]

Загалом більшість сходиться на тому, що працездатних чоловіків залучали безпосередньо до робіт з ексгумації, тоді як жінок та людей похилого віку приводили до в'язниць виключно для того, щоб із них познущатися. Тим не менш, жінки все ж змушені були обмивати трупи. Малих дітей зазвичай (хоча й не завжди) [43] щадили.

Цю ситуацію дуже добре показано на світлині з колекції Девіда Лі Престона. Облич не видно, але чоловік, одягнений у костюм та вуличне взуття, викопує тіло за допомогою кайла. Очевидно, що його забрали прямо із вулиці. Біля нього стоїть чоловік у характерних чоботях та штанях; ми бачимо лише його ноги, але можна припустити, що він був в уніформі.

На звороті фото, зробленому солдатом для власних потреб, читаємо напис: "Єврей на ексгумації кривавих жертв." [44] Є кадри, на яких єврейські жінки відчищають бруд із трупів мокрим гіллям. [45]

Багатьох єврейських чоловіків, яких набирали на роботу у в'язницях, вбивали одразу після того, як вони виконували своє завдання. Численні фотографії зображують жертв тюремних робіт, хоча їх часом хибно інтерпретують як фотографії жертв НКВС. [46]

Ми можемо взяти за приклад фото внутрішнього двору тюрми на Бригідках із колекції Престона:

 Трупи євреїв у дворі тюрми "Бригідки". На звороті фото є напис "Bluthof Lemberg", тобто "Кривавий двір Львів"

На відміну від трупів жертв убивств НКВД, які розкладали акуратними рядами, на цій світлині тіла просто хаотично накидані на купу. На людях із фотографії Престона досить світлий одяг - особливо вражають білі сорочки, в той час як одяг на фотографіях жертв НКВД є брудним та сірим.

На передньому плані фото Престона на одному із убитих є підтяжки - якби це був в'язень НКВД, їх би не дозволили носити. Також видно довгі палиці та інші знаряддя, які жертви-євреї використовували для ексгумації тіл жертв НКВС. [47]

Чоловік на прізвище Ґольд, який записував події у Львові після прибуття німців, чув, що близько першої тридцять-другої години дня першого липня близько тридцяти людей було страчено на Бригідках. [48]

Герман Кац згадував, як його тоді поставили в шеренгу, щоб застрелити. Він був сорок восьмим; сорок сьомого уже стратили; німецький солдат уже прицілився у нього, коли підійшов офіцер і сказав: "На сьогодні досить". Його та інших людей, яким пощастило вижити, змусили копати могили для тих, кого стратили. [49]

Курт Левін залишив детальний опис своїх вражень від "тюремних робіт" у в'язниці на Бригідках. Він описав випадки жорстокого побиття як з боку німців, так і з боку українців.

Один українець особливо врізався у пам'ять Левіна. Елегантно одягнений у гарну вишиванку, він бив євреїв залізною палицею. Із кожним ударом у повітря злітали шматки шкіри, інколи - вухо чи око. Коли палиця зламалася, він знайшов величезну обвуглену деревину і проламав нею череп першого єврея, який потрапив під руку - мізки розлетілися на всі боки і попали на обличчя Левіна та його одяг.

Левін став свідком того, як німці розстріляли велику кількість євреїв. Він мусив безпорадно спостерігати за тим, як вбивали його батька, рабина. Німці постійно фотографували жорстокі сцени, що було для нього особливо принизливим.

Левін бачив, як генерал, застреливши дев'ятнадцятилітнього хлопця, проголосив: "роботи завершено". Він мав на увазі, що більше на Бригідки не потрібно приводити нових жертв.

Українська міліція пішла додому, але гестапівці продовжували знущатися над євреями, а дехто з них пішов добивати поранених. Потім, пише він, приїхали "солдати Бандерівського легіону" (тобто батальйону "Нахтіґаль" - про це ми поговоримо далі) і розпочали побиття євреїв із новою силою.

Близько дев'ятої години вечора тих, хто залишився, вигнали з території в'язниці копняками та ударами. Їм наказали повернутися до роботи о четвертій годині ранку наступного дня. "Із двох тисяч людей залишилося трохи менше восьмидесяти." З будинку Левіна забрали тринадцять людей - повернулося лише троє. [50]

Люся Горнштейн жила прямо біля в'язниці на Бригідках; її будинок фактично межував із заднім двориком в'язниці і її сім'я могла чути все, що там відбувається. Першого липня Люся та її матір бачили німців та українців в уніформі на території в'язниці. Вони чули, як стріляли у євреїв, але не могли побачити цього із вікон свого будинку. Постріли та крики лунали весь день.

Голокост від куль. В Україні убивали не в газових камерах. ФОТО

Батька Люсі та її брата забрали на Бригідки для ексгумації. Ввечері батько повернувся: виглядав він жахливо. Йому вдалося сховатися чи то у ванній, чи то в якійсь іншій маленькій кімнатці. Зі свого сховку він міг бачити, як вони приводили все нових євреїв. Спочатку їх заводили всередину для того, щоб вони виносили тіла, але коли більше людей було вже не потрібно, зайвих ставили у куті і вбивали. Люся зрозуміла, що брат був серед тих, кого застрелили. [51]

Події на Лонцького детально описані Тамарою Браніцькою. Коли вона прибула туди, то побачила єврейських жінок, старих та дітей, що стояли в куті під стіною. На іншому кінці подвір'я лежали гори мертвих людей і євреїв змушували їх сортувати. Вони повинні були переносити тіла з одного місця на інше.

У центрі дворика були есесівці та гестапівці. Разом із матір'ю та сестрами її протримали близько години, хоча для них цей час здавався вічністю. Врешті-решт мати зібрала в кулак свою відвагу, підійшла до офіцера і запитала німецькою, що із ними робитимуть. Він відповів: "Ми поставимо вас до стінки та розстріляємо". Однак пізніше прийшли високопоставлені офіцери гестапо і наказали всім жінкам та дітям іти додому.

Дорогою назад перехожі продовжували жбурляти у них камінням. Мати підняла руку, аби захистити сестру - у неї влучила каменюка і з руки бризнула кров. Зрештою, їм вдалося дістатися додому. [52]

Матильда Вишницька із сім'єю була на Лонцького. Першим забрали її батька. Через півтора чи два дні його привели додому без свідомості. Від нього несло трупним смородом. Він залишався у такому стані дуже довго, нервові рухи та викрики були єдиними ознаками того, що він іще живий. Їх із мачухою також забрали. Уже на місці їх врятував український міліціонер, який був братом шкільного друга [53] - ті, хто мав змогу завдавати шкоди, могли також і рятувати.

Згідно з єврейським джерелом, німецький офіцер зупинив насильство натовпу на Лонцького. Німецький сержант намагався захистити єврейських робітників, коли натовп на дахах вимагав їхньої смерті. Натовп заспокоївся лише після втручення німецького офіцера, який прокричав із докором у голосі: "Ми ж не більшовики врешті-решт!" [54]

За свідченнями одного єврея, якого змушували працювати у Замарстинівській в'язниці, туди принесли кулемет і єврейських чоловіків кілька разів змушували вишиковуватися біля стіни. Однак щоразу високопоставлені функціонери гестапо запобігали страті. [55]

Вермахт придушив погром ввечері першого липня, хоча окремі випадки насильства траплялися ще протягом наступних кількох днів.

Незалежно від погрому як такого у наступні дні німці здійснювали систематичні вбивства - ймовірно навіть, за прямим наказом Гітлера. [56]

Ці вбивства відрізняються від погрому насамперед тим, що в цьому випадку натовп не був залучений до процесу. Операція здійснювалася німецькою Айнзатцгрупою С за сприяння української міліції уряду Стецька.

Різдво Христове у житті Ярослава Стецька. ФОТО

Солдат Айнзатцгрупи Фелікс Ландау 3 липня 1941 р. писав у своєму щоденнику, як він брав участь у страті п'ятисот "беззахисних чоловіків - навіть якщо вони були просто євреями." [57]

Едварда Спайсера затримали для страти під час облави на євреїв. Далі йде дещо стислий відредагований виклад його свідчення:

[За кілька днів після погрому] неподалік від власного дому мене затримала група українців, і відправили до місця збору біля залізничної станції. Спочатку вони били нас усіма можливими способами; далі вони зіштовхували нас зі сходів, поки внизу із людей не утворювалася купа із 5-6 чоловік заввишки.

Так ми лежали десь біля години; потім вони сказали нам знову піднятися сходами. Вони вишикували нас у ряд; далі знову били; а потім змусили марширувати до [...] якоїсь великої споруди; я думаю, це була хокейна арена. Вони змусили нас лежати на землі обличчям униз. Хтось ударив мене по голові.

Ми мусили лежати із випростаними руками до самого ранку. Уночі, якщо хтось ворухнувся, вони його вбивали прикладом гвинтівки. Там лежали тільки чоловіки. Наступний день видався спекотним. Вони не давали нам води. Жодної їжі - забудьте про це.

Далі вони забирали людей групами - нібито для виконання робіт. Вони відібрали групу десь із сорока людей. Їх усіх вишикувати, а ми заздрили цим людям через те, що вони йдуть на роботу. Тим часом ми побачили жахливу картину. Німці забивали цю групу прикладами.

Цивільні українці приходили туди лише для того, аби допомогти німцям нас бити. Вони використовували дерев'яні палиці, схожі на бейсбольні бити. Потім людей забирали вантажівками. Наступну ніч ми провели так само - долілиць. Зранку знову приїхали вантажівки. Деякі українці приходили із лопатами та подібними інструментами.

Я не міг повірити, що люди можуть вчиняти такі речі із собі подібними. Я ніколи більше не бачив подібних жахіть. Наступного дня вони знову забирали людей на вантажівках. Я намагався залізти на вантажівку, але німецький офіцер СС взяв мене за шкібарки і не дав сісти на машину.

Коли він відвернувся, я знову спробував прослизнути. Але він знову не дав мені цього зробити. Тоді я слабко усвідомлював, що всіх [кого забирали вантажівками] розстрілювали. А українці копали траншеї. Наскільки я знаю, тоді було вбито понад дві тисячі заручників [...].

Як мені вдалося вижити? Вони раптово зупинилися і почали вивантажувати людей. Один із конвоїрів повідомив, що нас відпускають. Але потім він сказав, що вони хочуть пограти із нами в одну гру: Ви повинні будете вставати і падати. Auf, lauf, hinlegen. Auf, lauf, hinlegen. [58]

Лише тоді я побачив українців у цивільному. Вони змушували нас бігати колами, і німці та українці били євреїв - я бачив, як багато із них падали на землю, або мертві, або без свідомості.

Мені пощастило, бо я встиг помітити німця із маленькою палицею, тому бігав навколо нього. Він бив мене, але насправді я взагалі не відчував болю. В такі моменти на тебе находить якесь заціпеніння. Потім вони нас відпустили, дозволили покинути це місце. Тоді мені було двадцять два роки. Мій шлях додому був повільним і болісним. [59]

Українці, які співпрацювали із німцями під час цих страт, насправді були не цивільними, а членами міліції, просто лише дехто із них носив уніформу.

2 липня 1941 українська міліція у Львові була оперативно підпорядкована німецькому СС. За словами професора Ганса Йоахіма Бейєра, який обіймав високу посаду у службі безпеки (СД) міста і був пов'язаний зі звірствами проти поляків та євреїв, міліції доручили "наводити порядок всередині міста". [60]

Український активіст Кость Паньківський, який багато спілкувався із Бейєром, [61] також згадує підпорядкування міліції у Львові СС станом на 2 липня і що "німці негайно почали використовувати міліцію у своїх власних цілях, особливо коли це стосувалося антиєврейських питань". [62]

Детальна розповідь одного єврея, якому вдалося вижити, недвозначно вказує на українців, причетних до цих подій, як на членів міліції. [63] Навіть незважаючи на те, що міліція була підпорядкована Айнзатцгрупі, Стецько вважав її силою на службі його українського уряду. [64]

Згідно з оцінками львівського Юденрату, дві тисячі євреїв зникло під час погромів та страт протягом перших днів липня 1941, [65] але у внутрішніх німецьких звітах з безпеки від 16 липня йдеться про те, що тоді "поліція затримала та розстріляла 7000 євреїв". [66]

У випадку масових убивств часто буває складно зробити коректний підрахунок кількості жертв. Цього разу ми можемо виходити із того, що Юденрат міг недооцінити кількість жертв, бо вони рахували лише тих євреїв, про зникнення яких було відомо достеменно; декого могли просто не врахувати.

Однак німці, навпаки, могли перебільшити кількість жертв для того, аби показати, наскільки віддано вони виконували свій обов'язок. У будь-якому випадку, ясно, що на початку липня у Львові загинули тисячі євреїв.

РОЛЬ УКРАЇНСЬКИХ НАЦІОНАЛІСТІВ

Дослідження інших погромів у часи німецької окупації, які провів Томаш Шарота, показали, що німці завжди вдавалися до тактики взаємодії із місцевими організованими групами, які повинні були очолити кожен інцидент.

Як зауважив Дітер Поль:

"Не слід недооцінювати практичні проблеми, із якими стикнулися есесівці, коли ввійшли до західноукраїнських міст. Вони не знали населення, топографії, і, звісно ж, не роуміли місцевої мови. Тому вони були повністю залежними від перекладачів, місцевої адміністрації та загонів міліції, що виникли у червні 1941". [67]

Створювався "такий собі неофіційний розподіл праці" (фраза Юргена Маттеуса), коли місцеві агенти допомагали викривати та переслідувати євреїв та здійснювати погроми. [68]

У Львові 1941-го природнім кандидатом на цю роль була Організація Українських Націоналістів (ОУН), яка тісно співпрацювала із німцями протягом попередніх років і намагалася наслідувати модель націонал-соціалізму.

2 травня 1939 р. провідник ОУН, Андрій Мельник, запевнив міністра закордонних справ Німеччини Йоахима фон Ріббентропа, що його організація "світоглядно споріднена із подібними рухами по всій Європі, насамперед із націонал-соціалізмом у Німеччині та фашизмом в Італії." [69]

Мельник - "найкраща людина, яку українці можуть мати за вождя"

Кость Паньківський, який сам співпрацював із німцями та пізніше у 1941-ому критикував ОУН за розрив із німцями, вказував на членів ОУН, як на "людей, які мали багаторічні контакти із німцями, які були ідеологічно пов'язані із фашизмом та нацизмом; які на словах, на письмі та на ділі роками проповідували тоталітаризм та орієнтацію на Берлін та Рим." [70]

На той час, коли спалахнув Львівський погром, ОУН була розколотою організацією. У Львові фракція під проводом Степана Бандери (ОУН-Б) перехопила ініціативу в націоналістичному русі. Саме бандерівська фракція ОУН проголосила створення Української держави 30 червня 1941 р.

Головою українського уряду був Ярослав Стецько, відомий лейтенант Бандери і затятий антисеміт. Навесні 1939 він опублікував статтю у газеті "Новий шлях", українському націоналістичному виданні в Канаді, де висловив свою позицію щодо євреїв. Орест Мартинович підсумував Стецькові думки наступним чином:

[...] Стецько [...] наполягав, що євреї були "кочовиками і галапасами", "шкурниками, матеріалістами, егоїстами", "народом без героїки життя, без величної ідеї, яка рвала б до посвяти ". Євреїв цікавила лише "особиста нажива", вони отримували "насолоду в заспокоюванні найнижчих інстинктів", і хочуть "розложити героїчну культуру народів-борців."

Українці, за словами Стецька, "першими в Європі зрозуміли розкладову роботу жидівства", і  в результаті відмежувалися від євреїв століття тому назад, таким чином зберігаючи "чистоту своєї духовості й культури."

Стаття Стецька також поставила євреїв у центрі міжнародної змови, проголосивши, що єврейські капіталісти та єврейські комуністи спільно просували єврейські інтереси. [71]

Автобіографія Стецька, написана протягом двох тижнів після проголошення Української держави і звернена до німців, які його арештували, містила такий пасаж:

"Марксизм уважаю твором – правда -- жидівського ума,але практичне його здійснення при помочі жидів переводилося і переводиться у московській тюрмі народів московсько-азіятським народом.

Москва і жидівство - це найбільші вороги України і носії розкладових большевицьких інтернаціональних ідей.

Вважаючи головним і вирішним ворогом Москву (а не жидівство), яка властиво держала Україну в неволі, тим не менше доцінюю належно незаперечно шкідливу і ворожу ролю жидів, що помагають Москві закріповувати Україну.

Тому стою на становищі винищення жидів і доцільности перенести на Україну німецькі методи екстермінації жидівства, виключаючи їх асиміляцію і тп" [72].

У Стецьковому акті проголошення державності, який українські націоналісти називають Актом відновлення Української Держави (30 червня 1941 р.), нічого не було сказано про євреїв, проте було чітко проголошено про прихильність до нацистської Німеччини:

Волею українського народу, Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України. [...]

Відновлена Українська Держава буде тісно співдіяти з Націонал-Соціалістичною Велико-Німеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації.  [...]

Хай живе Суверенна Соборна Українська Держава, хай живе Організація Українських Націоналістів, хай живе Провідник Організації Українських Націоналістів Степан Бандера! [73]

Німці не визнали цієї держави і дозволили її існування лише протягом кількох днів. Потім вони заарештували лідерів націоналістів, включно із Стецьком та Бандерою. [74]

Акт відновлення державності 30 червня. Як це було. ФОТО

Націоналісти сподівалися, що німці переглянуть своє рішення, і ОУН-Б організувала ряд зустрічей по всій Галичині, звертаючись до німців із проханням визнати українську державність та звільнити український провід. Під час цих зустрічей наголошували на тому, що відроджена Україна посяде своє місце поміж фашистськими державами нової Європи. [75]

Бандерівська фрація ОУН мала чітко визначену програму "Україна для українців", що стало заголовком для плакату, який члени ОУН розвішували на стінах по всьому Львову 30 червня. [76]

ОУН почала планувати етнічні чистки, як щойно дізналася про високу ймовірність нападу німців на Радянський Союз.

Уже у травні 1941-го, коли організація розробляла план дій після німецького вторгнення, ОУН-Б дала настанови своїм загонам очистити місцевість від ворожих елементів: "У часи хаосу та сум'яття дозволяється ліквідація небажаних польських, російських та єврейських активістів, особливо прихильників більшовицького російського імперіалізму." [77]

Окремий розділ в інструкціях було присвячено "політиці стосовно меншин". Національні меншини "які є ворожими до нас - росіяни, поляки, євреї" повинні були бути "знищені у боях." [78]

Перед початком німецько-радянської війни голова оунівського підпілля Іван Климів (Легенда) підготував листівки, які поширювали чи розвішували у публічних місцях Львова у день погрому. В одній із них повідомлялося про створення революційних трибуналів, які повинні були карати ворогів українського руху, застосовуючи принцип "збірної відповідальності (родової й національної) за всі проступки супроти Укр. Держави, Укр. Війська і ОУН." [79]

Інша листівка містила наступний заклик: " Знай! Москва, Польща, Мадяри, Жидова – це Твої вороги! Нищ їх!" [80]

На додачу бандерівці були переконані, що євреї були основною підтримкою комуністів і значною мірою несли відповідальність за репресивні дії проти українців.
   
Травневі інструкції 1941 р. наказували пропагандистам ОУН, які повинні були працювати із солдатами Червоної армії, наголошувати на єврейській сутності комунізму: ""Марксизм – жидівська вигадка " і "сталінські та єврейські комісари є головними ворогами народу!" [81]

Ототожнення євреїв із більшовиками стало особливо вибуховим улітку 1941-го через масові вбивства політичних в'язнів силами НКВД.

Окрім мотивації для розгортання насильства проти євреїв, ОУН також мала засоби для того, того втілити свої плани у життя.

Підрозділом ОУН-Б, відповідальним за організацію погрому, колись вважали український націоналістичний легіон на службі у німців, батальйон "Нахтіґаль". Однак ця версія подій була радянською фальсифікацією, покликаною послабити уряд Конрада Аденауера у Федеральній республіці Німеччини.

У 1959-1960 рр. одного із міністрів Аденауера, Теодора Оберлендера, заочно судили у суді Східної Німеччини за те, що він був посередником Німеччини у зв'язках із "Нахтіґалем"; його визнали винним за співучасть у погромі.

Суд Західної Німеччини, дослідивши докази, виправдав Оберлендера і "Нахтіґаль" (принаймні як військовий підрозділ); він вказав на те, що докази Східної Німеччини містили радянські підробки. Іван Патриляк, спеціаліст з історії ОУН та людина, що прихильно ставиться до організації, надав хороший огляд базових питань. [82]

Огляд "сенсацій" про Оберлендера і Шухевича

Важливим аргументом на користь того, що "Нахтіґаль" не відігравав значної ролі у Львівському погромі є аргумент через мовчанку. Якби це було правдою, то цей факт був би згаданий у повідомленнях про переслідування та винищення єврейського населення у Львові, виданих до 1959 р. - зокрема у роботах Філіпа Фрідмена [83], Елаяху Йонеса [84] і Тадеуша Задерецького.  

На початку 2008 р. Служба безпеки України відкрила доступ до документів КГБ, що містили деталі фабрикації цієї справи. [85] Це правда, що "Нахтіґаль" страчував євреїв під час свого наступного походу на Вінницю [86], але видається, що він як підрозділ не брав участі у львівських погромах чи стратах.

Існують, проте, кілька свідчень, узятих до 1959 року, коли почалися систематичні фальсифікації, в яких стверджується, що члени "Нахтіґалю" брали участь у погромі [87]. Можливо, що в цих нечисленних випадках солдати дійсно були з "Нахтіґалю", проте так само можливо, що вони були неправильно ідентифіковані.

"Нахтіґаль" не мав знаків розрізнення, які відрізняли б його від інших німецьких підрозділів, тож ідентифікація могла відбуватися лише на підставі мови, якою говорили солдати в німецьких одностроях.

Німці доповідали, що їхні українські перекладачі були великими антисемітами і вірили, що всіх євреїв слід убити [88], тож можливо, що ці солдати були перекладачами, які отримували "винагороду" за свої послуги, а не членами "Нахтігалю".

На сьогодні дослідники схиляються до думки, що міліція, створена урядом ОУН 30 червня 1941 року, була передовим загоном погрому, який стався наступного дня [89]. І справді, ветеран "Нахтіґалю" Мирослав Кальба, відстоюючи непричетність свого батальйону до погрому, цитував наказ, приписуваний командирові батальйону Роману Шухевичу: "Не допускайтеся жодних злочинів чи помсти на наших ворогах поляках чи жидах, бо це не наша справа займатися цим".

На думку Патриляка, якщо такий наказ дійсно існував, тоді значення слів Шухевича полягало в тому, що "Нахтіґаль" мусив слугувати одним із ядер української армії, головним завданням якого була б боротьба на фронті, у той час як знищення ворогів із числа цивільного населення було відповідальністю інших, а саме "німецьких спецгруп, бандерівської Служби безпеки, міліції тощо". [90]

Українська Народна Міліція була частиною довготермінового плану ОУН мілітаризувати націоналістичний рух і підготуватися до національного повстання під проводом своїх власних вишколених кадрів.

У березні 1940 року ОУН(б) віддала наказ про формування "військової секції" в усіх осередках ОУН у кожному селі. Окремі детальні інструкції для підрозділів, визначених як "міліції", були розроблені у травні 1941 року як частина підготовки ОУН до війни. Хоча, згідно з планом, міліція мала бути централізованою, на практиці централізація виявилася неможливою [91].   

Перша згадка про формування української міліції - в селі Млини (тепер територія Польщі) --  датована 25 червня 1941 року.

Експедиційна група ОУН із Кракова прямувала за німцями під час їх просування до Галичини. В околицях Млинів, згідно з телеграмою, відправленою Стецьком Бандері, "жид" застрелив німецького солдата та його коня, проте німці вбили "двох націоналістів свідомих" на знак помсти. Пізніше того ж дня "жиди" вбили ще одного німецького солдата.

"Жиди нарочно провокують", - написав Стецько. – "Кажуть, що їм нема життя, отже, хочуть винищувати наших людей і наше населення". Він заявив Бандері: "Робимо міліцію, що поможе жидів усувати і охоронить населення" [92]. Скидається на те, що це була суто місцева міліція.

Заходи зі створення міліції у Львові почалися вранці 30 червня 1941 року. Стецько у своїх спогадах писав, що він довірив формування міліції Івану Равлику, [93] який супроводжував його до Львова у складі експедиційної групи ОУН із Кракова.

З іншої мемуарної літератури, проте, видно, що Роман Шухевич, командир "Нахтіґалю", також відіграв певну роль у призначенні керівництва міліції [94]. Міліція проводила набір рекрутів на пагорбі Святого Георгія, там же, де стояв табір "Нахтіґалю". [95]

"Нахтіґаль" у Львові вранці 30 червня 1941 року. ФОТО

Спогади українського активіста Дмитра Гонти від 1947 року показують, що міліція у Львові була заснована бандерівським рухом у напівконспіративний спосіб. Гонта писав, що більшість добровольців у ній становили студенти. Їм видавали нарукавну пов'язку національних кольорів для носіння на лівій руці.

Гонта, котрий приблизно двадцяь років тому служив в армії, також намагався вступити до лав міліції, вважаючи, що його військовий досвід міг бути корисним, проте його відрадили від цього.

Спершу молодий чоловік із села сказав, що "ми тут порядкуємо", проте не пояснив, хто такі "ми". Згодом чоловіки, що дійсно очолювали процес, порадили йому зайнятися чимось іншим – мовляв, міліціонерами можуть стати молодші. Гонта зняв свою пов'язку і пізніше того ж дня прислужився українському рухові, друкуючи націоналістичні листівки [96].

Двоє людей, котрі відігравали важливу роль у львівській міліції, ледве пережили масові вбивства в тюрмах НКВД. Один із них – Богдан Казанівський, якому Шухевич довірив призначення командира міліції у Львові; другий – Омелян Матла, котрого й призначив Казанівський. [97]

Ми можемо зрозуміти їх настрої й почуття за допомогою свідчень, даних ними на початку липня німецькій комісії із розслідування вбивств НКВД у Львові.

Матла був ув'язнений у тюрмі на вулиці Замарстинівській та у Бригідках. У Бригідках з ним поводилися особливо жорстоко. Ударом кулаком в обличчя йому вибили чотири зуби. Його били по всьому тілу гумовим кийком. Через часті побиття в його сечі навіть після звільнення залишалася кров.

Зазвичай під час допитів над ним "працювало" двоє осіб. Вони з'ясовували, що було для нього найболючішим, і повторювали це знову й знову. Нерідко вони завдавали одночасних ударів кулаком у підборіддя та ногою в пах. Після початку війни між Німеччиною та СРСР НКВД особливо лютувало. За його словами, більшість катів були євреями. [98]     

Інший в'язень, який вижив, Казанівський, твердив, що п'ять енкаведистів одночасно били його до втрати свідомості тупим кінцем кавалерійської шаблі, потім кулаками та рукоятками пістолетів, залишали його на кілька днів без їжі й води.

Він розповів про жахливі санітарні умови в тимчасовому загоні - звичайній стайні, в якій арештантів змушували випорожнятися, не знімаючи брюк. У тюрмі НКВД у Сокалі його забрали у підземелля, поклали на стіл і піддали тортурам. Тортури включали симуляцію втоплення. Йому вдалося втекти із Бригідок до початку вбивств. [99]

Одначе Казанівський нічого не сказав стосовно участі євреїв у цих наругах. Хоча його опис страшних умов у радянських тюрмах та допитів може видатися перебільшеним, він не надто розходиться із тим, що ми знаємо про сталіністські практики допитів. [100] Зрозуміло, що тюремний досвід цих людей став причиною великого гніву.

Червень 1941-го. Як НКВД перетворило шахту на братську могилу. ФОТО

Отже, двома джерелами добровольців для міліції, створеної 30 червня 1941 року, були активісти ОУН, що прийшли до Львова із Кракова, та члени ОУН зі Львова, розквартировані на пагорбі Святого Георгія. Третім джерелом були колишні радянські українські міліціонери.

Незначна частина міліціонерів Української Національної міліції носила темно-сині однострої - ймовірно, отримані під час служби у радянській міліції. [101]

Леопольд Іван'єр, який пережив погром, впізнав деяких міліціонерів: "Це були ті самі українці, що служили в радянській міліції. Вони замінили зірки на своїх картузах тризубами. Ми знали їх, бо вони патрулювали в нашому районі" [102].

Колишні радянські міліціонери могли стати на бік ОУН, бо, як вказує Тимоті Снайдер, "подекуди люди брали участь у німецьких антисемітських заходах, щоб дистанціюватися в очах нових керівників від своїх попередніх зв'язків із радянською адміністрацією". [103]

Іншим можливим поясненням було те, що деякі з цих людей вже були членами ОУН та вступили до радянської міліції, щоб отримати досвід поліцейської служби [104]. В будь-якому разі ОУН цінувала професіоналізм і мала би вітати участь вишколеного поліцейського персоналу.

У спогадах, опублікованих двадцять шість років потому, Стецько категорично заперечував, що міліція, заснована його урядом, брала участь у яких-небудь антиєврейських діях. [105] Проте доказів протилежного надзвичайно багато.

Десятки свідчень очевидців визнають міліціонерів головними учасниками погромів. Наприклад, Ришард Ринднер писав, що "українська міліція хапала євреїв на вулицях [та] забирала їх до різноманітних точок збору, де їх безжально били". [106]

Феліція Геллер пригадувала, що коли прийшли німці, "українські націоналісти організували "українську поліцію", яка хапала євреїв у квартирах і забирала їх на прибирання вулиць та роботу в тюрмах. [107] Лусія Горнштейн свідчить: "українці, поліція чи міліція чи ким там вони були", проводили облаву на євреїв і прийшли також до квартири її сім'ї. [108]

Матильду Вишинську, яку забрали на Лонцького під час "тюремних робіт", звільнив знайомий український міліціонер, котрий був на місці подій. [109]

Іноді очевидці не говорили про міліцію як таку, проте згадували блакитно-жовті нарукавні пов'язки, що носилися на лівій руці та слугували ознакою міліції (за винятком уже згаданих міліціонерів, які мали однострої).

Яніслав Корчинський, наприклад, бачив "групу українців із жовтими й блакитними пов'язками", які забрали близько семидесяти євреїв до тюрми на вулиці Замарстинів. [110]

Професор Маврицій Аллерганд записав у своєму щоденнику у день погрому, що він бачив близько двадцяти українців, які били євреїв палицями й батогами: "Те, що вони були українцями, видно було не лише із блакитно-жовтих пов'язок на лівих руках, а й із прокльонів євреям українською мовою". [111]

Тамара Браніцька, тоді дев'ятнадцятилітня, бачила українських охоронців, озброєних рушницями, із блакитно-жовтими пов'язками на лівому плечі, які силою вривалися до квартир, серед яких було і її помешкання; українські охоронці дали ляпаса її матері і забрали її та її сестер на побиття та приниження до тюрми на Лонцького. [112]

Такий собі Ґольд записав, що "чоловік зі стрічкою українських кольорів" вимагав показати йому паспорт, будучи впевненим, що Ґольд є євреєм, а згодом відправив його на ексгумацію тіл у Бригідки. [113] Є також багато інших подібних свідчень. [114]

Свідки у справах із денатуралізації проти підозрюваних українських поліцейських, що іммігрували до США, згадували про українських міліціонерів, що брали активну участь у насильстві у Львові у 1941 році.

Один із них, Хаїм Шломі, пригадував, як євреїв забирали із квартир: "[…] із самого початку вже почала організовувати українська поліція – то були все ще цивільні без одностроїв; вони мали лише блакитно-жовті пов'язки, – вони також почали виганяти євреїв із домівок та ловити їх на вулицях". [115]

Коли Абрахама Гольдберга запитали, звідки він знав, що його арештувала саме українська поліція, він відповів: "Вони […] носили блакитно-жовті пов'язки, що були українськими символами. Вони мали рушницю й говорили українською". [116]

Ці свідчення важко спростувати не лише через їх велику кількість. Ці свідчення були зібрані в багатьох місцях і в різний час протягом більше шестидесяти років. Свідчення очевидців включають звіти євреїв, що пережили погроми, записані Єврейською історичною комісією в Польщі одразу після війни [117], так само як відеоінтерв'ю, зібрані по всьому світу Фундацією Шоа у 1990-х та 2000-х роках. [118]

На додачу до свідчень у цих двох великих колекціях, інші єврейські спогади та свідчення, записані на папері або на плівці в різний час, у різних місцях і за різних обставин, підтверджують, що українські міліціонери відігравали провідну роль у львівському погромі. [119]

Є також поляки-свідки ролі української міліції. [120] Зрозуміло, що мемуари українців мовчать про участь міліції в погромі у Львові.

Те, про що йдеться у свідченнях, підтверджується фотодоказами. Фільм однієї з ексгумацій та тюремних акцій показує міліціонера з пов'язкою, який б'є єврея. [121]

На стоп-кадрі з фільму, який тепер значно пошкоджений, видно, як міліціонер в уніформі тягає напівроздягнену жінку за волосся у тюрмі на вулиці Замарстинів:

 

Інше фото зображує міліціонера в однострої з пов'язкою на лівій руці, що бере участь в арешті євреїв на львівській вулиці. [122]

На додачу до фотографій міліціонерів в одностроях та/або з пов'язками, міліціонери в цивільному були ідентифіковані на вулиці Замарстинівській Джефрі Бурдсом. [123]

 Одна зі світлин, з якими працював під час ідентифікації міліціонерів Джефрі Бурдс. Під час лекції про "фашиста" Бандеру Ґжеґож Россолінський-Лібе демонстрував ці фото у порівнянні з міліцейськими посвідченнями кожного з ідентифікованих. Однак сам Бурдс іще не публікував свої порівняльні знімки

Під час знущань над жінками 1 липня спогади та фотографії змальовують кривдників як здебільшого зрілих чоловіків, але серед них трапляються підлітки та навіть діти:

 Жінка, роздягнена до спіднього, біжить, переслідувана хлопцем у формі і з палицею та підлітком. Дія відбувається біля тюрми на Замарстинівській, на вулиці Помпєрській. Зараз ця вулиця називається Весела. (фото надане Бібліотекою Вінера)

Десятирічна єврейська дівчинка бачила, як шестирічні хлопці біля тюрми у Бригідках видирали волосся жінкам та бороди старикам. [124]

Марія Гесіола згадує, під час того, як вона та її тітка намагалися домовитись із українцями, що прийшли до їх квартири, аби ті залишили у спокої її дядька, хлопчик дев'яти років вийшов вперед і вирішив справу, сказавши дядьку: "Ходімо, старий жиде". [125]

Звісно, дехто з цих дітей приєднався до погрому в пошуках пригод, проте інші були дітьми-солдатами національної революції.

Знімок зі того ж ракурсу у 2009 році. Фото: Ева ХИМКА

Порівняльний аналіз погромів у Європі за нацистської окупації, проведений Шаротою, доводить, що молодь і навіть діти брали участь у погромах і в інших місцях, наприклад, у Варшаві й Парижі, і що зазвичай їх набирали із праворадикальних молодіжних груп. [126]

У Західній Україні, найімовірніше, дітьми та підлітками-кривдниками була молодь, пов'язана з бандерівським рухом.

На Галичині найкраще організованою й найчисленнішою молодіжною організацією з тих, що діяли одразу після відступу радянських військ, була молодіжна група ОУН(б) (юнацтво), до якої входили сім тисяч підпільних членів у квітні 1941 року. [127]     

Чому ОУН використовувала свою міліцію для організації погромів та облави на євреїв, яких німці вбивали? Частково це випливало із антисемітизму українського націоналістичного руху та його лідерів. Проте антисемітизм необов'язково прямо переходить у таке насильство.

Насправді ОУН, здається, вважала поляків набагато важливішими ворогами, ніж євреїв. У вересні 1939 року, коли ОУН виступила відкрито і скористалася зі стану громадянської війни, створеного радянським вторгненням до Східної Польщі/Західної України, підрозділи ОУН вбили тисячі поляків.

Улітку 1941 року із вторгненням німців, міліція ОУН та пов'язані організації брали участь у вбивстві десятків тисяч євреїв, але порівняно небагатьох поляків. [128] Коли Українська повстанська армія (УПА) під проводом ОУН рішуче розірвала зв'язки із німцями наприкінці зими - на початку осені 1943 року, вона сфокусувала свою увагу на поляках, знищуючи їх десятками тисяч.

Волинська трагедія - пошук між "двома правдами"

У своїх офіційних заявах ОУН завжди ставили росіян на початок свого списку ворогів.  Відтак зосередження уваги на насильстві проти євреїв у перші дні німецької окупації здається дещо аномальним.

Ця аномалія найбільш вірогідно пояснюється спробою ОУН продемонструвати німцям, що вона поділяє їх антиєврейські настрої і що вона була гідна того, щоб їй довірили формування Української держави.

КАРНАВАЛЬНА ЮРБА

На додачу до української міліції, що керувалася політичними цілями, багато жителів Львова також брали участь у насильстві.

Деякі єврейські свідчення ігнорували або не знали про політичний вимір і просто визначали погромників як українців-бандитів чи натовп українців. [129] Безперечно, приєднання люмпенізованих елементів до насильства було нормою для погромів у інших місцях Європи.

Ідентифікація порушників як  покидьків суспільства (термін, який зазвичай використовують в українській літературі - "шумовиння"), зустрічається ще частіше в українських мемуарах та інтерпретаціях. [130]  

Те, що українці, які брали участь у погромі, були всього лише бандитами, маргінальними соціальними елементами, - пояснення, до якого прихильні ті, хто прагне захистити репутацію ОУН: жорстокості, вчинені радянським НКВС, підбурювання з боку німців та присутність кримінальних елементів вилилися у спалах насильства без участі жодної організації.  [131]

Проте з теорією спонтанного спалаху є серйозні проблеми.

Координація дій між трьома тюрмами та у місті передбачає загальне планування. Пол Р. Брасс, політолог, який вивчав заколоти й погроми у широкій порівняльній перспективі, вважає, що "типи насильства, які вчиняються в етнічних, спільнотних та расових "заколотах"", є до великої міри результатом роботи "спеціалістів", включаючи "місцевих войовничих ватажків".

Він до великої міри відкидає те, що називає "теорією "потолочі"", показуючи, що ці насильницькі дії часто включають гетерогенні суспільні елементи.

"На практиці, - пише він, - майже завжди наявні якісь елементи організації та планування перед заколотами й погромами. Більше того, велика частина організації й планування, які отримують своє продовження, розрахована на те, щоб як створити видимість спонтанності, так і спонукати населення до активних дій". [132]

Сама ОУН була вороже налаштована до справді спонтанних спалахів та вірила, що її завданням було "опанувати революційну стихію мас". [133]

"Кто такие бандеровцы и за что они борются". Погляд із 1948 року

Два фільми про арешти євреїв у Львові 30 червня створюють стійке уявлення, що існують певні лідери, які діють узгоджено і точно знають, що вони роблять. [134] Важко уявити, що міліція ОУН, яка точно була на місці подій у Львові, допустила б ці прояви насильства, якби вона принаймні не схвалювала їх.  

Українські мемуаристи наголошують, що значну участь у насильстві брали поляки. За словами Костя Паньківського, оскільки поляки становили більшість люмпенізованого населення Львова, природно, що вони були тими, хто бив євреїв на вулицях. [135]

Паньківський та Євген Наконечний обидва писали, що польські погромники часто носили жовто-блакитні пов'язки, але їх можна було відрізнити за тим, як невпевнено вони говорили українською. [136] Цілком можливо, що польські злочинці використовували погром як нагоду для пограбування квартир євреїв, [137] проте невипадково вони вирішили вбратися саме як українські міліціонери.    

Наявність польських погромників у Львові у 1941 році відображена в інших документах. Коли Тамара Браніцька згадувала натовп, який знущався з неї, вона сказала, що для неї та її сім'ї вони виглядали як українці, проте можливо, що там були й поляки. [138]

Роза Московіц ідентифікувала юрбу, яка напала на євреїв у Львові, як поляків. Після того, як німці взяли Львів у липні, вони, за її словами, дозволили полякам робити, що ті забажають; "і ви можете уявити, що вони полюбляли робити" - вони били євреїв на вулицях. [139]

Член мельниківського крила ОУН надіслав керівництву ситуаційний звіт, який характеризував львівський погром як демонстрацію польської сили: "Між відходом більшовиків та приходом німців поляки на свій власний розсуд організували єврейський погром, мабуть, із метою засвідчити польськість Львова". [140]

Отже, натовп міщан, який брав участь у погромі, був національно мішаним.

Натовп знущався над євреями під час того, як міліціонери вели їх вулицями та тримали їх у внутрішніх дворах в'язниць. За описами євреїв, яким вдалося вижити, людьми з натовпу керували жадоба крові та примітивні інстинкти. Погром був схожим на оргію. Він також мав важливі елементи карнавалу.

Петлюра до українців: "Антисеміт - це паршива вівця. Женіть його!"

Багато з того, що Вільям В. Гаґен писав про мотивацію та поведінку погромницького натовпу у Львові 1918-го року, також стосується і 1941-го. Його спостереження, що погром 1918 року був соціальним ритуалом, постановкою "публічних вистав, задуманих для приведення до ладу суспільства, яке відхилилося від правильного порядку" [141], можуть бути точно застосовані і до 1941 року.

Значення ритуалу полягало у ідентифікації євреїв з комунізмом. Відчуття, що євреї піднялися з чи не найнижчої сходинки соціальної ієрархії, на якій вони знаходилися до війни, на чи не найвищу під більшовиками, це відчуття пояснює таке рішуче намагання знову поставити євреїв на місце [142].

Соціальні здобутки євреїв під радянською владою порушили "глибоко вкорінені уявлення" всередині польської та української масової культури, що євреї мають залишатися "покірними, безправними та беззахисними" [143].

Як і в 1918-му, "карнавальні елементи були центральними" для "характеру та мети" погрому 1941 року. Це підтверджувалося насильницькою мобілізацією єврейської інтелігенції до прибирання вулиць та туалетів під час обох погромів [145].

Ба більше, "карнавальна традиція виправдовує сексуальну вседозволеність" - і прояви сексуального насильства були характерними для обох погромів.

Натовп не був ініціатором погрому 1941 року, але він уплинув на перебіг подій. Під час Голокосту ритуали сексуального приниження і насильства інколи супроводжували приховані від людських очей систематичні страти євреїв, але масштабам цих явищ у Львові 1-го липня 1941 треба завдячувати присутності натовпу.

Організатори погрому гралися з натовпом, дозволяючи йому виконувати свої ритуали та переживати свого роду бунтівний карнавал, у проміжках між більш систематичними арештами та стратами євреїв.

Натовп виплекав у собі власну лють та хтивість, розширивши територію та час погрому для задоволення своїх окремих інтересів. Це ясно з багатьох свідчень, які вже цитувалися.

НІМЦІ

Маттеус зазначав, що злочини, подібні до Львівського погрому, "не сталися б, якби не операція "Барбаросса" - і, відповідно, "німецька політика є ключем до розуміння того, чому до злочинів долучилися не німці". [148] У такому загальному сенсі, відповідальність німців є очевидна.

Також очевидно, що німецькі війська контролювали ситуацію у Львові - і якби вони захотіли зупинити погром, вони мали б і могли це зробити. Власне, вони потім і зробили, припиняючи насильство, ніби воду з крану.

Німецькі солдати часто були присутні на місці подій. Вольф Ліхтер згадував, що євреї, яких мучили українці, сподівалися, що німці втрутяться і наведуть порядок, але більшість німців, навпаки, приєднувалася до процесу або просто ішла далі у справах. [149]

Коли знущалися над жінками, Роза Ваґнер та інші єврейки просили німецьких солдат, які йшли повз двір тюрми на Замарстинівській вулиці, втрутитися. "Це помста українців", - відповіли ті, з очевидним схваленням насильства.

Німецька операторська команда фотографувала оголених жінок - вони казали, що ці знімки мають з'явитися у журналі "Штюрмер" (але цього так і не сталося). [150]

Ілюстрований журнал про життя в окупованому нацистами Києві. ФОТО

Фото з колекції Девіда Престона показує побитого єврея, який лежить на вулиці, в той час як повз проходить німецький солдат:

Єврей лежить на вулиці. На передньому плані повз іде німецький солдат. На задньому плані - присутні затуляють носи й роти носовичками, щоб захиститися від запаху трупів в'язнів, знищених НКВД у тюрмі "Бригідки". Фото надане Девідом Лі Престоном

Александер Реднер, якому тоді було 12 років, згадує, що німецькі солдати підбурювали українців узяти участь у львівському погромі. [151] Зі свідчень також випливає, що німці страчували євреїв, розстрілюючи їх у день погрому у трьох тюрмах. В наступні дні, після того, як євреїв зібрали на хокейному стадіоні, розстріли продовжувалися.

Розстріли, які відбулися 2 липня і пізніше, вочевидь були здійснені Айнзацгрупою С. Однак незрозуміло, хто стріляв у євреїв у день публічного погрому - оскільки це може бути і 1-ий Альпійський дивізіон Вермахту (головна сила окупаційних військ у Львові), або передовий підрозділ Айнзацгрупи С - "айнзацкоманда 4b", який прибув у місто ополудні 30 червня. [152]

Я схильний вважати, що в євреїв стріляли члени айнзацкоманди. На той час айнзацгрупи не мали чітких інструкцій і знищували євреїв на свій розсуд. Тоді вони зосередилися на убивстві чоловіків призовного віку та інтелігенції [153] і саме таких євреїв і розстрілювали у львівських тюрмах.

Також незрозуміло, чи ОУН, організовуючи погром у Львові, безпосередньо діяли у відповідь наказу Річарда Гайдріха - керівника Головного управління імперської безпеки.

За кілька місяців до погрому і за місяць до надання інструкцій для міліціонерів, ОУН(б) заявила про себе як про противника погромів.

Нижче - текст резолюції, прийнятої організацією на Великому зборі у Кракові у квітні 1941 року: 

"Жиди в СССР є найвідданішою підпорою пануючого большевицького режиму та аванґардом московського імперіялізму в Україні. Протижидівські настрої українських мас використовує московсько-большевицький уряд, щоб відвернути їхню увагу від дійсного спричинника лиха і щоб у час зриву спрямувати їх на погроми жидів.

Організація Українських Націоналістів поборює жидів як підпору московсько-большевицького режиму, освідомлюючи рівночасно народні маси, що Москва - це головний ворог". [154]

Ця резолюція, яка відкидає погроми як засіб революційної боротьби, добре узгоджується з оунівською недовірою до спонтанних дій. Однак, можливо, її було переглянуто внаслідок розвитку подій в переддень нападу Німеччини на СРСР.

17 червня 1941 року десятки функціонерів поліції та СС зібралися на запрошення Гайдріха на спеціальну зустріч у Берліні, де отримали розпорядження щодо заохочення так званих "самоочисних" акцій. [155]

Як німці знищили ОУН у Києві в 1942 році  

Виступ Гайдріха пізніше був підсумований у телеграмі, яку він відправив керівникам айнзацгруп 29 червня:

"В жодному випадку не потрібно чинити перешкод спробам самоочисних заворушень антикомуністичних та антиєврейських кіл на щойно захоплених територіях. Навпаки, треба провокувати їх, не залишаючи слідів, підсилювати їх у випадку потреби і направляти у правильне русло, але таким чином, що місцеві "групи самооборони" не змогли пізніше переказати надані їм накази або політичні обіцянки. [156]

Прямого підтвердження того, що ОУН була проінформована про наміри Гайдріха, нема. З іншого боку, не треба відкидати й такої можливості. З дослідження Патриляка ясно, що у другій половині червня 1941 року ОУН могла координувати з німцями свої військові дії [157], тож у принципі вона також могла координуватися і щодо єврейських погромів та страт.

Проблемою такого сценарою, як мені в розмові зазначив Кай Штруве, є те, що ОУН більш близько працювала з німецькою військовою розвідкою Абвером, а не з СС.

Однак, можливо, ОУН запозичила досвід литовських націоналістів, які були в контакті і з ОУН, і з СС, і які самі влаштували кривавий погром у Каунасі 25-29 червня 1941 року.  Або, можливо, існував якийсь німецький посередник, який діяв між кількома таборами, як уже згадуваний професор Байер.

Головна проблема у виясненні, якою мірою СД була причетна до організації погрому у Львові - конкретна ситуація перешкоджала удокументуванню.

Гайдріх віддав специфічні накази про те, що не має бути слідів, які пов'язують службу імперської безпеки з місцевими націоналістами, які організовують погроми. ОУН сама по собі була висококонспірованою організацією, яка спромоглася не тільки здійснити численні політичні теракти в міжвоєнній Польщі, але й вижити у підпіллі під час радянського правління. 

Під час погрому оунівці навіть потурбувалися, як показують фотографії, поставити переодягнених міліціонерів в центрі подій.

Хоча цей момент може ніколи не отримати документального підтвердження, мені видається, що гіпотеза про те, що ОУН відреагувала на висловлені Гайдріхом побажання, випливає з логіки чи психології ситуації.

З оунівських внутрішніх документів - включно з резолюцією проти погромів квітня 1941-го та інструкціями для військового часу від травня 1941-го - зрозуміло, що ОУН надавала перевагу контрольованому  організацією систематичному насильству, ніж спонтанному насильству широких верств громадськості.

СБ ОУН на Волині: страчено 889 із 938 осіб, які потрапили на перевірку

Дослідження, які я проводив щодо оунівських дій у маленьких галицьких містах, підтверджують цю точку зору: нормальним способом дій міліції було зібрати євреїв і вивезти їх за місто для подальшого знищення.

Ба більше, натовп у Львові значною мірою складався з поляків, але ОУН(б) не хотіло б допускати участі поляків у жодних насильницьких заходах.

І справді, представник ОУН(м), не будучи посвяченим у внутрішні розклади ОУН(б), сприйняв погром як демонстрацію польського націоналізму. Зрештою, погром, який Львів пережив 23 роки до того, був саме таким.

Тож важко уявити, що ОУН вирішила б організувати погром винятково з власної волі. Мотивувати організацію до таких дій мало би щось більш впливове, і найімовірніше це була політика Гайдріха.  

Останнє питання, яке потребує розгляду - чому німці загалом чи Служба безпеки Рейху зокрема були зацікавлені в організації погромів. Гільберґ, який вважав, що німецька діяльність була ключем до всіх погромів, припускав наступні причини:

"З адміністративної точки зору все виглядало просто: кожен убитий у погромі єврей полегшував подальшу роботу айнзацгруп. [...] Психологічний аспект був більш цікавим. Айнзацгрупи хотіли, щоб населення взяло частину - і то значну частину - відповідальності за убивства [...].  Погроми мали стати елементом захисту для виправдання [своїх антиєврейських вчинків] або елементом шантажу місцевого населення". [158]   

Хоча це все логічні припущення, для них немає конкретних доказів. Шарота також припускає, що німці були зацікавлені покласти відповідальність за антиєврейське насильство на місцевих погромників - і саме тому, на його думку, німці так прагнули задокументувати ці події на фото- і кіноплівку. [159]


Але якщо німці й мали плани скинути вину за винищення східноєвропейських євреїв на місцеві населення, вони ніколи не здійснили їх.

Шарота ще висував гіпотезу, що німці використали погроми, щоб заохотити євреїв переселятися в гетто. Вони презентували гетто для лідерів єврейської громади як заходи з захисту євреїв від гніву місцевого населення. [160]

Справді, євреї іноді зітхали з полегшенням, коли погроми закінчувалися і німці брали владу.

Роза Московіц згадує про відносний спокій, який встановився після того, як німці зупинили насилля у Львові. Але, додає вона, після цього вони випустили свої забороняючі закони стосовно євреїв. [161]

На користь гіпотези Шароти свідчить той факт, що основні директиви щодо облаштування гетто були видані нацистами в серпні, коли хвиля погромів спала. Однак ці директиви "навряд чи можна назвати чіткими". [162]

Гетто було влаштоване у Львові вже восени. Мета влаштованих улітку 1941 року погромів так і залишається неясною. Ця неясність добре узгоджується з точкою зору більшості сучасних істориків Голокосту, які вважають, що на першому етапі війни проти СРСР німці у своєму ставленні до євреїв ще імпровізували.

ВИСНОВКИ

В цьому дослідженні ми розглянули трьох дійових осіб Львівського погрому 1 липня 1941 року. І хоч зараз - а, може, і в майбутньому - неможливо з точністю встановити всі факти, загальні обриси дійових осіб вимальовуються доволі чітко.

Німці створили умови для вибуху погрому. В будь-якому разі вони толерували погром, але швидше видається, що вони перш за все заохочували його. Хоч євреїв заарештовували інші, хоча інші перетворювали євреїв на  об'єкти жорсткого карнавалу, саме німці вишиковували і стріляли євреїв - і під час, і після погрому.

Можливо, що найбільша відповідальність за організацію погрому і страти єврейських чоловіків лежить не на Вермахті, а на СС, включно з самим Гайдріхом.

Організація Українських націоналістів під керівництвом Степана Бандери забезпечила механізм погрому. Вона встановила короткочасний уряд у Львові 30 червня 1941 року, і уряд цей очолював переконаний антисеміт.

Оунівська влада обклеїла місто листівками, котрі заохочували до етнічних чисток. Міліціонери ходили єврейськими кварталами від дверей до дверей, щоб арештовувати євреїв для подальших погромницьких дій у двох тюрмах. Вони також арештовували євреїв на вулицях для погрому у третій тюрмі, яка була далі від місць масового проживання львівських євреїв.

Міліціонери конвоювали євреїв до в'язниць і були там присутніми під час знущань і страт. Наступного після погрому дня вони почали працювати безпосередньо в інтересах айнзацгруп, знову арештовуючи євреїв для подальшого їх знищення німцями.

ОУН співпрацювала з німцями в цих антиєврейських заходах, бо спершу сподівалася, що така колаборація полегшить визнання німцями проголошеної 30 червня Української держави.

Оунівський антисемітизм зробив таку співпрацю можливою, але не схоже, що він був незалежним фактором у рішенні влаштувати погром.

Що стосується юрби, яка, власне, і зробила погром погромом, її інтерес полягав у карнавальних ритуалах.

Юрба перевертала соціальні ролі догори дригом, ставлячи соціальну ієрархію з ніг на голову - єврейські фахівці повзають на колінах, прибираючи вулиці.

Ті, хто був успішним у час радянської окупації, тепер принижувався і був змушений спокутувати свою провину в ритуальній виставі. Напіврозкладені тіла замучених НКВД політв'язнів мали узаконити апокаліптичну помсту над тими, хто сприймався як злочинець - тобто над єврейським населенням.

Tимчасова кон'юнктура високої політики дозволила натовпу міщан реалізувати неписаний сценарій грабунків, сексуальних атак, побиттів та убивств. Вони вимагали таких дій і насолоджувались ними.

ПРИМІТКИ

1) Jan T. Gross, Neighbors: The Destruction of the Jewish Community in Jedwabne, Poland (Princeton: Princeton University Press, 2001).    

Jürgen Matthäus, "Operation Barbarossa and the Onset of the Holocaust," in The Origins of the Final Solution: The Evolution of Nazi Jewish Policy, September 1939 - March 1942, by Christopher R. Browning, with contributions by Jürgen Matthäus (Lincoln and Jerusalem: University of Nebraska Press and Yad Vashem, 2004) 244–277.    

Dieter Pohl, "Anti-Jewish Pogroms in Western Ukraine - A Research Agenda," in Shared History— Divided Memory: Jews and Others in Soviet-Occupied Poland, 1939–1941, edited by Eleazar Barkan, Elizabeth A. Cole, and Kai Struve (Leipzig: Leipziger Universitätsverlag, 2007) 305–313.     

Хочу подякувати Канадській Раді з соціальних наук і досліджень і товариству "Pinchas and Mark Wisen Fellowship" при Центрі поглибленого вивчення Голокосту (Меморіальний музей Голокосту Сполучених Штатів) за підтримку дослідження, яке лягло в основу цієї статті.    

Коли текст уже було надіслано до друку, я дізнався про два нових дослідження на близьку тематику: Wendy Lower,  "Pogroms, Mob Violence and Genocide in Western Ukraine, Summer 1941: Varied Histories, Explanations and Comparisons," Journal of Genocide Research 13.3  (September  2011):  217–246;     David Alan Rich, "Armed Ukrainians in L'viv: Ukrainian Militia, Ukrainian Police, 1941 to 1942," Canadian-American Slavic Studies, Я не мав можливості додати матеріали цих досліджень у дану статтю.

2) Christoph Mick, "Incompatible Experiences: Poles, Ukrainians and Jews in Lviv Under Soviet and Jewish Occupation, 1939–1944," Journal of Contemporary History 46.2 (2011): 339.

3) З приводу убивств, здійснених НКВД, дивіться Bogdan Musial, "Konterrevolutionäre Elemente sind zu
erschießen": Die Brutalisierung des deutsch-sowjetischen Krieges im Sommer 1941 (Berlin: Propyläen,  2000) (є також польський переклад), а також дивіться критику Дітера Пола (Dieter Pohl) на сайті H-Soz-u-Kult, і Пера Андерса Рудлінга (Per Anders Rudling), "Bogdan Musial and the Question of Jewish Responsibility for the Pogroms in Lviv in the Summer of 1941," East European Jewish Affairs 35.1 (June 2005): 69–89.

4). Bundesarchiv/Militärarchiv, Freiburg (в подальшому тут використовуватиметься абревіатура BA-MA), Darstellung  der  Ereignisse, RH 24–49–8, f. 176.

5) Tomasz Szarota (Томаш Шарота), U progu Zagłady: zajście antyżydowskie i pogromy w okupowanej Europie: Warszawa, Paryż, Amsterdam, Antwerpia, Kowno (Варшава: видавництво Sic!, 2000) 21.

6) Український культурний та освітній центр "Осередок" (Вінніпеґ), "Конкурс на спогади", №40 (мемуари Дмитра Гонти), f. 40-16.

7) Кость Паньківський, Від держави до комітету (Нью-Йорк і Торонто: Життя і мислі, 1957) 35.

8) Фонд Шоа Інституту візуальної історії та освіти Університету Південної Каліфорнії (надалі Shoah  Foundation), 9640 Ana Merdinger, 31. А.Р. Дюков, Второстепенный враг. ОУН, УПА и решение "еврейского вопроса", 2-е видання, переглянуте (Москва: фонд "Историческая память", 2009) 69.

9) Shoah Foundation, 21303 Czeslawa Budynska, 31–42.

10) Raul Hilberg, The  Destruction of the European Jews (Chicago: Quadrangle Books, 1961) 203.

11) Archiwum Żydowskiego Instytutu Historycznego (AŻIH), 301/1181, Lilith Stern, 2.

12) AŻIH, 301/3510, Felicja Heller, 1.

13) Більша частина цих фотографій зберігається у Бібліотеці Вінера (Лондон), фото 1615, 1618, 1635-1650, 1676-1677 (на фото 1647 зображений голий і закривавлений чоловік). Ці світлини часто передруковуються. Деякі фото є у Джон-Пол Химка (Іван Химка) "Достовірність свідчення: реляція Рузі Ваґнер про львівський погром влітку 1941 р.," Голокост і сучасність 2.4 (2008):  43–73. Інше фото з цієї ж події є в Меморіальному музеї Голокосту США (ММГ США), фотоархіви, 86319.

14) ММГ США, стрічка 402, історія RG-60.0441. Плівка у дуже пошкодженому стані. Але в ММГ можна знайти багато кадрів, зроблених із менш ушкодженої копії, фотоархіви, 73666-718.

15) Roman Rosdolsky, "The Jewish Orphanage in Cracow," The Online Publication Series of the Center for Urban History of East Central Europe 4 (2009): 3. Можна знайти в інтернеті: <http://www.lvivcenter.org/en/publications/>  (Accessed 26 May 2010).  Katarzyna  Zimmerer, Zamordowany świat. Losy Żydów w Krakowie 1939-1945  (Kraków: Wydawnictwo Literackie, 2004) 30.

16) Szarota 25.

17) Цитовано у William W. Hagen, "The Moral Economy of Ethnic Violence: The Pogrom in Lwów, November 1918," Geschichte und Gesellschaft 31.2 (April-June 2005): 203–226.

18) Химка, "Достовірність свідчення," 46, 53–56, 58, 62. 

19) Shoah Foundation, 9851 Rose Moskowitz, 19.

20) Shoah Foundation, 28371 Jerzy Grzybowski, 24–25.

21) AŻIH, 302/58, Alfred Monaster, 13–14. У квазі-офіційному звіті про погром у Львові в 1918-му було зазначено, що батьки доповідали щодо більше десятка зґвалтувань, однак "деяке число із них приховали через сором". Hagen 208. 

22) AŻIH, 301/1794, Stefania Cang-Schutzman, 2 (її власну сестру на п'ятому місяці вагітності били по животі і через це вона втратила дитину). AŻIH, 302/58, Alfred Monaster, 13.

23) Tadeusz Zaderecki, "Gdy swastyka Lwowem władała... (Wycinek z dziejów okupacji hitlerowskiej)", архіви Яд Вашем, 06/28, 12. У джерелі не згадується тюрма на Лонцького, але шлях саме до цієї тюрми міг пролягати повз пошту.

24) "Вони мали зняти все, що мали на собі" Janina Hescheles, Oczyma dwunastoletniej dziewczyny (Kraków: Centralny Komitet Żydow Polskich, 1946) 19 (розмови людей, яких забирали з її будинку).

25) Химка, "Достовірність свідчення" 47–48.

26) Химка, "Достовірність свідчення" 46, 48.

27) Інтерв'ю з Ларисою Крушельницькою, 15 червня 2009.

28) Hescheles 18.

29) Musial, "Konterrevolutionäre Elemente" 177.

30) Alizia Rachel Hadar, The Princess Elnasari (London: Heinemann, 1963) 16.

31) Musial, "Konterrevolutionäre Elemente" 177. Євреїв також конвоювали із піднятими руками до тюрми на Лонцького. Jan Rogowski, "Lwów pod znakiem Swastyki," Zakład Narodowy im. Ossolińskich we Wrocławiu, 16711/II, 50. Копію цього джерела дав мені Ґжеґож Россолінський-Лібе.

32) Musial, "Konterrevolutionäre Elemente" 179. 

33) Химка, "Достовірність свідчення" 45. Musial, "Konterrevolutionäre Elemente" 177–178. Hescheles 19. Фонд Шоа, 14797 Lusia "Lisa" Hornstein, 14; 29911 Maria Gesiola, 10. 

34) Див. нижче (прим. 134).

35) Musial, "Konterrevolutionäre Elemente" 178–179.

36) Німецька документація у BA-MA, Anlagen zu der Denkschrift "Kriegsverbrechen der russischen Wehrmacht 1941," Teil II (Nr. 91–172), RW 2/148, ff. 337, 340, 350–351, доводить, що роботи з ексгумації почалися негайно, 30 червня, і що "виставка трупів" (Leichenschau) продовжувалася 1 та 2 липня.

37) Hescheles 19.

38) Shoah Foundation, 51593 Tamara Branitsky, 50–51.

39) І.К.Патриляк, Військова діяльність ОУН (б) у 1940-1942 роках (К.: Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Інститут історії України НАН України, 2004) 335 (цитата зі свідченнями польки зі Львова). Musial, "Konterrevolutionäre Elemente" 176 (також полька зі Львова, яка свідчила у 1992; мені не ясно, чи це те саме свідчення, що було у попередній цитаті). Shoah Foundation, 1339 Leon Berk, 43.

40) Musial, "Konterrevolutionäre Elemente," фото між сторінками 176 та 177. Це фото є також у фотоархівах ММГ США, 73218. Ще одне фото, з іншого місця, також є у фотоархівах Меморіального музею Голокосту, 14026.

41) Shoah Foundation, 27779 Leszek Allerhand, 56.

42) Патриляк 335 (цитата зі свідчень польки зі Львова). Shoah Foundation, 27779 Leszek Allerhand, 53–57 (Аллерганду тоді було 9 років; після того, як він навкарачки доповз до в'язниці, після побиття та копняка в обличчя йому сказали йти додому).

43) AŻIH, 301/230, Jakub Dentel, 1.

44) Химка, "Достовірність свідчення" 50–51.

45) Див. нижче (прим. 121).

46) Bogdan Musial, "Bilder einer Ausstellung: Kritische Anmerkungen zur Wanderausstellung 'Vernichtungskrieg. Verbrechen der Wehrmacht 1941 bis 1944,'" Vierteljahrshefte für Zeitgeschichte 47.4 (October 1999): 581.

47) З приводу того, як відрізнити жертв тюремних робіт від жертв НКВС, див. Bernd Boll, "Złoczów. July 1941: The Wehrmacht and the Beginning of the Holocaust in Galicia: From a Criticism of Photographs to a Revision of the Past," in Crimes of War: Guilt and Denial in the Twentieth Century, за ред. Omer Bartov, Atina Grossmann, і Mary Nolan (New York: The New Press, 2002) 61–99, 275–283.

48) Щоденник Ґольда у "Teka Lwowska," скетч 1, архіви Яд Вашем, T-32/50, 4

49) AŻIH, 301/2299, Herman Katz, 1.

50) Kurt I. Lewin, Przeżyłem. Saga Świętego Jura spisana w roku 1946 przez syna rabina Lwowa (Warsaw: Fundacja Zeszytów Literackich, 2006) 58–63.

51) Shoah Foundation, 14797 Lusia "Lisa" Hornstein, 14.

52) Shoah Foundation, 51593 Tamara Branitsky, 53–57.

53) Shoah Foundation, 22876 Matylda Wyszynska, 36–39.

54) Щоденник Ґольда 4.

55) AŻIH, 301/2242, Zygmunt Tune, 1.

56) Musial, "Konterrevolutionäre Elemente" 252–253.

57) Musial, "Konterrevolutionäre Elemente" 255.

58) Польський мемуарист також пам'ятає, як він проходив у цій частині Львова і бачив групу євреїв, яких змушувати вставати-падати на землю. Stefan Kryński, "Kartki ze wspomnień," 20: <http://www.lwow.home.pl/weigl/krynski.html> (Перевірено 24 травня 2009 р.).

59) Shoah Foundation, 12729 Edward Spicer, 18–26. Надзвичайно схожу історію, що датується 10 липня, можна знайти на AŻIH, 301/1864, Salomon Goldman, 1–5. Ще одна подібна історія: AŻIH, 302/26, Lejb Wieliczker, 4–12; пізніша версія: Leon Wiliczker Wells, The Janowska Road (New York: Macmillan, 1963) 36–43.

60) Орест Дзюбан (ред.), Українське державотворення. Акт 30 червня 1931. Збірник документів і матеріалів (Львів-Київ: Піраміда, 2001) 153; цей документ є передруком "Подій на західноукраїнських землях (інтерв'ю з доцентом др. Г.І.Байєром)", Краківські вісті, 6 липня 1941.

Про Байєра, див. Karl Heinz Roth, "Heydrichs Professor: Historiographie des 'Volkstums' und der Massenvernichtungen: Der Fall Hans Joachim Beyer," in Geschichtsschreibung als Legitimationswissenschaft 1918–1945, за ред. Peter Schöttler (Frankfurt am Main: Suhrkamp, 1997) 262–342.

61) Паньківський, Від держави до комітету 38, 48, 64–68.

62) Кость Паньківський, Роки німецької окупації (Нью-Йорк і Торонто: Життя і мислі, 1965) 401.

63) AŻIH, 302/26, Lejb Wieliczker, 4–12; Wells, The Janowska Road 36.

64) Ярослав Стецько, 30 червня 1941. Проголошення відновлення державності України (Торонто: Ліга визволення України, 1967) 256.

65) Jacob Gerstenfeld-Maltiel, My Private War: One Man's Struggle to Survive the Soviets and the Nazis (London: Vallentine Mitchell & Co. Ltd., 1993) 54.

66) Eliyahu Yones, Smoke in the Sand: The Jews of Lvov in the War Years 1939–1944 (Jerusalem and New York: Gefen, 2004) 83.

67) Pohl, "Anti-Jewish Pogroms," 308.

68) Matthäus 268.

69) Auswärtiges Amt, Politisches Archiv, AA, R 104430, Po. 26, No. 1m Pol. V. 4784, f. 2. Доступ до цього джерела надав мені Рей Брендон.

70) Паньківський, Роки німецької окупації 13.

71) Orest T. Martynowych, "Sympathy for the Devil: The Attitude of Ukrainian War Veterans in Canada to Nazi Germany and the Jews, 1933–1939," in Re-imagining Ukrainian Canadians: History, Politics, and Identity, edited by Rhonda L. Hinther and Jim Mochoruk (Toronto: University of Toronto Press, 2011) 189–190.

72) Karel C. Berkhoff and Marco Carynnyk, "The Organization of Ukrainian Nationalists and Its Attitude Toward Germans and Jews: Iaroslav Stets'ko's 1941 Zhyttiepys," Harvard Ukrainian Studies 23.3–4 (1999): 170–171. Виділення в оригіналі.

Автентичність біографії Стецька поставив під сумнів Тарас Гунчак ("Problems of Historiography: History and Its Sources," Harvard Ukrainian Studies 25.1–2 [2001]: 129–142), але зробив це непереконливо. Див. спростування цієї позиції у статті: Тарас Курило, Іван-Павло Химка, "Як ОУН ставилася до євреїв? Роздуми над книжкою Володимира В'ятровича", Україна Модерна 13 (2008): 253.

На додаток до того, що було там сказано, слід зазначити, що порівняння фразеології текстів 1939 і 1941 рр. підтверджують, що вони були написані тим самим автором. Ярослав Стецько [Зиновій Карбович], "Жидівство і ми", Новий шлях, 8 травня 1939.

73) Дзюбан 123.

74) John A. Armstrong, Ukrainian Nationalism, 2nd ed. (Littleton, CO.: Ukrainian Academic Press, 1980) 77–84.

75) Grzegorz Rossoliński-Liebe, "The 'Ukrainian National Revolution' of 1941: Discourse and Practice of a Fascist Movement," Kritika: Explorations in Russian and Eurasian History 12.1 (Winter 2011): 83–114.

76) Осередок, "Конкурс на спогади," No. 40 (спогади Дмитра Гонти), прим. 40-15. Євген Наконечний, "Шоа" у Львові, вид. друге (Львів: Піраміда, 2006) 118.

77) Патриляк 468. Marco Carynnyk, "Foes of Our Rebirth: Ukrainian Nationalist Discussions about Jews, 1929–1947," Nationalities Papers 39.3 (May 2011): 330. Царинникова публікація тверджень ОУН про євреїв є високоавторитетною; він цитує архівні оригінали та відтворює чіткі фотографії найбільш важливих оригінальних текстів.

78) Патриляк 323. Carynnyk, "Foes of Our Rebirth," 330.

79) Дзюбан 131. Carynnyk, "Foes of Our Rebirth," 330.

80) Дзюбан 129. Той самий документ, але хибно датований кінцем 1941, знаходимо у О.Веселова та ін. (ред.), ОУН в 1941 р.: документи, у двох частинах (Київ: Інститут історії України НАН України, 2006). Carynnyk, "Foes of Our Rebirth," 330.

81) Веселова 566–568. Carynnyk, "Foes of Our Rebirth," 332.

82) Патриляк 321–368.

83) Filip Friedman, Zagłada Żydów lwowskich w okresie okupacji niemieckiej (Munich, 1947). Philip Friedman, "Ukrainian-Jewish Relations During the Nazi Occupation," in Roads to Extinction: Essays on the Holocaust, by Philip Friedman, за ред. Ada June Friedman (New York: Conference on Jewish Social Studies, Jewish Publication Society of America, 1980) 176–208.

84) Текст Йонеса був написаний у 1950-ті.

85) "У Службі безпеки України відбулись Громадські історичні слухання "Звинувачення проти "Нахтігалю" - історична правда чи політичні технології"". Прес-реліз Служби безпеки України, 6 лютого 2008 року. "Як творилася легенда про "Нахтігаль"," Дзеркало тижня 16 лютого 2008, текст доступний на сайті СБУ.

86) Патриляк 362.

87) Зигмунта Тюна забрали до тюрми на Замарстинівській вулиці, де його били, в тому числі "члени українського легіону, що стояв біля брами". AŻIH, 301/2242, Zygmunt Tune, 1. Курт Левін також згадував членів "Нахтігалю" у Бригідках. Див. вище, с. 218.

88) BA-MA, Anlagen zu der Denkschrift  "Kriegsverbrechen der russischen Wehrmacht 1941," Teil II (Nr. 91–172), RW 2/148, f. 379.

89) Наприклад: "Проте емісари ОУН створили місцеву міліцію, яка обернулася проти єврейського населення. Українські міліціонери та цивільні переслідували євреїв, забирали їх до в'язниць, змушували ексгумувати тіла, брутально поводилися і зрештою вбивали їх". Mick 348.

90) Патриляк 333–334.

91) Патриляк 104, 108–109, 112–113, 396, 525–563.

92) Дзюбан 76–77.

93) Стецько, 30 червня 1941-го 181–182.

94) Богдан Казанівський, Шляхом легенди. Спомини (Лондон: Українська видавнича спілка, 1975) 212–213.

95) Казанівський 212.  Осередок, "Конкурс на спогади", №40 (спогади Дмитра Гонти), л. 40-13.

96) Осередок, "Конкурс на спогади" №40 (спогади Дмитра Гонти), л. 40-13 – 40-14; ця частина спогадів Гонти була опублікована: Химка, "Достовірність свідчення",  64 n. 27.

97) Казанівський 212–214.

98) BA-MA, Anlagen zu der Denkschrift  "Kriegsverbrechen der russischen Wehrmacht 1941," Teil II (Nr. 91–172), RW 2/148, ff.  342–344. Я вдячний Каю Штруве з надання копії цього матеріалу.  

99) BA-MA, Anlagen zu der Denkschrift  "Kriegsverbrechen der russischen Wehrmacht 1941," Teil II (Nr. 91–172), RW 2/148, ff. 355–360.

100) Щодо цих практик див.  Musial,  "Konterrevolutionäre Elemente"  91. Marek Jan Chodakiewicz, "The Dialectics of Pain: The Interrogation Methods of the Communist Secret Police in Poland, 1944–1955," Glaukopis 2–3 (2004–2005): 1–54.

101) Oberstaatsanwalt Bonn, 8 Js 344/59, Verfahren gegen Oberländer und das Bataillon "Nachtigall," цитовано в Günter Plum, (Report on OUN involvement in 1941 pogroms) (Munich: Institut für Zeitgeschichte, 1965) 17, машинопис в архівах Миколи Лебедя, Harvard Ukrainian Research Institute, ящик 1, папка 3. Автор спогадів бачив двох міліціонерів в однострої з обох боків брами біля тюрми на Лонцького під час львівського погрому. Edmund Kessler,  Przeżyć Holokaust we Lwowie (Warsaw: Żydowski Instytut Historyczny, 2007) 38.

102) Shoah Foundation, 48148, 45–47.

103) Timothy Snyder, "What We Need to Know About the Holocaust," New York Review of Books 30 September 2010: 81.

104) Під час першого періоду радянського панування на Буковині (1940-1941) ОУН наказала своїм новим рекрутам приєднуватися до радянської міліції. Іван Фостій, "Діяльність ОУН на Буковині у 1940-1941 рр.", 6: <http://www.sbu.gov.ua/sbu/doccatalog%5Cdocument?id=42164> (Доступ 24 травня 2011).

105) Стецько, 30 червня 1941-го 182, 246.

106) Ринднер також стверджував, що ребе Єзекіль Левін звертався до митрополита Андрея Шептицького, аби той втрутився у діяльність "української влади та міліції" з метою припинити насильство проти євреїв.  AŻIH, 301/18, 1.

107) AŻIH, 301/3510, Felicja Heller, 1.

108) Shoah Foundation, 14797, 14.

109) Shoah Foundation, 22876, 39.

110) AŻIH, 301/1809, 1.

111) AŻIH, 229 (Teka Lwowska)/22, 1 і 153. Його син Лешек Аллерганд розповів Фонду Шоа, що українці із блакитно-жовтими пов'язками заарештували його батьків та його самого на вулиці невдовзі після приходу німців; їх побили біля римо-католицького собору, топтали, плювали на них та штовхали ногами. Shoah Foundation,  27779 Leszek Allerhand, 54.

112) Shoah Foundation, 51593 Tamara Branitsky, 49–50.

113) Щоденник Ґольда 4.

114) Ліліт Стерн згадувала українську міліцію із жовто-блактиними пов'язками на лівих руках серед керівників львівського погрому. (AŻIH, 301/1181, 2–3.) Саломон Гольдман розповів, що "у перші дні (окупації) українці з міліцейськими нарукавними пов'язками забирали євреїв для прибирання тюрем на вулицях Лонцького та Замарстинівській". (AŻIH, 301/1864, 1.) Броніслав Гольцман визначив чоловіків, які знущалися над його дружиною, як поліцейських із блакитно-жовтими пов'язками.  (Дюков, Второстепенньій враг 69.)

115) ММГ США  RG-06.09.01*43, ящик 45, cправа георга Теодоровича, 8 березня 1985, 652; див. також свідчення Йозефа Романські та Абрахама Ґольдберга, 6 березня1985, 515–517, 597–598.

116) Goldberg 598.

117) На додачу до щойно процитованих, інші свідчення, зібрані Комісією, які пов'язані з українською міліцією, - AŻIH, 301/4654, Henryk Szyper, 11; 301/1160, Renata Braun, 1; 301/4626, Anna Maria Peiper, 1; та Lewin 59–60 (опубліковані значно пізніше, спогади Левіна Przeżyłem було отримано Комісією у 1946 році).

118) На додачу до щойно процитованого: Shoah Foundation, 1339 Leon Berk, 42.

119) Додаткові джерела: Leo Heiman, "They Saved Jews: Ukrainian Patriots Defied Nazis," Ukrainian Quarterly 17.4 (Winter 1961): 326. "Diary" (насправді серія скетчів до спогадів) J. Berman у "Teka Lwowska," скетч 2, Архіви Яд Вашем, T-32/50, 3. Maltiel 53–54, 162. Kessler 34–37.

120) Musial,  "Konterrevolutionäre Elemente"  176. Shoah Foundation, 28371 Jerzy Grzybowski, 25. Zaderecki 11. Rogowski, "Lwów pod znakiem Swastyki," 50.

121) Кіноархів Меморіального музею Голокосту США, плівка 202B, історія RG-60.0328. Часовий код початку цього фільму тюремної акції - 5:07:11; побиття міліціонером відбувається на  5:08:18–24. Кілька стоп-кадрів із цього фільму є у фотоархіві Меморіального музею Голокосту, 23044 та 23094, але жоден не зображує побиття міліціонером.

Скорочена версія цього фільму доступна у фільмі на YouTube під назвою Lemberg 1941, але її було відредаговано так, що вона фокусується майже виключно на вбивствах НКВС і практично не показує насильства над євреями.

Наприклад, у повному фільмі Меморіального музею Голокосту показано молоду жінку, яка жорстоко б'є єврея, а потім плаче, в той час як німецький солдат заспокоює її. У версії YouTube, однак, та сама жінка плаче, і її втішає солдат, проте побиття чоловіка не показано. На YouTube є лише одна сцена побиття єврея, але не міліціонером. <http://www.youtube.com/watch?v=9dDONW2EU3Y> (Доступ 7 травня 2010).

Хоча в цьому фільмі далі з'являється екстер'єр тюрми у Бригідках, незрозуміло, де були зняті кадри тюремної акції та ексгумації. (Я вдячний Каю Штруве за вказівку на те, що зйомки всередині тюрми могли бути зроблені в іншому місці).

122) Фотоархів Меморіального музею Голокосту США, 21418. Я не впевнений щодо конкретного місця у місті. Яд Вашем позначила, що фото було зроблене протягом перших днів німецької окупації Львова, але чомусь датувало його серпнем 1942. Фото безперечно зроблене 30 червня чи 1 липня. Його репродукція є у Eliyahu Yones,  Die Strasse nach Lemberg: Zwangsarbeit und Widerstand in Ostgalizien 1941–1944 (Frankfurt am Main: Fischer  Taschenbuch Verlag, 1999) 23.

123) Дослідження Джефрі Бурдса ще не опубліковане. Він ідентифікував погромників на фото з колекції Wiener Library за допомогою ідентифікаційних карток українських поліцаїв. Див. Химка, "Достовірність свідчення", 61, 63–64.

124) Hescheles 19.

125) Shoah Foundation, 29911 Maria Gesiola, 11.

126) Szarota 10, 60.

127) Патриляк 171. На Волині молодіжне крило ОУН-Б начебто взяло контроль над середніми школами напередодні німецького вторгнення. Патриляк 181.

128) Ева Сємашко підрахувала, що акти насильства під проводом ОУН забрали життя щонайменше 1036 поляків на Волині та 2242 на Галичині у 1939, порівняно із 443 особами на Волині та Галичині разом у 1941. Ewa Siemaszko, "Bilans zbrodni,"  Biuletyń Instytut Pamięci Narodowej 7–8.116–117 (July-August 2010): 80–81.

129) Химка, "Достовірність свідчення" 46, 63.

130) Паньківський, Від держави до комітету 35. Наконечний 112.

131) Andriy J. Semotiuk, "The Stepan Bandera Quandary,"  Kyiv Post 19 April 2010: <http://kyivpost.com/news/opinion/op_ed/detail/64386/> (Доступ 28 квітня 2010). Наконечний 100–101.

132) Paul R. Brass, "Introduction: Discourses of Ethnicity, Communalism, and Violence," in Riots and Pogroms, edited by Paul R. Brass (New York: New York University Press, 1996) 12, 16–21, 33.

133) Інструкції з травня 1941 цит. у Патриляк 113.

134) Один із них – німецька кінохроніка: Deutsche Wochenschau – Nr. 566 / 29 / 10.07.1941.

Для інформації щодо цього фільму див. <http://www.cine-holocaust.de/cgi-bin/gdq?efw00fbw000826.gd> (Доступ 19 серпня 2008). Німа копія більшої частини фільму знаходиться у Меморіальному музеї Голокосту RG-60.0267, плівка 201.

Мою увагу до другого фільму привернула Аріана Сілецька у 2008 році. Ця німа зйомка показує арешт чоловіків та кількох жінок, здебільшого на вулиці Коперника. Вона була знята оператором із Першої альпійської дивізії (1. Gebirgs-Division).

Фільм був у власності Українського канадського центру досліджень та документації в Торонто, що не дозволяло іншим інститутам робити копії; зараз, проте, його оригінал втрачено. (Цифрова копія знаходиться у автора).  

135) Паньківський, Від держави до комітету 35.

136) Nakonechnyi 112–113, 115. Паньківський,  Від держави до комітету 35–36.

137) Під час погрому, що стався за аншлюсу у Відні в 1938 році, злочинці також носили нацистські пов'язки і забирали з єврейських домівок гроші, дорогоцінності, срібло, меблі та килими.  Leonidas E. Hill, "The Pogrom of November 9–10, 1938 in Germany," in Brass 97.

138) Shoah Foundation, 51593 Tamara Branitsky, 50.

139) Shoah Foundation, 9851 Rose Moskowitz, 18.

140) "Звіт про положення на Українських Землях, зайнятих нім. армією", 12 липня 1941, Гонтівка, Чернівецький район, Вінницька область, у Library and Archives Canada, колекція Андрія Жука, MG 30 C167, vol. 147, file 33. Я вдячний Маркові Цариннику за надання копії.

141) William W. Hagen, "The Moral Economy of Ethnic Violence: The Pogrom in Lwów, November 1918," Geschichte und Gesellschaft 31.2 (April-June 2005): 203–226. (p.203)

142) Я запозичив цю думку у Софії Грачової: "І чи не пояснюється поширення міфу про єврея-комуніста тим фактом, що скасування дискримінаційних обмежень за радянської влади неєврейське населення сприйняло як загрозу власному панівному становищеві? Чи не було однією з причин надзвичайної жорстокості погромників улітку 1941 року бажання залякати й принизити євреїв, "поставити їх на місце"? Софія Грачова, "Вони жили серед нас?", Критика 9.4 (2005):26

143) Hagen 219.

144) Hagen 204.

145) Щодо 1918 року, див. Hagen 214–215.

146) Hagen 214. 

147) Про це див. вище, особливо в розділі "Перебіг погрому".

148) Matthäus 268.

149) Shoah Foundation, 29342 Wolf Lichter, 11.

150) Химка "Достовірність свідчення" 46-47, 60, 62. Не дивлячись на те, що німці ретельно фотографували антиєврейські інциденти, вони так і не використали їх у пропагандистських цілях. Szarota 66. Хочу подякувати Оксані Михед (Oksana Mykhed), яка уважно продивилася на цей предмет всі номери [нацистського таблоїду - ІП] "Der Stürmer".

151) Shoah Foundation, 7394 Alex Redner, 41, 44.

152) Kai Struve, "Tremors in the Shatter zone of Empires: Eastern Galicia in Summer 1941," у Shatterzone of Empires: Identity and Violence in the German, Habsburg, Russian, and Ottoman Borderlands, за редакцією Omer Bartov та Eric D. Weitz (Bloomington: Indiana University Press, скоро вийде друком).

Процитовані вище (с.219) свідчення Тамари Браніцької стосуються Гестапо та СС у в'язничному дворі та їхнім погрозам постріляти там усіх євреїв.

153) Matthäus 254-258.

154) Українська суспільно-політична думка в 20 столітті. Документи і матеріали, за редакцією Тараса Гунчака і Романа Сольчаника, у 3-х томах. (N.p.: Сучасність,1983) 3: 15.

155) Szarota 210-214.

156) За редакцією Peter Longereich і Dieter Pohl, Die Ermordung der europäischen Juden: Eine umfassende Dokumentation des Holokaust 1941-1945 (Munich and Zürich: Piper,1989) 118-119.

157) Патриляк 166-207, особливо 200-201.

158) Hilberg 203.

159) Szarota 32.

160) Szarota 67, 272.

161) Shoah Foundation, 9851 Rose Moskowitz, 20.

162) Matthäus 260. 

Джон-Пол ХИМКА - професор історії Східної Європи Альбертського університету (Канада)

Переклали з англійської: Ольга ШЕВЧЕНКО, Остап КУЧМА, Максим КУРЧИНСЬКИЙ, Павло СОЛОДЬКО, Захар ПОПОВИЧ

Читайте також:

Корюківка. Як німці знищили 7-тисячне українське місто

Джон-Пол Химка: "Розуміння минулого - важливіше за бандер і шухевичів"

Праведники Світу - українці, які рятували євреїв

"Убивство польських учених у Львові: факти, міфи..." РЕЦЕНЗІЯ

Лекція про "фашиста" Бандеру. Конспект і хронологія скандалу

Російські козаки на службі у німецьких нацистів

Тимоті Снайдер: "Українці убили більше українців, ніж євреїв"

Єврей Мандик Хасман - боєць УПА. ВІДЕО

Щоденник Майдану. Про що ми тоді думали

"Ладно, давайте серьезно. Вот кто сегодня до полуночи готов выйти на Майдан? Лайки не считаются. Только комментарии под этим постом со словами "Я готов". Как только наберется больше тысячи, будем организовываться".

"Нас не подолати!". Полтавський вимір Помаранчевих подій: до 20-ої річниці Другого Майдану

Цьогоріч відзначаємо 20-річчя Другого Майдану або "Помаранчевої революції". Це акції за збереження незалежності і проти масових фальсифікацій президентських виборів 2004 року на користь путінського ставленика Януковича. Під помаранчевими стягами гуртувалися ті, хто не хотів сповзання України у болото "совка" і російських впливів. Помаранчеві протести стартували 21 листопада 2004 року і тривали до 28 грудня 2004 року. За даними соціологів, понад 6,6 млн громадян взяли участь у Помаранчевій революції.

Що сказав Мотика? – відповідь професора Богдана Гудя на тему Волинської трагедії

26 жовтня в етері Українського радіо прозвучало інтерв'ю журналістки Світлани Мялик з відомим польським істориком, головним фахівцем із проблем Волині'43 професором Ґжеґожем Мотикою. Позаяк один із фрагментів цієї майже годинної розмови стосується моєї скромної особи, що гірше – містить низку інсинуацій і неправдивої інформації, прокоментую його для, насамперед, українських слухачів/читачів.

Боротьба між радянськими силами та підрозділами УПА на ПЗУЗ в 1944 році

4 листопада передчасно помер дослідник і популяризатор історії українського визвольного руху Владислав Сапа. У пам’ять про нього «Історична правда» публікує дослідження Владислава, яке одержало відзнаку історика Володимира В’ятровича на конкурсі студентських наукових робіт «Український визвольнй рух» 26 жовтня 2013 року, але досі не публікувалося.