Львів пострадянський. Місто, про яке не хочуть знати

Кузя - втілення цілого пласту львівської культури, і історії, які він інколи розповідав у своєму ЖЖ про кишенькових злодіїв-морфііністів, поетів-хуліганів та інший колоритний люд не менш цікаві й не менш львівські, ніж приторні вигадки Юрія Винничука.

...Всі ці історії чекають на свого новеліста, адже Львів - це "...коли сторож Вася, корінний калужанин, повертався після нічної зміни, йому впала на голову цегла зі старої австрійської лічниці, затисненої новими корпусами заводу. Так древній Львів помстився радянським "визволителям".

Медсестричка, яка перев'язувала йому голову, була родом зі Стрия. Вони одружились і назвали доньку Роксоляною. Нещодавно вона вийшла заміж за турка, який відкрив у Львові пекарню. А їх молодший син Василь працює охоронцем у торговому комплексі "Оранж"...

------------------------------------------------------------------------------------------------------------------- 

Українське місто Львів  фактично вирване з європейського контексту. Коли ходиш його вулицями, час зупиняється. Це місце, де закінчується Європа. Якби важка рука радянської диктатури не лишила тут свого відбитку, Львів вже давно би належав до європейського клубу.

"Інтернешнл Геральд Трібюн", передрук "Газета по-українськи", №19 від 25 листопада 2005 року

У 2002 р.  акціонерне товариство закритого типу "Укрпромтелеком" придбало на аукціоні контрольний пакет акцій ВАТ "Львівський завод телеграфної апаратури" - 77,82%.

Так закінчилась історія  славетного виробничого об'єднання ім.50-ти річчя Жовтня, який протягом певного часу навіть не мав офіційної адреси, був так званим "поштовим ящиком", таємним заводом.

Замість вступу

Високотехнологічне виробництво телеграфної апаратури проіснувало (якщо враховувати і жевріння за часів переходу з державної до приватної власності в 1990х) майже століття,  більше половини цього часу - на території Львова.

Завод охопив своїми площами цілий квартал. Виробничі корпуси будувались на місці житлової забудови, поруч з колишньою лічницею для невиліковно хворих, яка згодом стала частиною заводу. Сама лікарня була збудувана на місці зруйнованого цвинтаря.

Дивна іронія долі - на символічному просторі колишнього цвинтаря територія з величними непрацюючими корпусами зразкового заводу, "флагмана економіки" перетворюється на пам'ятник радянському періоду історії Львова, який зараз переважно обходять мовчанням, а на початку 1990х - викривали і ганьбили.

Адже пострадянським в Україні може бути яке завгодно місто, але тільки не Львів!

Якщо проглянемо путівники, видані за останніх десять років, побачимо, що вони наповнені розповідями про законсервоване, гарно запаковане й з любов'ю подане дорадянське минуле.

У цьому не було б нічого дивного, путівник найперше розраховано на туристів, і їм навряд чи цікаво оглядати нечинні львівські заводи, однак цей образ Львова, просякнутий австро-угорською некрофілією, претендує й на презентацію Львова сучасного.

Отак відбувається підміна: історичне ядро міста, занесене в спадщину ЮНЕСКО, дещо доповнене новими кав'ярнями та галереями, претендує на те, щоби презентувати весь Львів.

Історичний центр Львова у 1970-ті. "Радянській владі слава!". Фото: explorer.lviv.ua

Таку ситуацію спостерігаємо й на інтернет-сайтах. Наприклад, проглянувши підбірку ілюстрацій, можна зробити висновок, що панівний образ Львова - це старовинне місто з древніми урбаністичними традиціями (зокрема багатонаціональністю і мультикультурністю) та неповторним романтичним Міфом.

Поняття міфу міста у Львові існує не на маргінесі свідомості, а проговорюється, рекламується, становить основу його ідентифікації.

У вступній статті до 29 номера часопису "Ї", присвяченого Львову, Тарас Возняк стверджує:

"Місто є не тільки красивою чи потворною грудою каміння, спільнотою громадян чи "насєлєнієм", але й тією невидимою, віртуальною підбудовою та надбудовою, Мітом Міста, що єднає камінь і людей - тих, хто живе у ньому, і тих, кого давно у ньому немає.

Ця симфонічна єдність (Франц Ксавер Вольфганг Моцарт) і творить, на наш погляд, Місто. Місто, що його мусимо щоденно мурувати як з профанної, шорсткої будівельної, так і з невидимої цегли. Бо це найближчий (як не хочеться, щоб він був останнім) редут".

Основною ознакою сьогоденного дискурсу про Львів є намагання свідомо конструювати Міф міста, спираючись на "древні урбаністичні традиції", пам'ятки архітектури, історії про відомих людей, романтичні легенди, але не на успіхи сьогодення, центруючи його навколо історичного ядра.

Комунальний квест центром Львова (ЕКСКУРСІЯ)

Однак якщо поглянемо на карту Львова, побачимо, що історичний центр займає невеличку, порівняно з цілим простором сьогоднішнього Львова, площу. Виникає запитання, яка ж частина міста має право представляти його в цілому й чи має таке право взагалі?

Постійне оглядання на минуле, характерне для львівського дискурсу, негативно впливає на спроби аналізувати його сучасне. Знаковим моментом є те, що в панівний міф міста входить далеко не вся історична спадщина: пам'ятки радянської доби вилучено з цього конструкту.

Міркування, з яких образ міста романтизується і прикрашається, концентрується в найпривабливішому ядрі, зрозумілі за умови, що це цілком прагматичне бажання привабити потенційних туристів.

Враховуючи, що згадані інтернет-портал і путівники розраховано передовсім саме на таких користувачів, було б дивно побачити там зображення промислових зон чи "спальних" районів.

Однак, коли йдеться про образ міста, який створили львів'яни для львів'ян, дивно, що з нього вилучено передмістя, котрі вже давно є містом, "спальні" райони, які вже давно перестали бути просто "спальними", а є Львовом, де мешкає більша частина його населення, яка звикла мати справу не з каменем старовинних кам'яниць, а з бетоном панельних будинків.

Обходять мовчанкою і величезні пострадянські промислові зони, які з кожним роком стають все більшою проблемою для міста, яка потребує вирішення не менше, ніж збереження історичного ядра.

Мовчанка у таких випадках свідчить про приховані комплекси.

Допоки на сторінках культурологічних журналів розгортаються ностальгійні спогади про Львів 1930-х, більшість населення Львова, яка склалась власне за радянських часів завдяки притоку робітників на підприємства і студентства у ВУЗи (сільського українського чи інтернаціонального радянського походження), відчуває себе відчуженою від власного міста, адже Львів їхньої молодості викреслено з публічного дискурсу, натомість пропонується штучний образ, ґрунтований на дорадянському минулому.

1948. Будується головний цех Львівського автобусного заводу (ЛАЗ). Фото: ЦМІ

За розмовами про споконвічну багатонаціональність та мультикультуралізм (однак суто австро-угорського зразка), забувається про ту конфігурацію багатонаціональності, яка склалась за радянських часів (українці, росіяни, євреї, представники братніх республік, а всі разом - радянський народ) і, дещо трансформувавшись, увійшла в ХХІ сторіччя.

Несподівано для самих себе, українці стали титульною нацією у місті Лева, однак, відчужені від урбаністичної спадщини історіями про польський Львів, бабцю Австрію тощо, виявились неготовими взяти на себе відповідальність за місто.

Населення „спальних" районів вважає „своїм" близький навколишній простір, і по хазяйському упорядковує його, висаджуючи квітники й навіть фруктові сади навколо дев'ятиповерхових будинків та будуючи церкви по одній на мікрорайон.

Історичний центр Львова ж залишився „нічийним", згрубша байдужий для пересічного мешканця, скажімо, „львівського Нью-Йорку" Сихова (де є декілька супермаркетів, речовий базар, фітнес-клуби, бари, ресторани й кінопалац), який не відчуває ні особливої потреби часто бувати „в центрі", ні особливого пієтету до старих польських будинків.

Таке враження, що цілком своїм вважає Львів лише наймолодше, тінейджерське покоління львів'ян, представлене командами графіті-райтерів, які без жодних комплексів насичують знаками своєї присутності як древнє місто, так і околиці.

І в той час як написи з минулого використовуються комерційними фірмами для реклами, а пригнічені нафталіновими міфами мешканці задихаються від ксенофобії, молоді люди творять свою ідентичність, українізуючи цілком запозичену практику - Львів єдине українське місто, де можна побачити теги [1] (у квадратних дужках вказані примітки, які можна прочитати наприкінці тексту - ІП), написані кириличними літерами.

На завершення такого довгого вступу, що мав на меті показати, в якому середовищі існує зараз простір, про який йтиметься далі, хочу пояснити свою особисту позицію у виборі теми.

Готові до відправки замовникам ЛАЗи. 1960-ті. Фото: ЦМІ

Її можна висловити риторичним запитанням: Яка різниця між львівською фабрикою лікерів Бачевського, чиї вироби „були відомі у всьому світі" і Львівським заводом телеграфної апаратури, чиї вироби „були відомі у всьому світі"?

Для мене, львів'янки в першому поколінні, 1982 року народження, чиї батьки є українцями сільського походження, різниці ніякої. Хіба та, що про Бачевського пишуть в путівниках, а про ЛЗТА - ні.

Львів австро-угорський, і Львів радянський є рівнозначно минулими історіями, після яких був той Львів 1990-х, у якому я виросла, з своїми міфами, легендами та героями.

Однак щоб побачити Львів сьогодні таким, яким він є, треба й його минуле знати і цінувати в цілому, а не лише вибрані етапи - адже у всі часи були свої позитиви і свої негативи, і говорити про такі речі вибірково - нездорово.

Ця стаття - спроба прослідкувати історію Львова на рівні повсякдення в трансформаціях однієї території поблизу залізничного вокзалу (обмеженої вулицями Смаль-Стоцького, Тургенєва, Горської, Городоцькою), під дещо незвичним для львівських біографів, істориків, ностальгіків кутом зору.

Старий цвинтар

На карті Львова 1930 року [2] бачимо залишки Старого цвинтаря (St.Cmentarz), в кварталі, обмеженому вулицями Білінських, Кентржинського, Кубасєвіча, Городоцькою (Bilińskych, Ketrzynskiego, Kubasiewicza, Grodecka) [3].

Цвинтар був першим урбаністичним проектом на цій території. Ліквідація цвинтарів в межах міста і перенесення на спеціально виділений для цього простір є вже цілком модерним проектом (адже в містах, що постійно розширювались, кількість населення зростала, такі поховання несли значну загрозу епідемій).

Територія, описана в дослідженні. Стара польська карта

Разом із тим, саме в модерну добу цвинтарі перетворюються на одне з найпоширеніших місць пам'яті - простір з родинними гробівцями і похованнями видатних осіб є найкращим для "зберігання" пам'яті, ритуального перепроживання її (при відвідинах могил рідних, покладанні вінків на роковини тощо).

Яку пам'ять зберігав старий Городоцький цвинтар, можна прочитати в оповіданні Івана Керницького[4], українського письменника, що жив і працював у Львові у 1930-х роках:

 Старий цвинтар - це були тільки сумні залишки колишнього Городецького цвинтаря, що займав колись широку територію білогорських піль, і який зліквідовано після епідемії холери в другій половині ХІХ століття.

Таке сказав на відчиті в читальні "Просвіта" пан професор Мурський.

На тому цвинтарі, розповідав пан професор, спочили тлінні прахи трьох князів Греко-Католицької Церкви - митрополитів Ангеловича, Яхимовича і Литвиновича. Під час ліквідації цвинтаря тіла двох із владик перенесено з процесіями на Личаків. Могили зненавидженого поляками, першого "Тирольця Сходу", митрополита Антона Ангеловича, який відмовився вітати армію Наполеона - ніколи не віднайдено.

На місці цвинтаря постало потім Нове Місто - нові вулиці й квартали, вічно закурені бльоки Колійових домів, а вже за Польщі виріс на пагорбі модерний Будинок Профсоюзів, збудований інженером Зарембою, чоловіком ославленої Горґонової.

І зараз поруч, притикаючи до пляцу Кентржинського, стояв ще зацілілий трикутний шматок Старого цвинтаря. Дикий та запущений, зарослий хабаззям, полином і кропивою, з якої стирчали розвалені гробівці, надгробники і, врослі в землю, від моху чорні хрести. Старезні, розмолені липи й жалібні смереки тільки підкреслювали примарний настрій цього острівця мертвеччини[5].

З часом і цей „острівець мертвечини" зник з карти Львова, а заодно з пам'яті львів'ян, переплівшись, а згодом і поступившись місцем іншому проекту.

Zaklad dla nieuleczalnych chorych i wyzdrowienców chrześcian im. Antoniego i Waleryi Bilińskich

З ліквідацією цвинтаря наприкінці ХІХ століття колишня його територія забудовується. Поміж приватних садиб виділялись декілька цегляних будинків з великим парком.

Легенда, жива й досі, оповідає сумну історію про дочку пана Антонія, яка була божевільною. Не зважаючи на те, що батько мав кошти, жоден лікар не зумів її вилікувати, і юна панночка померла.

Та ж сама територія сьогодні. Карта: www.tpark.lviv.ua

В пам'ять про невинно загиблу душу Антоній побудував заклад для людей, яких ніщо не могло врятувати, а в честь такого меценатства прилеглу вулицю було названо ім'ям родини - Білінських.

Польський біографічний словник говорить про цю особу так:

Антоній Білінський (1810-1895), син Юзефа, був власником великого маєтку на Волині. Скромний та невибагливий, мав схильність до милосердя. Важко переживши смерть єдиної доньки Аделі, яка померла в 16 років, а невдовзі по тому і дружини Валерії, в 1889 році вирішив у пам'ять про них зайнятись благочинною діяльністю.

За задумом лікаря Юзефа Гостинського,  заснував притулок для невиліковно хворих та виздоровлюючих, який було названо  "Фундація Антонія та Валерії, подружжя Білінських" ("Fundacja Antoniego i Walerji małżonków Bilińskih"), пожертвувавши на його утримання свій маєток 18.12.1890 року.

Притулок відкрито в 1893 році, першим директором став Юзеф Гостинський. Відтоді пан Антоній щодня відвідував лічницю, уважно дослухав до прохань хворих, давав додаткові кошти, аж до самої своєї смерті в 1895 році[6]. За свою благочинну діяльність пан Антоній заслужив на згадку при описі Личаківського цвинтаря[7].

Як свідчить Вічковський[8], заклад мав двоповерховий будинок з великою залою і осібними покоями, на 29 ліжок для жінок та 31 для чоловіків. Одна кімната жіночої половини була обладнана як каплиця, тому жіночих місць було менше.

Будинок лікарні Білінських

На 1937 рік в закладі було (найбільше одночасно) 52 хворих. Керівництво здійснював пожиттєвий директор Гостинський, за хворими доглядали сестри милосердя ордену св.Павла, контролював заклад уповноважений від міста.

Будівлі лічниці створюють вигідний і гармонійний ансамбль, з функціонально продуманим простором, поділом на зони відпочинку (великий сад-парк), адміністрування, власне лікарні. Згодом було добудовано невеличку каплицю для потреб закладу.

Будівничі приділили увагу не лише утилітарності, але й естетичному оформленню будівель. Ансамбль виконаний в неороманському стилі. В інтер'єрі використано хрестові склепіння, що надає  урочистості, величного спокою простору. Екстер'єр багато декорований цеглою світло-жовтого та темно-охристого кольорів, поєднання якої творить особливу ритміку фасадів.

Використано також профільну цеглу (в оздобленні карнизів), що було на той час новинкою, в силу складного технологічного процесу виготовлення такого матеріалу.  Гармоніює з загальним виглядом споруди червона дахівка, а також скромний кований декор (решітки вікон, двері каплички).

Пам'ятна дошка (дивом не знищена за радянських часів) на адміністративному корпусі свідчить, що лічниця була фундована в 1898 році з нагоди ювілею цісаря Франца Йосипа І  "Miejski zakład dla nieuleczalnych im.cesarza Franciszka Jósefa I wybudovany i ufundowany w  r.1898  z okazyi ces. jubileuszu".

На таблиці, прикріпленій на фасаді другого корпусу, що знаходиться навпроти першого, напис: "Zaklad dla nieuleczalnych chorych i wyzdrowienców chrześcian im. Antoniego i Waleryi Bilińskich" ("Заклад для невиліковно хворих та виздоровлюючих християн імені Антонія і Валерії Білінських").

Така манера будівництва була характерною для тих часів, особливо для фірми Івана Левинського, яка дуже вдало впроваджувала в архітектуру Галичини як технологічні, конструктивні новинки, будівельні матеріали, так і специфічний стиль, ґрунтований на традиціях українського мистецтва[9].

Довкола ведеться приватна забудова - це квартал особняків, оточених садками. Поруч побудовані чудові садиби в українському стилі, через декілька років розпочне роботу новий залізничний вокзал.

Однак й ця історія була майже стерта зміною лише однієї літери. З 1892 одна з вулиць, які обмежують цей квартал, мала назву Білінських. В 1943 році вона змінює свою назву на Шпеєргассе, внаслідок німецької окупації. В 1944 році повертається назва Білінських.

У 1950, змінивши „і" на „є", радянська влада кардинально змінює сенс назви - фонетично залишивши її майже такою ж, повністю перекреслюється весь попередній комплекс значень, адже назва вул. Бєлінського, російського літературного критика, нічого не говорить нам про польську родину, яка була відомою на початку ХХ століття завдяки своїй доброчинності. 

Вул. Бєлінського проіснувала до 1992 року, коли їй присвоїли назву Смаль-Стоцького, українського вченого-етнографа[10].

Як і назву вулиці, сам простір теж змінили. Створений лікарняний комплекс, який включав в себе великий парк, був окремим світом з своїм ритмом життя, спокійним та розміреним, і відповідно організованим простором, який мав сприяти упокоренню долі, полегшити хворим їх важке становище.

Цей "світ" згодом, майже через півстоліття після створення, було включено в інший, кардинально відмінний за значенням і функціонуванням, урбаністичний проект, а ще через півстоліття мешканців навколишніх будинків буде дивувати, де взялись такі гарні старі будинки на території радянського заводу.

Флагман радянської економіки

Після "визволення"[11] 1939-го і перипетій ІІ Світової війни, "за планом сталінської п'ятирічки у Львові передбачено будівництво заводу телеграфної та телефонної апаратури. До Львова прибули з Саратова десятки вагонів з верстатами і обладнанням. Разом з обладнанням і верстатами прибули з Саратова і кращі спеціалісти - інженери і техніки. Тепер вже всі бачать, що це не фантазія, а реальна річ, бо завод будується вже повним ходом. До речі, цей завод буде випускати крім телефонної та телеграфної апаратури тисячі радіоприймачів на рік"[12].

Це перша згадка про в майбутньому знаменитий завод у львівській пресі. Через 22 роки в офіційній радянській "Історії міст і сіл" буде написано: "Виробництвом складних приладів займається завод телеграфно-телефонної апаратури. Він був організований в 1946 році. Спочатку завод виготовляв апаратуру тонального і над тонального телеграфування, а з 1957 року - фототелеграфну апаратуру"[13].

Однак історія заводу починається ще в 1915 році, коли для потреб Західного фронту було проведено "целый ряд мероприятий, направленных на укрепление связи в войсках, в числе которых было формирование в Рыбинске подвижных телеграфно-телефонных мастерских ("Телемаста"), которые в конце лета 1915 года были переброшены в ближайший тыл Западного фронта г.Минск. В историю обьединения была вписана первая страница"[14].

Завод постійно "кочував" - Мінськ, Калуга (1917), Саратов (1941-1945), і, нарешті, в 1946 році - Львів: "пришла долгожданная победа. А еще через год в июне 1946 г. провожали калужане многих своих товарищей в далекий путь. Эшелон за эшелоном увозили на запад во Львов оборудование, материалы, людей"[15].

Cпоруди заводу ЛЗТА посеред старої забудови

Вочевидь, саме калужанок ми бачимо на фото у "Вільній Україні" за 20 жовтня 1946 року під заголовком "Переджовтневе соціалістичне змагання": "Львівський завод радіо-телеграфної апаратури, який будується, випустив першу продукцію - трансляційні апарати. Включившись у переджовтневе змагання, колектив заводу успішно виконує виробничу програму жовтня"[16].

Згодом кращі працівники заводу (а також повідомлення про успіхи і перевиконання планів, соціалістичне змагання, історії з робочого життя) неодноразово з'являтимуться на сторінках львівської радянської преси, зокрема двох друкованих органах обкому партії - "Львовской правде" і "Вільній Україні".

З такою ж періодичністю завод фігуруватиме (виключно з позитивними конотаціями) в звітах і доповідях про радянську розбудову міста, виконання планів по області, статтях у путівниках чи книгах про історію Львова, виданих за радянських часів [17].

"Перевод Калужского телеграфно-телефонного завода во Львов - яркий пример братской помощи российского народа украинскому народу. 320 калужан начали новую жизнь завода во Львове, и это особенно важно подчеркнуть, потому что одним из нерешенных вопросов индустриализации Львова к началу 1946 года был вопрос о кадрах" [18].

Факт, що завод перевезли до Львова разом з працівниками, не дивує - адже на підприємство, яке мало стратегічне значення, не могли найняти працювати місцеве, "бандерівське" населення. Та й фактор кваліфікованої робочої сили теж грав велику роль.

Місце розташування привезеного заводу було вибране вдало - на незабудованій території колишнього цвинтаря, поруч залізничних колій, що було вигідно, оскільки знімало проблеми транспортації товару та сировини.

З появою заводу на території, яку ми розглядаємо, простір кардинально змінився. Для побудови нових корпусів була частково знесена навколишня забудова, приватні помешкання. "Начало 50-х годов было отмечено активным расширением производственных площадей. С 1946 по 1956 год они увеличились в 137 раз" [19].

Хронологія [20] розвитку заводу була достатньо динамічною:

жовтень 1946 р. - "Львівський завод радіо-телеграфної апаратури, який будується, випустив першу продукцію - трансляційні апарати"[21].

1949 р. - на заводі широко розгорнулось змагання за стаханівську працю.

1952 р. - здано в експлуатацію будову першого корпусу - цех №1.

11 лютого 1958 р. - вийшов в світ перший номер газети "Заводська правда".

1958 р. - фототелеграфний апарат "Нева" був представлений на Всесвітній виставці в Брюсселі та нагороджений золотою медаллю.

1961 - генеральним директором заводу став М.С.Вороненко.

1967 р. - присвоєно звання імені 50-річчя Великої Жовтневої соціалістичної революції (ПО (производственное обьединение) имени 50-летия Октября).

1973 р. - колектив заводу один з переможців змагання за достойну зустріч 50-річчя СРСР, нагороджений Ювілейним почесним дипломом і пам'ятним знаком галузевого міністерства, Ювілейним знаменом Львівського обкому КП України, облвиконкому і облрадпрофу[22].

1975 р. - бригада монтажників, очолена Героєм Соціалістичної Праці Катериною Іванівною Ряскіною, стала переможцем обласної естафети високої якості, заснованої Львівською обласною радою профспілок та редакцією газети "Вільна Україна".

1977 р. - "за розробку наукових принципів і впровадження КСУЯП Державної премії СРСР в галузі науки і техніки удостоєні генеральний директор виробничого об'єднання ім.50-річчя Жовтня М.С.Вороненко ... "[23].

1983 р. - трудовий колектив заводу став переможцем Всесоюзного соціалістичного змагання[24]. Присвоєно звання "Колектив комуністичної праці". На об'єднанні працює близько 11 000 працівників. Територія заводу займає 6,5 га. Окрім виробничих приміщень, функціонує розгалужена інфраструктура (столові, душові, підшефні дитсадочки, будинки відпочинку тощо), ведеться житлове будівництво.

1990 р. - на хвилі національних змагань звільнено багаторічного директора об'єднання М.С.Вороненка. Починається занепад заводу, пов'язаний з загальнодержавною економічною кризою.

"Перлина інженерної, конструкторської, організаторської думки" [25] мала безліч різних функціональних просторів - виробничі (цехи, котельня, кузня, електростанція), адміністративні, схрони в підземеллях, відпочинкові та обслуговуючі - столові, дієтичний зал, кімнати відпочинку з стереофонічними системами, жіночі та чоловічі вбиральні.

Територія заводу постійно розширювалась, будувались нові корпуси (найбільші - №1 -14217 м2, №40 - 10158 м2, №41 - 10 000 м2, №27 - 7745 м2). Будівлі лікарні Білінських вписують в цей простір. Деякі з них використовуються як цехи, в одному - заводський медичний пункт (зараз - ветеринарний кабінет).

Зберігається і розширюється сад - створюються фонтани, висаджуються нові дерева, клумби, усе це щедро прикрашається декоративним оздобленням (фрески, мозаїки, мала пластика) та агітматеріалами (стенди, дошки пошани, портрети вождів).

Величезна увага зверталась на організацію виробництва, його естетику та якість. Асортимент виробів заводу був надзвичайно широкий: "від наперстка до музикального центру, стереофонічного обладнання і іншої апаратури, яка мала багато тисяч найменувань, що давало прибуток"[26].

В музеї заводу представлено широкий асортимент телефонної техніки (таксофонів), побутової техніки - програвачі платівок, стереоцентри, стереонавушники, приймачі, очищувачі, нагрівачі води, зразки високотехнологічної телеграфної апаратури, дрібні деталі до автомобілів тощо.

Музей об'єднання, як офіційну репрезентацію радянського заводу, покликану зафіксувати його велич і славу, було засновано на початку 1970-х років. На цей час припадає період найбільшого розквіту заводу під керівництвом генерального директора М.С.Вороненка.

Музей містився в новому корпусі, який робітники прозвали "білий дім", за аналогією з американським Білим домом, - приміщення було призначене для вищого командного та адміністративного складу, там містилась бібліотека, конференц зал і музей - одразу ж поруч з кабінетом генерального директора об'єднання.

Я не можу бути цілком певна стосовно радянського вигляду експозиції, адже оглядала її вже в сучасному стані, з написом "ВАТ "ЛЗТА" на пояснювальних табличках, однак навряд чи багато було змінено. Можливо, змінили лише підписи, та комуністичні символи перенесли з чільного місця в архівну кімнату.

Виставлені об'єкти можна об'єднати в декілька груп: стенди з фото та схемами, товари, виготовлені заводом протягом його історії, нагороди та медалі, спортивні кубки, архів.

Найцікавіша частина експозиції - це стенди. Тут зображено "життя заводу" - його керівництво, ударників виробництва, цехи, корпуси та конвеєри, досягнення технології - система міжцехового транспорту та КСУЯП (контрольна система управління якістю продукції), новаторство на виробництві - автоматичні станки, станки з програмним управлінням, тощо.

Один із стендів заводського музею

Наратив сплановано так, щоб показати, наскільки передовим, зразковим був завод, основну увагу в цих фото зосереджено на продукції та виробничих процесах. Працівники на цьому фоні видаються частиною виробничого циклу, гвинтиком конвеєра. Простір, репрезентований на фотографіях, теж зразковий - чистий, світлий, прикрашений живими квітами.

Зібрання різноманітних артефактів - зразків техніки, фото, документів, книжок, медалей, кубків перетворює музей в місце для записування, зібрання, зберігання, запам'ятовування.

Це не лише простір репрезентації, який представляє певну ідеологію, але й символічний простір, який робить можливим писання історії та формування пам'яті - тобто, ще й продукує певні значення, з яких складається ця ідеологія.

Музей заводу був розрахований на довге існування. Це цікавий факт, що "живий" об'єкт починає сам себе музеїфікувати (згадаймо виставки про Помаранчеву революцію) - і функція запам'ятовування тут вочевидь грала меншу роль.

Основна функція була репрезентації, зведення докупи всіх найбільших здобутків з ціллю утворити місце пам'яті, в якому буде відчуття певної величі, піднесеності - при спогляданні всіх цих досягнень.

Тобто це була пам'ять, покликана не стільки архівувати, скільки проживати здобутки заводу при кожних відвідинах музею не як щось давно минуле, а як те, що існує і зараз, і вся ця стародавня техніка - передтеча нової, сучасної техніки, яка зараз випускається заводом, докази серйозності цього проекту, давніх славних традицій, які повинні викликати довіру.

Музей об'єднання був покликаний стати місцем пам'яті локального значення, одного конкретного заводу, і частиною мега-місця пам'яті, яким був радянський музей, мультиплікований в безлічі подібних музеїв по всьому Союзу.

Він мав записати історію, розказати про те, що відбулось (відбувається) в правильному ключі, продукувати значення - формувати образ заводу-передовика і для гостей, і для власних працівників, адже поле зору останніх переважно було обмежене щоденними трудовими маршрутами.

Музейна експозиція дозволяла охопити завод в цілому, як місце комуністичних трудових звершень та слави. Смисли, створені ним, мультиплікувались в локальних цехових дошках пошани, альбомах "Історія цеху", заводській газеті тощо, й, безперечно, в колективній свідомості робітників заводу музей асоціювався з найвищими досягненнями і трудовою величчю.

Інші відвідувачі - приїжджі фахівці, партійні функціонери,  чиновники, знатні гості (артисти, письменники, космонавти) були людьми, які самі (свідомо чи несвідомо) транслювали комуністичну ідеологію в маси.

Вочевидь, музей повинен був творити своєрідну "поживу", що транслювати, адже завод, репрезентований в ньому, виглядав дуже успішним (а отже і вся радянська індустрія), його можна було ставити в приклад іншим, він був доказом, що переконував в правильності комуністичного трибу життя.

Таким чином владні стосунки множились і розсіювались, музей продукував значення і транслював ідеологію в різних напрямках - як і на робітників заводу, так і на приїжджих, створюючи ілюзію історичної тривалості, успішності існуючого ладу.

Особливе місце в експозиції музею відведено нагородам за різноманітні досягнення:

"В честь Ленинского юбилея коллектив завода награжден Ленинской юбилейной Почетной Грамотой ЦК КП Украины, Президиума Верховного Совета УССР, Совета Министров УССР и Укрсовпрофа, а за достигнутые успехи в области научной организации труда и управления - дипломом ВЦСПС"; "...в восьмой пятилетке 1 110 человек награждены ювилейными медалями "За доблестный труд". В ознаменование 100-летия со дня рождения В.И.Ленина 4 - орденами Ленина, 5 - орденами Октябрьской революции..." т.п. [27]

Радянський період даної території залишив по собі декілька легенд.

Теперішнє керівництво ВАТ з гордістю розповідає історії про колишні досягнення, зокрема про випадок, коли на радянському підводному човні відмовила вся апаратура зв'язку, окрім зробленої львівським заводом, або про поїздку легендарного директора М.С.Вороненка в Японію, де він підгледів на заводі Sony конвеєрну лінію, і відтворив її по пам'яті на своєму.

Чи це правда, невідомо, але надзвичайно цікавий є сам факт, що теперішнє керівництво, яке немає нічого спільного з радянським минулим заводу, розповідає про нього з гордістю, піддавшись пострадянській ностальгії за індустріальними подвигами радянської доби.

Зовсім інший характер має ностальгія працівників, які більшу частину свого життя пропрацювали на заводі.

"Те що зараз відбувається на заводі, це вже не є завод, це вже остатки заводу. Тому що втрачені виробничі площі, і особливо станки. Станки за той період часу були демонтовані, продані і вивезені. Завод лишився без станків, завод лишився без людей, це практично є руйнація, яка не дає можливості відновити ту силу, яку він мав в найкращих роках"[28].

"Я вже давно там не працюю. Але все одно, недавно проїжджала, подивилась - там же була така сила, такий завод, виробництво йшло на весь Союз, а зараз все стоїть розвалене. Шкода, просто шкода, що ці досягнення були втрачені"[29].

Повний цикл виробництва + широка інфраструктура давали можливість задовольняти всі потреби людей, які працювали на заводі. Фактично, саме завод був покликаний формувати їхню картину світу, і все життя працівника проходило у постійному взаємозв'язку з ним.  

Це підсилювалось тим фактом, що на заводі часто працювали цілі родини, для яких він перетворювався на єдине джерело засобів для існування.

Такий варіант був ідеальним для радянського проекту, адже давав можливість практично повного контролю, унеможливлював опір або "неправильну" поведінку. Працівник трактувався як частина заводу - тому колектив чи партія могли втручатись навіть в його приватне життя.

Художня самодіяльність ЛЗТА

Складна система матеріальних заохочень та морального тиску (соцзмагання, премії, партійна інфраструктура) формувала певний тип поведінки і стандарт "радянського робітника".

Тобто для того аби отримати путівку на відпочинок у заводський санаторій "Бригантина" на березі Чорного моря, не досить було бути просто працівником заводу. Для цього слід було мати додаткові якості - або особисті стосунки, або славу "передовика".

З цієї точки зору робляться актуальними соціалістичні змагання, книги-дошки пошани тощо, адже окрім ефемерної слави, якою можна було б нехтувати, вони маркували здатність працівника отримувати додаткові блага.

Інформатори акцентують увагу на широкій інфраструктурі, яка робила комфортнішим життя працівників (підшефні дитсадочки, столові, душові), і, розповідаючи про повсякдення, в першу чергу згадують організацію дозвілля - спортивні змагання, літературні вечори, самодіяльність, бібліотеку, виїзди на природу "...тут багато було зроблено для людей. Дуже багато"[30].

Як бачимо, подібна організація дозвілля спричиняла до згуртованості трудового колективу, зростання почуття причетності - і відчуття опіки, турботи за працівників. На моє запитання "А що було найкраще за радянських часів?" пан Богдан (начальник штампувального цеху, працює на заводі з 1972 року) відповів:

"Увага до людей. Людей не вважали за сміття. Тоді не було різниці, навпаки, була більша повага, коли ти був слюсар, чи ніж коли ти якийсь керівник, навпаки, більше путівок виділялось на простих працівників.. окрім того, постійно виділялись компенсація за роботу в шкідливих умовах.

І соки, і молоко... працювала їдальня, були загальні зали, зали комплексних обідів. Зал кафетерного типу, де ви могли просто замовити відпочинок... окрім того, на території заводу було 3-4 малих столових, щоб люди не переходили з кінця заводу в інший...".

Перераховуючи матеріальні блага, доступ до яких давав завод, робітники (особливо ті, які досі працюють на заводі) висловлюють специфічну ностальгію за радянським часом, що свідчить про дієвість подібного способу організації праці і системи заохочення.

Завод телеграфної апаратури (і всі інші львівські заводи), володіючи значними матеріальними ресурсами, були найдієвішими інструментами впливу на маси і формування колективної ідентичності.

Працівники перебували під постійним дисциплінарним контролем, піддавались структуруванню на рівні мікро-фізики влади (організацією простору, системою правил та норм, порядком робочого дня, поділом праці, розірваним циклом виробництва, рівнями таємності тощо). 

Це було середовище, в якому радянська ідеологія діяла найефективніше - адже, на відміну від проголошуваних в публічному дискурсі ідеологічних декларацій, які можна було не підтримувати, ідеологічні практики (соцзмагання, партійні збори) неможливо було ігнорувати, а ідеологічним ідеалам (перевиконання плану, героїка праці, стереотип "передовика") слід було (принаймні позірно) відповідати.

Саме такі повсякденні практики формували індивідів у соціальні суб'єкти радянського суспільства. Ідеологічні декларації в медіа (як міських, так і заводських) були доповненням, зразками, на які слід рівнятись.

Більше того, ідеологічний контроль проникав у всі сфери життя працівників, формуючи специфічну "неприватну приватність".

Інфраструктура заводу була організована таким чином, щоб задовольняти всі потреби, включно з потребами у творчій діяльності і дозвіллі. Усе життя було (повинно було бути) "на виду" у колективу. Матеріальні блага (квартири, путівки), яких не було в вільному доступі, слугували додатковим стимулом до правильної поведінки. 

Корпуси ЛЗТА

Таким чином втілювалась радянська стратегія "патерналізму" - контролю за усіма стадіями виробничого процесу і розподілом матеріальних благ, яка ставила радянських громадян в становище "прохачів", вміло маскуючи цей принизливий статус пропагандою "турботи за працівників", яка, судячи з інтерв'ю, знаходила широкий відгук в серцях людей.

Водночас існуюча ідеологічна сітка залишала простір для маневрів, який працівники вміло використовували для власної вигоди.

Зі зміною політичної ситуації в Україні (а відтак відкриттям кордонів, економічною кризою тощо) перед ВО імені 50-ти річчя Жовтня постали проблеми, характерні для незалежної України загалом.

Змінилась форма власності: 1994 році проведено корпоратизацію (перетворення державного підприємства на акціонерне товариство), в 1996 році завод було приватизовано. 

За цей час, після звільнення Вороненка М.С., який перетворив завод на флагман радянської економіки, керівництво неодноразово змінювалось, однак жоден з нових директорів (Сорока О.П., Новоженець Д.Б., Секелик І.Д.) не зміг вивести підприємство з кризи.

Колишні зв'язки і клієнтуру завод втратив, стало важче витримувати конкуренцію з боку західних компаній, що призвело до скорочення виробництва та штату працівників.

Нарешті у 2002 році АТЗТ "Укрпромтелеком" придбало на аукціоні пакет акцій ВАТ "Львівський завод телеграфної апаратури" - 77,82%, практично безперспективного, відсталого підприємства з величезними заборгованостями по заробітній платі.

Торговий центр „Оранж"

Два роки тому у львівських ЗМІ пройшли повідомлення про знесення стихійного ринку на вул.Городоцькій (навпроти Приміського вокзалу). Розпач торговців в сюжетах поєднували з запевненями міських чиновників щодо надання нових робочих місць та поясненнями такого рішучого кроку запланованою реконструкцією території.

Справді, ще 8.12.2002 було проведено засідання архітектурно-містобудівної ради по питанню влаштування торгового комплексу на території ВАТ "Львівський завод телеграфної апаратури" та проектних пропозицій реконструкції виробничого корпусу №27 під торговий центр в районі вул.Городоцької-Смаль-Стоцького, на якому:

Керівник авторського колективу п.О.Чамара від ін-ту "Містопроект", ознайомив присутніх з розробленим містобудівним обґрунтуванням трансформації колишніх промтериторій.

...Оскільки діючий генеральний план розроблявся за інших соціально-економічних умов, він не враховував сучасні передумови функціонування виробничого потенціалу в місті. На даний час виробництво складної електронної техніки не існує в колишніх об'ємах і багато виробничих приміщень простоює.

А тому, з огляду на корегування діючого генплану міста, генпроектувальником -  інститутом "Містопроект" визначено нове призначення функції цих територій -  як другорядного громадського підцентру в районі Привокзального транспортного вузла міста ... доформування її громадсько-діловою та торговою функцією, що вже отримала свій розвиток при реконструкції територій дотичних до Привокзального ринку.

На місці промислових та адміністративних споруд заводу, відмежованому від виробничих процесів, можливо влаштування як і офісних, лікарняних та розважальних установ, багатоповерхових паркінгів, так і торгового центру[31].

Зараз реконструйований корпус може служити яскравим прикладом того, як плани втілюються в життя. На місці звичайної коробки цеху з великими вікнами постала складна цегляна конструкція, на недобудованому фасаді якої - плакат з проектом новобудови.

Нова архітектура старого кварталу лікарні Білінських і ЛЗТА

З таким обличчям невеличкий львівський квартал з древньою історією, обмежений вулицями Смаль-Стоцього,  Горської, Городоцькою та Тургенєва, зустрічатиме в ХХІ столітті гостей міста, які прибуватимуть на його вокзали.

Ще десяток років, і на місці промислових та адміністративних споруд заводу постануть офіси, паркінги, розважальні центри тощо, і ще один урбаністичний проект кварталу на Привокзальній відійде в минуле.

Але наразі найпотужніші значення, які цей простір продукує, відсилають нас до радянського Львова. 

Якщо такі знаки доби, як пам'ятники Леніну (і всім іншим представникам комуністичного пантеону), було демонтовано на зорі незалежності, то непрацюючі заводи залишились, викликаючи ностальгію за трудовою величчю, шаною до праці і матеріальним благополуччям.

Ця ностальгія підказує нам, що в десятки разів засудженому радянському етапі розвитку Львова були і свої позитиви, які можна і вартує використати й сьогодні. Зрештою, яким був Львів дорадянський, можна побачити в книжках, газетах, телепередачах...

Але яким був Львів часів слави ВО ім.50-ти річчя Жовтня, і як "буржуазно-націоналістичне" місто перетворювали у відповідне до домінуючої ідеології?

Львів радянський. Дискурс путівників.

Основним у репрезентації радянського Львова був індустріальний дискурс. Більшість аналізованих путівників, історичних праць про місто тощо акцентують на величі радянської промисловості, протиставляючи її відсталості, недолугості виробництва в попередній період.

Пункт 32 закону про п'ятирічку 1946-1950 рр., яким передбачалось "перетворити Львів у великий індустріальний центр республіки", став крос-цитатою, яка зустрічається у всіх путівниках, збірниках документів, радянських історіях Львова тощо:

ІЗ ЗАКОНУ ПРО П'ЯТИРІЧНИЙ ПЛАН ВІДБУДОВИ І РОЗВИТКУ НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА СРСР НА 1946-1950 РР. - ПРО ПЕРЕТВОРЕННЯ МІСТА ЛЬВОВА У ВЕЛИКИЙ ІНДУСТРІАЛЬНИЙ ЦЕНТР УКРАЇНИ

18 березня 1946 р.

... Перетворити місто Львів у великий індустріальний центр України.

Збудувати і ввести в дію у м.Львові автоскладальний завод, електроламповий завод, завод телеграфної і телефонної апаратури, скляний завод, трикотажну фабрику, підприємства харчової промисловості, а також відбудувати і збільшити потужність міської електростанції...

Закон про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства СРСР на 1946-1950 рр. - К., 1946, с.66. [32]

Завод "Львівсільмаш". 1955 рік. Фото: ЦМІ

Плани були достатньо оптимістичними:

"Уявімо собі 1950 рік, - останній рік четвертої п'ятирічки, і ми побачимо вже тепер контури майбутнього індустріального Львова.  Околиці нашого старовинного міста забудуються корпусами промислових підприємств, виростуть заводські робітничі селища, палаци культури, парки відпочинку.

З відсталого, дрібнокустарного Львів перетвориться в місто великих заводів, на яких працюватимуть десятки тисяч робітників. Промисловість Львова щороку даватиме стільки продукції, скільки не давав він за всю свою довгу історію. Крім підприємств, що відбудовуються, у Львові будується ряд нових великих заводів і фабрик. Вони змінять обличчя міста" [33]. 

Попри теперішній скепсис до всього радянського, мусимо визнати, що пророцтва комуніста-агітатора, який "вєщав" на сторінках газети обкому партії, цілком справдились.

Після приєднання Західної України до Української СРСР перед радянською владою постало завдання перетворити "буржуазний і націоналістичний" Львів на типове радянське місто.

Чи означало це, що львівські церкви і вузькі вулички потрібно було знести, а на їх місці побудувати широкі проспекти в дусі сталінського ренесансу? Друга Світова війна перервала будь-які можливі роботи над виконанням цього завдання. По її закінченні залишились позаду й грандіозні авангардні проекти перебудов,  вцілілий історичний центр Львова залишили без змін. 

В 1946 році було значно легше усунути львівські церкви з офіційного дискурсу (путівників, газет тощо), ніж руйнувати їх, натомість привернути увагу до інших, вже радянських, точок міста.

Інший кінець Городоцької вулиці. Львівський цирк. 1968 рік. Фото: ЦМІ

Вочевидь, підґрунтям неодноразово цитованого Закону про сталінську п'ятирічку були не лише економічні міркування.

Новозбудовані заводи, з одного боку,  були покликані стати візуальними знаками присутності радянської влади на західній Україні, її успішності і корисності (іншими словами, джерелом легітимації).

Цей публічний індустріальний дискурс мав й іншу, непроговорену, сторону. Завод як урбаністична структура, яка є джерелом засобів для існування кількох тисяч людей, ховає в собі невичерпні можливості контролю, впливу на ідентичність та іншого владного маніпулювання.

Таким чином, заводи були місцями, де за допомогою самого укладу життя формувались "радянські громадяни".

Перетворення Львова в потужний промисловий центр спричинило до збільшення кількості населення, зміни його складу.  Медія наголошують на "питомій вазі робітничого класу" серед львівських мешканців:

...величезним соціально-політичним завоюванням є численний загін робітничого класу, який виріс на Львівщині за роки Радянської влади... Звичайно, основну масу (80-85%) робітників ... становлять вихідці з місцевого населення, переважно з селян.

Інтернаціональний склад робітничого класу має величезне значення для виховання як робітників, так і всього населення області в дусі марксистсько-ленінської ідеології, дружби народів і радянського патріотизму, в дусі ненависті до ворожої буржуазної ідеології [34].

Станом на 1 січня 1984 року у Львові проживало 753 тисячі населення (у порівнянні з 1959 роком - 441 тисяча, 1970 - 554 тисячі). З них 529,1 тис. були зайняті у різних галузях народного господарства і установах культури; 265,2 тис. - у промисловості; 36,2 тис. - на будівництві; 48,9 тис. - на транспорті та 38,6 тис. - у торгівлі.

"Виріс багатотисячний загін інженерно-технічних працівників" - близько 30 тисяч.

Можуть бути різні погляди на значний приріст населення, як негативні (втрата міської культури, формування гібридної ідентичності спальних районів, "оселянення" [35]), так і позитивні (саме в цей час українська частка населення стала переважаючою), однак безсумнівно, що нові мешканці бачили Львів по-новому, переважно так, як його їм показували - і від "старого, буржуазного Львова" справді мало що залишилось.

Збільшення населення неминуче призвело до зростання потреби у житловому будівництві.

Як свідчення оновлення та росту міста, його сучасного обличчя, новобудови постійно артикулюються в публічному дискурсі, як от на цій ілюстрації з книги "Бандровский Г.И. Город шагает в будущее. Из опыта экономического и социального планирования. - Львов, 1975". 

1975. "Місто крокує в майбутнє"

Іншим великим наративом в текстах про Львів є "наступність" історичного розвитку.

Підбираються відповідні факти з минулого Львова (про повстання, виступи трудящих і демонстрації тощо) та промовисті образи з його сучасності, які разом творять враження історичної зумовленості і послідовності, подають радянський період як втілення мрій, прагнень і боротьби минулих поколінь львівських мешканців.

В текстах наступність, прогресуючість розвитку міста (вірніше, радянського проекту такого міста, як Львів) демонструється різноманітними фактами, цифрами і здобутками (збільшився на стільки то відсотків, зріс в стільки то разів), якими рясніють сторінки книг. 

Гордощами радянського Львова були автобуси ЛАЗ, один із яких віз Юрія Гагаріна до стартового майданчика, і телевізори "Електрон".

Цікаво, що навіть хіппі Ілько Лемко, критичний до всього радянського, теж називає ці товари як предмет гордощів: "В 1960-70-ті роки у Львові вироблялись найкращі за якістю в СРСР пиво, цукерки "Світоч", автобуси і телевізори" [36].

Львівський магазин 1950-60-х років. Фото: ЦМІ

Найкраще уявлення про те, яким мав бути Львів у відповідності до стереотипу радянського міста, дають путівники, наприклад "Львов: три дня знакомства с городом", виданий у 1984 році. 

Попри перераховані вище особливості конструювання розповіді про місто, цікавими для аналізу є колажі, використані в оформленні обкладинки. На першій сторінці путівника бачимо колаж: під готичним склепінням вікно, у яке видно історичний центр міста, за яким, попри всі закони перспективи - високі новобудови.

Такі нехитрі прийоми використовувались з метою "вписати" новобудови в контекст старовинного міста, підкреслити їх важливість, цікавість, привабливість і навіть оригінальність.

Ці новостворені урбаністичні простори не просто претендують на особливе місце в житті і інтересах радянської людини (враховуючи, що значна частина населення Львова працювала саме на цих заводах, а жила - в коробкових районах, то таку вагу вони мали), але й на естетичну та історичну цінність незгірш від древнього центру міста.

Організація розповіді розкриває нам стратегії, які використовувались радянською владою для перетворення міста, колишнього буржуазно-націоналістичного, у прийнятну для пануючої ідеології урбаністичну структуру.

Ці стратегії полягали не у перебудуванні чи знесенні давніх будівель (як це мало місце у Києві), і не лише в будівництві нових районів чи заводів, але й в конструюванні відповідного дискурсивного поля про місто.

Найважливішими в історії Львова вважались моменти героїчної боротьби,  а в його сьогоденні - велич промисловості. Монументи, пам'ятники, пам'ятні дошки, на які постійно звертали увагу, були призначені не стільки імітувати/зображати когось, скільки слугувати символічними знаками "радянськості" міста.

Оскільки наратив путівника формувався з точки зору остаточності радянського проекту, то підбирались відповідні факти з минулого Львова (про повстання, виступи трудящих і демонстрації тощо) та промовисті образи з його сучасності, які разом творять враження історичної зумовленості і послідовності, подають радянський період як втілення мрій, прагнень і боротьби минулих поколінь львівських мешканців.

Палац спорту "Трудові резерви". 1970-ті. Фото: ЦМІ

Новостворені екскурсійні маршрути (а разом з ними газети, історичні книги тощо) акцентували на ідеологічно коректних об'єктах (а у випадку з "некоректними" церквами та монастирями наголошувалось на "правильному" сучасному їх використанні), підкреслювали потрібні моменти з історії Львова, замовчуючи невигідні.

Нові житлові масиви, приміщення автовокзалу та корпуси заводів, автомобільні шляхи, музеї, пам'ятники, меморіальні дошки, монументи, в які "одягнули" древнє місто, помножені на фото, статті і передачі в медія, створювали потрібний образ - "Львів  радянський".

Висновки. Львів, про який не хочуть знати.

У 2005 році Сергій Кузьмінський, засновник культових "Братів Гадюкіних", відвідав Львів і не зміг стримати свого розчарування. Це, звісно ж, справа особиста, але завдяки Інтернету приватне часто стає публічним:

"В общем, как-то по-дурному все вышло. Не надо было нас, детей и внуков оккупантов, из города выживать. Хороший получался все-таки замес - укро-кацапо-жидо-хачико..." (цитата за http://www.cumart.org/kuzya.htm).

Показовим є вульгарність й озлобленість учасників обговорення цього інтерв'ю. Прикро, адже Кузя - втілення цілого пласту львівської культури, і історії, які він інколи розповідав у своєму ЖЖ про кишенькових злодіїв-морфііністів, поетів-хуліганів та інший колоритний люд не менш цікаві й не менш львівські, ніж приторні вигадки Юрія Винничука.

Так само, як є львівськими історії про родину Іванових, яка приїхала з Калуги і чотирма поколіннями пропрацювала на заводі телеграфної апаратури фактично у всіх його відділах.

Чи про бухгалтерок з Саратова, які називали тортом перемазані вафлі, чи про інженерів-євреїв, які святкували присвоєння заводові звання "Колектив комуністичної праці" вже в Ізраїлі, і про те, як спивались мешканці заводського гуртожитку в 1990-х, відірвані від рідної землі і залишені напризволяще підприємством, яке звикли вважати своїм домом.

Всі ці історії чекають на свого новеліста, адже Львів - це "...коли сторож Вася, корінний калужанин, повертався після нічної зміни, йому впала на голову цегла зі старої австрійської лічниці, затисненої новими корпусами заводу. Так древній Львів помстився радянським "визволителям".

Медсестричка, яка перев'язувала йому голову, була родом зі Стрия. Вони одружились і назвали доньку Роксоляною. Нещодавно вона вийшла заміж за турка, який відкрив у Львові пекарню. А їх молодший син Василь працює охоронцем у торговому комплексі "Оранж".

В статті використано в якості ілюстрацій власні фото авторки, зображення з сторінок газет та путівників, фотоматеріали з архіву музею заводу. Зображення проекту торгового центру „Оранж” надане керівництвом ВАТ „ЛЗТА”.

"Історична Правда" додала ілюстрації з Центру міської історії та Explorer.lviv.ua

----------------

ПРИМІТКИ

[1] Явище, яке виникло в 1970-х роках в Нью-Йорку, набуло поширення у Львові наприкінці 1990х - початку 2000х років. В той час як графіті це великий, складний малюнок або стилізований напис, тег - коротке слово чи комбінація букв, які означають назву команди графіті-райтерів, є своєрідним підписом. Їх велика кількість на будинках пояснюється змаганням між командами, які таким чином засвідчують своє існування і потужність.

[2] Przewodnik orientacyjny z planem i 8 ilustracjami. - Lwów, 1930.

[3] Тепер Смаль-Стоцького, Тургєнєва, Горської, Городоцька.

[4] Іван Керницький, народився 1913 року на Львівщині. Працював у друкарні Івана Тиктора редактором молодіжного журналу "Наш прапор", в 1930-х видав кілька книг оповідань. У 1939 році стає членом Спілки письменників України. 1949 року виїжджає до США, де видає кілька збірок. Помер у 1984 році в Нью-Йорку. 2003 року літературна агенція "Піраміда" перевидала збірку його оповідань "Герой передмістя" у серії "Юрій Винничук презентує". В оповіданнях використовує сюжети з тогочасного життя Львова,  дає  реалістичні описи Городоцького передмістя.

[5] Як я став соловейком// Керницький І. Герой передмістя. - Львів. 2003. - ст.45-46.

[6] Polski Słovnik Biograficzny. T.II/1. - Kraków, 1936. - ст.96. Про цю особу, головно після смерті, писали газети Czas, Kurier Lwowski, Gazeta Narodowa, Dziennik Polski, Przeglad за 1895 рік, про заснований ним заклад можна знайти інформацію в розвідках, присвячених охороні здоров'я або самоврядування польського Львова, наприклад, Pawlikowski A. O stosunkach zdrowotnych w mieście Lwowie (1889-1893). - Lwów, 1894; Miasto Lwów w okresie samorządu 1870-1895. - Lwów, 1896.

[7] "Dzięki swej nadzwyczajnej ofiarności na wzmiankę zasługują w całej pełni; Józef Torosiewicz, Feliks Szumlański, Antoni Biliński", http://www.kki.com.pl/pioinf/lwow/lyczakowski/lyczakowski.html, станом на 12.05.2004.

[8] Wiczkowski J. Lwów, jego rozwój i stan kulturalny, oraz przewodnik po miescie. - Lwów, 1937. - ст.320-321.

[9] Нога О. Українська художньо-промислова кераміка Галичини 1840-1940 рр. - Львів, 2001.

[10] Мельник Б.В. Довідник перейменувань вулиць і площ Львова. ХІІІ - ХХ ст. - Львів, 2001. - ст.112.

[11] "22 сентября 1939 г. трудящиеся Львова со слезами радости на глазах встречали своих освободителей [виділення моє - Т.З.] - воинов Красной Армии. 26-28 окрября во Львове состоялось Народное Собрание Западной Украины, принявшее историческое решение об установлении Советской власти в Западной Украине и ее воссоединение с Советской Украиной в составе СССР. Золотой осенью пришла в древний город весна обновления" (Львов: три дня знакомства с городом. - Львов, 1984, ст.9). У Львові досі російськомовне населення інколи іронічно називають "визволителями".

[12] Садовий В.Г. На допомогу агітатору: Братня допомога великого російського народу в індустріалізації Львова // Вільна Україна, 25 серпня 1946 року.

[13] Історія міст і сіл. Львівська область. - К., 1968. - с.87.

[14] Машинописні матеріали по історії заводу з архіву музею, надані Пакошем В., працівником заводу. - ст.2.

[15] Там само. - ст.10.

[16] Вільна Україна, 20 жовтня 1946 року, 1 ст.

[17] Львов: три дня знакомства с городом. - Львов, 1984; Слово про Львів / упорядник - Халимончук А. - Львів, 1970; Бандровский Г.И. Город шагает в будущее. - Львов, 1975; Історія Львова - Київ, 1984; Львівщина індустріальна. Документи і матеріали. - Львів, 1979; Львівщина соціалістична. Збірник документів. - Львів, 1975.

[18] Машинописні матеріали по історії заводу з архіву музею, надані Пакошем В., працівником заводу.- ст.12.

[19] Машинописні матеріали по історії заводу, ст.13.

[20] Складено на основі інформації в газетах, путівниках; інтерв'ю з працівниками заводу, матеріалам з архіву музею.

[21] Вільна Україна, 20 жовтня 1946 року, 1 ст.

[22] Львовская правда, 13.01.1973,  ст.1.

[23] Історія Львова в документах і матеріалах. - К., 1986. - ст.308.

[24] Там само, ст.354

[25] Так назвав завод в інтерв'ю Юрій Теодорович Бережницький, колишній головний конструктор заводу.

[26] Пан Юрій, колишній головний конструктор заводу, працював на заводі з 1965 року.

[27] Машинописні матеріали по історії заводу з архіву музею, надані Пакошем В., працівником заводу. - ст.18-19.

[28] Пан Юрій, колишній головний конструктор заводу, працював на заводі з 1965 року.

[29] Пані Леся, інженер-програміст, працювала з 1979-1990 рр.

[30] Пані Ярослава, технолог, відділ підготовки виробництва, працювала на заводі з 1979 - 1987 рр.

[31] 18.12.2002 - матеріали засідання архітектурно-містобудівної ради, станом на 15.05.2004.

[32] Історія Львова в документах і матеріалах. - К., 1986. - ст.245, зі збереженням стилістики тексту.

[33] Садовий В.Г. На допомогу агітатору: Братня допомога великого російського народу в індустріалізації Львова // Вільна Україна, 25 серпня 1946 року.

[34] Львівщина індустріальна. Документи і матеріали. - Львів, 1979. - ст.11.  Це ж стверджує Й.Бандрівський: "Двухсоттысячный отряд рабочего класса во Львове десятилетиями растила, воспитывала родная партия.... Сегодня рабочий класс многонациональный, единый и монолитный [виділення моє - Т.З.] в своем стремлении служить Родине, крепить ее экономическое могущество, овладевать передовым опытом, добиваться все новых и новых трудовых побед (Бандровский Г.И. Город шагает в будущее. Из опыта экономического и социального планирования. - Львов, 1975. -ст.7).

[35] Ілько Лемко характеризує цей процес так: "Тоді ж набуло поширення демографічне явище, яке б я назвав рустикалізацією Львова. У зв'язку з масовим будівництвом і розширенням промислових підприємств: "Сільмаша", "Електрона", "Автонавантажувача", "Кінескопа", автобусного, телеграфної апаратури та інших заводів індустріалізація потребувала великої кількості робочих рук. І ось до Львова рушила навала з навколишніх сіл. Виростали нові коробкові райони вулиць Артема, Терешкової, Наукової, а пізніше Стрийської, Кульпарківської і Сихова. Львів почав "оселянюватись", остаточно втрачаючи свою урбаністичну культуру..." (Лемко І. Львів понад усе. - Львів, 2003. - ст.139).

[36] Лемко І. Львів понад усе. - Львів, 2003. - ст.170.

Джерело: "Молода нація"